Другий зимовий похід Армії УНР: рейд у вічність

Автор : Людмила Сулима
19 листопада 00:00

95 років тому, 17 листопада 1921 р., відбувся останній бій національно-державницьких сил із московським більшовизмом. Трагедія поблизу містечка Базар завершила збройну боротьбу українців за незалежність…

 

95 років тому, 17 листопада 1921 р., відбувся останній бій національно-державницьких сил із московським більшовизмом. Трагедія поблизу містечка Базар завершила збройну боротьбу українців за незалежність…

Проте поразка регулярної Армії УНР не означала капітуляцію, бо ще довго точилася внутрішня боротьба, не припинялися повстання, які охопили всю Україну. Лише 1924 р. було розгромлено останні повстанські загони. Але й після того прагнення українців придушували насильницькими методами: тривали арешти й судові процеси, розстріли, заслання, концтабори, штучний голод…

У тяжкий час союзником Української Народної Республіки стала Друга Річ Посполита, яка постала на руїнах трьох імперій. У квітні 1920 р. було укладено Варшавський договір. Ця подія стала початком радянсько-польської війни, яка тривала близько року. Спільний похід об'єднаної польсько-української армії в боротьбі з більшовиками мав велике значення для обох держав, хоча контрнаступ червоних кардинально змінив ситуацію. "Диво на Віслі" поставило крапку в цій війні: 18 березня 1921 р. в Ризі було підписано договір між Польщею та Радянською Росією, згідно з яким Польща офіційно визнала УСРР і анулювала Варшавський договір 1920 р. з УНР. Правобережну Україну поділили: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся відійшли до Польщі. Східна Волинь дісталася УСРР. Ю. Пілсудський переживав цю невдачу і такий результат війни оцінив як провал не тільки своїх планів, а й мрій про союз вільних держав. Наскільки щиро переживав - важко сказати… "Перший акт Великих Подій кінчався. В сувору зимову ніч армія довершила свій перехід на польську територію. Але вже не як "спільник", "союзник", лише в ролі жебрака, що принижено вимолював у господаря притулку… Епільоґом її мали бути польські концентраційні табори…" - писав сотник Грицько Рогозний, майбутній учасник Другого зимового походу.

Україну вкотре поділили Польща і Росія. У Східній Україні лютував терор, продзагони забирали в селян зерно і за найменший опір карали розстрілом. Зростало селянське невдоволення продрозверстками, тому план Другого зимового походу був простий - підняти всенародне повстання і дійти до Києва. В цій ситуації головний отаман армії УНР С.Петлюра прийняв рішення відрядити до Східної України добровольців із військовополонених - козаків та офіцерів української армії. Наприкінці жовтня 1921 р. з польських таборів до прикордонних сіл таємно було переправлено близько однієї тисячі воїнів. Офіційно їх везли на лісопильні, а насправді - для участі у Другому зимовому поході. На Поліссі було сформовано Волинську та Подільську групи армії УНР під командуванням полковника Л.Ступницького і генерал-хорунжого В.Янченка. На станції Моквин, імітувавши пограбування польського військового складу, перша група здобула зброю: 400 гвинтівок, 120 тис. набоїв, 6 кулеметів, 120 ручних гранат. Але цього вистачило лише половині вояків, решта мусила йти в похід без зброї. Ще гірші справи були з амуніцією: напівроздягнені, часто повністю роззуті, у решти бійців одяг старий і подертий. У ніч на 4 листопада загін на чолі з генерал-хорунжим Ю.Тютюнником неподалік с. Борове (30 км від Олевська) роззброїв прикордонну польську залогу і перейшов кордон. Біля с. Майдан-Голишевський (Олевський р-н Житомирщини) без жодного пострілу українські бійці роззброїли 1-шу роту 196-го прикордонного батальйону, а 5 листопада розгромили загін чекістів поблизу с. Жубровичі, декілька продзагонів і продовжили шлях у напрямку Коростеня.

В кожному селі учасники рейду збирали селян, закликаючи їх до повстання. Населення давало продовольство, фураж, коней, у деяких селах до загонів приєднувалися юнаки, але очікуваної всенародної підтримки не було. 6-7 листопада українські бійці захопили Коростень, однак не змогли його утримати. З Житомира надійшли два бронепотяги і одна тисяча курсантів школи червоних командирів, тому повстанські загони відступили. Полковник Ю.Отмарштайн вважав здачу Коростеня поразкою і радив повернутися до кордону з Польщею, але Ю.Тютюнник наполягав на продовженні походу на схід, щоб з'єднатися під Києвом із Подільською групою. Після бойових дій за Коростень загін вдень і вночі переслідувала 9-та кавалерійська дивізія Г.Котовського. Та найбільше дошкуляли погодні умови. Сніг, мороз, а у виснажених, напівроздягнених українських вояків - босі ноги, загорнуті в ганчір'я, плечі прикриті мішковиною. Шляхи так завіяло, що їх спочатку пробивали кіньми, тому Ю. Тютюнник вирішив повернути у бік польського кордону.

Останній нерівний бій із більшовицькими військами Волинська група прийняла 17 листопада 1921 р. під Малими Миньками (Народицький район Житомирщини), поблизу міста Базар. Вранці повстанську колону атакували вершники 2-ї і 3-ї бригади 9-ї кавалерійської дивізії Котовського і комбінованим ударом відсікли від авангарду колони частину бійців, яких узяли в оточення. У своїх спогадах сотник Г.Рогозний писав, що перший натиск ворога вдалося стримати гранатами, але коли стали закінчуватися набої і затихати постріли, котовці під прикриттям своїх тачанок оточили українських бійців. Вирватися з кільця оточення вдалося лише тим, хто був в авангарді колони: штабу на чолі з Ю.Тютюнником, кінній сотні і тяжкопораненим на передніх підводах. Усі вони стрімко мчали до польського кордону.

Ті, хто залишився прикривати їхній відхід, узяли удар на себе. Дехто з командирів під час бою, усвідомлюючи безвихідь становища, стріляв у себе й підривався гранатами. Серед оточених бійців армії УНР було багато поранених і вбитих, усе перемішалося. Не вщухала несамовита різанина, і, щоб не потрапити в полон, українці вбивали себе. Так вчинили: колишній міністр морських справ М.Білинський, хорунжий Сікорський, ройовий Андрієвский, начальник постачання Хоха та інші. Червоноармійці рубали беззбройних козаків. Убивали всіх: поранених і тих, хто ледве тримався на ногах. Коли під'їхав Котовський, то заборонив рубати українських вояків і взяв їх у полон. Він запропонував УНРівцям перейти до лав Червоної армії, однак усі (!) відмовилися. Потім їх відвели на ніч до місцевої церкви, де знущалися. Наступного дня всіх полонених вишикували і, оточивши кінним ескортом, перевели до м. Базар. Там над ними вчинили "суд", що тривав до 23 листопада. Полонених українців невеликими групами підводили до заздалегідь викопаного рову і розстрілювали.

З протоколу ЧК стало відомо, що в бою під Базаром було порубано понад 400 і взято в полон 536 вояків. Із них 359 бійців розстріляно. Серед заарештованих виявилося 177 офіцерів командного складу Армії УНР, яких відправили до Києва на допити в катівні ЧК. Вони мужньо витримали жахливі тортури і теж були розстріляні. З історичних досліджень відомий етнічний склад бійців, які загинули під Базаром. Там були не лише українці, хоча їх налічувалося найбільше - 85,88%, а й росіяни, поляки, білоруси, євреї та німці. Географія місць народження героїв теж різноманітна і представлена всіма українськими губерніями, найбільше уродженців Подільської, Київської та Полтавської, містами - Одесою, Києвом, Прагою, Оренбургом та Полтавою. Серед загиблих героїв - сотник Григорій Макарович Сулима, уродженець Полтави, який пліч-о-пліч із полковником Ю.Отмарштайном воював в Україні на фронтах 1918-1920 рр. За виняткову мужність у збройній боротьбі за державність УНР Г.Сулиму посмертно нагороджено Хрестом Симона Петлюри.

Мало хто знає, що вперше героїв вшанували у день 20-ї річниці, 1941 р. в окупованому Києві. На братській могилі віддали шану пам'яті загиблих. Представники громадськості узяли з могили землю й естафетою передали її до Києва. Вони просили покласти цю землю перед вівтарем у Софійському соборі. Землю доставили до Києва 29 листопада 1941 р. селяни Димерського району. Оскільки Софійський собор у період окупації був зачинений, після урочистих зборів та вшанування пам'яті під жовто-блакитними прапорами землю запечатали у срібній урні. А вранці 3 грудня перенесли урну із землею до церкви Андрія Первозваного, де відбулася громадянська панахида. Офіційно пам'ять героїв вшановують з 1991 р., а ще за рік до того радянська влада забороняла навіть встановити хрест на братській могилі.

Їх було лише 359 - учасників останнього рейду Армії УНР, які під містечком Базар довели всьому світові, що Україна не є ані етнографічною Малоросією, ані трампліном для "пролетарського єднання всіх націй" під єдиною назвою - російський народ, вона є тією реальністю, за яку віддавали життя, не зрадивши присяги. Історики одностайні: Другий зимовий похід, чи Листопадовий рейд, не мав шансів на успіх, швидше за все, це був похід відчаю і, безперечно, акт героїзму.