Жертви хіндсайту

Олег Покальчук 14 квітня, 17:02
123
Василь Артюшенко, DT.UA

Читайте також

Перегодіть сміятися, я спершу інше смішне слово скажу — "примордіальність". Для недосвідченого українського вуха воно звучить не просто смішно, а ульотно. На кшталт "щось там біля морди". А якщо вдивитися, то не так уже далеко це від істини, інстинкту не обдуриш. 

Primordialis означає "первинний", "споконвічний" латиною. От цією самою прадавньою споконвічністю ми традиційно пояснюємо собі й світу більшість особливостей нашого національного характеру. Так у нас, мовляв, у генах, кармі й чакрі закладено. Здебільшого цей опис стосується доволі дитячого, інфантильного погляду на соціально-політичні події й наступні поведінкові реакції суспільства. Тому поговорімо про наївність як національну рису характеру. Наскільки вона визначальна, і в чому саме.

Передусім слід уточнити сам термін. У сучасному жорстокому світі наївність часто є синонімом нетямущості, йолопства. Але щоб остаточно людину не скривдити, не називати нетямущою, їй поблажливо кажуть: "Ну, ти й наївний (наївна)!" 

Жінкам таке кажуть частіше, буцімто люблячи. Чоловіка прямо дурнем назвати простіше, хоча й небезпечніше, можна з інтонацією не вгадати. Перед чоловіками просто важко зітхають, осудливо хитаючи головою на їхню неголену примордіальність. 

Наївність не є звичайним неуцтвом (яке в цифрову епоху стає масовим явищем). Було на початку минулого століття гарне староукраїнське слово "анальфабетство", неписьменність, людина альфу від бети відрізнити не може. Тепер ми напівписьменні, бо всі знають: "Альфа" — це СБУ, а далі прокурор пояснить. Кант — це складка на штанях тощо. 

Також наївність не прояв глупства. Глупство — це розумна поведінка невлад, коли, як відомо з фольклору, на похороні кричать: "Тягати вам — не перетягати!" Хоча тут, звичайно, питання відносне, дивлячись з якого боку лінії розмежування. 

Освічена людина цілком може чинити нерозумно, і жодна кількість прочитаних книжок їй у цьому не завадить. Нерозумно чинила будь-яка людина в житті, оцінюючи заднім числом ці свої вчинки як такі за допомогою того ж таки "хіндсайту", про який буде трохи нижче. 

А невігласи, недоуки і взагалі альтернативно обдаровані люди можуть бути по-житейському вельми й вельми тямущі. Але при цьому робити чотири помилки в слові з трьох букв. Що зовсім не заважає їм бути власниками шикарних е-декларацій, не кажучи вже про їхніх найближчих родичів.

Етимологія слова "наївний" сягає латинського nativus. Усвідомленого або неусвідомленого взорування на традицію, яка відмовилася визнати вірогідність деяких феноменів культури й цивілізації. Але це, всупереч шипінню ватників і "русскомирцев", для України вже не актуально. Безвіз поставив у цьому питанні якщо не крапку, то досить єхидний смайлик. Бо така поведінка українців почала стрімко розсипатися разом із набуттям країною незалежності.

Зміна відбувалася нерівномірно — приблизно половина наших громадян вже побувала за кордоном. Але ці зміни були в діапазоні: на заході — практично всі побували саме на Заході, на сході — в основному в Росії. Десь наївність випаровувалась, а десь і фіксувалася скріпами. Але загалом для країни, а надто для її ворогів, ця опція вже не робоча. 

Україна цілком визнає всі феномени західної цивілізації і навіть хоче їх якомога більше й якомога дешевше (а ліпше — на тривалий виплат, а ще ліпше — франшизу). Трошки лукавить, косить під нетяму, але цьому вже ніхто не вірить.

Залишається нездатність орієнтуватися в постійно мінливому світі й адекватно відповідати на виклики часу. Але цей класичний опис наївності теж кульгає. Українська кмітливість епічна і в плані виживання при катастрофічних змінах поступається хіба що єврейській. Азія — це окрема розмова.

З викликами часу лихо загальноєвропейське — ці виклики Європі й світу настільки примітивні й страшні у своїй примітивності, що освічені уми воліють їх просто не помічати або пояснювати природними явищами. А сценарії загроз для України так стрімко мутують, що більшість експертних оцінок застаріває вже на час їх написання.

Якось дивно виходить: наївності немає, а явище є? Чим же ще пояснити багаторічні масові, доволі періодичні зачарування політичними нікчемами й відвертими аферистами? Голосування, прокльони й знову голосування за цинічних нуворишів? Сектантську віру в телевізор, урешті-решт? 

Що ж до групової поведінки, то тут усе підпадає під загальне правило — маса завжди примітивніша за людей, з яких вона складається. Складні ідеї і дії підкреслюють індивідуальність, але руйнують групу, а розпливчасті узагальнення, які заведено називати популізмом, — як плями Роршаха в однойменному психологічному тесті. Кожен бачить у них своє, недореалізоване, і вірить в індивідуальний порятунок через участь у групі.

Ось ми й прийшли до визначення наївності через стан віри. Український народ досить релігійний, але дуже слабко воцерковлений, статистика купівлі свічок і різних лакованих фантиків до цього стосунку не має. При спробі визначити систему вірувань кожного окремо взятого українця будь-який семінарист із жахом схопиться за голову, навіть не виголошуючи "філіокве", визначення суті обряду Церкви. Суміш церковного календаря, садово-городніх культів, місцевих застільних та похоронних звичаїв і клубного відвідування ритуальних місць.

Та віра є — справжня і в усе. Згідно з апостолом Павлом, як "доказ речей невидимих", незрозуміле у сприйнятті суспільних процесів заступає віра в те, що вони неодмінно є або абсолютне благо, або абсолютне зло.

Отже, український чорно-білий дискурс "зрада—перемога" є одночасно синонімом національної наївності, яка ґрунтується на вірі. Зводити світ до чорно-білої схеми означає поставити себе в первісну точку відліку. Для того, щоб мати можливість пояснити будь-яке явище — від тарифів на газ до залпу "томагавків". 

Ефект хіндсайту — це перебільшене хизування буцімто здатністю власного передбачення, звичка казати "я так і знав" після того, як результат стає відомим. В українській версії це ще й хронічна нездатність визнати помилку. Будь-яку. Що робить людина західної культури, коли виявляє, що помилилася? Ну, приблизно, якби побачила яму на дорозі (будь ласка, припиніть сміхотливу істерику!). Вона яскраво маркірує її, огороджує, скликає колег і знайомих, і вони всі кажуть: "Молодець, класно, ура, ми помилку знайшли! Давайте всіх попередимо про неї і разом подумаємо, як до цього дійшло, і як її більше не робити. Цікавий кейс".

Наша ж людина вмить стає глибоко законспірованим зберігачем згубної для себе інформації, виявлення її помилки загрожує відставкою, штрафом, прокльоном і енурезом як мінімум. Довкола неї — такі самі глибоко законспіровані зберігачі своїх помилок. Вони спілкуються одне з одним майже без слів, як резиденти різних розвідок на нейтральній території, пізнаючи одне одного за дрібними рисами міміки, поглядами й парашутами, що волочаться за спиною. Вони накопичують помилки, одну ідіотичнішу за іншу. Хоча вважають це безцінним особистим та історичним досвідом. 

Багатьом історичним діячам української політики і культури поставили пам'ятники фактично саме за їхні драматичні помилки. Які іноді коштували їм життя, але які сформували цілі пласти національної культури, що оспівували саме цю героїчну самовідданість, котра реалізувалася в повному відриві від реальності й масштабності процесів, що відбуваються.

Ми ж, читаючи про них багато разів перелицьовані тексти, вигукуємо: "Зрозуміла річ, чому так сталося, а інакше й не могло бути!" При цьому за допомогою того ж таки хіндсайту знаходимо безліч паралелей у навколишній реальності. Але права на помилку не визнаємо нізащо. 

Наївність — це не глупство і не неуцтво. Ба більше, наївність по-своєму прекрасна, приваблива й сексапільна. Тому "Маленького принца" Екзюпері найбільше перекладають після Корану й Біблії. Усі люди щирі, всі барви й звуки яскраві, вся правда ваша, загинемо, але в славі, і пам'ятатимуть нас вічно.

Звернімо увагу на ту актуальну обставину, що пральна машинка українських суспільно-політичних репутацій уже нічого не відпирає, але її барабан продовжує набирати шалених обертів. Тобто весняний стан наївної віри в перемогу бобра над ослом перебуває у протиході з найбруднішими прийомами фінансово-політичних міжусобиць. Наївні політвіряни якнайліпше придадуться як пральний порошок для цих циклів. 

Є дві художні моделі поведінки наївних людей. Перша — це Парсіфаль, незайманий і найхристиянніший лицар із циклу історій про короля Артура. Щоб не навантажувати читача літературознавчими посиланнями, скажу коротко, що історія про Парсіфаля і Грааль з'явилася у ХII столітті і підтримувалася у період початку активної боротьби католицької церкви зі слідами язичництва й дохристиянської історії Європи взагалі. Це була така інформаційна операція з упровадженням позитивного няшного мему в жорсткий кельтський архетип лицарів Круглого столу. Фінал історії в тому, що Парсіфаль знімає прадавнє закляття з не менш дивного персонажа, Короля-Рибалки. Якщо згадати про рибу як символ перших християн, то одна з версій самовідданого служіння не лицарській братві, а церкві — і є пропаганда моделі поведінки.

Друга модель — це Дон Кіхот з Ламанчі, "лицар сумного образу". Роман "Дон Кіхот" автор замислював як екзистенціальну драму про час лицарства, що минає, а вийшла весела пародія на лицарські романи епохи Ренесансу, читачі вже складалися здебільшого з розбагатілих санчо пансів. Сервантес тролив Лопе де Вегу цим романом, над ним самим теж чимало знущалися в літературній формі. Нам важливо знати тут, що герой роману став лицарем, начитавшись романів про них, не будучи ним ні за походженням, ні за заслугами. Але більш ніж щиро намагався дотримуватися всіх лицарських правил в епоху занепаду самого явища.

Це дуже нагадує український єврооптимізм і наївну щирість у взоруванні на європейські правила буття в той момент, коли ці правила починають гучно тріщати по швах, і річ не тільки в Брекзиті. Система політичних і культурних цінностей, вичитана протягом останніх десятиліть з перекладних книжок, пережила свій апогей у 1970-х, коли майбутнє світу здавалося виключно світлим і недорогим. 

Нині все це тихо здулося до горезвісного "безвізу", що означає лише переведення з совкової клітки з ґратами до просторішого вольєра й прогулянки. Але все одно приємно. Люди загалом усе розуміють і радіють адекватно своїм можливостям або ігнорують.

Тобто базова потреба віри й хіндсайту в українців нікуди не поділася, але на старі разводняки вони вже не особливо ведуться. А це у свою чергу означає, що для експлуатації цієї властивості будуть задіяні нові, жорсткіші подразники й більш цинічні прийоми, хоча, здавалося, куди вже далі. А далі дуже навіть є куди, якщо ми за точку відліку оберемо постмайданний волонтерський стан. Але цей пральний порошок уже закінчився.

Власне, моє діло, як завжди, попередити, бо весна буде бурхливою. Але це не привід відволікатися, кидаючи геть усе заради того, щоб рятувати того або тих, кого ви невдовзі однаково проклинатимете. 

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
11 коментарів
  • Republic 21 апреля, 17:05
    talymon Вчера, 23:24 «Та дайте ж нарешті відповідь хоч панові spragly, воцерковленим якої церкви ви є. Бо мені ви так і не відповіли. Підозрюю, що ви таким не є. А тоді ви є лжепророком і фарисеєм!»
    Я – вчений теоретичної (аналітичної) механіки і в церкви НЕ ходжу, але Істини Нового Заповіту Господа Ісуса Христа гармонійно захопили моє серце – НАЗАВЖДИ! І це є предметом моєї великої ГОРДОСТІ!
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • talymon 20 апреля, 01:12 = Було на початку минулого століття гарне староукраїнське слово "анальфабетство", = Насправді, це полонізм: " анальфабе́та — неписьменний дурень (пол. analfabeta) ", і звучить він не зовсім гарно для українського вуха :)) Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • talymon 20 апреля, 01:04 "Хіндсайт": = Є і зворотний форсайту інструмент – хіндсайт (hindsight), тобто це оцінка проектів, що були невдалими в минулому, аналіз причин їх провалу – і це теж дає позитивні результати: якщо ми проаналізували причини провалу будь-яких програм, наприклад, розвитку технопарків, то ми маємо нагоду не повторити цих помилок у майбутньому; інакше кажучи, хіндсайт – це погляд назад, який, на наш погляд, також є важливим елементом у побудові форсайту = Щось не сходиться з авторовим... Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • talymon 20 апреля, 01:02 = Соціальний психолог Олег Покальчук народився 1955 року в Луцьку, на межі знаків Діви й Терези. Отримав біологічну, літературну та психологічну освіту в Київському державному Університеті; Московському Літературному інституті; Інституті Літератури; Канадському інституті Українських Студій; Інституті соціальної і політичної психології АПНУ та психіатричну – в окопах численних українських суспільно-політичних баталій. Автор наукових статей та методологічних праць на тему соціальних страхів, політичного лідерства, політичної еліти. Багаторічний консультант топових українських політиків. До вересня 2006 року – головний спеціаліст прес-служби Кабінету Міністрів України. = Отже, автор вирішив тепер консультувати посполитих. Та чи достатньо у нього для цього освіти?:)) Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Republic 15 апреля, 21:22 «У сучасному жорстокому світі наївність часто є синонімом нетямущості, йолопства» - жорстокий злодій ставиться до чесної та порядної людини, як до «наївної», котра відмовляється керуватися ПОНЯТТЯМИ сучасного жорстокого світу, бо вони - по своїй суті - суперечать ІСТИНАМ Слова Божого – ЄДИНОЇ Основи людської ДУХОВНОСТІ. Світ матеріального впливає на людську плоть, що - при відсутності ІСТИННОЇ віри в існування світу духовного – перетворює людину або - в хижака, або - в здобич, що й відбувається в сучасній Україні: громадяни-виборці – це ЗДОБИЧ! «Наївнісь» же – це ознака сили ДУХУ, дарованого людині світом духовного: «Господь моє світло й спасіння моє, - кого буду боятися? Господь – то твердиня мого життя, - кого буду лякатися?». «Нетямущість, йолопство» - це синоніми «наївності» в жорстокому світі матеріального, що НІЯК не торкається істинновіруючих людей, якими й мають БУТИ громадяни-виборці України. Шлях до спасіння вказаний, але бажання йти НИМ - в українців НЕМАЄ!
    talymon 20 апреля, 00:57
    Істинно віруючі із двох зол обирають менше. (Ex duobus malis minimum elegi. Из двух зол выбирай меньшее (Цицерон, "Об обязанностях"). Противсіхи до таких не належать за визначенням. Так що геть з раю!:))
    spragly 20 апреля, 09:25
    А Цицерон що, УПЦМП-воцерковлений був? І хто ж був найменшим злом, талімоне? Невже Гюльчитай :-)
    talymon 20 апреля, 23:19
    Цицерон є (був) воцерковленим вічноіснуючою, невмирущою церквою Мудрості. Судячи з деяких ваших постів, ви також могли бути вірним цієї церкви. Але не з цього. Працюйте над собою...
    Republic 20 апреля, 20:14
    «Ex duobus malis minimum elige - З двох зол вибирай менше - екс дуобус маліс мінімум еліге» - порада Марка Туллія Цицерона, котрий народився 3 січня 106 р. до н. е. (вбитий 7 грудня 43 р. до н. е.), тобто особи, котра жила задовго ДО появи ХРИСТИЯН. То яких же «істинно віруючих», пане talymon, Ви згадуєте? Складається враження: пан talymon використовує свої «літературні надбання», задля лукавого ВИКРИВЛЕННЯ їх суті. Цікаве питання: чого пан talymon намагається цим ДОСЯГТИ? Пані ЮВТ не є політиком, гідною моєї поваги, а пан ВФЯ – це двічі засуджений ЗЕК, тому-то у 2010 році я був ПРОТИВСІХОМ: не було за що голосувати.
    talymon 20 апреля, 23:24
    Та дайте ж нарешті відповідь хоч панові spragly, воцерковленим якої церкви ви є. Бо мені ви так і не відповіли. Підозрюю, що ви таким не є. А тоді ви є лжепророком і фарисеєм!
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • spragly 15 апреля, 19:19 Мабуть трохи недоречно міркувати про наївну віру перед Великоднем. До українців ця віра прийшла не від народження а від смерті. Як той козак закликав в похід, "той хто хоче бути порубаний та посаджений на палю, їдь зі мною"? Було стільки багато можливостей загинути українцем, що має ж бути якась причина й жити українцем. Звідтіля й віра. Віра (чи довіра) найпотужніша річ, зокрема в бізнесові. Можливо це свідчить про ще живий потенціал народу для того щоб якийсь цей бізнес таки започаткувати. Для порівняння в росії вже ніхто нікому не довіряє, все задаховано знизу догори і тримається тільки на насильстві. Не на вірі як такій. Але довіра і в нас зіграла злий жарт, з тим же Ющенком. Тільки чомусь Порошенко завджи в потрібному місці в потрібний час. Хоч і довіри до нього вже катма... Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.76
EUR 28.75