Хто справжній господар розпайованої землі?

Не всі власники паїв перебувають у ролі статистів, позбавлених можливості брати участь у процесі, в якому задіяні їхні активи.

Продовження мораторію на купівлю-продаж сільгоспземель не знизило напруги навколо земельного питання та реформи, що затягнулася на чверть століття. Щоправда, увага суспільства концентрується переважно навколо землекористувачів - як агрохолдингів, які встановлюють і майже щороку оновлюють рекордні показники у виробництві та експорті зерна, соняшникової олії та іншої агросировини, так і сільгосптовариств і фермерських господарств, діяльність яких великою мірою пов'язана із забезпеченням внутрішнього ринку.

Незмірно менше уваги приділяється партнерам сільгоспвиробників - селянам-пайовикам, на орендованих землях яких вирощують урожай як великі, так і середні сільгоспвиробники. Тим часом від стану, налаштованості цієї найбільшої частини селянства, що є нехай здебільшого й номінальним, але все ж таки власником левової частки сільгоспземель, не може не залежати подальший перебіг подій. Саме в цьому середовищі відбуваються процеси, від яких залежить подальший хід реформи. І питання в тому, перед якою моделлю землекористування засвітиться "зелене" світло: перед фермерською чи латифундистською?

Нерівне партнерство

У чинній орендній системі землекористування явно щось не гаразд. З одного боку, перетворення колгоспів і радгоспів на приватні підприємства, консолідація великих земельних банків у складі агрохолдингів, орієнтованих на виробництво кількох видів затребуваних на світовому ринку сільгоспкультур та їх експорт, посприяло різкому зростанню виробництва агропродукції, перетворення АПК на економічного лідера, який приносить найбільшу частину валютної виручки. Але за цими очевидними досягненнями є й провали, які спричинили прогресуюче запустіння сільських територій, зубожіння населення та надзвичайно гострі проблеми в наповненні та функціонуванні внутрішнього продовольчого ринку.

До того ж інтенсивно використовувані землі втрачають родючість внаслідок використання монокультурного рослинництва, ігнорування сівозмін, різкого зменшення внесення органічних добрив через відмову від "невигідної" тваринницької галузі. Таких порушень у цивілізованих країнах ніколи не допустять власники землі, які зацікавлені як у збереженні родючості ґрунтів, що їх вони мають у своїй власності, так і в добробуті сіл, у яких живуть. Але в Україні склалася інша ситуація. Землекористувачі настільки привільно почуваються на орендованих площах, що в колах аграріїв навіть виникають дискусії: а хто, власне, є господарями розпайованої землі? У юридичному сенсі тут не може бути сумнівів. Селяни-пайовики, які на підтвердження свого права на земельні ділянки отримали спочатку сертифікати, а потім і держакти. Але... Крім формального статусу розпайованих земель, існує і торжествує 20-річна практика їх використання, коли інтереси власників землі до уваги не беруться.

Нині чинна система землекористування однозначно є ринком, на якому домінує орендар, а власники землі перебувають у ролі статистів, позбавлених можливості брати участь у процесі, в якому задіяні їхні активи. Усталилася дивна, не зрозуміла (як полюбляють казати представники влади) "нашим західним партнерам" практика, коли авторитетна і впливова в усьому світі категорія землевласників стала повністю залежною від тих, хто користується їхньою землею. Акценти при цьому зміщуються. Педалюється тема: мовляв, перед Європою соромно за те, що селяни-пайовики не можуть розпорядитися своєю власністю. Під "розпорядитися" чомусь мають на увазі лише одну, з нетерпінням очікувану в колах великого бізнесу і чиновництва дію - купівлю-продаж землі, якій заважає накладений мораторій. Хоча селяни насправді більше страждають від іншого. Насамперед від того, що їх, власне, відгородили від агробізнесу, поставили в ситуацію, коли вони самостійно не можуть і кроку ступити. Договори складаються оптом на весь масив, єдиним текстом, під копірку і набувають чинності тільки з благословення чиновників, які в інтересах великих компаній більше дбають про збереження цілісних масивів сільгоспземель, їх нарощування, ніж про захист дрібних землевласників і збереження родючості ґрунтів.

Власне, у селян-пайовиків залишається одне право: підписати не ними складений, затверджений чиновниками орендний договір і наприкінці сезону отримати зазначену там гранично занижену орендну плату. Таке ставлення до власників землі, як і низька оцінка насправді найціннішого активу, породжує байдужість і скептицизм багатьох селян щодо такої скупої до них розпайованої землі.

Фахівець проекту USAID "Агроінвест" О.Муляр, ґрунтуючись на дослідженнях, констатує, що 25% землевласників, змінивши місце проживання, опинилися далеко від паїв, які їм належать. В інших регіонах кількість "дистанційників" доходить до 70%. Не менш показове й те, що 42% пайовиків погано уявляють, де саме їхні паї, бо ніколи там не були.

Низька орендна плата, до якої привчають селян, є "профілактикою" від проявів ними господарських амбіцій. Спочатку орендну плату селянам виплачували кому як заманеться, в основному зерном, що не придатне для експорту, кормами для худоби і деякими послугами. Багато селян старшого віку сприймали ці надходження як допомогу нужденним, успадковану від колгоспних часів. Тільки 2008 року почалися спроби хоч якось нормувати орендні відносини. ВР ухвалила законопроект, відповідно до якого орендна плата мала становити 3% від нормативної оцінки землі. Держгеокадастр ухваленим 2016 року нормативним актом довів цей показник до 8%. Але такого роду регулювання має обов'язковий характер тільки щодо держземель. А що стосується земель селян-пайовиків, що віднесені до категорії приватних, то ці цифри - не більше ніж рекомендації. На практиці все вирішується так, як це вигідно сильнішій і впливовішій стороні нерівноправного партнерства. За експертними оцінками, у приватному секторі орендодавцям платять дуже по-різному - від 2-3 до 5% від нормативної вартості землі. А якщо плата й піднімається вище, то з неодмінною умовою - подовження строків оренди до 10, 15, 20, а то й 49 років, що практично наближає оренду до купівлі-продажу землі в обхід установленого мораторію.

При цьому з легкої руки прихильників такого повзучого відторгнення землі утверджується думка, що селянам оренда землі дуже вигідна. Міністр Мінагрополітики Т.Кутовий не втомлюється стверджувати, що "одержувати пайові платежі - це важливо, оскільки значна частина сільського населення з них і живе". Однак факти свідчать про інше. За експертними оцінками, навіть останнім часом, коли спостерігається певне підвищення ціни оренди землі, середня ціна переданої в оренду ділянки становить за сільгоспсезон суму, еквівалентну 37 дол. США за гектар. При середньому розмірі паю в 4 га пайовик отримає за рік суму, еквівалентну менш як
150 дол., на які не проживеш.

Насправді більшість селян (і власники паїв не виняток) виживають не за рахунок орендної плати за сільгоспземлі, на доходах від яких установлюють експортні рекорди і зростають багатства великих орендарів, а за рахунок присадибних ділянок, доповнених домашнім господарством. Куці сотки городу разом із цим домашнім господарством дають селянину більший дохід, ніж гектари зданої в оренду землі.

На гойдалці дисбалансу

Провали у партнерстві особливо небезпечні у період підготовки до завершення земельної реформи. Якщо не подбати про ліквідацію перекосів і дисбалансів, не підсилити позицій пайовиків, то при офіційному запуску будь-якої форми обігу сільгоспземель (буде це вільний ринок, коли селяни відразу й назавжди попрощаються з наділами, чи впровадження механізму емфітевзису, коли сільгоспземлі теж зникнуть з власності селян) - тільки й усього, що процес триватиме довше, а селяни за свій актив отримають менше.

Результати його заздалегідь передбачувані. Щоб не допустити загального засилля агрохолдингів, залишити простір для розвитку малого агробізнесу, експерти пропонують низку варіантів, що спрямовані на посилення позиції пайовиків як у нині діючій орендній системі, так і при будь-яких формах її майбутньої трансформації. Одні, з огляду на передусім нерівність партнерів у юридично-правовому забезпеченні (вислів, що в деяких агрохолдингах працює більше юристів, ніж трактористів, - не тільки жарт), навіть висувають ідею оформити надання послуг з управління переданою в оренду землею селян-пайовиків в окремий вид бізнесу. Інші, вважаючи, що створення додаткової підприємницької ланки навряд чи допоможе селянам усвідомити себе господарями і власниками землі, ратують за те, щоб новостворені сільські об'єднані громади, усвідомлюючи свою зростаючу роль у розпоряджанні сільгоспугіддями, зайнялися створенням обслуговуючих кооперативів, які спеціалізувалися б на налагодженні відносин між власниками землі й орендарями.

Експерт О.Муляр, стверджуючи, що прагнення поліпшити управління процесами орендного землекористування "в інтересах пайовиків є позитивним та актуальним", звертає увагу на те, що ступінь організованості дрібних землевласників прямо впливає на вартість активів, які їм належать. Тобто, на його думку, вироблення спільних позицій і вимог селян-землевласників до орендарів сприятиме підвищенню орендної плати за землю. Тому, вважає він, заслуговує на всіляку підтримку "створення Асоціації з метою представництва та підтримки дрібних власників землі".

Помічено, що на територіях, де перевага за дрібним агробізнесом, а обіг орендованих сільгоспземель здійснюється в основному між селянами, вплив таких асоціацій значний. На територіях і в селищах, що охоплені переважно малим підприємництвом, орендна система землекористування уявляється більш досконалою та вигідною для селян. Пайовики можуть без проблем, за взаємною згодою, забрати свою ділянку для власного використання або передати іншому орендареві.

Орендна плата під впливом орендних асоціацій встановлюється більш виважено і справедливо, а ціни варіюються залежно від урожаю та ціни продажу вирощеного. Орендні угоди нерідко доповнюються неформальними зобов'язаннями, які при цьому суворо виконуються, коли землекористувач на прохання власника паю бере на роботу підрослих дітей партнера, створюючи додаткові робочі місця, в основному за рахунок розширення тваринництва. Але погано те, що такі асоціації об'єднують тільки селян окремих сіл, а ось агрохолдинги, які орендують землі цілих сільських районів, їм недоступні. І великі агрокомпанії майстерно цим користуються, просуваючи свої інтереси та ігноруючи селянські.

Практика, що утверджується в "нетипових" селах, підказує напрям і перспективи розвитку АПК. Орендний обіг землі, який здійснюється тут, не збільшує і так величезних земельних банків агрохолдингів, бо земля рухається всередині сільської громади. Від тих, хто з якихось причин не може її ефективно використовувати, - до більш успішних господарів. Показово, що незалежно від того, в яких кінцях країни розташовані такі села, створювані в них господарські структури схожі. Утворюється кілька невеликих фермерських господарств, а більша частина селян господарює на своїх паях. Той, у кого з них це краще виходить, бере в оренду наділи сусідів, створюючи таким чином конкуренцію фермерам.

Напевно, саме цим можна пояснити, що в таких селах фермерські господарства через зростання гострої конкуренції на місцевому орендному ринку рідко перевищують 100 га. У селах, де більша частина селян займається агробізнесом, тобто вирощує і реалізує продукцію, вироблену на паях і в домашньому господарстві, краще розвиваються й супутні комерційні структури: пункти заготівлі продуктів, ремонту техніки, продажу добрив. Комерсанти охоче відкривають тут транспортні маршрути навіть при поганих дорогах, бо вантажів і пасажирів достатньо. Селяни "нетипових" сіл, на відміну від більшості населених пунктів, де ділове життя вирує тільки під час збирання врожаю (зібране відразу ж відправляють на експорт), пропускаючи вирощене через домашні ферми, цілий рік возять у міста м'ясо, птицю, молоко тощо.

Якщо виключити корупційну складову, яка найбільш повно проявляється в гальмуванні розвитку малого агробізнесу в інтересах створення "орендного раю", то штучно створювану вразливість пайовиків цілком можна здолати. У цьому зв'язку слід нагадати, що співдружність дрібних власників землі пов'язана не тільки з негативними сторінками новітньої аграрної історії на кшталт "відумерлої спадщини", а й з утвердженням обнадійливих тенденцій. Адже з цієї категорії селян, які не задовольнилися пасивною роллю орендодавців, усупереч усім бар'єрам і перешкодам вийшли найбільш активні селяни, які зважилися вивести свої паї з загальних площ і господарювати на них самостійно. Вони відродили підважені надії на те, що фермерський рух стане масовим.