УТРИМУВАТИ — НЕ ПО КИШЕНІ, ВІДПУСТИТИ — НЕЗАКОННО?

Важко знайти людину, котра хоч раз у житті не зверталася б до стоматолога. Теоретично, нібито є в природі два відсотки таких унікумів з первісно міцними зубами, проте виявити їх серед кволих родичів з усілякими зубними проблемами — завдання практично нерозв’язне. Либонь, не випадково за доби СРСР чергами потребуючих протезування зубів радянських громадян, напевне, можна було оперезати Землю по екватору. І цілком зрозуміло, що першими кооперативами, МП тощо в медицині стали стоматологічні кабінети.

Сьогодні центр Хмельницького, та й околиці також, зарясніли вивісками з зображенням зуба. Не найкращий силует, зате безпомилково вказує на місце розташування чергового стоматкабінету чи центру, де вам миттєво знімуть нестерпний зубний біль, полікують, запломбують, протезують... — усе що завгодно, були б гроші.

Розцінки за послуги в кожному кабінеті різні. Власники встановлюють їх, залежно від вартості медикаментів, обладнання і, ясна річ, рівня якості й комфортності обслуговування. Слід визнати, практично в усіх приватних закладах стоматпрофілю рівень цей є. А от грошей на його оплату в середньостатистичного українця дуже не вистачає. Навіть у Хмельницькому (сьогодні в Україні його вважають містом небідним, купецьким) послугами приватних стоматологічних закладів користується не більше трьох відсотків жителів. Решта віддає перевагу обласним і міським стоматклінікам з їхніми коридорними чергами, багатомісними кабінетами, не найсучаснішою технікою. І з лікарями, котрих знають давним-давно і яким довіряють.

Але це чисто зовнішнє враження від державної стоматологічної служби. Насправді її проблеми не такі й помітні сторонньому оку.

На перший погляд, останнє десятиліття не було таким нещадним до хмельницької стоматології, як до всієї іншої медицини. Благо, ліжко-місця для неї не настільки істотні, як для інших медсфер (на стоматологічну допомогу припадає 15% всієї амбулаторної допомоги населенню), тож їх «обрізання» на ній, практично, не позначилося. А от скорочення лікарських ставок викреслило для дипломованих стоматологів 8—10% робочих місць. Але це — у містах. А кількість сільських стоматкабінетів не те що не зменшилася, але, за рахунок створення сільських лікарських амбулаторій, навіть збільшилася на шість одиниць. На сьогодні в області працюють шість стоматполіклінік, 150 стоматвідділень і кабінетів при лікувальних закладах, 43 госпрозрахункових зубопротезних кабінети. Додайте ще близько півсотні приватних точок стоматологічного напряму, і картина складеться цілком благополучна. Принаймні, цифри свідчать: така система повністю здатна задовольнити потреби майже півторамільйонної Хмельниччини. Як і кількість кваліфікованих стоматологів: 570 у бюджетному секторі, ще 60 — у приватному. Утім, радіючи тому, що зуміли зберегти, хмельницькі стоматологи аж ніяк не сповнені оптимізму. Цифри не можуть приховати величезну прірву між містом і селом, яка виникла за останнє десятиліття. Ото вже справді «де густо, а де пусто». Стоматологічна допомога сільському населенню не тільки, як за старих часів, недостатньо добра, а часто її просто немає. «Білі плями» не охоплених стоматобслуговуванням регіонів рік у рік розростаються. Брак пального, що істотно скоротив сільські автобусні маршрути чи навіть цілком ліквідував їх, різке подорожчання квитків зробили стоматологічну допомогу для жителів віддалених сіл недосяжним благом цивілізації. Профогляди, колись обов’язкові в дитсадках і школах, приїзди в село стоматологічних бригад суворо за графіком — усе це залишилося в минулому. Графіки, правда, існують (двічі на рік), але причини їх систематичного зриву завжди на поверхні: немає пального, немає транспорту, й медустановок теж немає. Фахівці з облстоматполіклініки підставляють плече: виїжджають у села для надання лікувально-консультативної допомоги. Але цього, звісно, мало.

Нинішнє безгрошів’я загалом поставило сільську медицину на межу не те що виживання, а зникнення. Навіть у місцях, де вона нібито є, умови існування сприятливими назвати важко. Стоматологічні відділення в трьох районних і 16 дільничних лікарнях не відповідають елементарним вимогам. І хоча необхідно щороку оновлювати 12—15% стоматобладнання, за кілька останніх років в області обновили тільки... 2%. Чи варто говорити, що в результаті близько 75% стоматустановок, практично, не можна експлуатувати.

Загалом показники діяльності обласної стоматслужби вищі від середніх по Україні. Тим часом майже в половині районів вони значно нижчі від обласних. Мабуть, тут немає нічого дивного. Знаючи, що в сільських стоматкабінетах покладатися, крім як на свої руки, більше немає на що — ні обладнання, ні інструментарію, ні сучасних медпрепаратів, пломбувальних тощо матеріалів немає, як немає грошей на все це ні в бюджетах, ні в зубожілих сільських жителів, — у села кваліфіковані фахівці не рвуться. Так і залишається село віч-на-віч зі своїм зубним болем.

Микола Чешун, головлікар Хмельницької обласної стоматполіклініки, головний стоматолог області лаконічний і чіткий:

— Безгрошів’я — ось найстрашніший бич сучасної української медицини. У Конституції записано: медицина в нас безплатна. А в бюджеті грошей немає. З року в рік галузь фінансується, в найкращому випадку, на третину від потреби, та й ті жалюгідні кошти надходять украй нерівномірно. А хворих потрібно лікувати щодня. Тим часом Конституційний суд ухвалив: платні послуги в медицині скасувати. А де ж у такому разі, скажіть на милість, усе-таки брати гроші, щоб лікувати людей? Стоматологічна служба в усьому світі — дуже дороге задоволення. Щоб купити, приміром, одну стоматустановку спільного виробництва тернопільчан з італійцями, потрібно викласти 28 тисяч гривень. Аналогічна американська коштує 30—40 тисяч доларів, німецька — десь 60—80 тисяч марок. Звідки такі гроші в бюджеті? А купувати необхідно: адже з 32 стоматустановок нашої поліклініки 19 уже давним- давно вичерпали свій ресурс, оскільки експлуатуються понад 20 років (при нормі — 8). І це в нашій, центральній, поліклініці! Ну гаразд, ми ще покрутилися, пошкребли по засіках: за рахунок позабюджетних коштів придбали дві стоматустановки, за рахунок спецкоштів — дві приставки. А іншим де брати?

Питання, звісно, риторичне. Але медики примудряються на нього відповідати. Приголомшені рішенням Конституційного суду (мовляв, плату брати з пацієнтів протизаконно), вони знайшли законний вихід, перевівши вартість послуг у статус добровільних пожертвувань на лікарню.

А що вдієш, якщо мінімальний перелік застосовуваних у стоматології медикаментів і матеріалів складається зі 180 найменувань, з яких в Україні випускають лише 14? Решту потрібно купувати за кордоном. Чи по зубах імпортні товари держбюджету? А з допомогою «добровільних внесків» — цілком. Адже всі вони йдуть на придбання медпрепаратів і дрібного інструментарію. Торік, приміром, близько 130 тисяч гривень використано саме на такі закупки. Тоді, як весь кошторис поліклініки було затверджено на суму трішки більше 420 тисяч (при, як мінімум, удвічі більшій реальній потребі), за рік профінансовано лише 68,8%, тобто 290 200 гривень. А, либонь, саме наявність сучасних імпортних медпрепаратів і матеріалів дозволяє забезпечувати високу якість лікувальної допомоги, конкурентоспроможність на нинішньому ринку стоматпослуг, зберегти робочі місця для фахівців, від знань, досвіду, вміння котрих залежить рівень лікування.

Кадри — це те, що яким завгодно шляхом прагнуть перетягнути до себе власники приватних стоматцентрів. Цікавлять їх, звісно, найкращі. Способи також загальновідомі — висока зарплата, комфортні умови праці, ще деякі дрібниці, обумовлені в контракті. Адже пацієнти «летять» на ім’я лікаря, як мухи на мед. Не випадково нова фірма стоматпослуг у Хмельницькому всю свою рекламу побудувала на одному-єдиному імені найвідомішого в місті хірурга-стоматолога, котрого вона «перекупила» в фірми-конкурента. Отже, у державного медзакладу обмаль шансів утримати в себе висококваліфікованих і досвідчених фахівців.

— Нічого не скажеш, нашу зарплату не порівняти з заробітком колег у багатьох приватних стоматзакладах, — погоджується заступник головлікаря обласної стоматполіклініки Валентина Левицька, попри свою молодість, один із найавторитетніших фахівців обласної стоматології. — Та далеко не всі зваблюються добрим заробітком. Відіграє роль і колектив, у якому виріс, до якого звик, і статус закладу — наша поліклініка не тільки «головна за званням», а й за визнанням пацієнтів. Адже стоматологічні проблеми, на жаль, супроводжують людину все життя, а з віком дедалі частіше. Тож візит до стоматолога вкрай рідко буває разовим. Отож пацієнт і вибирає згодом «свого» лікаря — і сам тільки в нього лікується, і всю родину, а то й родичів, і знайомих до нього «прилаштувати» намагається. Коли в Хмельницькому відкрили міську поліклініку й «закріпили» частину мікрорайонів за нею, наші постійні клієнти цілі баталії влаштовували, обстоюючи право лікуватися саме в нас. І нині навіть ті, хто цілком у змозі оплатити візит у приватний стоматологічний центр, «свого» лікаря не зраджують. Запевняю вас, якість лікування в нас анітрішки не нижча, а дешевша, думаю, істотно. Комфорт, правда, недостатній. Хоча, навіть попри вкрай жалюгідні кошти, ми примудряємося купувати сучасне медобладнання, проводити косметичні ремонти. Щось самі придумуємо: адже більшість працівників у нас — жінки.

Неспроможність медицини охопити неосяжне — за рахунок бюджету вилікувати всіх потребуючих — давно очевидна й незаперечна. Але за виром злободенних політичних проблем усе не доходять руки вирішити це питання остаточно й назавжди, по змозі наламавши при цьому мінімум дров. Здавалося б, і категорії «пільговиків» виділено, і види безкоштовної меддопомоги визначено, і особливі випадки передбачено. А віз і нині там.

У стоматології ці проблеми видно простим оком. Усі ці роки вона залишалася заручницею соціальної політики радянської ще держави, коли цілком інакшим було фінансування, штатний розпис і принципи охорони здоров’я загалом. Пригадайте, якими строгостями було обставлене зубопротезування з дорогоцінних металів. А звичайне зубопротезування внесли в перелік пільг і почали роздавати їх за особливі заслуги. Списки пільговиків порозбухали, наче на дріжджах, лякаючи адміністрацію медзакладів неможливістю всіх охопити, забезпечити, задовольнити. Не допомагало навіть те, що в нас немає трирічного терміну придатності зубних протезів, як в усьому світі, — ми користуємося, поки носяться. Черги розтягувалися на роки.

Вони не зникли й сьогодні. Навпаки, до старих пільговиків додалися нові — за рахунок розширення кількості учасників війни, почесних донорів тощо. У Хмельницькій облстоматполіклініці в чергах сьогодні стоїть близько двох тисяч пільговиків (в області їх — 550). І якщо інвалідів війни протезують, практично, відразу, то «рядові» пенсіонери чекають років по чотири. У середньому по області їх можна забезпечити протезуванням за рахунок держкоштів лише на 4—5%. Заборгованість бюджету за зубопротезування така, що подальша робота в цьому напрямі часом загалом викликає сумнів. Адже сьогодні один пацієнт коштує гривень двісті, люди літні, відновлювати потрібно, як правило, не один зуб, а мало не всі. А ціни на матеріали різко зросли. Якщо 15 років тому звичайна сталева коронка коштувала 2,5 рубля, то тепер — 15 гривень плюс ПДВ.

Отож і розсмокталися всі, крім безплатних пільгових, черги на зубопротезування. Тепер і штати госпрозрахункових зубопротезних кабінетів скорочено на 40%, і черг, практично, немає, і фінансовий план виконується лише на 40—60%. І все-таки медики будь-що намагаються зберегти мережу зубопротезування, бо в разі розвалу відновити її буде вкрай важко.

Тому такі важливі для стоматології, як і для медицини загалом, чіткі правила гри. По-перше, законодавчо визначені категорії населення, які мають забезпечуватися медобслуговуванням за рахунок бюджету. По-друге, державний підхід до податкової політики в медицині. Адже після запровадження 20-відсоткового ПДВ на всі послуги вилучається назад у бюджет п’ята частина виділених на пільгове медобслуговування коштів. Знайти логіку в такому рішенні дуже важко. По-третє, час уже взаконити платні послуги в медицині. По-четверте, встановити середні розцінки за них, обов’язково для всієї країни.

Є ще й по-п’яте, по-шосте і так далі. Але починати потрібно з головного. Нерозумно обплутувати умовностями та тримати в тенетах заборон організм, що може розвиватись і самовдосконалюватися, навіть у наших, далеких від ідеальних, умовах. Не загубити б у словесних баталіях і пошуках шляхів розвитку вітчизняної медицини те позитивне, що давно маємо. І не бережемо.