Повернення до себе, aбо Хто кому винен?

Василь Худицький 21 квітня, 16:56
домохозяйка

Читайте також

33-річній медсестрі Світлані К., матері трьох дітей, за великим рахунком нема на що скаржитися. Живе у власному будинку у передмісті Львова, чоловік — підприємець. Нині вона перебуває у відпустці по догляду за 3-річною донькою. Двоє старших дітей ходять до школи. Діти доглянуті, добре вчаться. Що ще потрібно молодій жінці. Проте у приватній розмові скаржиться на повну відсутність особистого життя і нерозуміння в сім'ї. 

— У мене зовсім немає власного життя, — каже Світлана. — Дома я рабиня. Всі, включаючи маму і чоловіка, мною керують, я всім щось винна. Навіть із дітьми в мене проблеми. А найбільше турбує непорозуміння з мамою. Наприклад, зранку у вихідний вона може зайти до нас у спальню і почати сварити мене, чому я досі не на кухні. Ображаюся, але захистити себе не можу. 

Інколи Світлана жалкує за своєю роботою. Каже, там вона була вільніша. 

— Я понад десять років пропрацювала в лікарні. Роботи було багато, але вдома її ще більше. "Ти — жінка, ти — мама", — постійно чую від матері й чоловіка. Так, я мама і дружина і маю багато обов'язків перед усіма. Але я — теж людина. Вже й не пам'ятаю, коли останній раз зустрічалася з подругами, була в театрі чи кіно. Не маю часу. Крім домашньої роботи, доводиться їздити в село, де живуть чоловікові батьки, допомагати по господарству. І там у мене лише обов'язки. Днями зателефонувала подруга з Харкова, сказала, що на кілька днів приїжджає до Львова, запропонувала зустрітися. Але мама, яка зараз на пенсії, не відпустила, сказала, що вдома багато роботи, — скаржиться жінка. 

— Таких, як Світлана, багато, — каже психолог, гештальт-терапевт Оксана Сідун. — У сім'ях звикли до їхньої безвідмовності, і будь-які спроби щось змінити наражаються на протест інших членів родини. А помітивши, що донькою постійно керує мама, до неї долучаються чоловік і діти. А молода жінка просто не встигає відновлюватися. Звідси її втома, безпорадність. Крім того, в її житті мало позитивних емоцій. Жінка щодня повинна мати бодай кілька годин особисто для себе. Це має стати правилом. Усім домашнім слід твердо сказати: мене певний час не буде, давайте собі раду самі. 

Як розповіла психолог, на нерівність стосунків у сім'ї скаржаться всі. Батьки — на дітей, діти — на батьків, жінки — на чоловіків і навпаки. Навіть діти — одне на одного. 

— Нещодавно до мене на консультацію прийшли брат і сестра, — розповідає пані Оксана. — За словами дівчини, поки її брат був малий, а батьки на роботі, вона виконувала всю домашню роботу. Прибирала в квартирі, забирала брата з дитячого садочка, а пізніше робила з ним шкільні уроки, годувала. Але брат виріс, а вона так і залишалась "обслугою". Окрім занять у школі й уроків музики вдома його більше нічого не обходить. Він у батьків — улюбленець! 

Але є чимало молодих сімей, де вибудувані рівні стосунки між усіма її членами, де немає "керівників" і "підлеглих", завжди правих і неправих. У їх основі — повага одне до одного. Одна жінка розповіла, що на другий день після весілля вони разом із чоловіком сіли за стіл і домовилися про три головні принципи спільного життя. 

По-перше, поважати особистий простір одне одного. По-друге, сприяти взаємній самореалізації кожного члена сім'ї. По-третє, спірні питання вирішувати за круглим столом. Крім того, вирішили, що чоловік вільно ходить на футбол із друзями, натомість вона зустрічається зі своїми подругами, а ще в неділю спить скільки хоче. 

Далеко не завжди навіть у зрілому віці люди усвідомлюють власні потреби. Тривалий час за них усе вирішували батьки, потім держава, суспільство. У школі вчителі підказували, яку професію обрати, тепер на роботі вимагають працювати за копійки і таке інше. Самі ж вони не навчилися обстоювати власну думку, позицію. 

Наприклад, нині я працюю в Національному педагогічному університеті імені М. Драгоманова, де викладаю психологію людям, які здобувають другу освіту. Серед студентів у мене є люди старшого віку. На запитання, що спонукало їх вступити на навчання, відповідають, що хотіли б краще розібратися в собі, гармонізувати стосунки з дітьми й онуками. 

Ніхто й ніде не казав, що на першому місці в людини має бути її власне "Я". На другому — дитина, якщо вона до року, якщо пішов другий рік, то на другому місці — чоловік, на третьому — дитина після року, потім — батьки й друзі. Багато хто робить помилки. Наприклад, жінки часто у центр задоволення потреб ставлять дитину, інколи це можуть бути батьки. Зрозуміло, що чоловіки почуватимуться обділеними увагою, що не сприятиме ладу в сім'ї. 

— У спілкуванні зі своїми клієнтами наводжу приклад вимоги в літаках: у разі виникнення якоїсь нештатної ситуації, батьки спочатку повинні надіти кисневу маску на себе, а потім — на дитину. Це логічно. Бо якщо з ними щось станеться, то дитині нікому буде допомогти, — зазначає психотерапевт. — Якщо людина приділятиме собі належну увагу, вона буде фізично й психічно здорова. А відтак зможе впоратися з будь-якими навантаженнями в сім'ї й на роботі. 

Зрозуміти потреби людей, усвідомити, що вони роблять не так, аби ці потреби задовольнялися, допомагає гештальт-терапія. Вона вирішує не лише поточні проблеми людських стосунків, а й у їхньому розвитку, дає змогу відчути себе впевненішими тощо. 

Ось як говорить про це "Гештальт-молитва", сформульована одним із засновників гештальт-терапії Фредериком Перлзом (1893—1970):

Я роблю свою справу, а ти свою. Я в цьому світі живу не для того, щоб відповідати твоїм сподіванням. Хоча й ти зовсім не для того, щоб відповідати моїм. Ти — це ти, а я — це я, і якщо вже нам пощастило зустріти одне одного, то це прекрасно. А якщо ні — із цим нічого не поробиш.

Як вважає психолог, досвід гештальт-терапії важливий іще й з огляду на те, що для українського суспільства характерними рисами є жертовність і водночас депресивність. Спочатку батьки жертвують собою заради дітей, а потім вимагають від них за це велику ціну. А коли не отримують очікуваної турботи, ображаються. Насправді діти батькам нічого не винні. Якщо й винні, то не батькам, а дітям. Свого часу дитина щось бере у батьків, а виростаючи — віддає своїм дітям. Бо якщо діти вважатимуть себе надто зобов'язаними своїм батькам, то вони ставатимуть батьками… для своїх батьків. Це — ненормально. 

Нерідко можна почути: якщо хочеш, щоб діти тебе любили, роби їм добро, тоді воно повернеться до тебе. У головному це так. Але в кожному конкретному випадку маємо розуміти, що ж саме є добром. 

Наприклад, моя 85-річна бабуся живе у Дніпрі сама. В уявленні багатьох людей добром для неї було б якби я забрала її до себе в Київ. Це певний стереотип добра. Але що означає забрати людину, яка все життя прожила у Дніпрі, в інше місто?! Де вона буде позбавлена звичного середовища, сусідів і знайомих? Якщо я це зроблю, а це не так і складно, вона дуже швидко зав'яне. Тому ми з моєю мамою часто буваємо в неї, але даємо їй можливість жити звичним життям. Ми допомагаємо їй чим можемо. 

Інколи мене запитують, хто повинен доглядати хворих батьків. Раджу найняти доглядальницю. Чому так? Бо діти, які дуже прив'язані до батьків, дуже емоційно переносять те, що відбувається з ними в старості. Лякаються, страждають. Знаю людей, які віддали на це кращі роки свого життя, а після смерті батьків іще багато часу перебували в глибокій депресії. Тому пріоритет завжди — Я. Навряд чи батьки самі хочуть, щоб діти страждали разом із ними. 

Нерідко через зайнятість або інших причин люди не розрізняють власних потреб і потреб інших людей. Досить часто живуть настановами, нав'язаними їм батьками, родичами, суспільством. При зустрічі з психотерапевтом такі люди просять дати пораду, як змінити ситуацію. Найперше, що раджу: не ігнорувати власних потреб. Люди, які оточують вас, хочуть бачити біля себе цікавих і веселих співрозмовників. Іншого не дано. 

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.73
EUR 28.60