Небезпечний вік, або Зона турбулентності

под

Читайте також

Чудово, що з року в рік ваше чадо дорослішає, набирається досвіду. 

Та підлітковий період — це справжнісінька зона турбулентності в процесі виховання. Усвідомлення того, що дитина поринає в життя, яке несе з собою недитячі загрози, змушує батьків панічно хапатися далеко не за шовкові рукавички. І саме в цей момент ви маєте всі шанси стати ворогом номер один.

Чому так? У дитини, ймовірно, вже є вам повна протилежність — себто подруги чи друзі, які утворюють до певної міри опозиційну партію. Так, це справжня політика. Політика підліткового віку. Друзі дають дитині те, що їй потрібно. Натомість батьки наполегливо перешкоджають її, як вона вважає, щастю та свободі.

Повністю убезпечити дитину від пасток зовнішнього світу до настання її свідомого віку — це істерика з боку батьків. Пустити життя дитини "на самоплив" і зробити її відповідальною за нього — це жорстокість з їхнього боку.

Найлегше — сказати "покараний, сидиш удома" чи "мені вже все одно, йди, куди хочеш". А цими словами хоча б раз у житті, але будь-яка мама скористалася. Знаєте, що набагато важче? Дати раду з гормональним вибухом дитини й своїми нервами. Лише покараннями та валер'янкою з ними не впоратися.

Грейс Крайг наводить такі загальні емоційні вияви гормональних змін: часта зміна настрою, депресія, непосидючість і погана концентрація уваги, дратівливість, імпульсивність, тривога, агресія і проблемна поведінка. Звісно, проблемна! Якою ще вона може бути? Потрібно чітко зрозуміти одну річ: настав момент, коли ваша дитина народжується вдруге, але вже не як несвідоме немовля, якому більш за все потрібне харчування та догляд. Ні, це народження буде іншим. Це народження нової людини — з її характером, інтересами, смаками і (найголовніше!) з її персональними "заскоками". Такий етап не може проходити безболісно, оскільки дитина стає однією з деталей, що утворюють великий соціальний механізм. Проблема лише в тому, що потужність бажання дитини стати частиною цього грандіозного механізму прямо пропорційна її небажанню бути за це відповідальною. Про що йдеться? У новому дорослому світі надто багато речей, які хочеться спробувати, пізнати й освоїти, проте дитина не звикла до ситуацій, коли доводиться платити за помилки. Вона хоче відчути доросле життя, не прощаючись з безтурботністю. От і внутрішній конфлікт, роздратованість, агресивна реакція на будь-які батьківські поради, що, на думку дитини, жодним чином не вирішують проблему.

Уявімо стан дитини, коли в один момент її накриває хвилею соціальних можливостей, не позбавлених позитивних та, на жаль, і негативних наслідків. Дружба. Зрада. Закоханість. Розчарування. Розваги. Популярність. Самотність. Справедливість. Жорстокість. І помилки, помилки, помилки…

Надто багато нового, щоб бурхливі емоції не дали про себе знати.

Мар'яна Якимчук, яка нещодавно сама стала матір'ю, згадує свої важкі 13 років, але згадує туманно. Вона розповідає про певний стан затьмарення. На прохання описати свій підлітковий період одним словом Мар'яна відповіла: "Я була геть розгублена. Так, це однозначно розгубленість". 

Дитина відчуває себе розгубленою, оскільки не має сил впоратися зі швидкими змінами: від радості до суму, від розваг до обов'язків, від веселощів до відповідальності.

Повернімося до політики підліткового віку. Налагодивши соціальні зв'язки, дитина натрапляє на відвертий батьківський супротив. Наприклад, подруги запрошують вашу доньку на квартирну вечірку. У її уяві усе так: весела ніч у колі друзів, серед яких неодмінно буде хлопець, який вже кілька місяців не виходить у неї з голови, це чудова можливість показати й відчути себе, як у популярних американських фільмах, де цілу ніч грає запальна музика і не припиняються веселощі, і взагалі ця ніч буде найкращою в її житті. Натомість батьки уявляють усе інакше: квартира, повна підлітків, які без нагляду батьків намагаються спробувати все, що їм будь-коли заборонялося, — алкоголь, сигарети й усе найгірше, що можна собі уявити, — і це не обійдеться без нещасних випадків, будь-що може трапитися.

Звичайно, батьки бувають різні. У випадку, якщо в сім'ї панує атмосфера повної довіри, батьки не перешкоджатимуть дитині. Проте вони аж ніяк не застраховані від повного розчарування, оскільки існують такі поняття, як: стадний інстинкт зі слоганом "усі так робили", ідея "живемо один раз" і стан, який характеризується висловом "бути на емоціях". Саме ці поняття є причиною більшості халеп, у які потрапляють недосвідчені псевдодорослі.

Питання: як не стати ворогом, намагаючись бути дитині другом? Проаналізувавши безвихідність ситуації, батьки вдаються до крайнощів і намагаються зайняти позицію "друга", щоб, як мінімум, бути в епіцентрі життєвих подій дитини, а, як максимум, мати безпосередній вплив на неї. У очах дитини все це виглядає, м'яко кажучи, незграбно й недоречно. Батьки не можуть бути друзями. Їхня функція в ідеальній моделі сім'ї зовсім інша, і діти відчувають це на підсвідомому рівні, а відтак уже підсвідомо не сприймають подібної поведінки батьків. Можливо, вони не розуміють усього, що розуміють дорослі, проте діти багато речей усвідомлюють інтуїтивно. Тому не варто недооцінювати їх, а тим паче йти на певний обман. Це лише форсує процес відчуження.

Наступне питання: суворі обмеження — це запорука безпеки чи провокація агресії? Керуючись бажанням уберегти дитину від небажаних помилок, батьки часом вдаються до крайнощів, чим викликають дитячі образи й злість. Не дозволяючи дитині робити те, що, ймовірно, матиме негативні наслідки, батьки не убезпечують дитину від халепи, а лише відсувають її на якийсь строк. 

Можна любити й піклуватися про дитину роками, дати їй зразкове виховання, проте вона все одно опановуватиме світ не лише з вашою допомогою. Дитина не сприймає догматизм як щось істинне, оскільки неодноразово переконується, що батьківська інтерпретація не збігається тим, як бачить ті ж самі речі підліток. Це починається ще з дитинства, коли маля куштує смачнючий і чарівний на вигляд сніжок, а від батьків чує "фу, то бека". Яка ж то "бека", коли він такий білісінький, чистесенький і таки-и-и-й холодний? Тож, можливо, варто розповісти юному досліднику, де вигулюють собачок і для чого, а пізніше показати, що сніжок білий лише на поверхні, а чистенький лише на вигляд? Так дитина матиме більше шансів переконатися, що то таки "бека". Хіба ні?

Проводячи аналогію з підлітками, батьки іноді не знаходять переконливих аргументів. У цьому випадку не варто ігнорувати той факт, що в підлітковому віці діти переконані в унікальності своїх переживань чи захоплень, через що часто відчувають себе самотніми. І те, що хтось переживав подібне, може здивувати дитину і зацікавити в обміні досвідом. Хіба не це потрібно батькам? Можливість розповісти, яким усе здається, чим виявляється, якими наслідками завершується, і дати кілька хитрих порад, як уникнути неприємностей?...

Пасивність. Один з найпоширеніших методів, що застосовують до підлітків. Батьки пояснюють це по-різному: усі проходять через це, дитина отримає безцінний життєвий досвід, інші методи не діють, немає сенсу доводити щось, вона не отримає необхідного життєвого досвіду, оперуючи лише батьківськими порадами тощо. Усе правильно. Лише одне "але": інстинкт виживання закладено в нас від народження, але для чого тоді дитині батьки? Відсутність контролю — це добре, проте поміркована участь у прийнятті рішень не завадить. Існує така думка, що заборони провокують підлітків. Заборонений плід — найсолодший! А відтак батьки викидають зі свого лексикону "неможна", "не дозволяю", "забороняю". Хитро, але небезпечно. Як не як, а дитина прислухається до батьків. Запитавши, чи можна стрибнути з дев'ятого поверху, дитина навряд чи отримає ствердну відповідь, а тому все, на що вона не отримує негативної відповіді, автоматично ідентифікується як щось нормальне, припустиме, безпечне. Усвідомте, що ваша пасивність не зупиняє процесу виховання.

То що ж робити? Перш за все, слід навчитися любити підлітка правильно. Якщо дитина здатна зрозуміти розпач втомленої матері, яка цілий день поралася в кухні, а в результаті спалила пиріг, то й мати має бути чуйною до потреби сина хоч трохи вийти з-під контролю батьків, як і всі його друзі. Матері ж ніхто не скаже: "Не трагедія, прибереш на кухні, сходиш за начинням і спечеш новий пиріг". То чому діти мають чути нісенітниці на кшталт "не біда, обійдуться на гулянці без тебе, підростеш — тоді й гуляй". Це правда — мати спече новий пиріг, а син нагуляється після повноліття — проте не так вона формулюється людьми, які хочуть дійти згоди.

Головне правило — контролюйте ситуацію, а не дитину. Дитині важливо знати, що їй довіряють, попри абсолютну можливість контролю. Так вона відчуватиме свою значущість, своє повноправне місце за сімейним столом, а відтак і відповідальність за це. Якщо вам страшно відпускати своє чадо з ночівлею до друга, то спробуйте на мить відчути те, як буде дитині, коли наступного ранку всі її друзі розповідатимуть про веселу нічку, на якій об'єкта вашої надмірної опіки чомусь не було. А після того як відчули це, будьте розсудливими, і знайдіть мудрий вихід. У кожної квартири є адреса, у кожної дитини є телефон, у кожної матері й у кожного батька є слова, за допомогою яких вони можуть домовитися з дитиною. Пояснивши причину своєї стурбованості, розповівши випадки з власної молодості, яка була хоч і давно, але так само сповнена шалених вчинків і незабутніх ночей, пояснивши, що відпускають дитину лише через те, що розуміють її пориви й довіряють їй, пояснивши все це, батьки навряд отримають грюкання дверима чи гучну істерику у відповідь. Таким шляхом можна дійти компромісу: наприклад, домовитися про щогодинне "мамо, тато, я живий-здоровий, бувайте" по телефону.

Звісно, є певні речі, в яких компромісу однозначно не може бути. Побічний ефект сьогоденної вседоступності робить значний внесок у проблемність стосунків між батьками, які знають, що певні речі робити неможна, і їхніми дітьми, які ще не пересвідчились у цьому на власному досвіді. І тут уже діє закон "ми довіряли тобі, а тепер ти повір нам". Моралізаторство не діє не лише на малюків, воно потребує конструктивного і (найголовніше!) переконливого підкріплення з боку батьків. Спустіться з п'єдесталу наставництва на землю й поясніть дитині по-людськи, що є причиною такої категоричності. Дайте їй відчути, що ви не підкладаєте нікому підручник "Як правильно жити?", а скоріше тихенько передаєте дитині правильні відповіді на запитання з минулорічної контрольної, в якій змінюється лише порядок запитань…

І не варто забувати, що дитина існує не сама по собі, а займає певну соціальну нішу в контексті суспільних, а в нашому випадку молодіжних норм. Тому, якщо батькам вдається знайти спільну мову з дитиною в такий важкий час, то вони мають бути свідомі того, що їхня дитина, мабуть, значно відрізняється від своїх однолітків. Це може зашкодити і дитині, і вашим з нею стосункам, тому необхідно пояснити, що іноді принципову позицію можна використовувати на свою користь. Поясніть різницю між дивакуватістю чи відлюдькуватістю та винятковістю чи унікальністю. Зуміти донести це дитині, переконати її й навчити подавати свою відмінність від переважної більшості як свою перевагу, а не ганебне відхилення від мейнстріму — це, вважайте, 50% вашого успіху.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.13
EUR 27.96