Чорно-біле синьо-жовте

Відгукуючись на низку гучних убивств, хтось написав: у країну, мовляв, повернулися 90-ті. Схоже відчуття виникло і в мене, але трохи раніше. І з інших причин.

У кожного свої спогади про останнє десятиріччя минулого століття, свої відчуття минулого часу. Для мене цей знаковий період вітчизняної історії насамперед був епохою войовничого хама. Епохою відмови від декорацій і манер під час скоєння грабежу та насильства. Цей часовий відтинок вирізнявся не тільки очевидним домінуванням грубої сили у виконанні враз закоренілих хижаків (особливо помітним на тлі ганчір'яного безсилля держави, яка повільно дорослішала). Не тільки майже тотальною перемогою безпринципності над будь-якими принципами, беззаконня над будь-якими законами. Він продемонстрував здатність незчисленної кількості дуже різних людей нові правила життя приймати, виправдовувати, навіть захоплюватися ними.

Саме тоді найагресивніші ставали найуспішнішими, а найцинічніші - найбагатшими. Хам почувався господарем і на брудних вулицях, і у високих кабінетах. Вільні від "рамок" і "планок" бачили в країні поле чудес, засіяне легкодоступним золотом і заселене легковірними дурнями. І вони перепаювали й переорювали його, рук не покладаючи.

Але не про них наразі мова. Не всі так уміли, не всі так могли. Не всі так хотіли. Однак багато тих, у чиїх серцях, душах та головах квартирували принципи, заповіді й правила, на диво легко узаконювали їм недоступне, освячували їм чуже.

Населення звикало до повсякденного приниження людської гідності, до знецінення людського життя. У той дуже різкий час зло не тільки втрачало свою відразність, воно ставало почасти привабливим. Завдяки зусиллям тих, хто раптом переглянув свої погляди на добро. Хамство ставало бонтоном. Політики мавпували бандитів. Громадські діячі перетворювалися на добровільних адвокатів грабіжників. Журналісти "закачували" у бездушних персонажів штучну одухотвореність. Недурні люди починали виправдовувати і обґрунтовувати розбій усіх видів - від вуличного до державного, підтягуючи логіку й філософію під інстинктивні діяння "биків" будь-якого рангу.

І ось уже цинізм починав сприйматися як прагматизм, хамство - як принциповість, жорстокість - як рішучість, "відмороженість" - як відвага. Банальний гопник легким порухом щедрої руки перетворювався на романтичного робінгуда, якщо частину вирученого за розбій жертвував сиротам або церкві. Легендарний вітчизняний скоробагатько Семен Юфа на початку 90-х влаштовував помпезні благодійні акції, де дещиця "віджатого" пафосно переплавлялася в хліб і видовища. При цьому активно експлуатувалося культове кіношне гасло "Украв - віддав дітям". І маса відомих мені буцім ліберального толку персонажів відверто зворушувалася: "А міг же би просто вкрасти".

Люди, чиїми роботодавцями виявлялися "несподівані товстосуми", майже неминуче ставали добровільними захисниками своїх хазяїв. Поступово занедужуючи на своєрідний "стокгольмський синдром". Особливо гостро це відчувалося в медіа-війнах, які щойно зароджувалися. "Наїзд" на бізнес власника з часом починав сприйматися як особиста кривда. І шкала цінностей стиралася, планка вимог роздвоювалася. Одна - для своїх, інша - для решти. Це заважало критично оцінити події, роздивитися головне. Очевидне благодіяння "свого" ніби як звільняло тебе від визнання такого ж очевидного його злодіяння. Часто корисливий інтерес роботодавця слугував замутненою оптикою при вивченні інтересів країни. Щирість помилки не скасовувала помилки як такої. І, що найсумніше, часто це стосувалося людей чесних, совісних і розумних.

Людина завжди тяжіє до двомірного сприйняття світу. В 90-тих світ штучно й швидко розділився на "сильних" і "слабких". І чимало тих, хто не мав у собі достатньо сил і бажання бути слабким, тягнулися до того, що помилково розуміли під справжньою силою. Виправдовуючи, вибачаючи й не помічаючи ні грабованої країни, ні трупів у штольнях і лісосмугах. "Ну, час такий", - найпоширеніша тодішня відповідь власній совісті.

Непевні часи, вони - такі. І тепер часи непевні. І такий тривалий екскурс в історію не випадковий. Усе це так недавно було. І все так швидко забулося.

90-ті повертаються. Але з новими технологіями й іншою зброєю. Та сама логіка, та сама філософія. Але інші символи. Плюс війна, що тільки стимулює бажання бачити світ чорно-білим, розділеним на своїх і чужих; що послаблює імунітет проти цинізму й жорстокості.

Про новий виток журналістської війни, приводом до якої став "навколоколомойський" конфлікт, сказано достатньо, щоб повторюватися. У словесних чварах сказано достатньо, аби вірити, що зможу когось швидко переконати.

Але це не привід не спробувати. Дві третини прожитого віддано професії. Дивитися на гризню між журналістами важко.

Не тільки тому, що зайве тлумисько лише посилює тяжку атмосферу наростаючої ворожості. Не тільки тому, що безглузда медіа-війна й надалі знищуватиме довіру до ЗМІ, що й без того стрімко розтрачується. Бо навіть цінність зваженого сюжету або неупередженого тексту нівелюється, коли читач (глядач, слухач) спостерігає, як стриманий автор, сперечаючись у соцмережах, опускається до майже тваринних (підсвідомо копійованих?) рефлексів.

Сьогоднішні чвари штучно розпалюються з будь-якого приводу, - чи то формування конституційної комісії, створення ТСК, чи смерті Бузини. Не судіть - не судитимуть вас. Оцінюймо - і нас цінуватимуть.

Тих, хто звик ділити чуже, тільки тішить війна між журналістами. Між тими, кому ділити нічого. Між тими, хто ділився всім, чим міг, із колегами та Майданом. Хто ділиться всім, чим може, одне з одним і з країною. Дивна річ: чесні розумні люди з незавидним безумством шпетять одне одного, на превелику радість своїх ворогів прихованих і явних, зовнішніх і внутрішніх. Які експлуатують їхню щирість і торгують їхнім патріотизмом. Хоча знаю напевно: раптом щось сталося б - більшість колег (всупереч ідіотським образам) захистять одне одного. Фізично. На відміну від більшості роботодавців. Які рятуватимуть те, що нижче спини, за першої ж нагоди.

Не розумію суперечок про рамки свободи слова. Розумію одне: свобода слова не означає свободи хамства. Ми повільно й неминуче по краплі вичавлюємо з себе рабів. Настав час привчати себе до ще однієї гігієнічної процедури - квартами вичерпувати з себе хамів. Щодня. Для загальної користі.

Додаючи до нав'язаної нам загальної війни розв'язану міжусобну, ми відтягуємо загальну перемогу. Перемогу, яка має означати тріумф розуму над рефлексами. Перемогу думки над емоцією. Перемогу жорсткої справедливості над жорстокою силою. А перемога справедливості, крім усього іншого, передбачає заборону на крадійство, а не умову жертвувати на благо суспільства частину награбованого.

Ті, хто повинен служити очима, вухами й частково мозком держави, не може розмінюватися на невдячну роль чужих рук. Не завжди чистих. Та й неважливо, чиїх. Так уже склалося: за великим рахунком, усі, хто реально приймає рішення в нашій країні, - родом з 90-х. Так, вони виросли з коротких штанців "Адідас", тісних червоних піджаків і шкіряних курток. Але вони всі родом звідти. Наш, а не їхній Майдан мав послужити причиною остаточної втечі "90-х" із кабінетів і голів, з правил і звичок. А не приводом для їхнього "патріотичного ренесансу".

90-ті знову в нашому житті. Вони - у спробі знайти прихисток у невиправданому поділі на своїх і чужих. У подвійних стандартах. У схилянні перед грубою силою. У реставрації "стокгольмського синдрому". У неправильному розумінні патріотизму. У прагненні виправдати очевидне злодіяння очевидним благодіянням. У готовності вибачити грабіж і мародерство (тоді - во ім'я дивного розуміння справедливості, тепер - во ім'я дивного розуміння патріотизму). У невір'ї у власні сили.

У щирому захопленні хамством. У байдужому ставленні до насильства та приниження. У готовності вправно виправдати мерзоту. У підміні прагматизму цинізмом. У небажанні критично оцінювати дійсність. Країна не будується на індульгенціях і єпітиміях, вона будується на вірі й переконаннях. На єдиних вимогах до "чужих" і "своїх". Умовних і реальних. Це єдиний розумний "чорно-білий" підхід до життя. Інакше гору беруть сірі. Завжди.

Навіть не знаю, що більше дивує. Відверта радість з приводу загибелі Калашнікова й Бузини? Чи незбагненна легкість, із якою приймаються версії їхнього убивства?

Ненависть до живих сильних ворогів якщо й не можна виправдати, то можна пояснити. Але сильний не штурхає вбитого. Словоблудна ненависть до покійних огидно смердить боягузтвом. Велегучне філософське оправдання вбивства, - не завжди, але як правило, властиве тим, хто не здатний особисто вийти на побачення зі смертю, хто однаково боїться померти і позбавити життя іншого, коли знадобиться. Прагнення хитромудро виправдати чужу безглузду жорстокість війною майже завжди властиве тим, у кого війна з власною совістю. Або з власними страхами. Сильні йдуть на смерть без зайвих слів і пафосних постів у fb. Сильні вбивають ворогів vіs-a-vis. Базіки, зустрічаючи навіть незагрозливих опонентів на вулиці, воліють переходити на протилежний бік. Перевірено не один раз.

Майдан і війна вимушено привчають нас до буденності смерті. Але не рятують від необхідності намагатися залишатися людьми. Ненависть до ворогів не означає перетворення на мізантропів. А стосовно журналістів - навіть праведний гнів не наділяє правом насильницької евтаназії душ тих, хто нас читає, слухає й дивиться.

Ніхто не знає напевно мотивів убивць Калашнікова й Бузини. Поки що немає підстав пов'язувати ці дві події, хоча зв'язок видається логічним. Сумний досвід розслідування резонансних злочинів дозволяє засумніватися в тому, що громадськість дізнається правду. Версія про ліквідацію свідків у "справі Антимайдану" видається, як мінімум, дуже силуваною.

"Народні месники" чи "рука Путіна"? На перший погляд логічною бачиться друга версія. Жертви - особи, які загрожували безпеці країни значно менше, ніж деякі чинні представники влади. Але вони були очевидними (хоч і трохи карикатурними) противниками політики Києва. Їх усунення - чудовий спосіб дестабілізувати ситуацію в Україні. Особливо якщо ескалація воєнних дій з деяких причин ускладнена. Добрий привід перемкнути увагу від звірячих убивств українських військовополонених сепаратистами. Вдалий момент для запуску потрібної "хвилі" на Заході. Ще кілька (не дай Боже) таких убивств - і Вашингтон із Берліном та Брюсселем почнуть висловлювати "крайню стурбованість" не Москві, а Києву. Що, власне, Москві тільки на руку. Незалежно від того, чи справді вона стоїть за вбивствами, чи грамотно інформаційно їх використовує. Саме про це варто подумати борцям із тими, хто "ллє воду на млин ворога".

На цьому тлі некрофільська радість частини населення, недвозначні заклики чи реальних, чи фейкових "месників" - подарунок Кремлю. Сам він організовує таке чи просто користується.

Залиште упокоєних турботам Бога. Подумайте про живих. Ворогів. Друзів. Про оживання Батьківщини. Про мертвіння власних почуттів.

Що мертвіють як в 90-ті. Тільки тоді не було ризику, що "войовничий хам" перетвориться на "кривавого хама". На знеособлений образ людини, що воює за своє (що по-різному відчуває) і повільно втрачає людську подобу. Ми не знаємо і не можемо знати, скільки людей щиро прагнуть помсти, не бажаючи думати про те, як їхня щирість стає частиною чужої зрадницької гри з перетворення держави на Руїну.

І тоді не було війни. Майдану перед війною. Стількох смертей, за які вже точно не Бузина і не Калашніков насамперед мають відповідати. А ціна легковажної угоди із власним сумлінням нині - вища.

Синьо-жовте яскравіше за чорно-біле. Давайте частіше протирати замутнену оптику. Інакше прийдуть сірі. І викинуть білий прапор.

Не вийде. Ми надто яскраві.