Девальвація людського капіталу: діагнози і рецепти

Автор : Юлiя Самаєва
19 листопада 00:00

Наша країна ще має шанс перейти з другої хвилі індустріалізації одразу в четверту, якщо вона зможе зіграти на випередження та замість впровадження нових технологій виробництва, які вже зовсім скоро сприйматимуться як старозавітні, зробить ставку на підготовку фахівців, затребуваних у недалекому майбутньому.

 

Майбутнє вже настало: віртуальні валюти, генна інженерія, безпілотні автомобілі й дрони, віртуальні асистенти.

Швидкість змін у сучасному світі збільшується практично щодня, і треба розуміти, що технологічні прориви приносять не лише нові перспективи, а й нові соціальні виклики. І пов'язані вони насамперед із кардинальною трансформацією ринку праці, що відбувається в міру того, як з'являються дедалі нові і стають незатребуваними ще популярні нині професії. Як в "Утопії 14" Воннегута, уявлювана річка розділить людей на тих, хто рухає прогрес, і тих, кого відкинуто цим самим прогресом на узбіччя. Де опиниться Україна? Чи здатна вона вибратися з бідності та злиднів, зберігаючи та нарощуючи свій головний ресурс - людський капітал?

Україна в цьому контексті аж ніяк не унікальна: схожі проблеми й виклики постали перед багатьма країнами світу. І вони вже що є сил шукають шляхи їх вирішення. Минулого тижня в Страсбурзі Рада Європи провела Міжнародну конференцію, присвячену питанням реформування систем освіти. Більшість країн Західної Європи останнім часом спостерігають, як їхні хороші та перевірені часом системи освіти відстають від швидко змінюваного світу й перестають виконувати покладені на них функції. Кадровий потенціал скорочується, одержувані спеціальності не відповідають ринковим потребам, ба більше, освіта не здатна захистити людей від популізму, спекуляцій і маніпуляцій громадською думкою.

Якщо оцінювати лише кількісні показники української освіти (охоплення дітей освітою першого рівня, середню тривалість навчання, кількість дорослого населення із середньою або вищою освітою, бюджетні видатки на освіту), то Україну можна сміливо назвати країною з величезним людським капіталом. Та якщо використовувати переважно якісні критерії, то висновки виявляються невтішними. Наприклад, у 2014 р. Світовий банк у рамках свого дослідження STEP провів опитування серед роботодавців (702 компанії з чотирьох різних секторів промисловості), чи задоволені вони підготовкою тих кадрів, які приходять до них на роботу? Понад 60% відповіли негативно. З них більш як 70% незадоволені саме практичними навичками співробітників, близько 55% - актуальністю знань і рівнем умінь співробітників, необхідних роботодавцеві.

Якщо ми подивимося на такий показник, як індикатор функціональної грамотності дорослого населення (уміння читати й розуміти письмову інформацію з поступовим підвищенням її складності), то нас теж чекає розчарування - результати українців з вищою освітою на третину нижчі, ніж у громадян країн ОЕСР. Але що насторожує значно більше - практично ідентичні результати показали й опитані українці без вищої освіти.

Уже зараз ми є свідками того, як сотні людей через власну безвідповідальність і фінансову неграмотність, у гонитві за кількома додатковими відсотками річних, віддавали свої гроші не власне банку ("Михайлівський"), а пов'язаним із ним фінкомпаніям. У результаті парламент прийняв кричущезобов'язати Фонд гарантування вкладів, членами якого згадані фірми ніколи не були, відшкодувати "ошуканим" вкладникам 1,2 млрд грн. З держбюджету, з грошей на освіту, медицину, оборону, тобто за рахунок решти громадян - платників податків. Свого часу з аналогічною запопадливістю парламент ухвалив нашумілий закон №1558 про реструктуризацію валютних позик, на щастя ветований.

З одного боку, ці події демонструють рівень популізму одних політиків і безграмотності інших (які підтримали ініціативи через нерозуміння). З іншого - рівень повальної фінансової безграмотності дорослого населення, що має грошові заощадження, веде осмислене життя й трудову діяльність. Чи нам засуджувати британців, які голосують за Brexit, та американців, що вибирають Трампа, якщо ми вже три десятки років вибираємо "МММ" і не робимо висновків?

"Сучасна освіта не має вікових меж. І говорячи про освіту, нам час відходити від стереотипу, що йдеться про дітей і підлітків. Люди повинні зараз вчитися постійно, весь час обновляючи свої знання, - переконаний президент Сорбонни Джордж Хаддад, у минулому дослідник ЮНЕСКО. - ЮНЕСКО свого часу готувало дві доповіді, кожна з яких містила пропозиції про те, як змінити систему освіти в такий спосіб, щоб навчити людей жити в мінливому світі. Тепер ми вимагаємо чергових змін. Адже вже не живемо в реальності 1992-го й навіть не в реальності 2000-го. Світ змінюється швидше, і реагувати ми маємо теж швидше. Поки що ми - короткозорі авантюристи. Освіта повинна допомогти нам, дивлячись у майбутнє, усвідомлювати відповідальність за свої дії. Адаптація людини до постійних і стрімких змін складна, адже наш мозок, по суті, не дуже відрізняється від мозку прадавньої людини, він націлений на циклічні, звичні явища. А от як трансформуватися, адаптуватися до еволюції, яку, до речі, цей же людський мозок створює, ми не знаємо".

Освіта заради освіти

Нехай нас не тішать успішні українські стартапи (взагалі-то їх одиниці) і те, що п'ятеро українців увійшли до списку Топ-100 новаторів Центральної та Східної Європи. У реальності ситуація з якістю й релевантністю знань і вмінь випускників навчальних закладів критична, а поширений міф про високоосвічену робочу силу в Україні давно не відповідає дійсності. Найчастіше українці здобувають освіту заради освіти, часто працюючи не за фахом і займаючись працею, що не потребує високої кваліфікації. Більш того, опитування підтверджують, що роки навчання в школах і вищих навчальних закладах уже не сприймаються українцями як грошові інвестиції в їхнє майбутнє. Як даність, як подарунок батьків або держави, але не як фінансове вкладення, яке в ідеалі має принести такі самі фінансові вигоди в майбутньому.

Так, Україна у світових лідерах за кількістю дорослого населення, що має вищу освіту. Але якщо в більшості країн кількість високоосвічених людей прямо впливає на зростання ВВП, то в Україні цей зв'язок відсутній. Тобто наші інвестиції в людський капітал у підсумку не дають очікуваних результатів. Більш того, навіть зараз ми часто "інвестуємо" у спеціальності, які виявляться непотрібними вже у найближчому майбутньому.

Хвалені українські IT-фахівці, масово експортовані в розвинені країни, - це не більш ніж інтелектуальна сировина (така сама, як і інші наші експортні статті). Серед них практично немає висококласних фахівців - архітекторів складних систем, аналітиків, які оптимізують процеси, менеджерів складних проектів, переважна більшість українських айтішників - інженери нижчого рівня (Junior QA engineer).

Останні п'ять років провідні ВНЗ США намагаються навчити комп'ютер не розпізнавати, а розуміти людську мову. Це те, що зараз роблять ті самі програмісти нижчого рівня. Коли (а не якщо, тому що це лише справа часу) розробники завершать цей процес, українські айтішники в масі своїй залишаться без роботи.

Однак проблема освіти не тільки в її відірваності від ринку праці, втрачено й соціальну функцію шкіл і вищих навчальних закладів. Традиційна школа не вчить критично оцінювати інформацію, працювати в команді, зважувати ризики, аналізувати й думати. Вона, як правило, дає базовий набір знань, тобто те, з чим цілком справляється Вікіпедія.

Завдяки Інтернету за лічені хвилини людина може одержати практично будь-яку інформацію, що її цікавить. Онлайн-бібліотеки, навчальні відеокурси, лекції по скайпу, семінари, тренінги, курси. Сучасні технології дають людям можливість одержувати масу знань поза навчальними закладами, а сучасний світ вимагає від них постійного й безперервного навчання. У цих стрімких мінливих умовах, як кістка в горлі, застрягла система класичної освіти. Вона не встигає змінюватися й трансформуватися так само швидко, як навколишній світ, але ж покликана готувати до життя тих, хто житиме навіть не в сьогоденні - у майбутньому. Для більшості європейських країн, як і для України, актуальна не стільки доступність освіти, скільки якість знань та інформації, яку викладають дітям.

Як навчити жити?

"Криза демократій, зниження довіри до влади, електоральна інфантильність, особливо молоді, криза політичних партій, зростання популізму - от тренди останніх років, - пояснює економіст The Democracy Index Джоан Хой. - Опитування серед молоді лякають, особливо якщо ми говоримо про Північну Америку, дедалі більше молодих людей виправдовують військові режими й диктатури. Звичайно, є економічні причини цього - фінансові кризи, посилення розриву між бідними й багатими, проблеми на ринках праці. Але не можна все звалювати тільки на економіку. Подивіться на тренди - ми спостерігаємо неймовірне зростання популярності ультраправих партій в усіх без винятку, здавалося б, зрілих країнах. Це не лише наслідок економічних проблем, а й проблем в освіті. Людей, що мають достатні для об'єктивної оцінки ситуації знання, стає дедалі менше".

За словами дослідниці, ситуація погіршуватиметься, адже глобалізація тільки посилює розрив між поколіннями, і багато цінностей, що є основою розвинених демократичних суспільств, просто не передаються батьками молодим людям, а школи й ВНЗ не вважають за потрібне викладати те, що виходить за рамки затверджених навчальних програм.

"Готувати і ростити майбутніх громадян - це відповідальність. Але ми повинні не просто дати дітям набір необхідних знань, ми маємо прищепити їм якості порядного й відповідального громадянина. Громадянське виховання вже виведене нами в окремий курс, у рамках якого ми говоритимемо з дітьми про громадянську відповідальність, про корупцію, про політику, про демократію й рівність. Звичайно, є класичні форми, що дають можливість порушити всі ці питання, - історія, право, література, мова. Але їх давно вже недостатньо для того, щоб виростити мислячого громадянина", - вважає міністр освіти Франції Наджад Валло-Белкасем.

Утім, не всі вірять у те, що традиційна система освіти здатна змінюватися досить швидко, щоб відповідати вимогам сучасності. І точкових змін може бути недостатньо для того, щоб інвестиції держави й громадян в освіту себе виправдали.

"Школа сьогодення - це школа суспільства столітньої давності, що пропагує ідеї, далекі від демократії та сучасного миру. Нинішні школи готують нас до минулого, учать рабів, які мусять усе життя трудитися на фабриці. Але рабство скасували, а фабрику закрили. Люди вже не повинні працювати, як машини. Куди підуть ці діти? Що вони робитимуть у світі, до якого не готові? Та й нести демократичні цінності через традиційні ієрархічні школи неможливо, тому що це очевидне ідейне протиріччя - вас змушують непорушно сидіти сорок хвилин і кажуть вам, що ви вільні", - переконаний ізраїльський педагог-новатор Яків Хетц, який відкрив понад 30 експериментальних шкіл у своїй країні. Окрім іншого, у школах Хетца дітей вчать так званої соціальної мобільності - усвідомлення того, що світ постійно змінюється, і людина постійно може потребувати нових навичок та умінь для того, щоб працювати. А ще готовності змінювати сферу зайнятості і не боятися цих змін.

Нещодавно було проведено аналіз якості української освіти за результатами ЗНО-2016. 15% випускників не пройшли тесту з математики, хоча граничний показник становив лише 9 балів із 62 можливих. Середній бал з математики дорівнює 21, тоді як з української мови та літератури -
53,2 з можливих 104. При цьому прохідний бал з української - 23, тобто 22% від максимального. Якби з математики прохідний бал був аналогічним (тобто не 9, а 13), то третина учнів взагалі не пройшла б тестування з математики. Аналогічні тренди простежуються й щодо інших "складних" предметів - фізики, хімії, англійської і німецької мов. Звичайно, з такою кількістю "гуманітаріїв" питань з соціальною мобільністю у нас бути не повинно, захочуть - стануть вчителями, передумають - журналістами. От тільки на інноваційний розвиток у такому разі розраховувати не доводиться.

Якщо раніше країни переймалися рівним доступом до освіти, то зараз їх тривожить не так охоплення дітей знаннями, як глибина цих знань. Утім, кілька слів про рівність на форумі в Раді Європи все ж таки було сказано. У країнах ЄС, як і в Україні, очевидна різниця в оплаті праці чоловіків і жінок, відмінність у просуванні їх кар'єрними сходам, у їхній умотивованості.

"Навіть у моїй рідній Норвегії ми стурбовані тим, щоб якомога більша кількість дітей закінчувала школу, здобувала освіту, якомога раніше виходила на ринок праці, - розповіла прем'єр-міністр Норвегії Ерна Сольберг. - Особливо якщо ми говоримо про освіту дівчат. Для них зараз як ніколи важливо вирости самостійними й самодостатніми, спроможними забезпечувати себе й бути незалежними в майбутньому. Протягом останніх чотирьох років ми подвоїли інвестиції в освіту, сконцентрувавшись саме на професійній орієнтації дівчат і підготовці їх до самостійного та успішного життя". Але ж ідеться про Норвегію, країну з найвищим рівнем життя.

За даними українського Держстату, за перше півріччя цього року рівень зайнятості серед українських чоловіків становив 61,4%, жінок - 51,5. Кількість економічно неактивних жінок віком 15–70 років -
6,7 млн, чоловіків - 4,2 млн. При цьому в структурі зайнятого населення за статусами зайнятості серед жінок частка найманих працівниць становила 86,6%, самозайнятих - 12,3, роботодавців-жінок - 0,8%. Серед чоловіків структура така: 82,4% - наймані працівники, 15,7 - самозайняті та 1,6% - роботодавці. Але наш уряд, на відміну від норвезького, долею дівчаток не стурбований, не дивлячись підмахує навчальні посібники про те, що "якщо жінка хоче, то може ще й працювати, але так, щоб робота була творчою і допомагала їй розкривати свої жіночі якості".

Багато вітчизняних експертів, зокрема з Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М.Птухи, давно говорять про необхідність глибокої і широкої оцінки ситуації, яка врахувала б і узгодила б макроекономічні, фіскальні, демографічні показники, очікування та потреби ринку праці, оцінку кількості і якості фахівців, що цьому ринку потрібні. Зв'язала б воєдино системи освіти, праці й пенсій, аби уявити реальну картину того, що відбувається з людським капіталом в Україні. Більш того, у країні є люди, що знають, як це зробити, і готові робити. От тільки у владі ніяк не найдуться ті, хто зацікавився би цими питаннями.

***

Головною темою 46-го Всесвітнього економічного форуму в Давосі, що відбувся на початку цього року, стала четверта промислова революція - злиття класичної промисловості з цифровими технологіями. Згідно з опитуванням 800 лідерів технологічних компаній, проведеним спеціально для форуму в Давосі, ключовими драйверами змін стануть хмарні технології, розвиток способів збору й аналізу Big Data, краудсорсинг, шерингова економіка й біотехнології. Крім того, 45% респондентів вважають, що в 2025 р. у радах директорів великих компаній може бути присутній штучний розум. Згідно з підготовленим до форуму звітом, уже до 2020 р. нові технології виробництва та повсюдна роботизація позбавлять роботи 5,1 млн чол. Почасти падіння зайнятості буде компенсоване її двомільйонним зростанням в інженерних, фінансових і комп'ютерних спеціальностях. Зменшення загальної частки людської праці на тлі комплексного запровадження автоматизації найсерйозніше позначиться на країнах, що розвиваються, де недостатність проривних технологій досі компенсувалася недорогою робочою силою. Освітня конференція, що відбулася в Страсбурзі, спробувала дати деякі відповіді на питання, поставлені в Давосі...

Україна, намагаючись повернути девальвацію національної валюти собі на благо, досі ще намагається привабити інвесторів дешевою робочою силою, хоча вже зрозуміло, що це - тупикова стратегія. І якщо дивитися в майбутнє, то ставку треба робити на підготовку кадрів, необхідних економіці нового часу, фахівців, працю яких не може замінити комп'ютерна програма. Але для цього потрібно докорінно змінювати систему освіти. Наша країна ще має шанс перейти з другої хвилі індустріалізації одразу в четверту, якщо вона зможе зіграти на випередження та замість впровадження нових технологій виробництва, які вже зовсім скоро сприйматимуться як старозавітні, зробить ставку на підготовку фахівців, затребуваних у недалекому майбутньому. І починати треба саме з освіти.