Як захиститися від емоційного вигоряння в професії

Антоніна Юрченко 17 березня, 23:00
123

Читайте також

Щороку тисячі старшокласників залишають шкільні стіни й вступають до вишів, щоб здобути професію. 

Різні тести, профорієнтаційні тренінги покликані допомогти дітям зрозуміти, що їм може вдаватися найліпше. Правда, не всі підходять до вибору так ретельно. Важливим чинником також є питання затребуваності майбутньої спеціальності на ринку праці. І відповідь на нього в нашу добу стрімкого прогресу часто непередбачувана. Якщо сто років тому в цій сфері панувала відносна стабільність, то починаючи з кінця минулого століття одні професії зникають, інші з'являються і так само швидко можуть зникнути. Але є професії, над якими час не владний. Можуть змінюватися правила, інструменти, з'являються нові знання, але суть залишається незмінною. І, обираючи таку професію, слід знати про її тіньові сторони й про те, як їх мінімізувати.

Перше місце в цьому списку посідає професія "лікар". Люди хворіли, хворіють і хворітимуть, отже, лікарі без роботи не залишаться. Наука дає нам нові відкриття й знання про природу хвороб, з'являються нові ліки, нові способи і методи лікування. Підвищується точність діагностування, більш передбачуваними стають результати лікування, а це означає — більшій кількості хвороб вдалося запобігти й вилікувати їх, більше вдячних пацієнтів. 

Обираючи професію лікаря, слід пам'ятати, в якій психологічній атмосфері вам доведеться працювати. Лікар щодня приймає пацієнтів, що приходять до нього не просто зі своєю хворобою, а й з тривогою, страхом, панікою. Діагностика й призначення — це всього лише частина роботи. Пацієнт чекає від лікаря передусім розуміння, співчуття й підтримки. Перебуваючи поруч із тим, хто охоплений важкими переживаннями, нелегко залишатися спокійним і байдужим. Хоче лікар того чи ні, почуття іншої людини даватимуть емпатичний відгук. Тобто лікар певною мірою переживає біль і страх кожного свого пацієнта. Однак він не може ділитися цим із пацієнтом, бо той очікує від лікаря заспокоєння. 

Хто не чув похвали "він такий хороший лікар, уважно вислухав мене" або обурення "так собі лікар, майже не слухав, щось там собі писав, я навіть розповісти нічого не встигла"? Часто буває так, що власне симптом, з яким прийшов хворий, не небезпечний, не несе загрози здоров'ю й життю. І все, що насправді потрібно від лікаря, — побути психотерапевтом, вислухати, пояснити й заспокоїти, а біль сам по собі минеться. І так день у день — до вас ідуть люди зі своїм болем, ви повинні їх вислухати й вилікувати, при цьому залишаючись привітним, добрим, співчутливим і стриманим.

А як бути лікареві зі своїм емоційним станом? Адже у відповідь на істерику пацієнта не можна накричати на нього, вийти з кабінету грюкнувши дверима, відмовитися від прийому чи лікування. Весь цей час ішлося про рутинний амбулаторний прийом. Окремо згадаємо лікарські спеціальності, де стрес зашкалює, бо на кону — життя людини, а лік, буває, іде на хвилини й навіть секунди, і відповідальність за будь-яке рішення дуже висока. У таких умовах працюють хірурги, анестезіологи, реаніматологи, акушери-гінекологи, лікарі швидкої допомоги. Звичайно, будь-який лікар, незалежно від спеціалізації, може опинитися в ситуації, де треба рятувати життя, але для перелічених вище такі умови — скоріше норма, ніж виняток. І якщо, не дай Боже, щось пішло не так, то доведеться зустрічатися не тільки із засмученими чи вбитими горем родичами й заспокоювати їх. Доведеться зустрітися передусім зі своїми почуттями: безсиллям, провиною, розпачем… 

Те, що пацієнти і їхні родичі часто сприймають як нечуйність і байдужість, є життєво необхідною захисною реакцією лікаря на позамежні емоції й переживання під час роботи. Якщо відгукуватися на все, лікаря надовго не вистачить. Він згорить не тільки емоційно, а й фізично. На жаль, захисні механізми психіки знижують чутливість лікаря до напруги, в якій він постійно перебуває. З одного боку, це добре, на те вони й захисні, а з іншого — погано. Оскільки легко пропустити момент, коли треба покинути все і подбати про себе: відпочити, виспатися, самому сходити до лікаря. Правда, в умовах української системи охорони здоров'я професійна гігієна лікаря на сьогодні скоріше фантастика, ніж можлива реальність. В ідеалі в лікаря має бути відпустка мінімум двічі на рік по місяцю, зарплата — на порядок вища, розумний робочий день, спортзал, басейн і масаж, а ще штатний психолог. На жаль, поки що про таке в державній лікарні чи поліклініці можна лише мріяти, але якщо ви вирішили стати лікарем, не забувайте опікуватися собою, своїм емоційним і фізичним станом усіма доступними способами. Адже врятувати когось можна, якщо ви самі "в ресурсі".

Друге місце в списку посідає професія "шкільний учитель". Саме шкільний, бо у вишах дорослі вчать дорослих, а в дошкільних закладах діти проводять час граючись і трохи навчаючись, там немає обов'язкових програм. Шкільний учитель узятий у кругову облогу: з одного боку — навчальні плани й програми, завуч і директор, а також ланцюжок вищих контролюючих інстанцій. З другого — батьки, які вимагають, щоб у головах їхніх дітей зростало розумне, добре, вічне. Ну, і з третього — діти. Прекрасні діти, які не просто навчаються, а й бігають, стрибають, горлають, займаються на уроках чимось своїм. І дітей цих у класі — від 15 до 35. Усім нам відомо, як часом кохане чадо здатне допекти до живого. І батьки можуть прикрикнути на дитину, показати їй своє невдоволення, роздратування, образу, зрештою покарати. Вчитель такої можливості практично не має. Це не означає, що переживань у нього теж немає. Вони є, але ретельно контролюються, що коштує чималих сил і нервів. 

Оскільки найголовнішого компоненту — багатогодинного спілкування з дітьми — не уникнути, бо це і є суть професії, то слід мінімізувати інші несприятливі чинники. Зменшити тиск на вчителя і тим самим знизити рівень стресу можна кількома шляхами. Найскладніший, він же найдовший, — реформувати застарілу систему освіти, заручниками якої є всі: вчителі, діти, батьки. А поки процес повільно й зі скрипом іде, можна порадити майбутнім педагогам якнайбільше уваги приділяти не так предметним знанням — вони й так прийдуть у процесі викладання, як психології, щоб краще розуміти себе й своїх учнів. І точно так само опікуватися собою: повноцінний сон і відпочинок, фізичні навантаження, які не тільки зміцнюють тіло, а й допомагають зняти напругу, а також оптимальна кількість навчальних годин. Якщо після шести уроків поспіль ви почуваєтеся вичавленим як лимон, то, скоріш за все, такий графік вам не підходить. Не забувайте, що тільки спокійний, щасливий і життєрадісний учитель принесе користь своїм учням. 

І третє місце дісталося поліцейським. Ця професія огорнута романтичним ореолом, хоча насправді все дуже прозаїчно. Перше, про що слід пам'ятати, — поліцейський завжди у конфронтації з правопорушниками й злочинцями. Він часто спілкується з людьми наляканими, засмученими, розгніваними, які самі не при собі, чекають допомоги, підтримки й захисту. Поліцейський, як і лікар, бачить смерть і кров. Тобто рівень негативу в цій професії зашкалює. Будь-яка людина включається в ситуацію почуттями: страхом, тривогою, злістю. Але якби поліцейські переживали їх тією самою мірою, що й постраждалі, вони б не змогли працювати. Треба в будь-якій ситуації вміти опанувати себе, мати залізні нерви, звідси — хронічна напруга. Робота поліцейського жорстко регламентована, він не має права вдарити правопорушника у відповідь на його фізичну агресію. Тільки необхідні в межах самооборони дії, і після кожного такого випадку буває службове розслідування: чи не перевищено цю самооборону? Поліцейський не може відповісти вербальною агресією у відповідь на образи й провокації. 

Рецепти самозбереження ті самі: регулярне фізичне навантаження, повноцінний відпочинок і позитивні емоції поза роботою. Також я би рекомендувала час від часу відвідувати психолога. На жаль, специфіка служби не дозволяє самостійно регулювати робоче навантаження. Тому слід прислухатися до свого фізичного й емоційного стану, по можливості брати додаткові дні відпочинку або переводитися до іншого підрозділу, який не пов'язаний з оперативною роботою.

Звичайно ж, професій "людина — людина", в яких високий ризик емоційного вигоряння, набагато більший. Ці три вирізняються спільною особливістю — їх представникам треба постійно перебувати в інтенсивному емоційно зарядженому середовищі, при цьому можливості адекватно на нього реагувати дуже обмежені. До того ж, це "помічні" професії, їх обирають зазвичай люди з підвищеним рівнем емпатії. Адже для того щоб працювати з людьми, потрібно як мінімум уміти їм співпереживати. Високий рівень емпатії вкупі з емоційними перевантаженнями створює несприятливу комбінацію, і про це слід пам'ятати завжди. 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 27.12
EUR 29.45