Жіноче тіло: від забобонів і табу до повної розкутості

Поділитися
На кожному етапі фізіологічного розвитку на тіло жінки накладали певні табу, обов'язки й заборони. Коли жінка їх не дотримувалася, то випадала з соціуму й дуже від цього потерпала. Тіло українки було об'єктом соціального контролю. Сама жінка - об'єктом суворих обмежень.

"Щоб я лягла гола, мій би чоловік зо мною не спав і не жив би. І не жив би! Он би даже мене побрезговав, що я гола з ним. Оце яка була стид! О за це вже, да, було стидно-стидно".

Смішна цитата - як на перший погляд. А насправді - щира правда, причому жінка не просто вірила в те, що каже, а й жила за такими правилами й уявленнями. І було все це не так давно - якихось сто років тому. І не деінде, а в Україні.

Науковець-етнограф, кандидат історичних наук, доцент Київського національного університету ім. Т.Шевченка Ірина Ігнатенко дослідила табуйовану досі тему жіночого тіла в українській культурі. Аби довідатися, якими були особливості інтимних стосунків наших пращурів, способи контрацепції, дослідниця впродовж десяти років об'їхала 108 сіл Полісся, Черкащини, Полтавщини, де опитала по дві-три старожительки. Вилилося це в наукову монографію "Жіноче тіло у традиційній культурі українців", яка не так давно побачила світ.

Книжка вражає сміливістю й відвертістю.

- Цієї теми майже ніхто з дослідників не висвітлював, бо за радянських часів писати про жіноче тіло й секс було неприпустимо, - каже Ірина Ігнатенко. - Речі, про які розповідаю, делікатні. Можливо, вони видадуться таким собі наклепом на традиційну народну культуру, але так було насправді, і про це треба говорити. Той бік минувшини також маємо знати. На моє переконання, українське традиційне суспільство було набагато жорстокішим до жінки, ніж до чоловіка.

Стаючи жінкою…

- Не треба недооцінювати людей старшого віку, - вважає науковець. - Бабуся може не згадати, що робила вчора, але того, як кохала, дівувала й ревнувала, не забуде ніколи! Жінки розкривалися й ділилися зі мною спогадами... Слухаючи їхні розповіді, я дійшла висновку, що тіло самій жінці не належало, воно належало соціуму, громаді, в якій вона жила. Бо на кожному етапі фізіологічного розвитку на тіло жінки накладали певні табу, обов'язки й заборони. Коли жінка їх не дотримувалася, то випадала з соціуму й дуже від цього потерпала. Тіло українки було об'єктом соціального контролю. Сама жінка - об'єктом суворих обмежень.

Наприклад, обряд комори, без якого годі уявити весілля у низці регіонів України, відбувався так: після частування наречену обстежували гості з боку нареченого (роздягали, перевіряли волосся, дивилися між пальцями), аби ніде не сховала голок або шпильок, щоб зімітувати з їхньою допомогою ознаки цноти. По тому, як молодих заводили до комори, вся публіка чекала на результат. На виконання шлюбних обов'язків молодим виділяли від 5 до 30 хвилин, не більше. Після чого дружок міг стукати й запитувати: "Чи вже можна зайти?". Свахи співали, дружки перепитували: "Чи скоро?". Все це важко навіть уявити. Бо наречених практично не залишали в спокої. Зрозуміло, що в таких обставинах виникали проблеми: молодий фізіологічно не міг упоратися зі своїм обов'язком.

- "Часто було такий страх доходить з молодим, що даже до плачу", - цитує когось із респонденток пані Ірина. - А якщо наречений не міг "добути калину", то молоду звинувачували, що то вона винна, наслала на нього неміч з допомогою магії, аби приховати свій проступок. Однак якщо молодий не міг, "то його заміняв дружко"! Уявляєте? Крім того, "калину" могли добувати сама молода або свахи! Не важливо було, хто дівчині стане першим чоловіком, важливо, аби вона втратила цноту саме на весіллі. Бо в цей час відбувався обряд переходу - з хлопця й дівчини в чоловіка й жінку. Це був особливий момент певного програмування.

Наречена належала не нареченому, а його роду. Вона мусила надати як доказ цноти скривавлену сорочку. Тоді дівчину прославляли, навіть вели до вулика, саджали на нього, бо вважали, що дівоча чистота - це багатство, заможність, достаток, який перейде на господарство і на весь рід. Така собі кровна жертва, певне освячення роду. А коли дівчина "втратила віночок до шлюбу", то всіляко гнобили і її, і її батьків…

Щоправда, аби уникнути вселенської ганьби, "нечесна" наречена перед обрядом "комори" могла публічно зізнатися у своєму проступку, перепросити громаду, а ще - підійти до кожної літньої людини, поцілувати їй руки й уклонитися на чотири сторони.

Ірина Ігнатенко наголошує на певних подвійних стандартах: адже попри надмірну увагу до дівочої цноти, дівування українок було не таким уже й цнотливим. Ідеться про всім відомі вечорниці, на яких молодь практикувала спільну ночівлю. Пестощі, обійми, поцілунки були невід'ємними її складовими.

- Заохочували до спільної ночівлі хлопці, - розповідає дослідниця. - Вони часто дурили дівчат, обіцяючи одружитися. А необізнаність партнерок у тому, що таке статевий акт (у сім'ях про статеве виховання не йшлося), призводила до сумних наслідків. Втративши на вечорницях цноту, дівчина переходила в статус покритки, а часто навіть не могла зрозуміти, звідки в неї "взялася" дитина. З такої дівчини знущалися, заміж вона могла вийти хіба за вдівця з дітьми. Чи такими були вимоги й до хлопців, які мали дошлюбний секс? - ставить пані Ірина риторичне запитання. - Усе це знімає флер ідеалізації народної культури.

Ідеальний життєвий сценарій жінки мав бути такий: народилася, охрестилася, до двадцяти років вийшла заміж, народила дітей, а коли старіла, то мала найвищий статус у сільській громаді: могла бути повитухою і знахаркою. Покритки й удови у цей сценарій "не вписувалися".

Табу на секс
перед риболовлею, полюванням та оранкою

Нині таке фізіологічне явище, як "жіночі критичні дні", сприймаються цілком природно. Тим часом у своїй книжці авторка розповідає про численні вірування й заборони, пов'язані з менструальним циклом, бо жіноча кров "вважалася брудною". Тому "в ці дні" на жінку накладали цілу низку табу: вона не могла відвідувати церковні служби, родинні обряди, весілля, похорон. Жінці, яка мала місячні, заборонялося виходити в сад - бо це буцімто могло спричинити всихання дерев; сіяти городину, сапати - бо тоді не вродить або виросте несмачним. Не можна було збирати гриби, трави - бо вони втратять поживні й лікувальні властивості… Порушення цих правил вважалося великим гріхом і пояснювалося "нечистотою" жінки.

А ще в традиційному суспільстві було законом - жінка повинна народжувати стільки дітей, скільки дав Бог. Проте й колись були контрацептиви - їх заміняли трави й магічні ритуали. Приміром, вірили, що коли спалити в печі сорочку, на якій була місячна кров, примовляючи: "Як ця кров на пічці печеться, так щоб і діти попеклися в моїй утробі", то спалиш увесь подальший приплід. Аборти робили веретеном або гусячим пером. Звісно, ці процедури були дуже небезпечні й часто закінчувалися кровотечею, зараженням крові й смертю жінки. Знаючи це, мало хто на таке наважувався. До того ж українки були дуже набожні, й це їх стримувало від убивства ненародженої дитини.

- Кохатися дозволялося дуже рідко, - розповідає Ірина. - Не можна було в середу, п'ятницю, неділю, у преславні свята й під час чотирьох річних постів. Тож лишалося дуже мало днів, коли "можна". І це було своєрідною контрацепцією.

Чоловікам заборонялися статеві зносини перед риболовлею, полюванням, оранкою, сівбою, колінням кабанчика. Жінкам - перед виготовленням основи тканини, приготуванням їжі, замішуванням хліба, під час місячних.

- Як на мене, традиційне суспільство було дуже жорстоке й патріархальне, - підсумовує Ірина Ігнатенко. - Просто зустрітися на вулиці й поговорити дівчині з хлопцем серед білого дня вважалося непристойним. Якщо жінка відходила від стандартів, що їх встановило суспільство, - вона назавжди занапащала своє життя.

Деякі забобони й заборони маємо й дотепер, надто - на селі. Наприклад, моя мама не квасить капусти й не консервує, якщо в неї "ці дні". Нещодавно й мені священик сказав вийти з кімнати (не з церкви), де хрестив дитину, бо я була "нечиста". А подруга-вдова вже й забула про своє улюблене заняття - випікати весільні короваї, бо не годиться того робити "неблагополучній" жінці… Попри зміни в різні часи у поглядах на жіноче тіло, доволі сталим лишається образ ніжної, мініатюрної, зі слабкими м'язами жіночої фігури, форми якої округлі й плавні, а шкіра м'яка й гладенька. Тіло жінки не має свідчити ні про силу, ні про міць, ні про самостійність, ні про мужність - тобто про владні прагнення.

Але, на жаль, нині жіноча краса не розглядається як єдність духовного й фізичного образу. Стало буденною практикою виділяти ті чи інші частини жіночого тіла: чомусь груди й губи, спотворені силіконом, вважаються сексуальними й гарними. Жіночі образ, тіло використовуються в рекламі, шоу-бізнесі, на телебаченні й у "глянці" як предмет сексуальної експлуатації, збудник потреб покупців, глядачів, читачів, як каталізатор продажу товарів і послуг. Та це тема вже іншої статті.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі