Від щирого серця

Про дитячу благодійність.

У підземному переході дівчинка років семи просить у батька грошей. "Скільки тобі треба й навіщо?" - тато вирішує, що це обійдеться дешевше, ніж ігнорувати. - "Та мені небагато, хоч п'ять гривень". Отримавши купюру, дівчинка біжить не до кіоску - вона кладе гроші в коробочку біля бабці, яка з собакою невідомої породи сидить на сходах і збирає на корм у притулок для тварин. "Настю, ну я ж тобі сто разів казав - не давай грошей жебракам на вулиці, ці люди багатші за мене". Дівчинка трохи насуплюється, але видно, що продовжує вважати зроблене хорошою справою. Та й хіба можна встояти перед таким милим песиком?

Дитяча благодійність - явище, яке в багатьох країнах уже давно стало традицією, а в нас лише починає набирати обертів. Років два тому українські медіа ледь не щодня поширювали історії про дітей, які віддавали отримані від родичів гроші на потреби армії, відносили свої іграшки до пунктів збору речей для вимушених переселенців і влаштовували в школах благодійні ярмарки, щоб зібрати кошти на допомогу пораненим бійцям. Сьогодні таких сюжетів поменшало, але не тому, що діти втратили інтерес до доброчинності, - просто з сенсації ці історії перетворилися на буденність.

Хвиля благодійності, що прокотилася Україною два-три роки тому, зачепила всі верстви населення. Прагнення допомогти тим, хто стояв на Майдані, захищав країну від воєнної агресії або був змушений покинути власний дім через окупацію, виникало незалежно від віку, заробітків, соціального стану. У черзі до пункту прийому речей на вулиці Фролівській в Києві можна було зустріти і пенсіонерку з каструлями, і чоловіка у вишуканому костюмі з новенькими ковдрами, і школярів зі стосиками книжок. Нині гострої потреби всією країною збирати кухонне начиння або гроші на відновлення літака вже начебто немає. А от інтерес до доброчинності й захоплення людьми, які готові ділитися з іншими, - залишилися.

Час ділитися

Багато хто вважає, що схильність до благодійності залежить від вдачі: одні люди народжуються щедрими і співчутливими, інші з дитинства жадібні й самозакохані. Однак усе трохи складніше. Десять років тому група антропологів з Каліфорнійського університету в Санта-Барбарі опублікувала статтю, в якій ішлося про те, що схильність до взаємної допомоги відіграла неабияку роль у розвитку людства. Наші предки доволі часто демонстрували альтруїстичну поведінку, а принципи взаємодопомоги лягли в основу співпраці між різними групами людей. Це означає, що для людини має бути цілком природно ділитися з іншими. Психологи тим часом переконані, що без позитивного прикладу дорослих у вихованні доброї людини не обійтися, а родинні традиції можуть вплинути на нашу поведінку сильніше, ніж принципи наших пращурів. Якщо ж поєднати ці дві думки - виходить, що прагнення допомагати іншим є в кожному з нас, просто іноді потрібно допомогти йому перейти в реальні дії.

Якщо ви справді хочете привчити дітей до благодійності як норми життя, почати доведеться як завжди з себе. Але недостатньо раз на рік відправляти анонімну пожертву до певного фонду і просто розповідати про це - діти повинні бачити як сам акт доброї дії, так і вашу реакцію на нього. Хай що ви зробите - візьмете участь у благодійному марафоні, допоможете прибирати у притулку для тварин, віддасте старі меблі через Інтернет - найкраще, коли все це буде разом з родиною. Кожна ваша добра справа не тільки показує приклад бажаної поведінки, а й дає можливість пояснити дітям, навіщо ви це робите і чому важливо ділитися з іншими надлишками власних ресурсів.

"Моєму синові майже чотири роки, і він місяців з восьми дивиться, як мама перебирає речі, щось складає, пакує, кудись відносить, - розповідає Анна Ходикіна, що вже кілька років займається благодійністю в Боярці - збирає речі й медикаменти для одиноких мам, багатодітних родин, вимушених переселенців і дитячих відділень пологових будинків. - Тепер він уже запитує, що саме я роблю, і я намагаюся пояснити, що ми відправляємо речі для хлопчика або дівчинки, яким вони потрібні. Інколи син сам складає іграшки і навіть ділиться своїми. Я вважаю, що надзвичайно важливо виховувати в малечі потребу допомагати іншим, співчувати й підтримувати. Дітей обов'язково потрібно залучати до благодійної та соціальної діяльності, і я маю намір уже за рік почати відвідувати доброчинні заходи разом із сином".

Давати дитині шанс зробити власний внесок у добру справу - важливий крок до виховання юного благодійника. Однак не забуваймо, що, заохочуючи малечу допомагати іншим, варто дочекатися хоча б три-чотирирічного віку: саме в цей період діти починають розуміти почуття інших і набувають здатності співчувати. Старші дошкільнята можуть перебрати якісь свої старі іграшки і допомогти батькам посортувати вбрання, з якого виросли і готові поділитися усім тим з іншими дітьми. Школярі можуть віддати частину кишенькових грошей на обраний ними самими благодійний проект, а ще - взяти участь у волонтерських акціях або й самотужки організувати допомогу самотнім пенсіонерам, притулкам. Непоганою ідеєю може стати доброчинний день народження, на який гості приходитимуть, наприклад, з книжками для сільської дитячої бібліотеки чи з іграшками для приймальні в дитячій стоматології, а про подарунки для самого іменинника подбає родина.

При цьому дуже важливо не робити з дитини благодійника примусово, не брати речей без її відома і тим паче, якщо вона ще не готова поділитися. Які емоції викликатимуть "добрі справи", якщо заради них у дітей крадькома або через сльози забиратимуть старі, але улюблені іграшки, змушуватимуть віддати відкладені на важливу покупку гроші - і все це на користь абсолютно не знайомих їм людей? У цих питаннях обов'язково прислухайтеся до думки дитини, дайте їй можливість самотужки визначити, чим саме вона може і хоче поділитися, а в разі твердого "ні" - відкладіть цей захід на потім. Водночас нехай маленький "нехочуха" побачить, що інші члени родини радо віддають щось своє із благодійною метою і пишаються одне одним.

Довіряти і перевіряти

Попри всі позитивні моменти, доброчинна діяльність приховує в собі чимало пасток, до яких потрапляють і діти, і дорослі. Школяр, що розбиває свою скарбничку, аби віддати гроші батькам хворого однокласника, - вчинок, який навряд чи хтось засудить. А от коли він витягає з батьківського гаманця купюру, щоб віднести її до скриньки "на допомогу армії" на якомусь перехресті, - за це точно не похвалять. А тим часом саме таким може бути наслідок надмірно високої оцінки добрих вчинків, до якої не було додано дрібки критичного мислення.

Під вивіскою благодійності часто приховують корисливі наміри - з уже згаданих вуличних скриньок нужденним не перепадає ні копійки, а фото хворих дітей роками циркулюють мережею в обрамленні десятка різних історій і діагнозів. Саме тому вчити дітей об'єктивно оцінювати прохання про допомогу не менш важливо, ніж заохочувати їх допомагати іншим. Якщо ви вважаєте дитину здатною зробити власний вибір, кому і як допомагати, - саме час розповісти їй, як можна перевірити, куди підуть перераховані гроші, і чим відрізняється волонтерство від експлуатації.

Інша небезпека, що чатує на занадто захоплених благодійників, - залежність від позитивної оцінки їхньої діяльності. Свого часу не одне дослідження підтвердило, що доброчинність стимулює центри задоволення в людському мозку, а відтак допомога іншим - це ще один спосіб потішити самого себе або підвищити власну самооцінку. В цьому немає нічого поганого доти, доки починаємо оцінювати себе виключно за кількістю добрих справ і страждаємо через те, що часом з якихось причин не можемо зробити щось хороше для інших. Коли йдеться про дітей, не забуваймо, що батьківська любов і оцінка не повинні залежати від того, чи погодилася дитина поділитися зусиллями або грошима з іншими.

З певною критичністю маємо поглянути й на результати, яких ми прагнемо досягти благодійністю, і пояснити дітям, чому голодним краще давати вудку, а не рибу. На жаль, чимало дорослих не замислюються над тим, що деколи їхня допомога більше шкодить, ніж насправді допомагає. Одне діло зібрати кошти на операцію для хворого, і зовсім інше - роками задовольняти потреби малозабезпечених родин. Для дітей з дитбудинків набагато кориснішими будуть консультації з працевлаштування, ніж традиційні новорічні подарунки. Що ж до вуличних тварин, то подбати про їх стерилізацію важливіше, ніж виставити разову мисочку з кормом. Тому наголосимо, що мета благодійності - це насамперед допомога іншим у скрутному становищі, а не потішання власного его "доброю справою".

Але повернімося до хорошого: благодійність усе-таки робить кращими як окремих людей, так і світ загалом, особливо коли вона добре продумана і не обмежується примусовим здаванням грошей на чиїсь не завжди реальні потреби. І хоча в нашій країні ще довго не бракуватиме цілей для докладання доброчинних зусиль, чимдалі менше людей почуваються полишеними своїми співгромадянами. І навіть якщо хтось укинув п'ять гривень в неправильну скриньку, така лепта однаково наближає нас до відповідального і чуйного суспільства. А чого ж іще бажати напередодні зимових свят?