Східний вузол

Уламки російського бомбардувальника, який впав у Сирії, сильно врізали по й так не блискучих перспективах можливих нових російських газових трубопроводів через Туреччину.

За іронією долі, за день до цього Владіміру Путіну вже казали, що "російські дії на Сході - річ неоднозначна". І говорив це дуже обережний у висловлюваннях на російську тему президент Туркменистану Гурбангули Бердимухамедов. Зустрілися два президенти в Тегерані на саміті глав держав із експорту газу. Саміт для Росії теж складно назвати успішним.

Іран зайвий раз підтвердив свій намір різко, у рази, збільшити експорт газу. Причому насамперед у Європу, довівши його рівень за 7–10 років приблизно до половини обсягів російських поставок.

Москву це не надто радує. Торік російський "Газпром" і так зіштовхнувся з проблемами зниження попиту на експортних ринках. У 2014 р. компанія добула 444 млрд кубометрів газу при потенційному рівні видобутку 617 млрд.

Однак російська газова колись монополія серйозних можливостей вплинути на плани та дії Ірану не має. Тегеран завжди славився вмінням жорстко відстоювати свої позиції. Ще за радянських часів, не домовившись про ціну, він припинив поставки газу в СРСР. Нині Росія стала слабкішою й дуже залежить від Тегерана під час своєї "авантюри" в Сирії.

Не дуже до вподоби Білокамінній і ситуація на газовому фронті в Середній Азії. Десять років тому позиції РФ виглядали майже непорушними - усі ключові маршрути транспортування газу йшли через російську територію. Передусім це кілька ниток трубопроводів Середня Азія-Центр (САЦ). Цим у Кремлі активно користувалися, фактично визначаючи, кому можна продавати газ, і категорично виключаючи його прямі поставки на західноєвропейські ринки.

Той самий туркменський газ дозволяли експортувати - через спеціально відібраних посередників - і поставляти тільки в Україну. У результаті з кінця 90-х і до 2006 р. газовий баланс України більш як наполовину залежав саме від середньоазіатського газу. На бартерних операціях із ним виросло чимало українських олігархів. Та й російським дещо перепало.

Однак починаючи з 2007 р. Росія взяла курс на повну монополізацію експорту газу, насамперед через свою територію. У підсумку туркменський газ із енергобалансу України швидко зник. На пам'ять про ті часи трохи вище будівлі Міністерства енергетики та вугільної промисловості залишився сквер імені Махтумкулі Фрагі.

Тодішня ідея "Газпрому" була гранично простою - всі середньоазіатські країни продають газ йому. Натомість він "ділиться" частиною прибутку від реалізації енергоносія. Частиною пряника стало підвищення цін його закупівлі з їхньою прив'язкою до європейського в ринку.

Уздовж східного узбережжя Каспійського моря територією Туркменистану та Казахстану росіяни збиралися прокласти новий Прикаспійський трубопровід. По суті, єдиним непідконтрольним "Газпрому" і РФ маршрутом залишалася тільки невелика труба в Іран. Однак таку приємну схему практично відразу відправив в утиль новий учасник ринку - Китай. Бурхливо зростаючій китайській економіці були потрібні ресурси, а різко підвищений технологічний рівень дав змогу швидко прокладати тисячокілометрові газопроводи.

Буквально за кілька років китайці на рівному місці побудували систему, порівнянну з газопровідною системою САЦ, яка створювалася два десятиліття тому. У самому Китаї прокладено систему трубопроводів Захід-Схід, якими газ потрапляє до приморських районів країни.

Одночасно було розпочато проект із виведення на китайський ринок туркменського газу. У результаті вже у 2009 р. було введено в експлуатацію прямий газопровід. Нині з Туркменистану в єдиному коридорі через Узбекистан і Казахстан уже прокладено дві труби ("А" і "С") і на підході третя - "В". Сумарна потужність експортного маршруту - 55 млрд кубометрів газу на рік.

Окремо через територію Узбекистану, Таджикистану й Киргизстану прокладається четверта труба "D" потужністю
25 млрд кубометрів на рік. Тобто сумарно чотири труби дадуть можливість доставляти в Піднебесну до 80 млрд кубометрів на рік. Майже 65 млрд із цього обсягу становитиме туркменський газ, ще близько 10 млрд поставить Казахстан.

Поки що обсяги продажів удвічі менші від запланованих, але перспективи їхнього зростання цілком реальні. Самі китайці одержали в концесію велике родовище газу біля Амудар'ї та швидко його розробляють. Отже, значну частину природного газу китайці одержать із власних родовищ. Зроблене тим паче вражає, що основна частина прокладених маршрутів проходить через пустельне високогір'я.

Водночас китайці показують рівень відкотів у "Газпромі". Прокладені в складніших умовах китайські газопроводи (у перерахунку на кілометр) мінімум удвічі дешевші за російські.

А от проект російського Прикаспійського трубопроводу спочатку був заморожений, а нині й зовсім зник із сайту "Газпрому". Не судилося... Понад те, після аварії у 2009 р. на газопроводі САЦ останній майже рік простоював, та й потім поставки газу невпинно скорочувалися.

Отже, ситуація з ціною змінилася з точністю до навпаки. Якщо раніше Росія визначала ціни для Середньої Азії, то торік у Пекіні на переговорах про будівництво російського трубопроводу "Сила Сибіру" у Китай за орієнтир брали ціни туркменських поставок (на той момент 360 дол. за тисячу кубометрів).

Більш того, зіштовхнувшись із проблемами попиту на європейському ринку, Росія запропонувала побудувати в Китай ще один трубопровід від своїх старих газових родовищ у районі Уренгоя. За ідеєю, це дасть можливість маневрувати поставками газу.

Оскільки в Китай трубопровід потрапляє через вузьку щілину російського кордону на Алтаї (півсотні кілометрів у проміжку між Монголією та Казахстаном), проект назвали "Алтай". Нині його перейменували на "Сила Сибіру-2". Через відсутність витрат на родовища його вартість очікується вдвічі нижчою, ніж східного маршруту. Але серед споживачів йому доведеться конкурувати з тим самим середньоазіатським газом, точки входу якого не надто далеко і який надходить на ті самі ринки. Там також розташовані й основні китайські газові родовища.

Відповідно до опублікованого аналізу Оксфордського інституту енергетичних досліджень і китайської корпорації CNPC, у 2020 р. Китаю треба буде закупити за кордоном до 170 млрд кубометрів газу. Близько 80 млрд надійде по трубах із Середньої Азії, ще 12 млрд - зданим в експлуатацію в 2014 р. газопроводом з М'янми (Бірми) і майже 82 млрд кубометрів - у скрапленому вигляді доставлять танкери-газовози (див. карту-схему).

Як неважко помітити, російського газу в цих обсягах не видно. Йому доведеться вклинюватися між постачальниками, мабуть, за рахунок зниження цін. До речі, збільшувати поставки газу в Піднебесну збираються й Казахстан із Узбекистаном.

Загалом замість виплеканого до нульових років монопольного становища російському "Газпрому" пропонують працювати за умов жорсткої конкуренції та за чужими правилами.

Нині Туркменистан має намір розпочати складний (і ризикований) проект поставок газу в Індію та Пакистан через Афганістан (ТАПІ). Цікаво, але нинішнього року мала місце пряма перепалка між Туркменистаном і "Газпромом" - Ашгабад звинуватив російську компанію в несплаті за газ і пообіцяв звернутися до Стокгольмського арбітражу.

Періодично в середньоазіатських країнах повертаються й до ідеї виходу на ринок Європи в обхід Росії. Це проект Транскаспійського трубопроводу (дном Каспію через Азербайджан). Утім, поки що тільки на словах.

Україна: гра на чужому полі

Газова драма в Середній Азії прямо стосується нашого ринку. Після 2007 р. Україну по факту відрізали від поставок середньоазіатського газу. У 2010-му Янукович слізно просив в "кишенькового" президента Росії Медведєва дозволу повернутися до газопоставок Середньої та Центральної Азії, але одержав лише часткову згоду. Результати візиту тодішнього президента в Туркменистан на початку 2013 р. були скромними. Одержувачем середньоазіатського газу (у цій суміші туркменського було не надто багато) із санкції Кремля значився тільки Ostchem Дмитра Фірташа.

Тоді ж Янкович заявив, що "є всі можливості для об'єднання зусиль (України та Туркменистану) у напрямі розробки альтернативних маршрутів поставки природного газу як для потреб України, так і для наступного експорту в Європу". Кількома роками раніше це саме ледь не слово в слово сказала Юлія Тимошенко.

Після Євромайдану з транзитом азіатського газу через Росію стало зовсім важко, і він зник із зведень і балансів. Під час жовтневого візиту Петра Порошенка в Ашгабад у газовій темі нічого конкретного не з'явилося. Плани поставок місцевого бензину в Україну з урахуванням кількох перевалок погоди не зроблять. Оптимістична заява, що в Туркменистані реалізовано та здійснюється понад 80 інвестиційних проектів на загальну суму майже в 3,5 млрд дол., в основному стосується вже завершених проектів, - і оплата здійснювалася здебільшого за поставлений газ. Бартер, як це було на початку 90-х минулого сторіччя...

Торговельний оборот між Україною та Туркменистаном більш ніж скромний. Цього року він узагалі обвалився у
2,5 разу. Туркменських товарів майже немає, та й 137 млн дол. товарного експорту України в Туркменистан за три квартали року уяви не вражають.

Тим часом ринок інтенсифікується. У нас справді багаторічне співробітництво із центрально- і середньоазіатськими країнами та величезний накопичений досвід. Так, нині все змінилося, і на туркменському ринку чимало китайських, турецьких компаній, та кого там лишень немає. Потішно, але легендарні поставки калош у Туркменистан тривають, тільки тепер не від нас - із Астрахані.

Хоча здійснювані зараз інфраструктурні проекти в Туркменистані цілком привабливі, тим паче, що мости через Амудар'ю ми вже будували. Наші суднобудівні заводи повністю готові виробляти конструкції бурових платформ для шельфового видобутку, є заділи і в машинобудівників.

Інша річ, що все це потребує організації, стимулювання бізнесу (як працюють наші держструктури, знають усі) і багато іншого, чого наші чиновники явно не вміють. Сайт нашого посольства в Ашгабаді показує сумовиту безнадію. Його не стали особливо оновлювати навіть до нещодавнього візиту президента. Забрали посилання на Януковича - і добре. Відверто кажучи, туркменський блок МЗС варто було б підсилити. Так, це не Західна Європа, так, Схід - справа дуже тонка, але подібних ринків у нас просто немає.

До речі, Ашгабад зовсім не зацікавлений у тому, щоб змінити повну залежність від Москви на таку ж повну від Китаю, віддаючи перевагу свободі маневру. Отже, вікно можливостей у нас є. Наскільки скористаються ним у Києві, це, на жаль, інше питання.