Чому жертви домашнього насильства не покидають своїх тиранів

Оксана Білик 17 лютого, 23:00
123
novoye-vremya.com

Читайте також

З проблемою домашнього насильства так чи інакше знайома кожна українська жінка. 

Щасливиці дізналася про неї з соціальної реклами, друкованої преси, сімейних розповідей чи пліток, ну а нещасливицям довелося відчути її на своїй шкурі — і в переносному, і в прямому значенні. Про те, що жінок регулярно й масово б'ють як у шлюбі, так і поза ним, знають навіть ті, хто ніколи не стикався з такою поведінкою і вважає її геть неприйнятною для себе. Але, попри всю поінформованість, широку публіку — особливо тих, кого особисто проблема насильства не торкнулася, — не полишають запитання: "Чому жінки продовжують жити з такими партнерами? Чому забирають заяви з поліції? Як можна жити з тим, хто тебе б'є?"

"Треба бути ідіоткою, щоб лишатися з таким покидьком", "Я б на її місці давно вже написала заяву і виставила його з речами" або: "Їй, мабуть, це подобається, раз вона нічого не робить" — типова реакція на новину, що котрась зі знайомих страждає від агресії хлопця чи законного чоловіка. Типова для людей, що не знають, як це — перебувати в токсичних, залежних стосунках, втратити самоповагу й віру у власні можливості, як воно — жити щодня в страху. Ще більше дивує і дратує небажання постраждалих жінок визнавати проблему, приймати допомогу і робити кроки до її розв'язання. "Дякую, у мене все добре" або: "Не лізь у мої справи" — у голові не вкладається, чому так відповідає дівчина з синцем на щоці, який пробивається крізь шар тонального крему! Але річ тут зовсім не в тому, що їй бракує мудрості чи що вона схильна до мазохізму.

Мені нема куди йти

Очевидна і досить поширена причина того, що жінка продовжує терпіти побиття, це те, що вона не має дому, до якого могла би повернутися, і роботи, яка не лише прогодує, а й дасть змогу винаймати помешкання. Буває так, що повернутися до батьків означає потрапити в іще гірші умови або в рідному домі чітко озвучили: твій шлюб — твої проблеми, назад не приймемо. Саме тому сприйняття шлюбу як союзу здобувача матеріальних благ і домогосподарки може призвести до вкрай неприємних наслідків — фінансова залежність жінки позбавляє її можливості в будь-який момент припинити стосунки з партнером, і вона опиняється в ситуації, коли терпіти насильство не так страшно, як опинитися на вулиці без грошей і житла. Чоловіки-тирани дуже зацікавлені в такій залежності, бо вона дає їм максимальний контроль над життям жертви, тому солодкі оповідки про "ти не повинна працювати, люба, я сам нас забезпечу" можуть мати прихований зміст.

Поява дитини в такій ситуації робить шанси на втечу ще ефемернішими. Якщо швидко знайти роботу, щоб мати змогу винайняти хоча б кімнату в гуртожитку, ще можливо, то відразу влаштуватися на посаду із зарплатнею, що перекриє не лише оренду, а й няню для малечі, жінці без достатнього фахового досвіду надзвичайно складно. Найгірше ж те, що навіть коли жінка усвідомлює неприпустимість домашнього насильства, але не має можливості одразу піти, живучи й далі в таких стосунках, вона поступово до них звикає, втрачає рештки впевненості в собі, а відтак і шанси змінити життя на краще. Єдиним виходом залишаються притулки для жінок, що дають можливість сховатися від агресивного партнера і скористатися з послуг консультантів-психологів і юристів. Однак таких закладів, з огляду на кількість жінок, які страждають від домашнього насильства в Україні, катастрофічно бракує, і доступ до них мають лише жительки найбільших міст.

Усі так живуть

Якщо батьківські суперечки завершувалися криками і звуками ударів, сусідські конфлікти було чутно через стіни, а в підлітковій компанії ляпас вважався за ознаку щирого кохання — не дивно, що вже дорослі дівчата сприймають чоловіче насильство як норму. І дехто з них щиро дивується, коли благополучні подруги, побачивши її черговий синець, радять розлучитися з чоловіком — хіба ж через такий дріб'язок руйнують сім'ї? Тим паче що після вибуху гніву зазвичай настають каяття, так званий медовий місяць, під час якого агресор намагається компенсувати свою поведінку підвищеною увагою, турботливістю й подарунками.

Але нерідко напади із часом стають дедалі жорстокішими, а періоди затишшя — коротшими, і тоді вже навіть з самого дитинства привчена до насильства жінка починає розуміти, що її сім'я остаточно втратила ознаки щасливої. Однак і тоді звернутися по допомогу не поспішає — у гру вступають завчені настанови: "сміття з хати не виносять", "дітям потрібен батько", "жінка повинна зберегти сім'ю за будь-яку ціну". А якщо в неї в анамнезі є ще й згадки про те, як міліція відмовлялася приїжджати на "сімейні справи", або як мама чи інша родичка регулярно забирала заяву, бо боялася, що стане ще гірше, думка звернутися до правоохоронців і поготів пропадає. У такій ситуації довести справу до кінця — змусити агресора відповісти за законом чи хоча б просто втекти від погроз і жорстокості — складно ще й через те, що близькі люди замість підтримати вмовляють потерпіти, не ганьбити сім'ю і змиритися з тяжкою жіночою долею. 

Я не виживу сама

Здавалося б, ось воно — пояснення: від домашнього насильства потерпають жінки з бідних і маргінальних верств населення, які не знають іншого життя і позбавлені підтримки родини. Але чим пояснити те, що освічені й забезпечені дівчата з хороших сімей, висококваліфіковані фахівці з широким колом спілкування й тверезим поглядом на життя, успішні й розумні теж потрапляють у залежність від чоловіків-агресорів — і, на жаль, частіше, ніж хотілося б вірити?

"Коли в стосунках порушуються фізичні кордони — чоловік б'є дружину, — це означає, що психологічні кордони вже однозначно були порушені, — стверджує Ольга Чигир, досвідчений психолог-практик і гештальт-терапевт. — Психологічно цілісна особистість здатна себе захистити: після першого-другого прояву агресії така жінка розірве стосунки. Якщо ж ідеться про хронічну ситуацію, то можемо стверджувати, що жінка вже втратила контроль над ситуацією". 

Руйнування психологічних кордонів не відбувається миттєво. Тактику поведінки сімейних агресорів добре описано не лише у фаховій, а й у популярній літературі — але хто ж читає такі книжки в цукерково-букетний період? Домашні тирани поступово розривають зв'язки між жінкою і її родиною та близькими друзями, тим самим позбавляючи поки ще майбутню жертву допомоги й підтримки. Вони змушують жінок сумніватися у своїй адекватності, нав'язують почуття неповноцінності і перекручують реальність за допомогою газлайтингу — маніпуляцій зі свідомістю партнера. У результаті жінки, всупереч очевидним фактам, починають загрозливі для здоров'я й життя стосунки вважати безпечними і стабільними, а інколи навіть унікальними, кращими за рутинну буденність інших пар. 

"Жінка в такій ситуації надто надламана і налякана, вона вона боїться змін, що чекають на неї, якщо наважиться піти від чоловіка. Так само вона боїться самотності — не через суспільний осуд, а через страх лишитися з проблемами сам-на-сам, — продовжує пані Ольга. — До того ж вона вже настільки звикла до дискомфорту, що для того, щоб "перезапустити" її, має статися щось справді жахливе — реальна загроза дітям, тяжкі тілесні ушкодження, пожежа — будь що, що злякає більше, ніж те насильство, якого вона й так регулярно зазнає". У випадку благополучних, успішних жінок від визнання проблеми — першого кроку до її вирішення — їх утримують сором і те ж таки відчуття неповноцінності: "Як же це, я ж не така як ті жінки, яких б'ють чоловіки-алкоголіки, я мушу впоратися сама". Але на певному етапі впоратися самій уже не виходить.

Ти не сама

Чи можуть близькі допомогти жінці, яка страждає від домашнього насильства? Це непросто, особливо коли жертва сама вважає і переконує інших, що в її сім'ї все нормально. Тому найкращий вихід — це коли суспільство дбає насамперед про профілактику, а не лікування: ми маємо виховувати дітей — не лише хлопчиків — так, щоб їм і на думку не спадало, що в сім'ї допускається насильство, що гнів і агресія можуть спрямовуватися на тих, кого любиш, що можна уникнути покарання за підняту на когось руку. А ще плекати — і не лише в дівчатах — почуття власної гідності, привчати категорично не допускати і не терпіти насильства ні щодо себе, ні щодо інших, дарувати дітям любов і затишний, вільний від агресії дім, до якого завжди можна повернутися, де чекатимуть підтримка, а не осуд. 

Коли ж час превентивних заходів уже минув, перше, що можуть зробити родина і друзі, — не переривати спілкування, навіть попри провокаційну поведінку жертви або агресора: жінка повинна знати, що на неї завжди чекають близькі, які готові допомогти й вислухати. Якщо контакти між вами ще не урвалися, допоможіть жертві зберегти зв'язок з реальністю: проти переконань чоловіка, що вдарити жінку, яка його "довела", — це цілком нормально, залізобетонною стіною має постати ваша позиція: сімейне насильство — це не норма, і винен у ньому той, хто б'є. Якщо йдеться про подругу — дайте їй зрозуміти, що у вашому домі вона завжди знайде принаймні тимчасовий прихисток. І не опускайте рук, якщо вона таки повернеться назад до кривдника. Спробуйте переконати подругу звернутися до фахівця, а якщо не вдасться — не припиняйте розмов про сімейне життя. І, будь ласка, ніколи не перекладайте провину на жертву, і тим паче не картайте її. Можливість говорити про свої проблеми і не боятися осуду — перший крок до звільнення.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.55
EUR 28.89