Встати, самосуд іде!

Олег Покальчук 20 січня, 23:02
сам
Василь Артюшенко, DT.UA

Читайте також

Наприкінці минулого року було опубліковано результати соціологічного дослідження "Права людини в Україні", проведеного фондом "Демократичні ініціативи" і фірмою Ukraine Sociology Service на замовлення Програми розвитку ООН в Україні. 

За результатами дослідження 38% українців вважають, що самосуд за деяких обставин допустимий. 12% вважають його цілком виправданим і прийнятним. Серед тих, хто намагався захищати свої права, 64% сказали, що все було намарно. Вийшло якось захиститися в 36%. При цьому (50% прямих і непрямих прихильників самосуду) найбільш дієвим способом захистити свої права українці вважають звернення до ЗМІ (29,8%). Для них це набагато ефективніше за скарги до Європейського суду з прав людини, звернення до якого вважають перспективним 19,3%.

Перш ніж традиційно говорити про зростання недовіри до влади, радикалізацію і/або агресивність українців, розглянемо ключове поняття цього опитування. А саме — слово "самосуд".

Украй негативне визначення самосуду як безглуздої убивчої реакції натовпу сформулювала держава. Вона завжди і скрізь монополізує право на насильство, таким чином наголошуючи частину слова "само". Хоча і лінгвістично, і понятійно "суд" тут — важливіший складник, бо він — опис дії. Того, як здійснюється певна жорстока, та все ж таки процедура: слідство, розслідування, кваліфікація вчиненого, вирок і виконання. 

Виклик кидається державі не так самим фактом убивства чи іншого жорстокого покарання, як узурпацією прав і обов'язків буцімто держави. Ба більше, факт самосуду означає, що саме оця конкретна держава вже занадто слабка і/або некомпетентна в захисті громадян.

У таборах старателів у Каліфорнії під час золотої лихоманки 1848 року з'явилися "комітети пильності". Вони ловили злочинців і самостійно вершили правосуддя судом присяжних. Іноді в суді брало участь усе селище. За вбивство й викрадення коня карою було повішення, за злочини менші — шмагання або вигнання. Втім, вигнання на ті часи бувало лише пом'якшеною формою смертної кари. Кажуть, уже після трьох повішень золото спокійно можна було залишати біля дороги.

У цьому історичному прикладі для українського контексту важлива ось яка деталь. У каліфорнійських старателів була єдина, досить вузька думка про право на приватну власність і її межі, яких не можна порушувати під страхом смерті. У старі часи будь-яка процедура соціальних комунікацій була священною, бо підвищувала самооцінку, надавала статусності хоча б у власних очах, і навіть порушники закону претендували на свою законотворчість.

В українських реаліях усе, що пов'язане з бюрократичною процедурою, викликає змішані почуття заздрості й ненависті. Додержуватися будь-яких правил з якихось моральних міркувань — це зараз доля людей, дуже юних душею. Загальних меж, що визначають соціальну етику, більше немає.

Вони існують у малих соціальних групах, починаючи з сім'ї, трохи — в середніх. Але в суспільстві як такому їх немає. Бо спроби дотримуватися у великому конкурентному суспільстві правил, які усталилися у твоїй малій групі, неминуче згодом призводять до їх девальвації, до розчарування й програшу. За чверть століття межі допустимого повільно розширяли політики, бізнесмени, що, загалом кажучи, те саме. У результаті таких глибоких соціальних реформ нині якість обслуговування в ресторанах наших громадян хвилює значно більше, ніж результати е-декларацій державних службовців. Є ще банальний страх перед Кримінальним кодексом. Але й він, завдяки реформуванню поліції, швидко зменшується. 

Зростання ж прихованого або явного бажання пограбувати близького і далекого, яке видається за жагу справедливості, до самої справедливості жодного стосунку не має. Потенційний фейсбук-месник зазвичай спершу нарікає на вбоге матеріальне становище своє та близьких, а потім говорить про необхідність відняти ці кошти в багатих, а їх самих розстріляти-спалити-повісити тощо. Тобто причинно-наслідковий зв'язок благородних цілей з особистим тяжким становищем очевидний. І, звісно ж, найбільш кровожерливі "закликателі" до помсти у своєму житті власноруч навіть курки не зарізали.

Проте потенціал готовності до насильства (або як мінімум до його заохочення) справді зростає в геометричній прогресії. Але річ у тім, що між самим насильством як вчинком і наміром його вчинити велика різниця. Ба більше, якщо намір і сластолюбне уявлення сценаріїв його втілення в життя затяглися, це значно знижує шанси на вчинення самого насильства.

Тому потенційною небезпекою для жертв є не ті, хто не відповів позитивно на запитання про самосуд (зазвичай, хто багато говорить, той мало робить), а ті, хто промовчав, вони завжди становлять абсолютну більшість. Вони невидимі для соціології, але вони є, і саме їхня поведінка, що видається спонтанною і немотивованою, насправді визначена переходом від бажання правосуддя до його здійснення.

Тут, на перший погляд, є набір парадоксів. Теоретично половина громадян вітає самосуд з моральних міркувань, які поважає, але сама ними в житті не керується. До процедури самосуду, якщо виходити з рівня правової свідомості і загальної грамотності тих, хто закликає, наші месники закликають насамперед ту ж таки державу в особі її силових структур. При цьому вони розраховують на цілком матеріальні дивіденди у вигляді негайного поліпшення добробуту в обмін на моральну підтримку державних месників.

Нині, приміром, активно обговорюють близько півтисячі стволів усілякої дорогої нагородної зброї. Враховуючи статус її власників, в 90% випадків вони зможуть з нього хіба що застрелитися, не встигнувши заподіяти значної шкоди іншим. Анекдот про "спиляти мушку" вже став загальним місцем. Але важливіше тут звернути увагу на те, що такий факт викликає набагато більше ненависті в громадян, ніж сприяє безпеці: у них у всіх і так особиста охорона, яка, як показують останні Майдани, при реальному стрьомі старається якомога швидше накивати п'ятами.

Іншим варіантом глобальної помсти називається негайне розгортання армії на Київ у стилі "Іван Васильович змінює професію", бо цар несправжній — ветерани добровольчих батальйонів (яких уже успішно розтягнули по політичних партіях), радикальні націоналісти, ось, мабуть, і все. Та ще ватники й колаборанти починають голосити: "Путін, прийди!", але більше в соцмережах, тут ризик фізичного волевиявлення якраз череватий цим самим самосудом.

Тому приблизний рейтинг жертв самосуду складався б із двох пунктів. Безперечне лідерство в ньому посідатимуть прихильники російської інтервенції, і байдуже, "жорсткої" чи "м'якої" сили. Але треба розуміти, що дзеркальна ситуація в такому випадку теж може виникнути. При цьому аргумент "ні, ну а нас за що?" не матиме сили. Тож такі самосуди цілком можуть швидко перерости в локальні боєзіткнення з усіма відповідними наслідками ескалації.

А от далі, другим пунктом, під роздачу потрапляють пересічні хами-бюрократи, нахабні й жадібні чиновники середньої ланки. Тобто всі ті, хто фізично озвучує громадянам рішення про те, що вони ніхто і звати їх ніяк. У них такий ризик набагато вищий, ніж вони собі уявляють, і слово "Врадіївка" їм знову ні про що не говорить. Чим нахабнішими вони стають, чим більше декларують, що вони виконують розпорядження центральної влади (іноді це звичайні саботажники), тим більше шансів, що їм не папірця чи дрібничку в обличчя кинуть.

Фейсбук-категорія у всьому винних, навіть якщо це свята правда, йде окремим розглядом. Бо всі кровожерливі прокльони на адресу київської влади — це лише просторікування, що полегшують громадянам зростаюче почуття образи й безвиході. Насильство над такими людьми, по-перше, фізично важко здійснити, і дуже, на місці, карається. 

По-друге, якщо воно колись і здійсниться, то матиме характер або політичного вбивства, тобто тероризму, або ж "палацового перевороту". А це жанри, що принципово відрізняються від самосуду. Хоча заднім числом і спираються на "обурення мас".

Якщо ж уявити собі можливу процедуру цього самосуду, то слід розуміти, що соціальні мережі, за всієї їхньої умовної репрезентативності, нині виконують функцію того самого суду присяжних, про який ішлося на початку статті. Хто такі присяжні? Це засідателі, відібрані методом випадкової вибірки, які вирішують питання факту (на відміну від судді, який вирішує питання права). І в цій частині соціальні мережі цілком відповідають статусу суду присяжних. Але без судді.

Саме тому суспільство так по-дитячому ведеться на старих і нових політиків з їхніми обіцянками справедливості і якнайшвидше розглянути народні вердикти. Присяжні сидять і чекають суддю, а його все немає.

Тому наступний етап у соціальній динаміці самосуду — це коли присяжні почнуть обирати суддю зі своїх лав, тобто якийсь лідер громадської думки почне оформляти народний гнів у подобу правового рішення. На цьому вся зовнішня схожість із судом закінчується, бо ми не в каліфорнійському селищі позаминулого століття (хоча станом доріг, здається, наближаємося), а глобальний інформаційний простір і абсолютна залежність від західних траншів не забаряться нагадати про те, що Україна цілком може швидко й легко стати жертвою масштабнішого самосуду. Доведено Путіним.

І отут утворюються такі ножиці — з одного боку, зріє проект швидких мотузково-мильних рішень, з іншого — "ні, ну а нас-то за що?". А фішка в тому, що при самосуді таких питань узагалі не розглядають.

Тож всідайтеся наразі зручніше біля комп'ютерів, громадяни присяжні засідателі. Не судіть, і не судимі будете, але якщо дуже кортить, то думайте. 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
9 коментарів
  • Genna Kyivski 24 января, 06:22 Много красивых слов и немного статистики.В общем демагогия без реальных рецептов искоренения ЖЛОБСТВА !!! Пиши... Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • VCartes 22 января, 14:06 "І отут утворюються такі ножиці — з одного боку, зріє проект швидких мотузково-мильних рішень, з іншого — "ні, ну а нас-то за що?". А фішка в тому, що при самосуді таких питань узагалі не розглядають." - Якщо йдеться про масове явище ("проект"), то це вже не самосуд, а громадянська війна, коли "виною" стає не вчинок особи, а її приналежність до ворожого страту. У нас немає передумов до громадянської війни. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • VCartes 22 января, 13:16 1. Існують два типи систем управління: авторитарна система і демократична. Авторитарна розбудовується згори - спочатку обирають Президента, а потім він заповнює систему своїми кадрами. Відповідно, всі гілки управління в такій системі перетинаються на Банковій. За демократичної системи спочатку формуються рівні самоуправління, а потім вони утворюють вищі ланки системи. Наша країна вийшла з СРСР з тим населенням, яке не знало нічого іншого, окрім радянської автократії. Отже, радянська автократія трансформувалася у нас в кланову мафіозну автократію. 2. Майдани були двома стадіями національного визволення. Вони не ставили за мету заміну автократії на демократію. Демократії в цих "революціях" було стільки, скільки її є в українських традиціях і ментальності. 3. Отже, наше суспільство (включаючи його еліти) досі перебувають в авторитарному ментальному форматі "Влада-населення". Максимальним досягненням ГС є "тиск на владу". В цьому авторитарному контексті знаходяться і "самосуди". Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • SIM1 22 января, 13:14 Можно было сформулировать проще: не трогайте жлобов! Ибо вы даже курицу зарезать не можете (вариант: с дивана не встанете), и Путин придёт. Автор набрался тезисов у дурдомовских пецеботов. Или они у него?============Из стихотворения: "Создавала эпоха поэтов/ А они создавали солдат". Поэту не обязательно самому резать курицу. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • aetes 22 января, 11:44 Не "благородних", а "шляхетних".
    talymon 22 января, 16:16
    1. БЛАГОРО́ДНИЙ (про людину - який відзначається високими моральними якостями, керується високими принципами і т. ін.); ВЕЛИКОДУ́ШНИЙ (який відзначається безкорисливістю, великою доброзичливістю, не пам'ятає зла, не дріб'язковий); ШЛЯХЕ́ТНИЙ (який має високі моральні якості, що, зокрема, виявляються в поведінці, манерах, ставленні до кого-небудь). (СУМ)... Я розумію, що для програміста синонімічність живої мови- це таїна за сімома печатками...
    aetes 22 января, 16:33
    "Благородний" -- це суржик, а не синонім. Відчуйте різницю.
    talymon 22 января, 16:19
    Автор і не здогадується, що кожен його опус є або самосудом, або... плагіатом, тобто чиїмось самосудом:))
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • lennion 21 января, 18:49 "Присяжні сидять і чекають суддю, а його все немає", немає й месії, доброго царя, сильного "батька"... "але якщо дуже кортить, то думайте" - ні, не думайте, а зробіть щось, хай і маленьке Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.55
EUR 28.89