Відносна занедбаність

Олег Покальчук 3 лютого, 23:00
поезд

Читайте також

Потяг рухається нічним лісом під зоряним небом. У купе на столі лежить книжка. (Гаразд, хай це буде електронна книжка.)

Рух поїзда відносно лісу є очевидним. Ну, в тому сенсі, що його помітно неозброєним оком. А от відносно зірок — це ще як подивитися.

Але все це, до речі, ніяк не позначається на змісті самої книжки.

Коли ми говоримо про відносність тих чи інших процесів, то, маючи на увазі фізичні маркери, передусім таки маємо на увазі особисте сприйняття. Напевно, це правильно. Бо для прогнозування нашої поведінки, її атитюдів "здається" у сто разів важливіше за "є насправді". І патерн "здаватися" набагато істотніший за "бути". Зрештою, саме на цьому й побудовані цілі галузі промисловості, індустрія моди і макіяжу. Які, до речі, приносять величезні доходи.

Тому суб'єкт, незалежно від того, в якій частині світу він живе, може говорити про розвиток тільки тоді, коли суб'єкт: а) особисто в цьому зацікавлений і в його власній картині світу розвиток узагалі існує; б) є показники системного зростання, підтверджені тими групами людей, їхніми особистими історіями розвитку, до яких даний суб'єкт не належить.

Але хотів би. І тому заздрить і порівнює.

У нас у свідомості присутні одночасно дві оцінні шкали. Місцева і, буцімто зовнішня. "Буцімто", бо реально зовнішня нас насправді не може чітко розглянути — поділки завеликі. Ми для зовнішньої шкали — як віруси. За масштабами проблематики — дрібні, але температуру всім піднімаємо неабияк.

Місцева шкала воліє консервувати історичну традицію в її найбюджетнішому виконанні. Але це, з одного боку, схоже на те, як за радянських часів (хто пам'ятає) всі економічні й культурні показники СРСР порівнювали не з попередніми роками, а з 1913-м, іще царської Росії. З іншого — за якоюсь безглуздою визначеністю ми весь час відзначаємо роковини наших поразок, роблячи це більш сакральним і, виходить, більш значущим, ніж реальні перемоги, які були і є. Війна, до слова сказати, переважання цієї дурної звички нарешті почала змінювати на краще, але, на жаль, це дорога ціна прогресу. Можливо, іншої й не існує?

У місцевій точці зору (позиції) зміст популістських промов узагалі не змінюється. Це означає, що розумово обмежений контингент, якому їх адресовано, не здатен помітити ані реальних успіхів країни, ані її ще реальніших поразок. Він перебуває в стані мухи, що застигла (даруйте за двозначний вислів) у житомирському або рівненському бурштині.

Тобто, фігурально висловлюючись, зміст книжки в купе поїзда залишається таким, яким і був, і жодного прогресу тут не спостерігається. Але наскільки застосовним є термін "застій" до архетипів — не знаю, не певен. Крім традиційних мух у бурштині, є цілком динамічні і національно орієнтовані верстви населення, яким уже тісно в рамках розвитку своїх кластерів, і вони нервово осцилюють між еміграцією і новою революцією.

Зовнішня точка зору — тих, що "понаїхали", має приблизно такий вигляд: от збудували люди будинок років сто тому незрозуміло на якому фундаменті з казна-чого. Він собі стоїть, люди в ньому живуть як уміють. Приходять прогресори і, скрививши пику, кажуть: "Фе, як ви можете на цьому і в цьому жити, так уже 100 років не будують! І, до речі, що це за дивна металева скоба у вас перед порогом? Очищати взуття — від налиплого бруду?!"

Напевно, технічно прогресор має рацію. Але фізично — місцеві домогосподарки за такі слова ще й як попруть їх швабрами й віниками подалі від свого бідонвіля. І теж матимуть рацію. Адже це їхній дім, вони не знають іншого.

Отже, хоч із якою сферою життя чи побуту в нас зіткнеться "людина ззовні" — турист вона, бізнесмен чи у відрядженні — неодмінно на якомусь етапі скаже або подумає буквально з приводу будь-якої сфери життєдіяльності України: "Ого, як же ж тут усе занедбано!"

Ну а наші підтакують, і небезпідставно.

Ця фраза повторюється різними людьми і з різними інтонаціями вже чверть століття.

Кажуть, в усьому винна корупція. Так, зі 131-м місцем у рейтингу корупції, коли, за підрахунками аналітиків, у корупційних схемах задіяно близько 40% українців, а найбільш корумпованими є органи влади, суди, правоохоронні органи та бізнес-менеджмент, це вже й не корупція зовсім, а спосіб господарювання.

Порівнювати ці показники з показниками тих, хто їх сам придумав і впровадив, наче й немає сенсу. Хто створює правила, той і гру виграє. І якщо з зірками не порівнювати, руху не помітиш.

А якщо додати сюди ще й абсолютну нечутливість до компромату? Ну кого і чим ти здивуєш сьогодні в суспільстві подвійних і потрійних стандартів моралі? Редактора колонки новин? СБУ? Та годі вам.

Але це саме можна подати і як високу толерантність, і терпимість, українську версію лібертаріанства: так, ми такі, а шо?

Анумо камінг-аут: адже ми теж маємо свій набір скріп? Тільки вони дешевші й ламаються при першій спробі їх застосувати. Тому функціонально їх наче й немає, і створюється враження, що ми від початку країна, яка дуже подає надії. Завдяки цим крихким соціально-політичним і партійним степлерам у нас є природний розвиток. Тобто відносно лісу — ми їдемо, виїжджаємо-таки з нього, і доволі стрімко.

У вже класичному підручнику зі стратегічної розвідки Вашингтона Плетта йдеться про те, що аналітик може вважатися аналітиком тоді, коли він пропрацював/прослужив на посаді мінімум сім, а краще 19 років. Не гуглив, не читав у книжках, не слухав розповідей старших, а бачив достатньо на власні очі. І як очевидець здатен скласти кваліфіковану думку про те, чи є прогрес, чи ні, і які взагалі зміни вже відбуваються і незабаром відбудуться.

Колективне оцінювання того, що відбувається в соціальних мережах, за окремими винятками, відбувається в періоді щонайбільше трьох років і може вважатися об'єктивним лише для того, хто існує в інтернеті близько року. З огляду на стрімку динаміку зростання, наприклад, українського сегмента Фейсбуку, таких людей чимдалі більшає, і вони вважаються громадською думкою. Завдяки ледачим ЗМІ, які їх копіпастять.

"Чи реально колись розгребти українські авгієві конюшні? І скільки років для цього знадобиться?" — переймається запитанням прогресивна українська громадськість, яка бажає прогресу.

Поговорімо про книжку, що лежить на столі в купе поїзда. Тобто символічно — про нашу з вами суб'єктність. І як вона впливає на стосунки, тобто на поведінкові стереотипи.

От усі кажуть — авгієві конюшні. Це що? Щось типу брудне й нечищене. А потім прийшов жилавий рум-клінер Геракл і все прибрав.

Насправді цар Авгій був успішним бізнесменом з хорошими родинними зв'язками у вищому керівництві. Син бога сонця Геліоса все ж таки. Володів численними стадами, для яких було збудовано на оборі величезні конюшні, де насправді утримували переважно биків та кіз. Бізнес домінував над екологією. (Кожен, кому доводилося проходити бодай на віддалі від комерційно вигідного сучасного тваринницького підприємства типу свинарника, зрозуміє, про що я.)

І, що важливо, Авгієвих биків і кіз такий стан, з їхньої скотинячої точки зору, цілком улаштовував.

Уточню, що Геракл нічого там особисто грабаркою не вишкрібав — зламав стіну стайні і спрямував туди воду двох річок. Можливо, якусь козу, що надто голосно мекала про статус-кво, і змило. Тобто позитивні зміни відбулися внаслідок часткового руйнування старого життєвого устрою. Напевно, кіз та биків такий поворот справи теж улаштував.

Хоча Геракл насправді боровся за десяту частину царського стада, і для цієї частини тварин уже майже відкривалися перспективи античного безвізу. Але цар Авгій традиційно надурив. Ну ви зрозуміли.

Є такий спосіб поліпшити художній текст — пишеш оповідання і потім просто викидаєш три перші сторінки. Якщо сюжет не змінюється, то вони точно зайві. Найчастіше так і буває.

У символічній книзі буття українського народу, який їде в купе потяга, що йому насправді не по кишені, туди, де його не дуже й чекають, забагато непотрібних сторінок, яким, проте, надається сакральне значення. Розвиток нації полягає в розумінні її величі. Отже, вона повинна не дріботіти по історії, а ступати й переступати.

Історичне сміття — безцінне джерело інформації для археологів, але не для будівничих майбутнього. Його однаково рано чи пізно змиє вода якоїсь річки за задумом нового Геракла. Так, воно своє, рідне, освячене і т.д.

Якщо із цим шкода розлучатися, але незрозуміло, чому, то причина не в сентиментальності. А в жадібності й бажанні мати все при собі про всяк випадок. Але в результаті, під виглядом безцінної скарбниці чогось там, лише накопичується інформаційний мотлох, який у результаті створює народу карму лахмітника і ганчірника. Наявність інформаційного мотлоху породжує ілюзію духовного багатства.

Якщо з цієї книги видерти нікому, навіть нам самим, не зрозумілі сторінки і пустити їх за вітром, можна буде говорити про розвиток. Так свого часу зробили турки, фіни, та ті ж таки американці — залишивши британське британцям.

Жодних системних, послідовних і лінійних змін у нашій країні вже не зможе відбуватися — час для цього минув чверть століття тому, і грошей на це вже не дадуть. Припинення стану занедбаності може відбутися лише радикальним шляхом. Які сторінки віднесе вітер, які кози попливуть за новою течією, передбачити не можна. Можна лише з упевненістю стверджувати, що цей перелом відбудеться поза існуючими політичними сценаріями, і приводом для нього стане не внутрішній, а зовнішній фактор, як уже не раз бувало. У ньому більше не буде традиційного народного естетизму, і будуть нові жертви.

Інакше ми — просто забута в купе книга, яку викинуть у вікно історії.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
2 коментаря
Реклама
Останні новини
USD 26.55
EUR 28.89