Лютий: "І прости нам…"

Ніколи не проси у Бога зробити ту роботу, яку маєш зробити сам.

Так казав вуйко Дезьо

Сьогодні зранку я встав пізно. Субота. Підійшов до вікна, відчинив, запалив у свічнику свічку і почав промовляти "Отче наш". Коли дійшов до "і прости нам провини наші", помітив, що усміхаюся. Такого зі мною ще ніколи не було, я завжди молився зосереджено й віддано. А річ у тому, що поки я молився, то дивився у вікно. З наших дворів із двома сумками в руках - червоною та чорною - вийшов чоловік. Між ялинками, навпростець через газон він попрямував до проспекту, перейшов через одну смугу руху, що в бік до "Туриста", потім між голими кущами троянд переліз через огорожу, яка розділяє смуги, і рушив через проїжджу частину далі. Минувши стоматологічну поліклініку, зник у дворах навпроти.

Найцікавіше, що пішохідний перехід був ліворуч від його маршруту всього лише метрів за тридцять. На газонах і між трояндами лежав сніг, підступно поблискував лід. Але він із сумками через огорожу й дві смуги попер навпростець. Саме попер. Оце його завзяття, мабуть, і розважило мене - жодної критичної думки чи зауваження не виникло, просто настрій став безтурботним і легким. Добре, що нині субота і зранку машин обмаль.

Такої веселої молитви в мене не було жодного разу в житті. Я ще подумав: "А може, саме так - легко, відкрито, весело - й потрібно промовляти "Отче наш"? Адже щира довіра дарує легкість розкріпачення, а не тягар примусу".

Піднесений настрій розбурхав мою фантазію. Я почав вигадувати, що могло бути в сумках того чоловіка. Коли перебирав можливі варіанти, то дуже швидко дійшов беззастережного висновку: в сумках у нього дві подушки-валентинки. Тому-то чоловікові й було байдуже, де там пішохідний перехід. Він поспішав додому, поки дружина в перукарні, щоб у шафі під літніми ковдрами сховати сюрприз і не розкрити його до свята.

Поки фантазував, зрозумів, що вдягаюся. Я теж знаю, де продаються валентинки.