Сильний дух Луки Гарматія

Автор : Роман Якель
29 жовтня 00:00

Цими днями виповнюється 150 років з дня народження відомого педагога, етнографа, громадського діяча Луки Гарматія.

 

Цими днями виповнюється 150 років з дня народження відомого педагога, етнографа, громадського діяча Луки Гарматія.

Кропітку, невтомну працю таких людей, як Лука Гарматій, гідно оцінив колега-вчитель Михайло Ломацький у нарисі "Українське учительство на Гуцульщині": "Десь там у душах їхніх колишніх учнів, на самому дні, ворушиться та щира любов до свого рідного, що її там ті, яких сьогодні вже нема, засіяли і в серцях прищепили..."

Народився Лука Гарматій 30 жовтня 1866 року в селі Лучка поблизу Тернополя. В сім'ї освіченого селянина, колишнього посла до австрійського парламенту Василя Гарматія він був п'ятою дитиною з восьми. Мати хворіла, тому молодшими дітьми опікувалася сестра Тетяна. Вона й водила до школи малого Луця, який пішов здобувати знання у п'ятирічному віці. Після закінчення школи Лука вчився у Тернопільській гімназії, а згодом в учительській семінарії. Диплом отримав 1887 року. "Ще будучи юнаком, очевидно, він не мав сумніву щодо своєї подальшої долі і діяльності. Педагогом був вродженим і талант учительський мав від Бога", - так характеризує життєвий вибір Луки дослідниця Ярослава Гайдукевич.

Кілька років молодий педагог учителював у Теребовлянському повіті - у селах Струсів, Млиниська, місті Теребовля. Але у підневільному суспільстві учитель - більше, ніж шкільний учитель. Лука Гарматій поринає у громадську діяльність. На його світогляд вплинули ідеї популярної тоді Української Радикальної партії: обмеження влади капіталу і наділення селян землею, просвітництво і поширення кооперативного руху, виборча реформа, результатом якої мала стати ліквідація куріальної системи і запровадження загального виборчого права... Бунтарський і волелюбний дух педагога-українця стривожив австрійську адміністрацію, і його відправляють вчителювати на Гуцульщину.

1893 року він опиняється в Косівському повіті, у селі Тюдів, що розкинулося над Черемошем. У школі, яка на той час уже була державною, відремонтованою, з пічним опаленням, Лука Гарматій став одним із перших учителів. А в самому селі заснував "Просвіту", сформував для неї бібліотеку і влаштував читальню. Чиновники зі шкільної крайової ради злякалися подвійно: а ну ж як Гарматій тісніше зблизиться з селянами та ще й, чого доброго, розбагатіє у місцині, де щедро плодоносять фруктові сади й виноградники. Його переводять у Криворівню, що неподалік села Жаб'є (нині - селище міського типу Верховина). Лука Гарматій знайомиться там з Іваном Франком, який з 1901-го по 1914 рік майже щоліта відпочивав і працював у селі.

Як стверджує історик Петро Арсенич у нарисі "Криворівня", "педагог навчав грамоти не тільки гуцульських дітей, але й заохочував до читання дорослих". Просвітницька діяльність Луки Гарматія не сподобалася місцевому війту, повітовим урядовцям і землевласникові Пшибиловському, які постаралися спровадити педагога з села. Пристановищем патріотично налаштованого вчителя стало село Розтоки на Косівщині. Тут, крім грамоти, він вчив дітей танців, збирав фольклор. У його помешканні, яке було прямо в школі, гуцули вечорами збиралися послухати мудрі поради. В Розтоках разом зі своїм приятелем Юрком Калиничем Лука Гарматій також засновує "Просвіту". Вони читають сільським мешканцям твори українських класиків, пробують ставити п'єси. Старожили розповідали, що, коли його дружина Павлина зіграла роль Шевченкової героїні Катерини, гуцули були наскільки зворушені, що плакали над долею дівчини. Таке народолюбство не подобалося війтові Максимові Данилюку і пароху-москвофілу Льонгину Кобилянському, і вони зробили все, щоб Луку Гарматія викурити звідти.

Освітянські чинуші зметикували: навіщо запроторювати непокірного вчителя до в'язниці, адже він і серед невільників бунтуватиме, і заслали його у віддалене гірське село Голови (нині - Верховинського району), будучи майже впевненими, що його там або роздеруть ведмеді, або вб'ють ворохобні гуцули.

До приїзду Луки Гарматія школа в Головах десять років пустувала. Існувало повір'я, що її в підвалі завелася нечиста сила. Селяни не хотіли віддавати дітей до школи, бо вони були потрібні як робоча сила в домашньому господарстві. А крім того, боялися, що влада обкладе їх додатковими податками. Лука Гарматій таки переконав їх віддати дітей до школи. Володимир Гнатюк згадував, що на урочистому відкритті школи учитель "...вистрілив чотири рази з гарних жированих гуцульських пістолів. Це дуже сподобалося гуцулам, що вчитель має таку моду, як вони при парадах. Має гуцульські пістолі і вміє стріляти..." Новоприбулий учитель домігся, щоб до села проклали дорогу і один раз на тиждень доставляли пошту. Австрійська влада недооцінила привабливі людські риси й педагогічний талант Луки Гарматія. Учитель заприятелював з гуцулами, давав місцевим мешканцям цінні господарські поради і навіть привіз із Відня дозвіл на експорт худоби.

У Головах і сусідньому селі Чорна Річка Лука Гарматій заснував читальні "Просвіти" й кооперативні крамниці при них, а в Головах - іще й товариство "Січ". Агітація Луки Гарматія та його учнів відіграла свою роль - у 1907-му і 1911 роках "січового батька", представника Української Радикальної партії Кирила Трильовського обирали послом (депутатом) до австрійського парламенту. Волелюбний дух учителя знайшов продовження в учнях. Микола Дронек, Василь Антоняк, Дмитро Маротчак, Олекса Максим'юк та інші були ініціаторами Гуцульського повстання проти польської влади (1920). А найвідоміший учень Петро Шекерик-Доників став письменником (він - автор написаного гуцульським діалектом роману "Дідо Іванчік"), публіцистом, актором Гуцульського театру Гната Хоткевича, депутатом Національної ради ЗУНР, а згодом - послом до польського Сейму. Більшовицька влада пригадала йому все, запроторивши спершу до катівні НКВС, а потім Сибіру, де слід цієї людини загубився.

Багатий на таланти гуцульський край надихнув Луку Гарматія на етнографічні пошуки. Упродовж 12 років учительської праці в селі Голови він збирав колядки, щедрівки, оповідання про опришків, легенди, описи звичаїв. Їх систематизували й аналізували у своїх працях відомі етнографи Володимир Гнатюк і Володимир Шухевич. До Луки Гарматія в Голови двічі приїжджав письменник Михайло Коцюбинський. А обряд "грушка" при покійниці він змалював у знаменитій повісті "Тіні забутих предків".

Лука Гарматій грав на різних музичних інструментах - скрипці, флоярі, теленці, дримбі; зібрав чималу колекцію музичних інструментів, а також зразків зброї, серед яких чимало пістолів, крісів та поясів до них. Заснував при школі етнографічний музей, який діє й донині. На прохання видатного чеського етнографа Франтішека Ржегоржа він збирав мистецькі й етнографічні експонати для Празького музею. Саме у Празі вироби гуцульських майстрів побачив відомий антрополог і етнограф Федір Вовк, який потім звернувся до Луки Гарматія і Володимира Гнатюка з проханням допомогти підготувати речі для Петербурзького етнографічного музею. Чимало матеріалів етнограф з села Голови зібрав для етнографічного відділу Наукового товариства імені Т.Шевченка у Львові. А його збірку гуцульських металевих виробів на виставці в Коломиї 1912 року було відзначено золотою медаллю!

Того ж року Лука Гарматій повертається з гір на "доли" і домагається роботи вчителя в селі Стара Могильниця, що в Теребовлянському повіті на Тернопіллі. Ймовірно, ця місцевість не надихала його на фольклорно-етнографічні дослідження, і він разом з учнями бере участь в археологічних розкопках виявленого в тутешній околиці поселення Трипільської культури. Розгортає діяльність товариства "Просвіта", учасники якого, крім читання літератури, організували хор, грали в оркестрі, ставили театральні п'єси.

У роки Першої світової війни невтомний учитель разом із сім'єю перебував в Австрії і Моравії, де працював управителем шкіл для інтернованих українців. 1920 року він повертається до вчительської праці в Старій Могильниці.

Лука Гарматій і його дружина Павлина виховали трьох дітей - Анну, Нестора і Мирослава. Та сім'ю спіткало горе - на очах у батька втопився син Нестор, студент Політехніки в Данцигу (Гданську), що подавав великі надії. Ця непоправна втрата позначилася на здоров'ї Луки Васильовича, і 31 жовтня 1924 р. він раптово помер. Найімовірніше, стався інсульт. Його поховали у селі Стара Могильниця, біля церкви пресвятої Трійці, де покоїться прах священиків та інших достойників храму. Це - ще один прояв пошани до великого вчителя і директора школи.

Навіть нині, без малого через сто років після смерті цієї непересічної особистості, учні і педагоги бережуть пам'ять про неї.

Науку, віру, любов і надію

Візьмім з собою в дорогу життя,

І працю тверду, й велику мрію,

І сильний дух Луки Гарматія, -

ці рядки з гімну школи спонукають замислитися, наскільки глибокий слід в українській історії залишила ця людина.