Івона Костина: "Мені не потрібна чарівна паличка"

Оксана Онищенко 5 листопада, 00:00
Ивона

Читайте також

 "Ця дівчина збиває з ніг, вона вправляє мізки кінченим убивцям", — сказав про відому волонтерку один із її підопічних, учасник АТО

Івоні Костині лише 20 років. Вона — з іншого покоління, яке ми тільки відкриваємо для себе. З молоді, яка побачила війну і революцію не в підручниках з історії. З молоді, яка не пов'язана пуповиною із совком. Більш розкута, вільна, проєвропейська, ніж старше покоління. 

Івона — заступник голови громадської організації "Побратими", ініціатор проектів, спрямованих на психосоціальну адаптацію ветеранів АТО. 

— Івоно, наскільки я знаю, колись ти не пов'язувала свого майбутнього з Україною, мріяла навчатися в закордонному університеті.

— Школу я закінчила за півроку до Майдану. Не те щоб мріяла вчитися за кордоном, розглядала це як вимушений крок. Не бачила тут можливостей для розвитку, для отримання якісної освіти, реалізації цікавих проектів. Одразу після школи я не планувала нікуди вступати, тому що, на мою суб'єктивну думку, це було б дурістю, — в 16 років я не можу знати, чим займатимуся, яку освіту мені потрібно отримати. Тому я поїхала в подорож — три місяці їздила автостопом по Європі. Не могла взяти візу на довший термін, бо в мене не було паспорта (ще не виповнилося 16 років), а був лише проїзний документ дитини. Поїхала до Португалії, звідти через Іспанію до Франції і врешті-решт в Італію. 

— Ти людина творча: кажуть, малюєш, пишеш ліричні оповідання?

— І малюю, і пишу оповідання. Здебільшого це особисті речі, замітки, побудовані на моїх власних переживаннях, описи конкретних подій. Я митець не у класичному розумінні цього слова. Але підходжу до всього, що роблю, як до мистецтва. Я перейняла з мистецтва певні правила, які зараз використовую у своїй роботі, — правила командної праці, етичні, моральні підходи. У мене є певне розуміння естетики роботи як такої. Для мене дуже важлива естетика конкуренції, правила гри в різних організаціях. 

— Більшість людей прийшли у волонтерство, як і ти, — з Майдану. На Майдані ти керувала кухнею. Як так вийшло, що творча людина, митець, юна дівчина — і раптом на кухні?

— На Майдані працювало 20 кухонь, але ми були першою, яка зорганізувалася після так званого розгону студентів. Я сама потрапила під цей розгін. Кажу "так званого", бо насправді там були не лише студенти, а й люди різного віку. З нами була, наприклад, бабуся 80 років, викладач вишу. Та й я не студентка.

— Як врятувалася?

— Коли ми побачили, що нас оточують, дівчата стали попід стелою, а хлопці — колами на східцях, навколо них. Коли "Беркут" почав бити перші ряди хлопців, останній ряд хлопців зімкнувся, і нас виштовхнули з цього кола. 

Хлопці розуміли: якщо нас не випустити, то нам перепаде найбільше, бо ми були в самому центрі. Ніхто б уже не звертав уваги, дівчата ми чи ні. Ми втрьох побігли вулицею. За нами тротуаром їхала якась машина, насміхалися тітушки й недоброзичливі перехожі. Була четверта ранку, я не знаю, що це були за перехожі. Але дуже дивно чути сміх, коли позаду тебе кричать і ллється кров. То був один із найстрашніших моментів у моєму житті. Перед тим я ніколи не зіштовхувалася з фізичним насильством щодо себе й оточуючих. Мені непросто було з цим упоратися. 

Але після розгону, 1 грудня, ми знову зійшлися під стелою на Майдані. Я вихоплювала з натовпу людей у пов'язках та бинтах і казала: "Давай гуртуватися тут, ми ж були разом уночі, давай подумаємо й вирішимо, що робити". І ми поговорили, що треба знаходити якусь мету, а не просто стояти. Вже в першу ніч ми відновили під стелою кухню, таку, якою вона була перед розгоном. Нам почали приносити різні продукти, ковдри. Це був саме день народження моєї молодшої сестри. Я їхала додому, під однією рукою тримала подарунок, під другою — свого друга з двома поламаними ребрами (потім він служив у Дебальцевому і під час виходу звідти був поранений). Ми з мамою тоді завезли його додому, я зібрала все, що мама наготувала малій на день народження, і віднесла під Стелу. Після того щодня була на Майдані. Під Стелою нас було близько 30 людей. Ми вирішили обрати тих, хто вестиме наш гурт, буде спрямовувати, шукати ресурси. Обрали мене і хлопця на ім'я Андрій. Дуже довго ніхто не знав, що мені лише 16. 

— Ти знала Устима Голоднюка з Небесної сотні?

— Дуже добре знала, ми дружили. Дружба в таких обставинах має певну силу, вона зовсім інакша, безкорислива. 18 лютого спалили наш табір разом із кухнею. Я була на Майдані і 18-го, і 19-го, і 20 лютого. Побувала і на Інститутській, і на Грушевського, і в Маріїнському парку. Носили з дівчатами на барикади чай і канапки. На Грушевського нас проштовхували вперед, крізь натовп, щоб ми змогли пробратися до тих хлопців, до яких мало хто доходив. Іноді їздила додому поспати. Брала з собою чоловік п'ять помитися, відпочити. 

Устим загинув 20 лютого. Я спізнилася на Інститутську — приїхала буквально через 5 хв. після того, як його застрелили. З нашої сотні на Майдані загинуло четверо. 

— Волонтери зазвичай возять на фронт якісь матеріальні речі (термобілизну, тушонку), а ти разом з ГО "Побратими" возиш на передову лекції. 

— З початку 2015 р. моя професія — організація психосоціальної адаптації ветеранів. Можна називати мене по-різному: громадський активіст, менеджер програми з психосоціальної адаптації — та як завгодно. Але це вже не волонтерство. Моя принципова позиція, що волонтерство залишилося у 2014 р. Я вже не волонтер і вже не працюю безкоштовно. Люди повинні мати ресурси для того, щоб гідно жити. І коли вони роблять свою роботу добре, вони повинні мати достойну винагороду. Це дуже важливо для того, щоб якість продукту підвищувалася. А якщо ти думаєш про виживання власної сім'ї і при цьому намагаєшся допомогти іншим — це, на мою думку, не має майбутнього. Ми збираємо команду людей, найкращих у своїй справі: військові психологи проводять лекції, а я модерую.

Ми приїздили з лекціями на передову, — був запит від кількох бригад, люди потребували підтримки. Особливо ми працювали з тими, хто невдовзі збирався їхати додому. Ми пояснювали, що з ними може відбуватися, що вже відбувається, і що це нормально. Давали якісь базові інструменти: наприклад, розповідали, як пояснити своїй сім'ї, через що ти проходиш. З іншого боку, у близьких — свій процес. Вони вже рік чи два перебувають в постійному стресі — переймаються долею рідної людини, яка пішла на фронт. І вони теж змінилися за цей час. Людям важко пояснити зрозумілими для всіх словами, що вони відчувають. А коли люди не пояснюють своїх процесів одне одному, вони не уявляють, що там, з іншого боку, відбувається якась історія, і що ця історія дуже відмінна від їх власної. Не уявляють і починають вигадувати. Якщо мама чи дружина зрозуміє, яка підтримка потрібна їй, — вона зможе надати її і синові чи чоловікові. На лекціях ми не займаємося терапією. Ми даємо людині інформацію, якою вона може скористатися, щоб допомогти собі. Ми не нав'язуємо своїх послуг.

— Багато на передовій охочих слухати ваші лекції?

— До нас зверталися п'ять бригад, потім додалося ще три. Але це не бригади у повному складі. Бувало від трьох до 100 слухачів. По-різному. 

— Вони розуміють, що тут можуть бути проблеми і до цього треба готуватися?

— Це не проблеми. Це досвід, певний закономірний процес, який відбувається після повернення. Є дві різні людини, які мають познайомитися заново. Тому що досі вони не були знайомі в такому вигляді, в якому є тепер. Коли людина набирається нового досвіду (подорож, волонтерська діяльність чи війна), потрібно шукати механізми, які дозволять їй знаходити спільну мову. Ми з вами тут, у тилу, переживали приблизно один досвід — у політичному плані, в сенсі пристосування до змін відповідальності та багатьох речей, які стосуються війни. Там, на фронті, люди звикали до зовсім інших речей, і вони не звикли до того, що тут усе так різко змінюється. "Зрада" на "перемозі" щодня. Треба заново познайомитись.

— Як вважаєш, є бар'єр між ветеранами і суспільством? 

— Цей бар'єр створений суспільством. Для того, щоб захищати свою країну, людина має бути на певний час вилучена із суспільства. Але коли вона повертається, вона все одно є частиною цього суспільства. Вона із зовнішнього кола потрапляє знов у внутрішнє, тільки з новим досвідом. І дуже важливо розуміти, що наші ветерани жили серед нас. Я з окремими знайома з дитинства, наприклад. Я знала їх у зовсім інших ролях. Тепер вони повертаються в новій ролі, але займають своє місце, яке ніким іншим не може бути зайняте. 

Я переконана, що досвід бойових дій впливає на людину. Але набагато більше впливає на неї рішення скласти зброю й повернутися назад. Ви думаєте, це так просто? Зброя — це те, що забезпечувало твоє виживання і безпеку впродовж року, ти звик бути з нею, ти такий тепер. І дуже непросто сказати собі: я повертаюся до цивільного життя, в якому все так багатогранно, все має іншу значимість, ніж тут, на фронті. Це дуже складне рішення, і, щоб зважитися на нього, потрібно багато внутрішньої сили. Багато хто приймає рішення не повертатися, — люди перепідписують контракти, знаходять варіанти залишитися в ЗСУ. Там просто, там усе зрозуміле — або чорне, або біле. Тут складний процес. Там ти був героєм, суперменом, рятував країну, а тепер стаєш, наприклад, дизайнером. 

Саме слово "ветеран" не може характеризувати людину: хороша вона чи погана, безпечна чи навпаки. Це визначення певного досвіду. Коли ви кажете "хірург", ви не знаєте, хороший це фахівець чи поганий. Він просто хірург. 

— Поширена думка: ті, хто воював в АТО і не зміг влаштуватися у мирному житті, є серйозним фактором підвищення злочинності.

— Я не погоджуюся з цим. У країні немає статистики стосовно ветеранів, є тільки стосовно військовослужбовців. Ми не знаємо, скільки в нас усього ветеранів, скільки з них розлучилося, скільки залишилося в сім'ї. Не знаємо рівня їхньої алкогольної і наркотичної залежності, скільки суїцидів серед них. Відповідно, не можемо зробити висновку, чи ця ситуація серед ветеранської спільноти вища норми, порівняно з рештою суспільства. Так, кримінальна ситуація в країні ускладнюється. Але зовсім не через ветеранів. У нас є багато інших, більш криміногенних соціальних груп. І не можна робити ветеранів відповідальними за це. Вони просто репрезентативна частина. Яке суспільство, такі й ветерани.

У нас дуже багато кліше і стереотипів стосовно ветеранів. Над цим ще треба багато працювати. І в одному з проектів (Sector V) ми ведемо роботу зі створення образу ветерана, його дослідження та висвітлення в суспільстві. Почали ми цю роботу з тренінгів для журналістів. 

— А що з журналістами не так? 

— З ними все так, просто вони некомпетентні в тій термінології, яку намагаються використовувати. І ми дали їм грамотне розшифрування, що таке посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) , що таке гостра стресова реакція (ГСР), чому не можна всіх називати "психічно хворими" і так далі. 

Але під час цієї роботи ми зрозуміли, що образ ветерана, сформований в Україні, доволі негативний. "Загроза", "алкоголь", "ПТСР", "наркоманія", "суїцид" — основні слова-маркери до слова "ветеран". Але перший образ, який спливає на слово "ветеран", — це Друга світова війна. Ви будете здивовані, якщо задасте у Гуглі пошук "ветеран України" і "ветеран АТО". Це дві абсолютно різні картинки. І жодна з них не є представництвом сучасного українського ветерана. 

Сучасних ветеранів журналісти зазвичай називають "боєць", "екс-боєць", "фронтовик", "атошник". Це неграмотне вживання термінології. Є людина, яка набула певного досвіду, яка за законом визнана ветераном. Слово "атошник" мені взагалі незрозуміле — це як "антитерористична операція-шник"? Слово не має жодного сенсу. Або "екс-боєць". Це як екс-солдат. Дуже дивне формулювання. Ми не називаємо ветеранів, що були на фронті, героями. Так само, як і військових на фронті. Пронести "марку" героя через усе життя дуже складно. Складно дотримуватися статусу героя. Людина повернулася з фронту і не може впоратися зі своїми життєвими обов'язками, — вона герой чи вже ні? Чи герой ветеран, якщо він випадково випив і опинився в публічному просторі? Або мав конфлікт із дружиною і побив її. Він бив її й до війни. Так, на війні він здійснив героїчний вчинок, але чи це причина називати людину героєм? Я вважаю, що давати таке гучне визначення людям — безвідповідально стосовно їх. 

Часто чуєш — "наші герої". Це теж певна передача відповідальності окремій категорії людей: мовляв, ось вони герої, вони все зроблять, а ми — не герої, і нам можна нормально пожити, поки вони геройствують. Є визначення героїчного вчинку. Але для того, щоб його здійснити, не обов'язково бути героєм. У кожного в житті є місце для героїчного вчинку. 

— Для ветеранів ви організовуєте "Тренінг з подолання бойового шоку, травми та попередження ПТСР" у системі тілесно-орієнтованої терапії "Бодинаміка" та за принципом "рівний-рівному". Це якась особлива терапія?

— Це робота з тілом, м'язами, з тією травмою, яка записується у м'язах. Бо наше тіло є частиною і основним реагентом на ситуації, що відбуваються навколо нас. Ми пояснюємо військовим, як тіло реагує на певні обставини в житті та як із цим працювати. Систему розробила Елізабет Марчер у Данії в 1968 р., а в 1999 р. її підтримано на державному рівні в Данії і на рівні ООН для роботи з військовими. В Україні ми підтримуємо цю систему вже не перший рік. Багато наших тренерів пройшли міжнародні тренінги.

Ветерани-учасники наших тренінгів самі стають тренерами. Це і є принцип "рівний-рівному". Вони вміють пояснити дуже простими словами ті психологічні терміни, які необхідні людині на перших етапах пізнання свого стану. 

— А якщо хтось із ветеранів не хоче допомагати іншим? Йому просто потрібна допомога у вирішенні власних проблем.

— Ми не беремо тих, кому потрібна допомога. Ми беремо тих, хто усвідомлює, що йому потрібна підтримка, і він готовий приймати її й повертати. Ми не працюємо з психіатрією. Ми —
команда психотерапевтів і психологів. Бажаючі потрапити на наш тренінг проходять анкетування, в якому зазначають свою мотивацію до участі. У нас є три основні умови: людина була безпосереднім учасником бойових дій; не вживає алкогольних і наркотичних засобів під час проведення тренінгу й має мотивацію до роботи з іншими та з собою. Інформацію про тренінги поширюємо через Фейсбук і власні ветеранські мережі. Ми не приймаємо анкет, заповнених від імені військового без його відома рідними чи друзями. Якщо мама або дружина заповнюють анкету, це означає, що підтримка і допомога потрібна насамперед їм. Ми проводимо лекції для сімей, волонтерів, соціальних працівників. Але основний акцент робимо на роботі з ветеранами.

— Чому ти, тендітна дівчина, вчорашня школярка, так перейнялася проблемою реабілітації військових? Ти ж не служила в АТО.

— Соціальна адаптація й реінтеграція — це не проблема, а процес, абсолютно закономірний і нормальний. Мені цікаво його вивчати. Я дуже поважаю команду, з якою працюю, і тих людей, які, скажімо так, є суб'єктами моєї роботи. Коли на Майдані загинув Устим, для мене це було травмою. Мені було важко, дуже боляче, я не могла перебувати в центрі Києва, на Майдані. На три місяці поїхала до Львова, і це був мій період адаптації до того нового стану, в якому перебуваю я, в якому перебуває суспільство. 

Якось я вкотре поїхала в АТО. Це було в грудні 2014-го. Зламалася машина, і ми на 6 днів застрягли в Дебальцевому під снігом. Тоді ми багато спілкувалися з військовими. Якщо раніше це було спілкування на рівні "волонтер-військовий", "передав-прийняв", то тепер ми перейшли на спілкування "друг". І, слухаючи ночами їхні історії, я зрозуміла, що це дуже схоже на той мій досвід після Майдану. Повернувшись додому, почала писати програму соціальної адаптації ветеранів. У Києві мені організували зустріч із впливовими людьми, які могли підтримати мою ідею. Там я зустріла Андрія Козінчука, що запропонував таку ж програму, тільки я написала свою так, як відчуваю, а він — науковою мовою. І вже півтора року ми працюємо разом. Наша спільна програма є частиною проекту "Побратими". Прописуємо й патентуємо цю програму і подаємо її на міжнародні гранти.

— Недавно ваша команда стала ініціатором спільного з Міністерством закордонних справ проекту "Я Ветеран". Це був документальний перформанс, який проходив прямо на східцях міністерства у рамках "МЗС Open Air 2016". Одинадцять учасників
(10 ветеранів і дружина ветерана) розповідали свої історії під супровід Оркестру почесної варти Окремого полку президента України. Як ви добирали учасників проекту?

— Ініціатором цього проекту виступили ми з режисером документального театру Наталією Ворожбит (один із її відомих проектів — "Театр переселенця"). Ми прошерстили свою контактну базу (бо приблизно знали історії тих, хто є довкола нас) і відібрали ряд історій, які хотілося б почути. За совковими традиціями, у нас розповіді про ветеранів мають проходити під сльози, плескання в долоні. Все має бути пафосно, красиво й розпіарено. А ми зробили акцент на поверненні, на тому, як це — бути ветераном, а не військовим. Ми не працювали над їхніми історіями. Провели інтерв'ю з кожним окремо, обрали хронологію, в якій би хотіли їх почути, і дали кожному орієнтовно 7 хв. для виступу. Ми не давали тексту чи конкретики — "хочемо почути саме такі фрази". У них була повна свобода, як розповідати. Ми створили необхідні умови для них, щоб вийти на чесний діалог із тими, хто прийшов їх слухати.

— Івоно, ти була організатором і автором ідеї артфестивалю УКРОП. Що це за фестиваль?

— Він проходив двічі у 2014 р. Це був наш метод збору коштів. Ми тоді мали багато заявок від військових, не всі їх могли покрити через нестачу коштів, тому провели два фестивалі. Зібрали до 30 тис. дол. У нас була літературна частина, певні фільми, але все було скероване на ярмарок, на якому люди могли придбати речі, і виручені кошти ми відправили в АТО. Фестиваль вийшов досить успішним, як на мій погляд. Але він більше не актуальний, тому що наша армія за ці два роки змінилася, і пріоритети, яким я хочу віддавати свій час, —теж. Тепер я не готова займатися відправкою речей на фронт, бо є такі речі, як психосоціальна адаптація. Наприкінці конфлікту в нашій державі може бути понад
300 тис. ветеранів, і це питання стоятиме на порядку денному найближчі 10—15 років. 

— Держава не впорюється з його вирішенням?

— Ми намагаємося підтримувати державу в її починаннях, консультувати настільки, наскільки вона дозволяє. Однак якість послуг, які надають державні органи, залишається дуже низькою. Держава не має структури, яка б надавала якісні послуги з психосоціальної адаптації. Держава називає її "психологічною реабілітацією" — термін, якого в міжнародній практиці немає. Проблема в тому, що санаторії з електрофорезами — не дуже хороше вирішення психологічних проблем ветеранів, що повертаються. Тому є потреба в таких проектах, як наш. 

Ми, представники громадських організацій, маємо практичний досвід, а державна система адаптації розроблена дуже давно — без урахування нинішнього конфлікту на Сході. Звісно, ГО не закриють проблему психосоціальної адаптації ветеранів, але ми створюємо той досвід, який може лягти в основу державної програми.

На жаль, ми співпрацюємо з державними організаціями, а ось вони з нами — поки що ні. І це патова ситуація. Перш за все тому, що державні органи не розуміють: співпраця — це спільна праця, коли обидві сторони вкладають однакову кількість ресурсу, часу і поважають думку іншого, готові до дискусії та вироблення спільних компромісних рішень. На жаль, співпраця ГО і держави зараз має такий вигляд: або держава перебирає на себе заслуги іншої організації і пробує їх розширити, без розуміння внутрішніх процесів, або держава каже, що підтримує проект, а насправді адекватної відповіді в питанні спільної праці немає.

Наші команди (громадський сектор, державний сектор і бізнес) не звикли співпрацювати, але важливо навчитися цієї етики. Прикладом такого проекту активної співпраці був перформанс "Я Ветеран" під МЗС.

— Ти — український амбасадор міжнародного форуму One Young World, який збирає найяскравіших молодих людей з усього світу, щоб дати їм можливість створити міцні зв'язки задля здійснення позитивних змін. 

— Так. У цій конференції беруть участь 196 країн світу, з України я єдиний представник цьогоріч. Цей захід багато означає для України. Це момент, коли відчуваєш свою особистісну і державну причетність до того, що відбувається у світі. Це чудова контактна база, можливість отримати доступ до багатьох комунікаційних ресурсів за кордоном. Це величезна міжнародна спільнота, в яку потрібно входити більшій кількості молодих українців. Нині я намагаюся сконтактуватися з тими, хто в попередні роки представляв Україну на цьому форумі. Маємо ідею з приводу створення українського осередку для того, щоб усе-таки спонукати українських бізнесменів та державу грантувати власних молодих людей, щоб вони мали можливість брати участь у таких заходах.

— Чи вступатимеш в університет?

— Не знаю і не буду загадувати. На мою думку, в глобальному контексті зараз суспільство переходить від обов'язкової вищої освіти до більш профільних. Для мене важливо знайти ту сферу, в якій мені бракуватиме знань для реалізації. Відповідно, у найближчий рік — точно ні, а там побачимо. Можливо, я потребуватиму якихось конкретних знань у конкретному університеті.

— Якби в тебе була чарівна паличка і три бажання, що б загадала?

— Три — то багато. Ми самі можемо створити те, що навколо нас. Люди, які зараз в Україні реалізують різні проекти, незважаючи на всі перепони, — це і є ті чарівні палички, які створюють усе, що навколо нас. І я дуже вірю в їхній потенціал. Мені не потрібна чарівна паличка, — я краще оточу себе такими людьми.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.10
EUR 28.01