Коли людина помирає...

Валерія Савченко 1 лютого 2013, 18:15
Розділ людина_10

Читайте також

 Остается, затылок от взгляда прикрыв руками,

бормотать на ходу "умерла, умерла", покуда

города рвут сырую сетчатку из грубой ткани,

дребезжа, как сдаваемая посуда.

Иосиф Бродский 

Дивлячись у дзеркало, помічаю, як стаю схожою на маму. Щось ледь уловиме: вираз обличчя, міміка, жести, очі. Ми завжди були різними, несхожими. Мама — кучерява шатенка з карими очима, я — сіроока білявка, вона лагідна, стримана й закрита для всіх, я ж імпульсивна, різка, розхристана. Подібність виявляється лише з віком. 

Випадково знайшла мамин записник. Почала гортати з почуттям, з яким колекціонери гортають сторінки дорогоцінного стародавнього фоліанта. Рідний мамин почерк. На пожовклих сторінках — старі шестизначні телефонні номери родичів і нечисленних друзів. Записані наспіх рецепти... І вірші — рядки з її улюбленого Омара Хайяма

"Ловушки, ямы на моем пути. 

Их Бог расставил и велел идти. 

И все предвидел. И меня оставил.

И судит тот, кто не хотел спасти".

Очі миттєво наповнилися сльозами, розплакалась. Минуло п'ять років від дня маминої смерті. І почуття провини за те, що колись судила, а потім за те, що не змогла врятувати, тепер завжди зі мною. Мама захворіла в 36 років, у 56 — померла. Двадцять років ремісій і загострень, двадцять років лікарень і безперервного лікування. За цей час усі поступово звикли й змирилися з її невиліковною хворобою. В останні півроку прийшло невиразне усвідомлення того, що мама згасає, і неможливо нічого змінити. Хвороба прогресувала, виснажений організм уже не міг опиратися. Страх і підле егоїстичне бажання кудись утекти, щоб нічого не бачити, не знати, не полишали мене. 

Я пам'ятаю той день до найменших дрібниць. Мама вже не могла розмовляти — дивилася на мене ласкаво, навіть намагалася посміхатися. Наче ніяковіла через те, що я застала її в такому безпорадному стані. Жестом попросила прибрати яскраве світло від лампи. А я метушилася в істериці: "Що? Де болить? Негайно "швидку"!..". В такі хвилини всі вірять що приїде "швидка" і всіх урятує... Вдих, видих... Зітхання, схлип... І все. Відійшла...

Навіть коли побачила спокійне, нерухоме мамине обличчя, не могла повірити, що її не стало. Тільки шепотіла їй на вухо: "Мамулю, не бійся, все буде добре". Наче це могло її заспокоїти й оживити. І тоді, коли приїхала бригада, щоб забрати тіло, і тоді, коли почали безцеремонно виносити її, таку маленьку й беззахисну, в простирадлі на холод, не розуміла, що найстрашніше вже сталося. Усе метушилася й кричала: "Одягніть її, їй же холодно!..".

Смерть — таке ж таїнство, як і народження. Вона неминуча, але до неї неможливо підготуватися. Час не лікує — горе лише осідає на дні душі. Пам'ятаю, наступного ранку я прокинулася іншою. Щось у мені змінилося назавжди. 

Та життя триває. Ми так само рідко цінуємо те, що маємо. Так само сваримося з близькими й рідними, забуваємо сказати слова подяки й попросити пробачення. Так само забуваємо любити живих, нам простіше любити померлих. Почуття провини переплітається з почуттям образи...

Нехай сивина на скронях, але допоки живі батьки, ви дитина. У батьківському домі вас приймуть будь-яким, вислухають, підтримають, а якщо сваритимуть, то тільки з любові. 

…Простий діалог у метро викликав тугу за дитинством і легку заздрість. 

— Була на свята у батьків, хоч відіспалася. Мама загодувала всілякою смакотою, та ще й із собою цілу сумку зібрала — щоб я, не дай Боже, не схудла. 

— Я теж до своїх їздила. Тато хворіє, але тримається. Досі виховує мене. Уявляєш, мені за сорок, а я при ньому соромлюся курити!.. 

Скільки б я віддала за те, щоб почути мамин голос: "Ну як ти там, дитино?". 

Як це пережити

Смерть батьків — втрата тяжка й непоправна. Як знайти реальну точку опори, якщо залишилася тільки самотність? Як упоратися з горем?

Психотерапевт Микола Наріцин пояснює: "Є таке поняття, як "охоронне гальмування", і якщо людина після сильного стресу сама, без будь-яких зовнішніх втручань впадає у тимчасову "відключку", значить, їй це потрібно — для того, щоб уникнути ще більшої психологічної травми.

Узагалі, найкращі "ліки" від тривалого ступору — соціальна адаптація. Похоронні ритуали вигадали насамперед для живих. Вони є певним "перехідним періодом" до життя без померлого: родичі збирають довідки для похорону, закуповують продукти для поминок, обдзвонюють друзів і знайомих. Саме це й виводить зі ступору. Головна небезпека "зовнішніх гальмівних факторів" (тих-таки пігулок або алкоголю) — те, що вони штучно подовжують охоронне гальмування й тоді, коли воно людині вже не потрібне, навіть шкідливе". 

— Напевно, смерть близької людини і секс не дуже поєднувані поняття, особливо на піку переживань. Проте у цей час слід бути дуже обережними в сексуальних стосунках, — рекомендує психотерапевт. — Якщо чоловік з найкращих намірів спробує заспокоїти дружину, яка тяжко переживає смерть батька або матері, інтимною близькістю, може спалахнути серйозна сварка — аж до повного припинення стосунків. Мовляв, "у мене таке горе, мені світ не милий, а йому тільки одного треба...". У будь-якому разі не слід нав'язувати секс ні в якому разі: можна спровокувати агресію або навіть серйозний психологічний зрив партнера.

Звичайно, інтимна близькість може стати своєрідним засобом від подальшої депресії. Але, по-перше, не відразу, по-друге, з ініціативи самої людини, а по-третє, неодмінно з розуміючим і душевно близьким партнером. Загалом, душевну травму краще лікувати насамперед душевною близькістю.

* * *

Коли душа болить, ми шукаємо розради, звертаючись до Бога. У разі втрати близької людини церква, особливо для людей віруючих, — потужна втішлива психотерапія, і багатьом вона допомагає. 

Ієрей Євген Мілешкін, настоятель храму святих безсрібників Косми і Даміана при Національному інституті раку каже, що в церковному розумінні пам'ять про покійного — це пам'ять, поєднана з молитвою. Душам померлих можуть допомогти молитви рідних і близьких, їхні милостині й благі діяння. Тому, прийшовши у Храм третього, дев'ятого, сорокового дня, у річницю смерті, в день народження померлого, в день його Ангела, треба подати записку за упокій. 

— Кожен день тижня у православній церкві присвячений особливому спомину, — продовжує священик. — Субота — пам'яті всіх святих і спочилих. Крім щоденних молитов і молитов у суботи, є так звані батьківські дні. У ці дні відбуваються заупокійні служби, у церкву приносять панахиду — різний харч (за винятком м'ясного). Панахида — це милостиня за покійних. Після панахиди харчі роздають служникам храму й нужденним. Не так важливо, що саме ви принесли, це всього лише символ. Головне — молитва. Головне моління за упокій померлих православних християн церква звершує на божественній літургії, приносячи за них безкровну жертву Богові. Для цього треба перед початком літургії (або напередодні ввечері) подати в церкві записки з їхніми іменами. На проскомідії з проскур виймуть частки за їх упокій, які наприкінці літургії опускають у святу чашу й омивають кров'ю Сина Божого. Ви можете також замовляти Сороковуст за упокій і Неусипний Псалтир (у монастирях). Ви можете молитися вдома, читати Псалтир або канони про покійних, які є в великих молитвословах, можете ставити свічки за упокій душі близьких, подавати милостиню. Все це буде на добро, для спасіння душі не лише покійного, а й вашої.

Та тягти до церкви силоміць нікого не треба. Це має бути щирим бажанням і потребою вашої душі.

Динаміка горя

Горювання після смерті близької людини має певні стадії, описані в психіатрії. Проходячи через них, людина вчиться управляти своїм горем і так зберігає душевне здоров'я. 

Шок і заціпеніння (до дев'яти днів)

Людина не може прийняти втрату, не вірить у неї. Може бути ніби заціпенілою або навпаки — метушливо-діяльною. Не треба думати, що в другому випадку вона переживає втрату легше: просто вона її ще не усвідомила.

Людина не розуміє, хто вона, де й навіщо (явище деперсоналізації). Вона не збожеволіла — ця реакція в межах норми. Їй доцільно запропонувати заспокійливу настоянку, розтирати руки, ноги. Цілком можливий порив піти з життя слідом за померлим, відтак людину бажано не залишати на самоті.

Основне правило: дайте виплакатися, не відводьте від труни, не квапте похорон. Це остання можливість поглянути на близьку людину. Плач і ридання на похороні природні, тому цей процес не можна блокувати. 

Заперечення (до сорока днів)

Поминки знаменують момент "відпускання" померлого: його душа більше не з нами. Людина вже розуміє свою втрату, але тіло й підсвідомість ще не приймають її. Саме тому людині може здаватися, що вона бачить померлого в юрбі, чує його кроки. Не треба лякатися! Добре, коли померлий сниться бодай інколи. Якщо дуже хочеться побачити його уві сні, треба подумки розмовляти з ним, просити наснитися. Якщо за цей час померлий жодного разу не приснився, то процес горювання блокований, і потрібна допомога психолога. Всі розмови про покійного треба підтримувати. У цей період добре, якщо той, хто побивається, плаче (але не безупинно).

Прийняття втрати,
проживання болю (до півроку)

Біль хвилеподібний: то відпускає, то знову посилюється. Так відбувається тому, що людина вчиться управляти своїм горем, але не завжди ще виходить. Через три місяці може настати провал, бо сили вичерпалися: людині здається, що вже ніколи не буде добре, біль дуже сильний. На цій стадії (а може, й раніше) з'являються нормальні й корисні відчуття — наприклад, провини ("Ти помер, а я залишився"). Це захисна реакція організму, спроба знайти контроль. Та найчастіше люди ніяк не можуть вплинути на обставини смерті близького, і з цією думкою доводиться змиритися. Іноді виникає агресія до померлого ("Ти мене покинув"). Це нормально, але теж на нетривалий час. Суспільство блокує агресію до померлого, і людині нічого не залишається, як спрямувати її на інших: лікарів, начальство, державу, Бога. Це теж спроба знайти контроль, і вона благотворна — важливо, щоб пошук винних не затягнувся.

Полегшення болю (до року) 

Людина повністю приймає близького як померлого, поступово вибудовується нове життя. З'являються нові знайомства, людина постає вже в іншій якості. Покійного згадують живим, а не мертвим, розповідають про приємні моменти його життя. У цей період уже складається враження, що людина навчилася управляти своїм горем. 

У перші роковини відбувається сплеск горя. Та людина вже вміє ним управляти, тому почуття не такі гострі. Якщо горювання проходить нормально, то до кінця другого року воно повністю завершується. Це не означає, що про померлого забувають, — це означає, що живі тепер уміють жити без нього й можуть згадувати із почуттям світлого смутку.

Дитяче горювання 

— Вважається, що немає нічого жахливішого для людини, ніж втрата дитини. Насправді набагато страшніше, коли дитина втрачає когось із батьків. Адже навіть найулюбленіша дитина — це тільки частина життя дорослого, тоді як батьки для маленької дитини — весь її світ, — каже дитячий психолог Марія Капіліна. — Дитяче горе зовні може видаватися не таким, як горе дорослої людини, маскуватися під проявами дивної поведінки, інколи — під гіперслухняністю й "правильністю". Коли людина переживає втрату, її світ безповоротно змінюється, настає відчуття цілковитого хаосу. Потрібен час, щоб відновити свій світ, щось замінити, щось побудувати заново, розставити на свої місця. 

Дитина, яка переживає горе, зазвичай стає відлюдькуватою, мовчазною. Нерідко діти в такому стані годинами виконують одноманітні дії — розставляють в ряд іграшки, розкладають по коробках олівці або ґудзики. Ще одне улюблене заняття — натягати всюди мотузки й нитки, обмотуючи ніжки меблів і зв'язуючи між собою різні предмети. Так вони намагаються ніби "зв'язати" обірвані ниточки свого життя, стимулювати внутрішні процеси, аби навести лад і перебороти хаос у собі. Поступово виходячи зі стадії шоку, дитина може зазнати нових проявів горя. Один із них — гнів.

Дорослі теж відчувають гнів після втрати, сердяться на лікарів, що не зробили всього належного, на самих себе, що не передбачили, не врятували, нарікають на долю, на самого померлого — чому не був обережним, чому не лікувався, чому не подумав про своїх близьких... А ось дитині визнати, що вона гнівається на тата чи маму, які покинули її, дуже страшно. У цьому особливість дитячої психіки: дитина ще не усвідомлює повною мірою меж між особистістю й свідомістю різних людей. Маля може заявити: "Я зараз зроблю вам всім темно!" — і... заплющити очі. Трохи старша дитина — впевнена: якщо сердитиметься на маму, то вона про це відразу довідається і тоді "точно не прийде". 

Ще одна болісна складова процесу горювання — відчуття провини. Щодо цього діти набагато вразливіші за дорослих саме через особливість мислення. Дитина почувається завжди першопричиною того, що відбувається довкола неї. "Якщо зі мною більше немає мами — це тому, що я поганий. У хороших дітей мами не помирають...", "Мене забрали в батьків, бо я погано поводився...". Ще один варіант "магічної поведінки" — дитина навмисне погіршує своє становище. Вона або жахливо поводиться, накликаючи на свою голову покарання, або тяжко занедужує відразу на всі хронічні захворювання, які в неї були, додавши ще зо два нових. Чому? Тому, що дитиною батьки опікувалися зазвичай у двох випадках: або коли вона дуже погано поводилася і її треба було покарати, або коли дуже хворіла. Відтворюючи ці ситуації, дитина сподівається, що мама (тато) "зрозуміє, що все геть погано, і нарешті прийде". Бо, на думку дитини, батько всемогутній, і якщо він не з'являється, то не через те, що не може, а через те, що не вважає за потрібне. 

На переживання витрачається так багато сил, що всі почуття пригнічуються, і дитина припиняє спроби тим чи іншим способом повернути втрачене. Вона стає апатичною, млявою, знижуються здібності до навчання: їй просто бракує енергії, щоб зосередитися. 

Дітям, які переживають горе, треба дати зрозуміти, що бути щасливим попри все й радіти життю — це природно й не ображає пам'яті померлих. Їм насамперед потрібні турбота, терпіння й підтримка. Але турбота не повинна бути гіпертрофованою чи нав'язливою, вона має відповідати нагальним потребам дитини. 

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
12 коментарів
  • Роксолана 7 февраля, 05:13 Дорога, Валерія! Дякую за чудову статтю. Ти не побоялася розказати і свою зворушливу історію, і детально розказала, про динаміку горя... Коли читала матеріал, то "кішки шкреблися на душі" і аж розплакалася... До речі, тему смерті часто замовчують. Дякую за сміливість. І творчого натхнення! Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • чтец 4 февраля, 13:16 Хорошая статья (почему-то хочется назвать ее инструкцией). Думаю автор смотрела недавно фильм В.Сигарева "Жить" о первой и второй фазе динамики горя. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Оля 4 февраля, 00:06 насамперед ця стаття - зворушлива історія самої авторки. Дякую Вам за щірість та відкритість. А поради завжди узагальнені. Втім, навіть за цих умов в них є сенс. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Olivier 3 февраля, 16:46 Osthjenj shalj shto nje mog tshitatj takuju statju do smjerti majej mamy 10 ljet nasad. Atlitshnaja statja. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Валерия Савченко 3 февраля, 15:41 Спасибо ВСЕМ за комментарии! Этот материал стоило написать, чтобы услышать хотябы одно "спасибо".
    удав - в.савченко 3 февраля, 16:39
    Предложенная и описанная Вами схема "внутреннего прощания" с усопшими родителями сугубо индивидуальна. У каждого осиротевшего ребенка свой ряд внутренних потерь и кризисов. Потеряв маму в 16, а отца в 51, проходил совсем разными путями осознания трагедии. В чем абсолютно и однозначно убежден - православные традиции прощания с усопшими в надрыве и покаянии неизвестно за что, дики и ушербны для психики оставшихся.
    Кари 4 февраля, 08:29
    Ну что ж, можете выйти из формата и сожрать печень усопшего.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Скептик 3 февраля, 10:39 Ну,Ира,а возможно Валерия,не здесь разводить сюст-муси,чтобы давать вам характеристику исходя из выданных перл.Отвечу кратко.Прежде чем говорить плохое о ком-то,интеллигентному человеку не зазорно посмотреть на себя хотя бы в зеркало.Может неплохо бы попудрить свое личико,чтобы не пудрить мозги другим? Свое же ближе. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Елена 2 февраля, 01:31 Спасибо, Валерия.
    Скептик 2 февраля, 12:37
    Вся эта теория не что иное,как повторение религиозннх постулатов,"приукрашенной "сексом"(ну как же без него,по-современному!).Указаны те же циклы проводов к богу умершего.Сделанные умозаключения автором далеки от истины ибо каждый человек индивидуален,со своей нервной системой и восприятием действительности. Для православных,разновидностей сектантов, евреев,мусульман,индийцев,китайцев смерть близкого человека воспринимается по-разному в соответствии его верованиям,мировозрением,обычаями.Все намного сложнее и многограннее.Штамповка здесь неприемлема.Статья не несет какой-либо познавательности и интереса,изложенна грамотно,но неубедительно.
    Ира 3 февраля, 00:31
    Вы, Скептик, либо слишком неопытны и молоды, либо слишком циничны, либо глупы.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 24.80
EUR 27.50