«Блаженний» Феофан — імперських справ міністр

Прорубуючи горезвісні вікна у Європу, Петро І ледве не заблокував добре налагоджену браму, відкриту ще за часів Київської Русі та Великого Новгорода. Руйнувати доводилося докорінно, і цареві були потрібні майстри, що не надто переймалися традиційними для російської культури суспільними та духовними цінностями. Одним із них був засновник і голова Святійшого Синоду архієпископ Феофан Прокопович.

Хлопець, якого назвуть Єлизаром, народився 7 червня 1677 р. у родині київського купця Церейського, рано осиротів і був узятий на виховання до свого дядька по матері, чиє прізвище і прийняв — Прокопович. Прізвище впливової у київській громаді персони мало певну вагу під час вступу юнака до Києво-Могилянської академії. Скільки часу Єлизар провчився у «Могилянці», достеменно невідомо, адже сидіти в кожному класі спудеї могли стільки, скільки дозволяли (чи вимагали) їхні особисті обдаровання. Утім, повного курсу Прокопович не закінчив — обридло бурсацьке середовище. У 1694 р. він, полишивши клас теології (між іншим, останній), вирушив до Європи в пошуках вищої академічної вченості. Щоправда, Європа як така для тодішніх київських бакаляріїв відкривалася вже у Львові (а для тодішніх москвичів — у Німецькій слободі на Яузі). Не виключено, що саме тут, а не у Кракові (як часто вказують у літературі) продовжив свої студії майбутній «міністр» петровської «перебудови».

Протягом цих студій Прокопович вступив до унійного чернечого ордену Святого Василія Великого і прийняв там послух з ім’ям Самуїла (імовірність прийняття католицтва, на чому іноді наголошують у життєписах, дуже невелика). Згодом за досягнення в науці Єлизар-Самуїл одержав рекомендацію у Грецьку колегію св. Атаназія в Римі — провідний унійний університет, що спеціалізувався на підготовці папських місіонерів для «схизматиків» (себто православних народів). Одначе повного університетського диплома Прокопович і там не одержав — знову втік, на цей раз до Німеччини. Тут він уважно відвідував лекції у Лейпцигу, Галлє, Єні та інших провідних академіях. Хоча з Риму Прокопович виніс чималу ерудицію і… водночас абсолютну нехіть до католицької догматики, проведений у Римі час вже здавався йому цілком змарнованим. Студії з історичної критики та натурфілософії протестантських вчених виявилися куди цікавішими й кориснішими за «тренувальну» діалектику схоластичних диспутів.

У рідних пенатах

Очевидно, у Європі київський «фільозоф» не витримав би жодної конкуренції, проте за східним кордоном протестантсько-католицького світу він уважався неабияким новатором із дуже високими шансами на карколомну церковну кар’єру. У 1702 р. Прокопович повертається в Україну і вже в Почаєві наново визнає себе православним. За два роки у Києві він приймає чернечий постриг у Братському монастирі — на сей раз із ім’ям Феофан. Здобуті у Європі досвід та богословська ерудиція легко відчинили Феофанові двері Києво-Могилянської академії. У період 1705—1716 рр. у своїй alma mater Прокопович читає курси піїтики, риторики, фізики, математики, історії, філософії та теології. Певна річ, більшість цих курсів не становили окремих дисципліни у нашому розумінні. Це були своєрідні утилітарні курси до філософії (передусім натурфілософії) та богослов’я (часом у формі звичайної діалектики). Отож перебільшувати академічний рівень «Могилянки» того часу, мабуть, необачно…

Утім, для «провінційного» (на той час) Києва це була справжня наука, опанувати яку прагнули і поповичі, і полковниченки, і заможні міщанські діти — зазвичай без жодної претензії на подальше «професійне» богослов’я чи риторику, застосовувати яку тодішньому українському «політикуму» доводилося переважно на «корпоративних» бенкетах (за відсутності сеймової практики).

Не меншої популярності новомодна академічна схоластика набула і в очах петербурзьких царедворців. Абсолютно все, що докорінно заперечувало традиційну російську «часословну» культуру, йшло на вівтар глобальної петровської «перебудови». Не випадково відвідини Києва Петром І у 1706 р. відкрили перед молодим могилянським професором блискучі перспективи.

Петру взагалі було притаманно помічати й висмикувати потрібних йому людей, особливо із німецьким вишколом. Знайшовся б лише привід показати вченість — і квиток до Петербурга (щоправда, в один бік) був забезпечений. І такий привід трапився у зв’язку з «преславною полтавською вікторією» у 1709 р. На урочистому богослужінні в Києві Феофан виголосив промову, що в повному обсязі реалізувала його здібності талановито говорити в очі безсоромні лестощі. Втім, не лише це сприяло стрімкому підвищенню його «рейтингу». Не останню роль відіграло й те, що Прокопович вкрай скептично ставився до православної традиції, що особливо імпонувало монархові. У 1711 р. Феофан уже супроводжував Петра в сумнозвісному Прутському поході. Незважаючи на трагічний для царської армії фінал цієї виправи (оточення і повна капітуляція), на кар’єру Прокоповича це не справило жодного негативного впливу. Навпаки, щойно повернувшись до Києва, він отримав призначення на посаду ректора академії.

На той час припадає золота доба «Могилянки». Феофан знайомив студентів із філософічними та правовими концепціями Декарта, Локка, Бекона, картиною всесвіту Коперніка та Галілея. У своєму новаторстві Прокоповичу не завжди вдавалося балансувати між православ’ям і протестантською метафізикою, у межах якої формувалися наукові та філософські теорії доби Просвітництва. Цим вдало скористалися конкуренти, які звинувачували його у «неправославності». Тут слід зауважити, що в петровські часи не існувало чіткого мірила православ’я, яке можна було б застосувати для експертизи філософської думки та тогочасної науки. До того ж ідеологічними опонентами «надто освіченого» Прокоповича ставали або вихованці єзуїтських шкіл, або його ж однокашники по академії — також доволі «покатоличеної». У кожному разі ректорові, натренованому на протестантсько-католицький полеміці, легко вдавалося спростовувати їхні закиди.

Незважаючи на публічні викриття у «протестантстві», особливо гучні з боку єпископів Гедеона Четвертинського, Феофілакта Лопатинського і самого патріаршого місцеблюстителя митрополита Стефана Яворського, Феофанові навряд чи було чого боятися — «височайший» покровитель гарантував йому презумпцію невинності, і це зводило нанівець усі обвинувачення.

У 1715 р. Прокопович нарешті одержав запрошення до Петербурга не без натяку на єпископство. Схоже, такий поворот не зовсім влаштовував Феофана. У листі київському старості Марковичу він пообіцяв відхилити усі привабливі пропозиції і якомога швидше повернутися в рідні пенати. Утім, запрошення мало характер височайшого повеління, і 1718 р. Феофан був висвячений на Псковську кафедру, ставши правою рукою Петра у справах церковної модернізації.

Петербурзька реформація

Як і слід було очікувати, на Псковську кафедру Феофан не поїхав — не для того його викликали з Києва, — а залишився у новій столиці, виконуючи функції найближчого сподвижника Петра I у його державних та церковних перетвореннях. Уже 1720 р. він ініціював новий церковний устав — Духовний регламент. Це був останній, формальний крок до скасування в Росії патріархії і остаточного підпорядкування Церкви монаршій владі. За всіма канонами тогочасної юридичної документації, цей кодекс перетворював Церкву на пересічний дер­жавний заклад, а духовенство — на пропагандистів державних ідей; ба більше — новий статут зобов’язував священиків писати доноси у разі, якщо відкрита їм на сповіді таємниця загрожувала безпеці монарха чи держави.

Доки славні запорожці били дубові палі у багнистий невський ґрунт для нової російської столиці, українська інтелектуальна еліта у тій-таки столиці ламала між собою гострі ідеологічні списи. Головним противником втілення петровської церковної реформи був місцеблюститель патріаршого престолу митрополит Стефан Яворський. Поряд із Феофаном, він був найвпливовішим представником української церковної еліти в петровській Росії. Однак між поглядами цих ієрархів, надто відмінних за духом, лежала величезна прірва. На відміну від Феофана, Стефан вчився у єзуїтському колегіумі і притримувався типово католицьких поглядів у богослов’ї, хоча й був ревним оборонцем православної традиції у богослужінні та зовнішньому церемоніалі. Яворський — взірцевий пестун української схоластики, тоді як його співвітчизник Феофан у своїх культурних пріоритетах був геть не «українцем», радше якимось «німцем».

Традиційно гвардією петровських політико-адміністративних реформ були «німці» — вихідці переважно з Курляндії та Ліфляндії. Вони служили капралами й офіцерами у регулярних полках, займали середню і вищу ланку у державному управлінні та політичній поліції. Проте розвернути Церкву у потрібному Петрові напрямку міг лише Феофан, який народився в Русі, проте освіту здобув у Європі. Саме він став тим клином, якого цар намагався вбити в московський традиціоналізм. Після смерті Стефана Яворського 24 листопада 1722 року Прокопович очолив власне дітище — Святійший Синод. Це означало, що руки в Петра були остаточно розв’язані для будь-яких церковних експериментів. Цар був переконаний, що Православна церква у новій-старій імперії має бути не чим іншим, як «міністерством духовного сповідання». Проблема лише в тому, що життя й самого Петра невдовзі обірвалося (помер на початку 1725 р.).

Риторика реформ

У своєму політичному красномовстві Прокопович, безперечно, був серед сучасників поза конкуренцією. Його ораторське мистецтво базувалося на влучному використанні живої мови в серйозних діалогах, що не було явищем аж таким поширеним у ті часи літературної «диглосії». Найосоружнішими були для нього етикетні штампи, зазвичай позбавлені внутрішнього сенсу. Саме такими штампами часто зловживали його ж однокашники по «Могилянці», як він єхидно висловлювався, «школярики, латиною губи помаравшие».

У ті часи справді модно було штампувати проповіді за польським барочним взірцем, забарвлюючи їх численними алегоріями, досить віддаленими не лише від предмету казання, а й сенсу самого Євангелія. Щоправда, і сам Прокопович був не безгрішним, надмірно політизуючи свої блискучі, з ораторської точки зору, проповіді. Навіть з амвона він проповідував передусім петровську реформу як «євангеліє культури», поволі переходячи на панегірик, памфлет і, врешті, на злободенну політичну сатиру.

Ораторські прийоми Феофана могли б і сьогодні становити хрестоматійний матеріал для відповідного майстер-класу. Він тонко відчував ситуацію, публіку, завжди враховував те, що в наші часи заведено називати «цільовою авдиторією». Згідно з відгуками сучасників, він міг промовляти так, що люди завмирали від захоплення або плакали від скорботи. Все це досягалося завдяки самим лише слову, інтонації, жесту. Навіть сьогодні, читаючи жалобну промову на поховання Петра Великого — як видається, на перший погляд, текст надто архаїчний, — не можна не відчути всієї сили та виразності мови його автора: «Что сие есть? До чего мы дoжили, о россияне? Что видим, что делаем? Петра Великого погребаем!»

По суті, важко назвати людину, яка б нажила собі за життя стільки особистих ворогів, як Феофан Прокопович. Амбіції та невпинне прагнення влади не полишали його ні вдень ні вночі. Прокопович, слід віддати йому належне, створив чимало блискучих промов, шедеврів піднесеного розуму, проте ще більше на його рахунку ганебних доносів, через які людей кидали до казематів, висилали в найвіддаленіші монастирі чи остроги. Богословська полеміка з Феофаном подеколи сприймалася як політична крамола, і Прокопович не соромився виносити її на розгляд Таємної канцелярії, де особисто з’являвся трохи чи не частіше, ніж на засіданнях Святійшого Синоду. Жертвами його наклепів стали помітні ієрархи того часу: Феодосій Яновський, Гедеон Дашков, Феофілакт Лопатинський, Маркел Родишевський та багато інших, хто був стурбований його позицією та поведінкою. Прокоповичу траплялося бути звинуваченим за дуже слушними пунктами, проте він завжди виходив сухим із води, на відміну від своїх опонентів.

Літера і дух

До наших днів збереглися теологічні курси, що їх читав Прокопович у Києво-Могилянській академії. Феофан радив слухачам не цуратися новітніх книжок авторів-іновірців, але вимагав звіряти твердження сучасних богословів за текстом і смислом Святого Письма. Все було б непогано, якби під «іновірними авторами» Прокопович не розумів лише католиків, а всі застереження не стосувалися лише «римської» теології: «Да и то беда, — говорив Феофан, — что панове школярики, что ни услышат от папежских поговорок, высоко ставят и мнят быти непогрешительно». Натомість сам Прокопович доволі широко послуговувався протестантськими авторами, цитуючи їх не менше, ніж Златоуста.

Антикатолицький дух «німецьких» авторитетів, на яких посилався Феофан, не завжди втримував його в дусі православної догматики. «Не було б на Феофанових трактатах імені руського єпископа, — зауважував визнаний авторитет в історії східного богослов’я протоієрей Георгій Флоровський, — їх автора цілком природно можна було б уявити серед професорів якогось протестантського богословського факультету». У богослов’ї Феофана бракувало навіть фундаментального для православ’я вчення про Церкву, що перетворилася в його системі на суто соціальну дефініцію: «Бог восхотел верных Своих… объединить в некое гражданство или республику, что и называется Церковью, чтобы тем лучше свои познавали своих, взаимно помогали друг другу, сорадовались и с помощью Божьей защищались от врагов». Про жодне містичне наповнення тут не йдеться; Церква — це лише певна спілка взаємодопомоги, уламок держави, який до цієї дер­жави конче треба якнайміцніше прикріпити. Так стають зрозумілішими і церковно-політична програма Прокоповича, і сенс усієї його діяльності.

Найпарадоксальніше, що, попри всю свою нелюбов до католицької схоластики і блискуче знайомство з новою філософією (Декарт, Бекон, Спіноза, Лейбниць, Вольф тощо), Прокопович сам залишався суто схоластичним богословом, як і більшість його протестантських сучасників. У жодному зі своїх трактатів він так і не полишив зачарованого кола «шкільної» полеміки, увага якої зосереджувалася передусім на можливих «гріхах і язвах» Папської церкви, з однією лише відмінністю — у Феофана ця полеміка скерована проти духовної традиції та самобутності Церкви православної. Хоч як це дивно, при цьому Прокопович підтримував особисті стосунки не лише з пасторами-кальвіністами, а й із декотрими діячами російських старовірів, зокрема наставником Виговської пустині відомим публіцистом Андрієм Денисовим.

«Блаженство человеческое»…

Утім, якщо заплющити очі на те, що Феофан, бодай формально, але був усе ж таки архієреєм Православної церкви (що й робили переважно його біографи), то майже все стає на свої місця… Зрештою, важко переоцінити його непересічні здібності в математиці, поезії, драматургії. Це був вельми результативний автор, з-під пера якого виходили не лише доноси, а й п’єси, історична публіцистика, трактати з логіки та педагогіки. Найвідоміша його п’єса — «Володимир». Її вперше поставили в Києві у 1705 році. У сюжеті бичувалися народна релігійність і сліпа схильність до обрядовості, а як найвеличніша доброчинність проголошувалася свобода розуму та інші цінності доби Просвітництва.

Феофан був пристрасним колекціонером і вибагливим цінителем краси. Чимало коштів він давав на зібрання великої бібліотеки і навіть заснування власної народної школи при своїй резиденції в Петербурзі. Загалом — полюбляв і цінував життя у всьому його розмаїтті, вважаючи смерть «злом, за всех зол злейшим». У повній відповідності до гедоністичної моди свого часу і власного темпераменту, він не вбачав жодного блаженства у безперервній молитві і подвижництві, не кажучи вже про страждання за віру та ідею. «Блаженство человеческое, — стверджував він, — состоит в совершенном изообилии всего того, что для жизни нужно и приятно; к сему относится особливо выгодность, красота и приятность места, благорастворение воздуха, здравие пищи и плодоносие земли». Кращої теорії гедонізму за петровської доби в Росії годі було шукати!

Одначе 8 вересня 1736 р. «злейшее из всех зол» таки наздогнало нашого героя. Він почив у Петербурзі у своїй резиденції на Карповці, що на Аптекарському острові. Похований був в одному з найстаріших соборів Русі — Софії Новгородській, храмі, що поєднував гармонію духу і традиції, з якими все життя «блаженний» небіжчик так ревно боровся. Це був справжній російський Рішельє, сірий кардинал імперської політики… Різниця лише в тому, що Рішельє боровся з протестантизмом, намагаючись зміцнити підвалини Католицької церкви у Франції, а Феофан — навпаки, спираючись на протестантизм, прагнув подолати ідеологічну незалежність Православної церкви в Росії й остаточно позбавити її самобутності.