Прощення як подарунок собі

Дар’Я Афоніна 31 березня, 23:00
123
rosipro / depositphotos.com

Читайте також

Кому з нас не доводилося зачаїти образу? Злість і бажання помститися — цілком зрозуміла реакція нормальної людини на несправедливе ставлення до неї. 

Скривджений носить у душі камінь, який при нагоді хотів би пожбурити в кривдника. Однак той камінь стає насамперед інструментом помсти собі самому за невміння пробачати: зачаєні образи спричиняють серйозні захворювання, руйнуючи і душу, і тіло. Отже, треба вміти великодушно "милувати" кривдника, що, безперечно, робити досить складно. Кожен, хто замислюється про прощення, починає болісно думати, що саме можна пробачити і як це зробити.

Прагнення справедливості формують у нас з раннього дитинства: ще зі шкільної лави ми довідуємося, що за злочин неминуче буде покарання, що світ є протистоянням двох сил — добра і зла, що добро має неодмінно перемогти зло. Цілком зрозуміло, чому нашою першою реакцією на атаку зла є щонайменше образа. Тут спрацьовує не тільки закладений у нас світоглядний стереотип, а й природний захисний рефлекс — відбити напад будь-яким способом, реанімувати вражене самолюбство. 

Дитина відразу дала б кривдникові здачі, так вона звільняє себе від непотрібного накопичення негативу в душі. Побившись, школярі вже через п'ять хвилин можуть разом гратися — інцидент вичерпано, емоції вщухли, баланс світової справедливості відновлено. Парадокс у тому, що у процесі виховання дорослі "вбудовують" в особистість дитини компонент образи й провини: "Невже тобі, Сидоров, не соромно, що ти дав в око Петрову?" Сидоров при цьому, може, й не збирався ображатися, але оцінка ситуації, продиктована дорослим, того вимагає. 

Для "адекватних" дорослих, звичайно, такі прояви неприйнятні — від них вимагають уміння вирішувати проблеми на більш високому рівні, демонструвати добрі манери, бути гнучкими, контролювати емоції. Ускладнювати собі життя, зрештою. От і виходить так, що "здача", якої не можна повернути противникові, осідає в душі важким тягарем — негативній енергії більше нікуди подітися! І спровадити її звідти не кожному до снаги. Адже не можна наказати собі забути якийсь факт, видаливши "небажаний файл" з пам'яті. Навіть якщо дуже хочеться позбутися тяжкого відчуття, багато хто до кінця життя не знаходить у собі душевних сил упоратися з серйозними образами. До того ж вирощують з них іще сильніші почуття — злість і ненависть. У результаті часто страждає і той, кого скривдили, і той, хто скривдив, бо почуття провини часом роз'їдає душу сильніше за будь-яку образу. Руйнуються стосунки, сім'ї, здоров'я, життя — особливо, якщо біль заподіюють одне одному близькі люди.

Нерідко скривдженому дуже вигідно плекати свою образу. Вона навіть може стати великою цінністю для постраждалого, бо дає можливість маніпулювати тим, хто кривду заподіяв. Дехто починає завзято збирати й дбайливо зберігати свої образи, старанно розставляти їх по поличках, трепетно здмухувати з них пил. Знову й знову, з приводу й без причини витягають їх із внутрішньої кишені й крутять ними перед носом у кривдника. З таким інструментарієм дуже зручно грати роль жертви, треба лише навчитися ним користуватися й отримувати вигоду. Скільки жінок розжилися шубами й автомобілями від своїх чоловіків-зрадливців, тиснучи на їхнє відчуття провини! 

При цьому людина, що заподіяла нам біль, може зазнавати не менш пекучих мук каяття, а іноді й зовсім навпаки — може навіть не підозрювати, що стала причиною чиїхось страждань, і не потребувати будь-чийого вибачення. Тому слід пам'ятати, що деструктивна сила зачаєної злості фізично спрямована насамперед на організм того, хто її дбайливо зберігає. У хронічно ображених людей нерідко зустрічаються онкологічні захворювання, енергія образи накопичується в органах і тисне на здорові клітини. Погодьтеся, досить висока плата за власну твердолобість і надто трепетне плекання своєї гордині. Отже, прощення — це єдиний, хоч і непростий шлях порятунку, якого потребує насамперед той, хто ображається. 

З доцільністю прощення сперечатися складно — так, це однозначно слід робити. Але як навчитися вибачати в реальності? Адже життя не складається з рівнозначних ситуацій, не завжди всім і все можна пробачити. Якщо вам наступили на ногу в автобусі, погодьтеся, це зовсім не той випадок, який може стати приводом розізлитися всерйоз. Незнайомцям ми зазвичай пробачаємо легко, їхні вчинки не мають для нас жодного значення. Найскладніше прощати близьких людей — біль набагато гостріший, якщо удару (навмисного чи ні) зазнаєш від тих, хто нам дорогий, якщо очікування від коханої людини, друга, дитини або батьків не справдилися. Особливо, якщо йдеться не просто про побутові непорозуміння, а про серйозні сварки, віроломство або зраду. 

Невже й це можна і треба пробачати? Але як? Адже в такій ситуації я можу видатися слабким, безвладним, я покажу своє примирення з тим, із чим миритися в житті ніяк не можна! І до чого може призвести така свідома сліпота? Якщо я пробачу кривдникові, він вважатиме, що я слабак. І ця життєва ситуація його нічого не навчить.

Кажуть, що мудрі люди ніколи не пробачають. А не роблять вони цього тому, що просто не ображаються, адже досконалих людей немає. Або пробачають швидко й легко, бо реалістично дивляться на світ, не приміряють на себе роль жертви й не керуються правилом, що в цьому житті хтось комусь щось винен. До того ж колосальні душевні сили й тверезий розум потрібні для того, щоб угамувати власні бурхливі емоції й оцінити ситуацію розумно: у більшості випадків ображений сам неабияк спричиняється до того, щоб із ним стався той чи інший випадок. А як часто ми кривдимо інших, навіть не підозрюючи про це? Ба більше, сенс образи зникає саме тієї миті, коли зрозумієш, що ти так само неправий, як і той, хто тебе скривдив...

Продовжувати філософствувати можна нескінченно, але не кожен може похвалитися мудрістю, якщо, зрозуміло, не йдеться про те, щоб давати поради іншим. Виходить, прощенню треба вчитися. Назвати прощення слабкістю в кожному разі не можна, адже вміння пробачати — це навичка, яка може сформуватися тільки в результаті складної внутрішньої роботи людини над собою. Якщо, звичайно, ми говоримо про прагнення внутрішньо пробачити людині, справді викорінити в собі почуття злості на кривдника, а не створити видимість прощення. Зазначимо, що до цього готовий далеко не кожен, адже реальне розставання з образою — це свідоме повторне проходження через пережитий біль для того, щоб переосмислити й відпустити його. Прощення означає не забути пережите, а добути з того, що сталося, корисний екстракт. Це і праця, і терпіння: з чимось можна впоратися вольовим зусиллям, а щось може вилікувати тільки час. 

З чого ж слід починати? Мабуть, з усвідомлення того, що образу не слід впускати всередину і дати їй пустити коріння, а отже, не можна про неї мовчати. Демонструвати своє невдоволення, гнів — це цілком нормальна життєва реакція, сигнал партнерові або співрозмовникові про те, які ваші межі дозволеного. Ковтати образи, бажаючи справити враження милої і приязної людини — теж не вихід. Накладати заборону на власні почуття, терпіти й мовчки гніватися небезпечно. Ліпше вже розбити дві-три тарілки або викинути телевізор у вікно.

Прощення — це не одномоментна подія, а цілий процес. Щоб позбутися каменів, що лежать на серці, доведеться витягти їх зсередини. Зустрітися віч-на-віч із кривдником, попри природне бажання уникнути з ним будь-якого контакту — все це потребує мужності. Вислухати його думку, погляд на те, що сталося, поставити незручні запитання, спробувати зрозуміти мотиви поведінки того, хто заподіяв вам біль, адже однозначних ситуацій не буває. Пережити неприємний момент іще раз, але вже після того, як градус емоцій знизився. Можливо, людина переживає не менше, ніж ви, щиро кається, і ваша готовність розібратися зі своєю злістю принесе полегшення не тільки вам. 

Сімейне життя — це взагалі суцільний вир болю, образ і прощення. Тут або слід навчитися пробачати, якщо є бажання зберегти відкриті стосунки, або зовсім уникати одне одного, піти в глибоке підпілля й зберігати формальний нейтралітет, що фактично означає емоційне розлучення. Якщо ж говорити про подружню зраду, то прощення в такому випадку зовсім не означає, що сімейні стосунки поновляться і зрадникові/зрадниці буде даровано помилування. Цілком можливо, що сім'я перестане існувати, бо зрада між подружжям умить руйнує базис стосунків — довіру. Але навіть відпускати людину ліпше з чистим серцем. А що саме відбудеться після прощення — це вже інше питання.

Словом, пробачати чи ні, кому й коли — складне рішення, яке залежить від бажання й готовності людини до цього жесту, так само як і від ступеня каяття того, хто спричинив наші страждання. Прощення — це завжди ризик, бо ніхто не гарантує, що кривдник не заподіє нам болю знову, а не пробачаючи ми підсвідомо захищаємо себе від повторення болісної ситуації. Кажуть, що справжнє прощення можливе лише через роки, бо різні стадії психологічної зрілості людини змушують її переосмислювати свій досвід під різними кутами зору. Можливо, через 10 років образа на батьків сприйматиметься інакше. А їх уже не буде... Про це теж пам'ятаймо. 

І наостанок: будь-який випадок у нашому житті дарує доля. Навіть якщо на перший погляд життя несправедливе і здається, що зводить нас із неправильними людьми (які так і норовлять скривдити!), важливо замислитися над тим, чому це відбувається саме з нами. Безперечно, так відбувається для того, щоб ми стали кращими й сильнішими, а не для того, щоб нас зруйнувати чи занапастити. Ображатися — це записати себе в категорію жертви, але якщо якість життя має для нас значення, ми в цій ролі затримуватися не будемо. Можливо, життя дало нам урок, щоб ми стали сильнішими, мудрішими, навчилися пробачати й розуміти себе (адже ми не кращі за інших!), позбулися страху втрати й хибних цінностей. Адже прощати іншого — це зовсім не означає змиритися з несправедливістю, це насамперед подарунок собі самому.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.59
EUR 28.96