Вигнання з раю

"Єдина можливість потрапити до раю на цьому світі - це стати центральним банкіром".

Професійний жарт, у якому є частка істини.

Одразу хочу наголосити, що ця стаття не про можливу відставку В.Гонтаревої та навіть не про її діяльність на посаді голови Нацбанку - не хочу виставляти їй оцінок. Тим більше, що вона чесно зізналася депутатам, що не знає роботи центрального банкіра, але готова вчитися. Як на мене, це вже питання до народних обранців, чому вони послали її "на навчання" коштом платників податків і вкладників банків? Та й оцінка діянь центрального банкіра - в усьому світі справа непроста й неоднозначна. От у наших "добрих" сусідів, приміром, дехто колишнього голову центробанку з повагою називає "Гераклом", а колишній міністр фінансів примудрився "хвицонути" його навіть в англо-російському словнику, придумавши статтю "Geraschenko - можливо, найгірший центральний банкір у світі".

Можна вважати, що невдовзі питання про керівника Нацбанку таки буде вирішене, оскільки про це говорять уже не тільки депутати, а й президент. Причому, як у випадку з дітьми, які б'ються між собою, "батьки" можуть або покарати всіх, або розвести їх по кімнатах і відновити статус-кво, або зробити кадрову рокіровку. А що, адже у нас в економічному блоці суцільно фахівці світового рівня, спеціально підібрані авторитетним міжнародним "мисливцем за головами". Тож із кандидатів на поки ще зайняте місце (яке тепер, після "курсового відскоку" і траншу МВФ, цілком можливо, таким і залишиться) уже вибудувалася ціла черга. Щоправда, про більшість із них можна сказати - "і радий би до раю, та гріхи не пускають". Утім, знову ж таки, нехай у них кидає каміння той, хто сам без гріха.

А мені зараз видається дуже важливим нагадати про те, яким НЕ має бути голова центрального банку - чи то новий, чи то діючий. Або, образно кажучи, як знову не наступити на граблі, що валяються на стежці, яка веде у фінансовий Едемський сад.

Гріхи, які не пускають туди наших фінансових велетів, такі помітні, що вже навіть пролунала авторитетна (принаймні раніше) думка про бажаність пошуку кандидата серед "варягів": мовляв, свої розумом не вийшли, а от за морями там усі - "премудрі голови…". Не сперечатимусь щодо випускників і професорів Гарварда або Массачусетського технологічного, але смію запевнити, що й у нас людей, котрі знають, що таке Taylor Rule, Regulation Q або Goodheart's Law, цілком достатньо. У тому числі й серед співробітників Національного банку України. Але традиційно вже шукають чомусь не там, а керуючись іншими принципами. Очевидно, виходячи з того, що "якщо ти такий розумний, то чому не мільйонер?", шукають виключно серед мільйонерів. Ні, я не проти багатих і не вважаю, що мільйонер не може знати теорію грошей. Я просто знаю, що на теорії грошей не можна зробити мільйонів (навіть ставши головою ФРС, не те що центробанку в країні з більш ніж скромним ВВП).

У банківському ризик-менеджменті (але не в нашій країні) є таке поняття - PEP (politically exposed person), або "політично вразлива особа", наприклад, бізнесмен з гарними зв'язками в політичному істеблішменті. У банку, який переймається страхуванням своїх ризиків (а не намагається урвати по-великому, а потім рекапіталізуватися за рахунок бюджету), до таких клієнтів ставляться з побоюванням і страхуються з допомогою додаткових гарантій. Щось подібне має бути й у державному будівництві - до осіб "комерційно вразливих" слід ставитися з обережністю, розуміючи не тільки те, що вони легко можуть стати жертвою "наїзду на бізнес", але й що їхній мозок, їхній спосіб мислення влаштований таким чином, що гроші вони сприймають тільки як готівку або залишки на рахунках, а не як якусь там абстрактну "монетарну базу" і "кров економіки".

Інший бік цієї проблеми пов'язаний із розумінням сутності функцій центрального банку та його відмінностей від банку комерційного. Банк - це "машина, що робить гроші". Тільки комерційний банк "робить" їх (тобто заробляє) для своїх господарів і менеджерів, а центральний банк у буквальному значенні слова "робить" гроші для економіки країни. У зв'язку з цим вважати, що успішний комерційний банкір - це гарна кандидатура для центрального банкіра, все одно, що вибирати вівчарку серед овець. Якщо комусь не подобається такий образ, сформулюю інакше: це все одно, що призначити свого водія на посаду головного конструктора автомобільного заводу. Або народного депутата. Теж не подобається? Добре. Тоді нагадаю, що свого часу навіть товариш Сталін погодився з доводами Звєрєва (ні, я маю на увазі радянського міністра фінансів), що з нього як із фінансиста не вийде хорошого керівника Держбанку. (Хоча, зауважу, історія знає багато і таких прикладів.)

Більш того, дуже сумніваюся в тому, що керівник центрального банку має радитися з комерційними банкірами про те, які рішення (особливо в сфері монетарної політики) йому слід прийняти. Він повинен добре знати стан банківської системи, але коло спілкування для прийняття рішення в нього має бути дещо іншим. Втім, це, схоже, нарешті зрозуміли й на Інститутській, провівши минулої середи "мізкову атаку" силами "папєрєдніков". Я не став би надто розраховувати на ефективність одноразового "кавалерійського наскоку". Але радує вже саме розуміння того, що одного бойскаутського запалу "молодої команди" недостатньо для того, аби не лише розмовляти однією мовою з міжнародними експертами (я маю на увазі, звісно, англійську), але й бути "банком банків", тобто "пасти" не безпорадних овечок, а справжніх фінансових вовків. Однак, як то кажуть, "доживемо до понеділка" та подивимося на конкретні кроки, що втілюватимуть отримані рекомендації.

Щодо постійного "кола спілкування", то, власне, з часів принаймні секретаря (міністра) Казначейства Моргентау і президента ФРС Екклеза, які за ранковим чаєм "устаканювали" ціну золота (це було до Другої світової війни), цей формат широко використовується в настільки багатьох країнах, що й називати їх немає сенсу. Міністр фінансів і голова центробанку - колеги, соратники й конфіденти, які ходять один до одного на чашку чаю для неофіційного звіряння годинника щотижня. Знаючи гостинний характер Наталії Яресько, не сумніваюся, що вийшло б непогано. Втім, у Нацбанку організаційних можливостей ще більше - може бути не гірше, ніж ритуальне чаювання у королеви Єлизавети. Тим більше дивно було для мене дізнатися від людей, вхожих в обидві будівлі (які символічно стоять "спиною" одна до одної), а потім і почути підтвердження цього в телевізійному репортажі, що незалежний Нацбанк ніяк не погоджує з урядом своїх життєво важливих для країни рішень, про які навіть прем'єр дізнається лише "з Інтернету".

І тут ми плавно переходимо до наступних граблів - незалежність центрального банку. Незалежність чи безвідповідальність? Або поставимо запитання інакше: центральний банк має бути незалежним (в англійській мові в цих цілях частіше використовується м'якший термін - central bank autonomy) у відносинах з урядом чи просто ігнорувати його? Як кажуть ті самі "пікейні жилети", це все ж таки дві великі різниці. Мені вже доводилося згадувати, як на моє запитання в Міністерстві фінансів Таїланду (де використовується британська модель відносин, відповідно до якої центробанк формально субординований Мінфіну), чи може міністр фінансів нав'язати свою волю голові центробанку, мені відповіли: "У принципі, так, але Його Величність (ці слова були вимовлені з особливим придихом) залишиться дуже, дуже незадоволеним". Смію вас запевнити, що Його Величність і собі не дозволяє тиснути на головного банкіра країни. А той вважає себе вірнопідданим (читай - громадянином), але не солдатом, якого глава держави послав на лінію фронту і який має просто беззаперечно виконувати накази головковерха.

Однак незалежність центробанку має й зворотний бік - відповідальність. А це означає, що його керівники можуть бути незалежними у виборі інструментів, але цілі повинні збігатися з тим, що намічено урядом. (А якщо вже вони не згодні з цілями, то повинні просто піти у відставку, що я й зробив через півроку, але вже з власної волі, а не просто "за власним бажанням".) Тим більше ця істина мала бути непорушною для нинішніх керівників Нацбанку, оскільки підтримку урядового курсу записано як одну з його цілей у профільному законі.

Найбільш кричущою суперечністю у підходах Нацбанку та уряду цього разу стали питання валютно-курсової політики. Газетна стаття - не місце для професійних порад про методи й інструменти такої політики. Це все одно, що дати партнерам по грі в бридж зазирнути у свої карти. Причому, знаючи, що серед них обов'язково є шулер. Але про правила гри поговорити можна. Мою увагу привернув той факт, що своєрідною відповіддю на здивування прем'єра з приводу відсутності з боку Нацбанку прогнозного показника курсу гривні стала гучна заява В.Гонтаревої про те, що Нацбанк тепер, мовляв, не відповідає за курс гривні. Коротше, у семи няньок… Хоча з формальної точки зору, у тому числі й відповідно до підправленого закону, усе правильно. Тільки мені хочеться знову процитувати денщика Шельменка з безсмертного твору Г. Квітки-Основ'яненка: "Це усе так, але… тро-о-шки не так!".

Не аналізуватиму зараз переваг таргетування інфляції, валютного курсу або темпів зростання ВВП: про це ми вже, здається, вдосталь подискутували на сторінках спеціальних видань. Але якщо вже центробанк вирішив відмовитися від відповідальності за курс гривні і зосередитися на контролі над загальним рівнем цін (у просторіччі іменованим інфляцією, хоча зі строго термінологічної точки зору інфляція - це розбухання грошової маси, яке веде до загального зростання цін, що, повірте мені, не те саме), то, як мінімум, слід було попередньо зробити дві речі. По-перше, підготувати інститути й інструменти, необхідні для регулювання рівня цін, а по-друге, подбати про передачу "курсових повноважень" іншому органу контролю (наприклад, Мінфіну або Мінекономіки). У нашому випадку не було зроблено ні того, ні іншого. Ніхто навіть не заїкнувся про необхідність термінових поправок до закону про валютне регулювання.

(До речі, наш закон-декрет було просто практично без змін переписано нами з польського аналога, який відтоді змінювався вже тричі, а в нас валютне законодавство настільки непохитне, на відміну від валютного курсу, що можна було б пишатися цим, але хочеться швидше плакати… Чи то ніхто не бачить, у якому напрямку треба рухатися, чи то не знає польської мови?)

А тим часом це загальносвітова практика. Або вже принаймні загальноєвропейська. Ні Європейський центральний банк, ні, тим більше, національні центробанки не відповідають (не таргетують) за курс євро. Але він постійно перебуває в полі зору "Екофін" - колективного органу міністрів фінансів та економіки країн зони євро. У нашому випадку треба було для початку хоча б запровадити практику узгодження заходів, які можуть впливати на курс гривні (це й розміри, і порядок емісії, і правила валютних операцій, але й митні тарифи та нетарифні обмеження, і оподаткування, і інвестиційний клімат, і угоди на фондовому ринку…). А за цей час підготуватися до таргетування (по суті, до керування рівнем цін).

Бо ж як цікаво вийшло: від таргетування курсу Нацбанк відмовився, до таргетування інфляції - не готовий… За що зарплату одержуємо, панове? Щоправда, зарплату цю Кабмін сильно урізав, чим викликав "незгоду" наших центральних банкірів. Отут я їх, мабуть, підтримав би. Все ж таки "слюсареві слюсареве", а банкірові - банкірове. Якщо ви хочете, щоб робота виконувалася якісно, а її оплата не поповнювалася тими, хто оббиває пороги їхніх кабінетів. Але мене сильно бентежить попередня "відмова" центрального банку країни від його законної роботи. Тож в умовах, що склалися, по-моєму, найкращим виходом буде переведення голови центробанку і його команди "на контракт": буде стабільність цін - буде й відповідна до заслуг оплата. Між іншим саме на таких умовах працює голова центробанку Нової Зеландії, який першим перейшов до таргетування інфляції. І звісно, "таргет" собі встановлює не він сам, а уряд. Припустімо, що в нашому випадку він міг би бути погоджений у меморандумі з МВФ.

Що стосується відносин із фондом, то це теж - граблі. Або навіть вила. У цьому разі "відмазка" у тому розумінні, що "ми все робимо в суворій відповідності з рекомендаціями МВФ" (мовляв, підказки доморослих порадників нам і зовсім нецікаві), виглядає досить дивною. Річ у тім, що я не тільки добре пам'ятаю про МВФівську ідею "програмного авторства" (Program Ownership), але й перебуваю під сильним враженням португальського стилю спілкування з "трійкою" кредиторів (до якої входив і МВФ): португальська політична еліта (і влада, і опозиція, які, до речі, встигли навіть помінятися місцями) змогла виробити таку, засновану на узгоджених принципах, програму реформ, до якої міжнародним експертам уже нічого було додати. Вони лише по черзі узгоджували її то з владою, то з опозицією, то з профспілками для того, щоб переконатися, що в суспільстві (принаймні у його відповідальній частині) існує консенсус щодо основного напряму реформ.

Саме тому Португалія першою з країн "європейської периферії" успішно вийшла з програми підтримки Міжнародним валютним фондом. Особисто в мене свого часу склалося враження, що у фонді аж ніяк не в захваті від тих, хто робить усе "за вказівкою", не ставлячи непотрібних запитань. А насправді там воліють мати справу з професіоналами, здатними сперечатися і відстоювати свою точку зору. Але відстоювати професійно. На рівні. Хоча б тому, що від їх діяльності залежатиме не лише повернення позикових коштів, а й виконання програми реформ (які дадуть змогу позбавити міжнародних банкірів головного болю з приводу стану нашої економіки).

І ще. Колишній голова Федерального резервного банку Далласа Р.Мактір якось сказав: "Тільки яструби літають у центробанківських небесах (heaven)". Сказано це було з іншого приводу, але мені здається, що цей образ дуже добре ілюструє думку про значущість фігури керівника центрального банку країни. Спокусливо, звичайно, як у "вінку сонетів", повернутися до початкової теми (про "покликати варягів") і сказати, що найкращим варіантом було б запрошення на цю посаду Л.Бальцеровича, який не тільки провів "шокову терапію", але й кілька років очолював Польський національний банк. Але особисто я бачу не менш гідні фігури й серед своїх співвітчизників. Причому добре відомі не лише мені, а й усій країні. Розраховую, що вибір, якщо до цього дійде, буде зроблено саме серед них.

А наостанок я скажу: "Шановна Валеріє Олексіївно, скуштувавши, нарешті, яблуко с дерева пізнання, ви, ймовірно, вже відчули, що благими намірами вимощено дорогу в пекло, а для потрапляння до раю потрібні ще певні чесноти і зусилля. Все зовсім не так… як там кажуть… easy-peasy? Тому, хай там як, take it easy!".