Анатолій Гриценко: «Керівники країни повинні дивитися у вікно і бачити світ»

Поділитися
На початку тригодинної розмови екс-міністр оборони, голова парламентського комітету з питань національної безпеки та оборони, а нині – кандидат у президенти України Анатолій Гриценко тримався цілком передбачувано...

На початку тригодинної розмови екс-міністр оборони, голова парламентського комітету з питань національної безпеки та оборони, а нині – кандидат у президенти України Анатолій Гриценко тримався цілком передбачувано. Так би мовити, в рамках вже обкатаних у прямих ефірах тез. Однак, підбивши невтішні підсумки минулого, визначившись із колективною відповідальністю за теперішні невдачі, ми вибилися з власних внутрішньополітичних планів ведення діалогу і... «заглибилися в хащі», які мало стосувалися президентської виборчої кампанії в Україні, абсолютно не торкалися її бруду, що вже накрив із головою країну, і точно не мали нічого спільного з бажанням сподобатися виборцю.

Адже чимало того різкого, що сказав Гриценко стосовно загальносвітових процесів — неминучості підвищення ролі держави, безпорадності більшості топових міжнародних організацій і створення нових, де позиції України виявляться об’єктивно слабшими, а також неминучості «перезавантаження» у відносинах США і Росії, — він не акцентує в рамках своєї виборчої кампанії. Чому?

Можливо, тому, що сьогодні це мало кого цікавить. «Насправді, — уточнює Гриценко, — рівень політичної дискусії в Україні напередодні виборів відбирає в країни останні шанси».

«ДТ» ж, за традицією, — їх надає.

— Анатолію Степановичу, спочатку вас вважали абсолютно прозахідним політиком. Потім несподівано ви запропонували президенту відкликати заявку України на ПДЧ в НАТО. Тепер же взагалі критикуєте НАТО і ЄС. Натякаєте, що варто пошукати нове визначення для Гриценка — кандидата в президенти?

— Не варто. Я не змінював своєї позиції. Як раніше, так і тепер вважаю: визначаючи пріоритети зовнішньої політики, прийнятну для нашого суспільства систему цінностей, ми повинні брати за основу людину. Якщо хтось цього не розуміє, нехай почитає закон про основи національної безпеки України, прийнятий у 2003 році.

Його цитують, коли йдеться про вступ до НАТО. Але там є інші, важливіші статті. У законі чітко записано, кого наша держава повинна захищати, і порядок пріоритетності: на першому місці — людина, громадянин; на другому — суспільство; і лише на третьому — держава. Ось це визначає мою позицію.

Якщо поставити вузьке завдання — захистити від воєнних загроз державу Україна, то, повірте, нам усе одно, куди вступати, — у НАТО чи в Ташкентський договір. Стверджую цілком відповідально як фаховий військовий, екс-міністр оборони і голова профільного комітету Ради. Обидва блоки володіють достатнім військовим потенціалом. Обидва мають ядерні сили. До обох альянсів входять держави, представлені в Радбезі ООН постійними членами.

Але якщо не обмежуватися інтересами держави, а взяти за основу людину, її права та свободи, — нам не все одно, в якому напрямі рухатися. І тоді вибір вектора розвитку цілком зрозумілий. Де людина почувається безпечніше і комфортніше? Де надійніше захищені права громадянина? Де людині легше реалізувати свій творчий потенціал? У Франції чи в Таджикистані? У Нідерландах чи в Білорусі? У Німеччині чи в Росії? Абсолютно очевидно: у країнах Західної Європи, адже там життєві стандарти й рівень захищеності людини набагато вищі. Попри всі проблеми, а їх чимало, там нормальні правосуддя, освіта й охорона здоров’я. Там турбуються про екологію, вони очистили річки, які вважалися стічними канавами Європи. Там набагато дбайливіше ставлення до життя, безпеки і здоров’я людини. Тому стратегічний курс ми обрали правильно, він залишиться таким, яким був, — на захід, у Європу. І це не питання географії, йдеться про найважливіше для людини — життєві цінності. Інша річ, що ми не дотримуємося цього курсу. Намалювали на папері купу дорожніх карт, а реально стандарти життя в Україні не підвищуються, а падають, день у день нижче.

Не курс повинен коригуватися. Просто йти ним потрібно з розплющеними очима. І без ілюзій. Торік у серпні я запропонував президенту відкликати заявку на ПДЧ саме тому. Невже не було зрозуміло, що ніхто й не думав розглядати її всерйоз, і негативна відповідь наперед визначена? І ми знали причину. І не Україна була причиною, попри всі наші проблеми. Досить згадати, як НАТО в 1999-му надало ПДЧ Албанії — тоді в розрусі лежала і країна, і армія. З Україною теперішньою навіть порівнювати ніяково. Але натовці вирішили — і дали Албанії ПДЧ. Тепер вирішили — і прийняли в альянс повноправним членом. Консенсусом. Щодо України консенсусу немає. І не передбачається. То навіщо колінкувати й принижувати свою країну?

— Тим більше перед неефективними НАТО і ЄС, як ви тепер кажете. Але якщо вони справді такі, то навіщо вони нам взагалі здалися?

— Давайте спокійно, без емоцій проаналізуємо, наскільки ефективними були дії ЄС і НАТО, коли впродовж півроку в Європі спалахнули дві війни — між Росією і Грузією на Кавказі та газова війна, від якої постраждали десятки держав.

Війну на Кавказі ЄС і НАТО навіть не наважилися назвати війною. Максимум, що вони дозволили собі сказати, — це excessive use of force, надмірне застосування сили. В Європі війна, гинуть люди, а міністри Євросоюзу зібралися лише через тиждень — відпочивали на морях. Голова ради ЄС, тоді ним був пан Саркозі, вилетів до Москви, де йому виписали план (шість принципів врегулювання) і запропонували полетіти в Грузію для отримання підпису президента Саакашвілі. Кремлівський документ був підписаний, але й він не виконаний. Чому так сталося, адже Ніколя Саркозі — сильний політик і представляє сильну країну Францію? Та тому, що за його спиною не було єдиної позиції Євросоюзу. І не буде, коли йдеться про Росію. Це цілком очевидно.

А що сталося в січні, коли Росія перекрила газ і десятки мільйонів європейців мерзнули від холоду? Наступний голова Ради ЄС, тоді це був пан Тополанек, домігся підписання «мирного» меморандуму представником України та комісаром ЄС з енергетики. З Брюсселя вилетів до Москви, по третій підпис. Але не вийшло. У Кремлі запропонували використати брюссельський документ «за призначенням» і написали свій — щоб потім пан Тополанек вилетів до Києва й домігся підпису уряду України. Що й було зроблено. Причина та ж сама — відсутність узгодженої позиції всіх членів Євросоюзу. Тому що Росія.

Зрозуміло, що ЄС і НАТО не підписувалися захищати Грузію на випадок війни. Це правда. Але вони зобов’язані захищати і обороняти своїх союзників із альянсу! А тут теж проблема. Після Грузії цілком обгрунтовано почали хвилюватися балтійські держави. З’ясувалося, що в «темних кімнатах» військового командування НАТО немає планів оборони Литви, Латвії та Естонії на випадок агресії ззовні. Чому немає? Тому що Росія.

І тоді запитання: навіщо балтійські держави, поряд з іншими країнами-членами, утримують структури НАТО, розвивають військову складову Євросоюзу, якщо їхня оборона на випадок війни не гарантована? Якщо ми говоримо про безпеку серйозно, то є над чим замислитися…

— І все-таки, що робити нам у цій історії? Вступати в НАТО, на чому наполягає Віктор Ющенко? Орієнтуватися на загальноєвропейську систему колективної безпеки, як пропонує Юлія Тимошенко? А може, віддати данину нейтралітетові?

— Сьогодні шанси на вступ України в ЄС чи НАТО дорівнюють нулю. Слабкі і роз’єднані ми не потрібні нікому. Самим собі — насамперед. Нам потрібно консолідувати країну, підвищити життєві стандарти і стати сильними. Протягом п’яти років ми не проситимемося ні в НАТО, ні в ЄС, ні в Ташкентський договір, ні в ЄЕП. Пріоритетом має стати ефективна внутрішня політика. І зміцнення армії. Це перше.

Друге — нейтралітет відкинемо одразу, інакше нарвемося на конфлікт. На території нейтральної держави не можуть дислокуватися чужі війська. Вирішувати сьогодні питання про нейтралітет означає негайне виведення із Севастополя Чорноморського флоту РФ. Нам потрібен конфлікт із Росією? Адже ми надали їй базу до 2017 року. І повинні дотримувати слова.

Третє — «загальноєвропейської системи колективної безпеки» не існує в природі. Хтось мав пояснити це прем’єр-міністру. Є багаторічні спроби Євросоюзу створити власний військовий потенціал у рамках Спільної зовнішньої політики та безпеки ЄС. Поки що не дуже результативні. Абсолютно очевидно, що без інфраструктури НАТО військовий компонент ЄС у найближчі десятиліття не відбудеться. Тим більше що інфраструктура НАТО — стратегічна розвідка, управління військами, комунікації, логістика, транспорт — базується насамперед на можливостях США. І європейці це знають. І знають, скільки коштує створення такої інфраструктури.

Четверте — внутрішня система ухвалення рішень у ЄС і НАТО заснована на консенсусі, згоді всіх держав-членів. Дуже демократичний і класний принцип. Для мирного часу. Але коли виникає загроза і потрібно діяти швидко й рішуче, консенсус не працює, внутрішньодержавні демократичні процедури теж дають збій.

От зараз в Афганістані НАТО проводить воєнну операцію. Ні багато ні мало на карту поставлено майбутнє альянсу. Керівництво НАТО усвідомлює, чим може закінчитися провал операції. І що ж ми бачимо? Країни НАТО місяцями, навіть роками демократично обговорюють, хто з них направить до Афганістану свою бригаду, батальйон або вертолітну ескадрилью. А операція провалюється, гинуть люди. Маючи при зброї понад два мільйони солдатів, понад дві тисячі вертольотів, НАТО змушений звертатися до України — чи не погодимося ми відправити до Афганістану роту солдатів або ескадрилью вертольотів?! Ми відмовляємо і пояснюємо причини. Але питання ефективності альянсу залишається відкритим.

— Ну, якщо питання ефективності й повільності на порядку денному в НАТО, то про Україну годі й згадувати — потонемо.

— А згадаймо минулий рік — повінь у шести областях. Страждають люди. Сили і засоби для екстреної допомоги обмежені. А тепер запитання: чому не був задіяний багатонаціональний інженерний батальйон «Тиса»? Чому навіть не намагалися? Адже Україна, Угорщина, Словаччина і Румунія створювали його саме на випадок подібних надзвичайних ситуацій. Щорічно складають плани співробітництва — візити, спільні навчання, тренування, виділяють кошти. На папері все красиво, все працює. А коли потрібно — не працює! Причина лежить на поверхні: коли парламенти країн-учасниць ратифікували угоду про створення батальйону «Тиса», чомусь ніхто не додумався прописати механізм швидкого ухвалення рішень. Наприклад, надати міністрам оборони право розгортати батальйон там і тоді, де і коли це необхідно. Щоб не збирати парламенти і не гаяти часу. А без цього маємо гарну іграшку, але вона нежива. І таких неживих структур НАТО і ЄС створили чимало — і самі по собі, і з країнами-партнерами. Я упевнений, настав час для чесних оцінок і переконливих відповідей.

До речі, про проблеми ефективності НАТО вже голосно говорять самі натовці. Наприклад, чотиризіркові генерали, колишні начальники штабів армій США, Франції, Німеччини, Великобританії та Нідерландів, які оприлюднили з цих питань спеціальну доповідь. Ці люди знають, про що говорять: під їхнім проводом були мільйони солдатів, і вони водили їх на війну. Їхньої думки варто дослухатися.

А що стосується нашої ефективності, то тут діагноз важчий. Керівники країни уявлення не мають, що таке батальйон «Тиса» і навіщо він потрібен. Як не знають вони взагалі можливостей армії щодо надання допомоги людям на випадок надзвичайних ситуацій. Чому масштабно не задіяли армію і не допомогли минулого літа? Це злочин, моральний як мінімум. По телефону з Хорватії я в ті дні з пам’яті диктував члену уряду, яку техніку і з яких частин необхідно направити в затоплені райони. А чому військові не дістали з «темних кімнат» пакети з планами дій? Адже я їх особисто підписував і вивіряв до кожної цифри. А тому що команди не було. А ще до параду готувалися, це було завданням номер один. У той період, коли шість областей із 25 були затоплені?! І керівники країни, які допустили таке, вчать нас з екранів моралі і моральності…

— З діагнозом зрозуміло. Але лікування передбачає усунення причин.

— Причин багато, але я виділив би дві, головні — обмеженість кругозору, світогляду і дрімуча хатаскрайність. Керівники країни повинні дивитися у вікно і бачити світ. А не внутрішній дворик вулиці Банкової чи Грушевського. Планета, як виявилося, набагато менша, ніж ми її уявляли, а ступінь взаємозалежності держав — значно більший. Ресурси на планеті вичерпуються набагато швидше, ніж ми розраховували. Загрози життю людини загострюються, з континенту на континент кочують нікому не відомі хвороби, світ гарячково шукає нові й нові вакцини. Ми читали доповіді Римського й інших небайдужих інтелектуальних клубів. Але не дуже погоджувалися. Крутили пальцем біля скроні і відкладали стратегічні рішення на потім.

Один приклад. Багато років учені попереджали нас про глобальне потепління на планеті. Здавалося, це станеться колись і нас не зачепить. Вже зачепило. Ви знаєте, що Північний полюс серед вічної криги вже став островом?! І це повідомлення не з розряду екзотики для «Клубу кіномандрівок» — це глобальні можливості і планетарні виклики. У тому числі для України.

Давайте складемо докупи кілька розрізнених і рознесених у часі повідомлень. Росія заявляє про показове десантування на Північний полюс підрозділу своїх солдатів. Миттєва реакція Канади: «Росіян на полюсі зустрінуть канадські прикордонники». Росія споряджає експедицію для розвідки родовищ нафти і газу в океані. США і Канада вкладають десятки мільйонів доларів у розвідку вуглеводнів у тому ж таки океані. Канада і Данія у серпні проводять спільні військові навчання небаченої раніше тривалості — 22 дні, результати навчань начальник штабу армії Данії доповідає прем’єру Канади. Росія розробляє програми виробництва сучасних криголамів і танкерів. Канада стурбована пусками російських ракет в акваторію Північного Льодовитого океану. Данія в березні проводить з Україною спільні навчання «Козаки на льоду», під час яких відбувається доставка на Гренландію майже 1000 тонн палива і вантажів. Наш військово-транспортний літак, наші військові льотчики, посадка — безпосередньо на льодову смугу. Нові спільні навчання заплановано на 2010 рік.

Що все це означає? А те, що ми з вами можемо стати свідками змін планетарного масштабу, з новими можливостями і новими загрозами. Тут уже хто як спрацює. На випередження або як завжди...

Подивіться на глобус: морські маршрути від Європи до портів Японії і Китаю північним шляхом мінімум на 4000 миль коротші, ніж нинішні. Після освоєння нових маршрутів виробники зможуть заощаджувати мільярди на трансконтинентальній доставці товарів. Мільярди буде вкладено у створення нової інфраструктури на Півночі — навігація, комунікації, супутники, зв’язок, порти, дороги, сервіс, безпека. Розроблятимуться нові, раніше не доступні родовища, і тут від самого початку закладено конфліктність. Століттями товстий лід був гарантією миру в цьому регіоні. Тепер лід тане. Швидше, ніж ми очікували.

— І до чого тут Україна, дозвольте запитати?

— А хіба не ми проектували й виробляли кораблі різних класів, транспортні літаки, супутники і ракети для їхньої доставки, засоби зв’язку та інше обладнання? Не важливо, самі чи в кооперації з партнерами. Чи не наші НДІ і конструкторські бюро, судноверфі і промислові гіганти простоюють роками? Чи не наші фахівці вищої кваліфікації змушені торгувати на базарах? Нам не потрібні нові, високотехнологічні робочі місця? Потрібні, за них треба боротися. На чужих ринках — особливо жорстко, там справжня конкуренція. При потужній підтримці держави, інакше ніяк.

Для цього лідери держави повинні займатися політикою та безпекою відповідально і професійно. Цікавитися і знати, що відбувається у світі. Аналізувати матеріали розвідок, особисто ставити їм завдання. Лише тоді зі шматочків мозаїки подій вони зможуть скласти живу карту світу і позначити на ній гідне місце України. Не шароварної, а інтелектуальної України.

Бачити і розуміти зовнішній світ Україні мало. Нам потрібен ефективний державний менеджмент, здатний переплавити активну зовнішню політику в успіхи політики внутрішньої. У робочі місця та замовлення для наших підприємств. Знову ж, без емоцій. А що в сухому залишку Україна отримала від багаторічного перебування наших миротворців в Іраку, Лівані, на Балканах, у далекій Ліберії? Що отримала Україна від грандіозних космічних планів у Бразилії, нафтових планів у Лівії? А як Україна дискредитувала себе в Туркменистані! Безвідповідальність, нерозторопність, скороминущість вигоди (до того ж особистої), необов’язковість — так ми програємо, зводимо нанівець навіть успішні перші кроки, які даються з величезними зусиллями. Така політика країні не потрібна.

Ми не повинні стати сировинним придатком і територією для розміщення екологічно шкідливих технологій. Не повинні дозволити, щоб Україну перетворили на південно-західний територіальний округ Росії або східноєвропейську прикордонну територію Євросоюзу. Навіть зі статусом «особливого сусіда», запропонованим з панського плеча. Україні потрібна системна, стратегічна перспектива.

— Дехто вважає, що нашою стратегічною перспективою може стати Китай.

— Однією зі стратегічних перспектив. Подивіться, наприклад, як системно працює Китай в Африці, тихенько, під шумок кризи вкладаючи в ключові країни на півстоліття забутого континенту неймовірні обсяги інвестицій. Китай мислить стратегічно, саме тому він згадав про Африку раніше за багатьох. Чому? Та тому що на інших континентах природні ресурси невдовзі закінчаться, а в Африці вони є. І вони будуть у Китаю на десятиліття вперед. І в Україну Китай інвестував би мільярди, якби в нас було з ким відповідально розмовляти. Китай не виставляє особливих вимог стосовно глибини демократичних реформ — прагматизм, тверде слово, дія і — результат.

Більш прагматичним стає і Євросоюз. Не всі помітили, але, втомившись від нашої непередбачуваності, ЄС, цілком імовірно, змінить маршрути трансконтинентальних транспортних коридорів, на які ми розраховували. Вони оминуть Україну та її морські порти і підуть на Схід російським суходолом. Не рівень демократії, як бачимо, визначає вибір, а стабільність, відповідальність і здатність домовлятися.

А ми? Ми втрачаємо шанс. І в Європі, і в Китаї, і в Африці. Активно торгуючи з Африкою зброєю, маючи на важливих державних посадах колишніх студентів українських вишів, ми не просуваємося на африканські ринки. Туди приходять інші країни. В яких лідери держави зайняті політикою, а не скандалами.

— Зате в Заходу завжди під рукою формальний привід сказати, що «Україна йде хоча й тернистим, але демократичним шляхом». Та й заїжджі росіяни не перестають якось уже зовсім наївно захоплюватися нашою свободою.

— Але ж це не виключає наших власних відчуттів, правда? Про що говорять перші особи України за кордоном? Хто кого перший зрадив. Є в нас коаліція чи її немає. Коли відбудуться чергові позачергові вибори... Кому це цікаво? З ким узагалі в Україні сьогодні можна домовлятися нашим партнерам? Президент завершує свою каденцію. Прем’єр не має твердої підтримки в Раді, вже не перший місяць не може навіть уряд укомплектувати. Спікер балансує над прірвою, у лідерів фракцій сім п’ятниць на тиждень. Опозиційний прем’єр уже давно не знає, що робити, благо хоч вибори приспіли.

При цьому в різних столицях вони говорять різне. Усередині країни — на Заході і Сході — теж різні заяви, щоб сподобатися виборцю. Іноземні посли вже остаточно заплуталися, намагаючись зрозуміти, що в нас відбувається і чого ми насправді хочемо.

Знаєте, іноді слухаєш наших високих чиновників, і виникає думка: а може, перевірити рівень їхнього IQ, а заодно й університетські дипломи? Непогано б і іноземну мову вивчити, бо в анкеті тільки російську зазначають. Добре хоч не зі словником...

— І все-таки, пункт за пунктом сформулюйте інтерес України на міжнародній арені.

— Я оцінюю ефективність зовнішньої політики за важливими для мільйонів людей показниками, які цілком можна виміряти і прорахувати. Кожна підписана угода й кожен міжнародний візит повинні давати відповіді на нижче перелічені запитання. Скільки в Україні буде створено нових робочих місць? Скільки буде залучено закордонних інвестицій на вигідних для нас умовах? Які нові технології буде впроваджено на наших підприємствах? Де ми отримаємо доступ на міжнародні ринки? Наскільки зміцниться атмосфера безпеки і довіри навколо України в регіоні та світі?

На такій основі треба будувати відносини з усіма країнами та міжнародними організаціями. Не дозволяючи при цьому нікому заходити за лінію національного інтересу України.

— Виходить, що, з одного боку, ми можемо продовжувати йти в Європу, не враховуючи при цьому, що вона сама ще не визначилася, куди їй рухатися в нових умовах. З іншого — нам потрібно шукати якийсь свій шлях, своє місце в системі координат, що вибудовується заново.

— Потрібно шукати. І лідери багатьох країн уже переглядають свої погляди.

Президент Обама, на відміну від попередника, намагається згладити суперечності, налагодити дух співробітництва, зняти з порядку денного ті болючі питання, які можуть почекати. Це помітили після перших контактів із Росією. Адже кризу сьогодні переживають усі — і країни розвиненого капіталізму, і пострадянські держави.

— Отже, зловтіха часів холодної війни сьогодні неможлива?

— Вона виключена. Звісно, в часи холодної війни СРСР радо завалив би американську економіку. Китай — теж. А тепер не можуть. Тому що рівень взаємозалежності економік вимірюється сотнями мільярдів. І Штатам, і Європі сьогодні вигідно знецінити свої валюти. Тактично вигідно, але стратегічно вони програють, — довіра й лідерство будуть втрачені.

Усі розуміють: якщо обвалиться американська економіка, впаде долар, — то негативні наслідки відчують в усьому світі. Опинившись сьогодні в такій залежності від Америки, країни роблять для себе висновок на майбутнє — більше такого допускати не можна, потрібно забезпечувати свою економічну безпеку надійно.

Настає момент, коли державам доведеться домовлятися про зовсім інші, наднаціональні рівні регулювання. Має з’явитися світовий держплан, світовий мінфін. З будь-якою назвою. Цей процес неминучий, і ми повинні в нього включатися.

Після Другої світової Україна ввійшла до складу засновників ООН, і її представники зайняли своє місце в першому ряду. На превеликий жаль, тепер Україні немає місця в першому ряду. Там будуть інші країни — США, Росія, Китай, Великобританія, Японія, Бразилія, Індія... Наша мета — не опинитися далі другого ряду. Ми не маємо права допустити, щоб за наш рахунок спробували розплатитися з боргами. Щоб із молотка пішла наша земля, наша стратегічна транспортна магістраль, наш людський потенціал. Ось цього не можна допустити!

Але зробити це може тільки сильна влада в країні, яка розуміє масштаби глобальних процесів, готова заявити про позицію України і відстояти її.

Безумовно, світ не має права вдатися до крайнощів і повернутися до жорстких командно-адміністративних методів, які були звичайною річчю в Радянському Союзі. Але підвищувати роль держави, наділяти її новими важелями координації і відповідальності доведеться.

— Ви впевнені, що країна готова прийняти такі авторитарні зміни? Ви ж бачите, що коїться в медіапросторі. Слово «диктатура» не сходить із перших шпальт. До речі, під гарячу руку потрапляє не тільки Тимошенко зі своїми обмовками в прямому ефірі, а й Гриценко зі своєю Конституцією порядку.

— А в нас немає іншого виходу. Країна й економіка повинні бути керованими. В усьому світі триває болісний пошук розумного балансу між ліберальною ідеологією та ідеологією командно-адміністративного управління економікою. Пропагандистам ліберальної економіки, які зробили ставку виключно на ринкові механізми, сьогодні краще сховатися якомога далі від людей. Причин кілька.

По-перше, абсолютно очевидно, що так званий чистий ринок себе не виправдав. Світова фінансова криза — наочне підтвердження цього. Обсяги взаємних заборгованостей сьогодні вимірюються квадрильйонами. Цифри, які важко уявити. Борг України — близько 100 млрд. дол., і ми не знаємо, що з ним робити. Додамо три нулі — отримаємо трильйони, ще три нулі — квадрильйони. За деякими підрахунками, для виплати боргів знадобиться приблизно 7,5 річного ВВП всієї планети. Чи можливо це? Ні! Отже, настав світовий дефолт, який матиме свої глобальні наслідки — економічні, політичні, військові і, якщо хочете, психологічні й навіть філософські.

По-друге, держава виявилася імпотентом. І не тільки наша. Такою її зробили ідеологи «чистого» ринку. Роль державних регуляторів підмінили світові організації, що почали диктувати свої умови, позбавивши формально суверенні держави можливості ефективно впливати на свої економіки. Створено масу структур, які дистанційно вимірювали кредитні рейтинги, визначали співвідношення валют. У результаті жодна з цих структур не змогла спрогнозувати нинішню кризу. Це — вирок. Вирок усім, у тому числі й таким ідеалізованим організаціям як СОТ, МВФ, Світовий банк. Як з’ясувалося, вони не в змозі регулювати великих стратегічних, матеріальних, фінансових та енергетичних потоків на планеті. Сьогодні це цілком очевидно.

По-третє, загрозливо збільшився розрив між бідними та багатими. З одного боку, мільярд людей на планеті щодня страждають від голоду, у них просто немає їжі. Понад 2,5 млрд. позбавлені елементарних зручностей і життєвих умов — електрики, телевізора, водопостачання, каналізації. З іншого боку —
мільярд людей із високим рівнем доходів, у яких надлишок виробленої продукції. Дистанція між двома полюсами збільшується. Зв’язати їх нікому — система зависла. Наростає конфліктність, і виникають нові загрози. Можливі наслідки — розширення масштабів тероризму, розв’язання воєн на етнічному і релігійному грунті.

На жаль, визнання дефолту — та ціна, якої світові лідери не здатні заплатити. Сьогодні ще не здатні. Тому що, визнавши неспроможність ринкових інструментів, доведеться визнати банкрутство деяких економік, які вважалися провідними, зразковими. Доведеться публічно визнати неспроможність деяких валют, що стали міжнародними і досі лежать у стратегічних засіках інших держав, створюючи загрозу їхній економічній стабільності.

Доведеться визнати, що ті, хто вважав себе світовими лідерами, не повною мірою відповідають цьому статусу. Буде кардинально переглянуто роль багатьох, якщо не всіх міжнародних організацій. А також роль і відповідальність держави у сфері економіки.

— Переглянуто до яких меж? Де, на вашу думку, межа між класичною і привабливою демократією, що базується на консенсусі, і авторитарними, командно-адміністративними методами управління?

— Це важкі запитання. І світ, і кожна країна зокрема муситиме провести свою власну роботу над помилками і знайти новий баланс, у тому числі ідеологічний.

Цілком можливо, що для порятунку від повного колапсу світової економічної фінансової системи держави змушені будуть жорстко фіксувати співвідношення валют. Не покладаючись на рейтингові компанії, ринкові курси. Мабуть, протягом 5—10 років доведеться вдатися до жорсткого контролю держави за стратегічними поставками продовольства, енергетичних ресурсів, реалізацією важливих інфраструктурних та магістральних проектів. Щоб уникнути остаточного розвалу і відновити баланс на планеті.

Доведеться визнати, що більшість банків врятувати не вдасться, що вони впадуть. Отже, вже тепер слід чітко визначити стратегічно важливі фінансові структури, які треба рятувати, а не розмазувати масло по великому бутерброду.

Ми також повинні розуміти, що найближчим часом істотно (на 25—30%) знизиться світовий рівень споживання, забезпечений безвідповідальним підходом до кредитування. Що це означає для України, економіка якої майже на 60% орієнтована на експорт? Нашим великим виробникам-експортерам (олігархам) доведеться повертатися в Україну. Бо на ринках більше не буде такої сприятливої кон’юнктури, якою вони користувалися до кризи. А отже, доведеться займатися своєю країною і наводити в ній лад.

Ситуація нестандартна. Універсального алгоритму виходу з неї немає. І, до речі, Конституція порядку — це мій варіант відповіді на запитання про ефективну владу і роль держави. Спроба знайти для України механізм, який допоміг би відстояти її місце у світі, що стрімко змінюється.

— Президент, він же прем’єр-міністр — це ваш основний рецепт?

— Так. Оскільки треба негайно відновити державну вертикаль і керованість країною. Якщо цього не буде зроблено, то все інше не має сенсу. Так, я вважаю, що цю вертикаль повинен очолювати всенародно обраний президент. Він же повинен очолити уряд і працювати на країну, незалежно від того, як у перехідний період працює парламент — валиться коаліція через вихід двох людей чи ні, блокований парламент чи ні. Уряд повинен бути в однині, а не розтікатися у форматі бермудського трикутника: Кабмін—президент—РНБО, який уже поглинув нашу державу.

У цьому ж новому балансі — максимальна передача повноважень на місцевий рівень. Не просто повноважень, а ресурсів. Мене, як фахівця з теорії управління, досі ніхто не переконав, що для того, аби відремонтувати школу в Українці, потрібно їхати до міністра Куйбіди. Це абсолютно дурна й неефективна система управління. До того ж делегування функцій на місця автоматично «здешевить» владу в центрі. І за неї перестануть так шалено боротися, спрямовуючи в кишені мільярдні потоки. Так, на місцевих рівнях теж можуть працювати неефективно. І президентські повноваження повинні забезпечити тут дотримання законів, як судова реформа повинна забезпечити виконання законів у судах.

Вас непокоїть, що сильна влада, сильна рука може задушити демократію? І мене непокоїть. Тому й запропонував у Конституції порядку систему противаг. Цілком ефективну. Але давайте чесно відповімо на запитання: у нас сьогодні в країні є демократія? Справжня? Я стверджую — ні. Вона присутня тільки в зародкових процедурно-ритуальних формах.

Може бути демократія, якщо права громадян не захищені, бо суд ухвалює рішення на користь того, хто більше заплатив? Може бути демократія, коли свободу слова розуміють лише як право говорити, але немає головного — обов’язку влади чути й реагувати? Ні і ще раз — ні.

У нинішніх умовах про порядок і сильну руку потрібно говорити не як про противагу чи протилежний полюс демократії, а скоріше навпаки — про відповідальність та ефективність як засіб для створення твердої основи (економічної, правової) для справжньої, а не показної демократії. Де верховенствує навіть не закон: ми бачимо, які закони і як у нас ухвалюють. Де верховенствує право! На життя. На робоче місце. На державну допомогу слабким. На захист у старості. На безпечні умови для життя. На захист зневажених прав у суді. Хіба не так?

Чому я кажу про верховенство права, а не закону? Тому що закон дозволив Лозінському втекти. І ті, хто на варті, його не зупинили, гадаю, навіть допомогли, прізвища дізнаємося згодом. Так от, якби я був на місці Ющенка, Медведька, Наливайченка чи Луценка — Лозінський сьогодні сидів би за ґратами. Стовідсотково!

Свідомо, з повним розумінням персональної відповідальності, я пішов би на порушення закону. Я не обмовився — на порушення закону, що гарантує недоторканність цього звіра-виродка, котрий улаштував полювання на живу людину. Я взяв би його в кільце спостереження радіусом у кілометр, контролював би всі пересування та переговори. Після подачі ним заяви про складення депутатських повноважень звузив би кільце до 500 метрів. І щойно парламент проголосував би «за» — через хвилину його було б у наручниках відправлено за ґрати. Тим, хто готовий звинувачувати мене в нехтуванні нормами закону, я відкрив би Конституцію України, наш Основний Закон із нормами прямої дії. Там записано базовий, визнаний у всьому світі принцип — верховенства права! Олійник мав право на життя. Його мати — право на сина.

— І все ж таки майже весь цивілізований світ — це парламентські демократії…

— Зараз так. Але настає час сильних лідерів. Особистостей. Не обтяжених попередніми рішеннями та помилками. Без стереотипів. Твердих керівників, які дотримуються моральних норм. Із внутрішніми демократичними настановами. І здатністю діяти. Здатних узяти на себе відповідальність за долі десятків і сотень мільйонів людей, разом — за планету в цілому.

У 1980-ті роки минулого століття світ теж штормило. Енергетична криза. Стагнація і падіння європейських економік. Протистояння в питанні ядерних ракет середньої дальності. Перманентні воєнні конфлікти та перевороти в країнах третього світу за участі двох супердержав. Кубинський експедиційний корпус на Африканському континенті. Все це відбувалося на тлі жорсткої холодної війни та відсутності діалогу між СРСР і США. Світ рушив до прірви. І вчасно зупинився. Були затребувані рішучі й відповідальні лідери, адекватні кризовій ситуації — Маргарет Тетчер, Рональд Рейган, Гельмут Коль. Сильні особистості сьогодні потрібні планеті як ніколи раніше.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі