Жертва обставин

Антоніна Юрченко 3 вересня 2016, 00:00
жертва

Читайте також

 

Я підійшов до дзеркала і побачив у ньому обличчя свого ворога.

Невідомий автор

 

Крізь прочинене вікно кімнати чути розмову літньої сусідки по телефону: "Я зранку на ногах: сходила в магазин і на базар, повернулася, приготувала обід, прибрала в кухні, втомилася, спина болить, а ці (чоловік і дорослі діти) палець об палець не вдарили, щоб мені допомогти!" Півгодини розмови в такому ж дусі, тільки далі вона скаржиться, що підводить здоров'я, що держава платить низьку пенсію, що лихі сусіди навмисне дивляться телевізор допізна. І так щодня, впродовж багатьох років. 

Тяжке життя в людини, що тут скажеш. Одне незрозуміло — чому вона продовжує так жити? І не тільки вона. Люди постійно скаржаться на колег, начальників, клієнтів і партнерів, святі жони поганих чоловіків і героїчні чоловіки недолугих дружин, мученики-батьки невдячних дітей, вічні невдахи, яких усі обманюють, — цей перелік можна продовжувати.

Можна сказати, що страждання для таких людей — спосіб життя. Тут слід зробити застереження: скрутні періоди в житті бувають у всіх без винятку, і в такі моменти ми, звісно ж, можемо страждати. Тільки в одних скрута закінчується, й починається світла смуга, а в "жертв" скрутні періоди йдуть один за одним, більше того — завжди знаходиться привід постраждати й помучитися навіть тоді, коли все гаразд. До речі, у декого виходить взагалі не страждати в найскладніших обставинах.

Попри різні долі, обставини, вік і час, у всіх "жертв" є кілька спільних ознак.

По-перше, така людина майже нічого не робить сама, з нею зазвичай щось трапляється. Безумовно, дорослий, дієздатний фізично і здоровий душевно індивідуум — не іграшка, якою інші можуть гратися, примушуючи робити щось йому ж на шкоду. Але так це виглядає збоку, а суб'єктивна реальність жертви така, що вона ніколи не визнає свого внеску в ситуацію свого страждання. "Зі мною сталося", "зі мною так чинять" — ось типові мовні звороти, які вказують на те, що людина виключає себе і свої дії з того, що відбувається. Вона пасивна.

По-друге, жертва страждає голосно. Все оточення знатиме, що їй зле, з нею поводяться несправедливо, її ображають, вона нещасна. У хід ідуть нескінченні скарги, плачі, звинувачення та докори, і це теж пасивна реакція. Власне, в цьому і смисл, бо ж від мовчазного страждання, про яке ніхто не здогадується, немає жодної користі й задоволення.

Так-так, я не обмовилася. Якби страждання напоказ не приносило ніякої вигоди, ніхто б не страждав. Небажання визнавати, що страждання насправді потрібні для того, аби отримати щось від оточення, обурення й заперечення — третя характерна ознака хронічної жертви.

Якщо подивитися, що відбувалося з "жертвами" в дитинстві, можна побачити: увага, турбота і підтримка цим дітям давалися з великими труднощами. Тільки екстремальні ситуації могли привернути увагу близьких: істерика, хвороба, нещасний випадок, надзвичайна подія в садку, школі тощо. І в цих екстремальних ситуаціях дитина отримувала те, чого так потребувала. Звісно, така поведінка не була усвідомленою провокацією і виваженою маніпуляцією, як може здатися на перший погляд. На жаль, багато батьків так вважають і навіть називають своїх дітей маніпуляторами. Це так і водночас не так. У такій поведінці дитини є елемент маніпуляції, однак немає усвідомленості. Малюк просто знає, що, голосно плачучи, майже в ультразвуковому діапазоні, він гарантовано приверне до себе і своєї потреби увагу дорослого, який цю потребу може задовольнити. На жаль, деякі батьки вважають, що на істерику не треба реагувати, бо дитина "розбалується". Вона й так не розбалувана увагою, а якщо і в істериці залишається самотньою, то остаточно переконується: все марно, мама й тато не прийдуть їй на допомогу. Істерики діти часто влаштовують в людних місцях, тому майже завжди знайдеться якийсь дорослий, котрий зверне увагу на дитину (або на її батьків), оскільки дитячі плач і крик терпіти важко. Кілька повторень без належних висновків з боку важливих дорослих — і деструктивна навичка закріплюється.

Те ж саме з хворобами та нещасними випадками. Це звучить незвично, але саме так: якщо увагу й турботу можна отримати тільки в несприятливій для здоров'я і життя ситуації, тіло таку ситуацію "організовує". Адже психічні й тілесні процеси в людині нерозривно пов'язані і взаємозалежні. Підкреслюю, що йдеться не про всі захворювання та нещасні випадки. Час від часу всі діти хворіють, збивають коліна й лікті, розбивають носи й лоби. Але якщо дитина буквально не вилазить із болячок або регулярно потрапляє в якісь халепи, що називається, на рівному місці, — швидше за все, їй бракує турботи та уваги.

У цю ж скарбничку — постійні прикрощі в садку й школі: її ображають інші діти (і тут важливо зрозуміти, який внесок дитини у створення таких ситуацій), вихователі, вчителі. Ключове слово — постійні, оскільки, знову ж таки, конфлікти в колективі бувають у всіх, та й дорослі далеко не ангели. Але якщо дитина завжди кимось ображена, слід замислитися.

З цього стислого екскурсу в минуле ми бачимо, як формується світогляд "жертви": вона безсила щось зробити і може лише кричати від болю та люті; інші завжди більші, сильніші та значущіші за неї, і отримати щось від них можна, тільки пред'явивши свої страждання і тим самим обвинувачуючи. Вина — нестерпне відчуття, її хочеться якомога швидше позбутися. Маленька дитина неясно відчуває вину дорослих, але чим старшою вона стає, тим більше розуміє: хто винен, той і щось робитиме. Звідси ще один момент — у жодному разі не виявитися винною самій. "Ваза сама впала і розбилася", "Вася першим поліз до мене битися", "Математичка поставила мені двійку ні за що" — відповідальність і вина завжди на інших. Жертва ніколи ні в чому не винна і мало за що відповідає.

Дитинство минає, людина вступає в доросле життя. Вона вже не безпорадна, багато що може робити для себе сама, та й оточення не таке значуще, не таке вороже, як здавалося раніше. Але це реалістична картина, а в суб'єктивному світі жертви все залишається, як і раніше, і виявляється, що так теж можна жити.

Позиція жертви дозволяє не брати відповідальності за своє життя, професійну реалізацію, особисте щастя, здоров'я. Вона також дає можливість не визнавати помилки і тим самим виключає можливість на них учитися. Адже не можна навчитися чогось на чужому досвіді, не засвоївши свого досвіду помилок. Крім того, стражданнями можна пишатися. Так-так, у нашому суспільстві до жертв ставляться зі співчуттям і симпатією. Це так спокусливо — отримувати увагу й підтримку лише тому, що тобі дуже зле. А не тому, що ти робиш зусилля, чогось прагнеш, щось долаєш.

Ось історія однієї немолодої жінки. На перший погляд, нічого особливого: закінчила школу, поїхала жити до великого міста, вийшла заміж за сільського хлопця, народила двох дітей. Шлюб виявився невдалим: чоловік пиячив, постійно йшов у загули, вона тягнула на собі побут, дітей, як уміла заробляла гроші. А вміла вона небагато, лише виконувати нескладну, але тяжку фізичну працю, — адже після школи вчитися не пішла. Все життя вона на щось хворіла — серце (до речі, лікарі так і не змогли поставити точного діагнозу), грибок на стопах (ледве вилікувала), потім додалися гіпертонія, діабет та інші прикрощі. У 45 років пішла на пенсію по інвалідності, та відтоді здоров'я тільки погіршувалося.

У її оповідях про минуле, про помилки і втрачені можливості найчастіше звучить фраза "мені ніхто не підказав". Учитися вона не пішла, бо лихі родичі сховали її документи. На запитання — що, так заховали, що й знайти неможливо було багато років, або відновити? — вона злиться й замовкає. Продовжувала жити з чоловіком, який її не влаштовував, і страждати, бо "а що робити? Дітям потрібен був батько". Хворіла й продовжує хворіти, адже їй ніколи займатися собою та своїм здоров'ям, завжди знаходяться важливіші справи. Чи слід казати, що всі ці важливі справи жінка сама собі організовує, і жодна з них, за великим рахунком, не така вже й важлива, порівняно зі здоров'ям та самопочуттям.

У реальності цієї жінки її оточення її не любить, не співчуває їй та її стражданням, жорстоке і безсердечне. І в чомусь вона не помиляється: скарги розчулюють лише спочатку. Оточуючі відгукуються на її біль і невисловлені прохання, але вона ніколи не буває ні задоволена, ні щаслива. До того ж є багато такого, чого ніхто за неї зробити не може: піти до лікаря, змінити спосіб життя, почати доглядати за собою, знайти цікаве заняття. Вічно нещасна людина, яка несе свої нещастя перед собою, як бойове знамено, і звинувачує в них увесь світ... Повторюся, ніхто не любить жити з відчуттям вини. Ось і її рідні та близькі сахаються, як чуми. І найсумніше, що вона не може зрозуміти, як сама ж побудувала своє життя таким чином.

Досі йшлося про вигоди, які отримує жертва, і поза фокусом уваги залишалася "ціна". Ми нічого не отримуємо просто так. Ціна "позиції жертви" — це нереалізовані можливості, часто — погане здоров'я і звідси — низька якість життя, неможливість любити, радіти і проживати життя повною мірою. Доросла людина багато що може змінити у своєму житті, якщо захоче.

Видатний психолог і гуманіст Віктор Франкл одного разу сказав: "Усе можна відібрати в людини, за винятком одного: останньої часточки людської свободи — свободи вибирати свою установку в будь-яких даних умовах, вибирати свій власний шлях".

Бути жертвою обставин чи активним творцем своєї долі — вибір за вами.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.55
EUR 28.89