"Батько" з Закерзоння

Омелян Грабець на псевдо "Батько" був одним із тих повстанських командирів, чия біографія геть-чисто руйнує популярний міф, що Українська повстанська армія - явище суто західноукраїнське. Попри західноукраїнське походження, свою "повстанську кар'єру" він зробив за межами Галичини, а загинув у місцях "за Збручем" - на території теперішньої Вінницької області.

Народився О.Грабець 1 серпня 1911 р. в родині сільського дяка у с. Нове Село на Любачівщині. Біографи навіть стверджують, що його батько був єдиною грамотною людиною в селі, що, очевидно, є перебільшенням. Адже сільська громада не могла обходитися без священика, вчителя та представника влади, - всі троє аж ніяк не могли бути неграмотними.

Але дяк Грабець був не тільки грамотною, а й розумною людиною. Маючи трьох синів, не розділив між ними господарство, а витратив заощадження, щоби дати своїм дітям освіту. Так Омелян на початку 1920-х років став учнем Перемиської гімназії.

На той час Перемиська гімназія ще була закладом з українською мовою викладання і, за спогадами її вихованців, місцем із високою концентрацією патріотичних та неспокійних підлітків. Тут активно поширювалися підпільні газети, листівки, багато учнів симпатизувало Українській військовій організації. Прихильників "угодового" курсу стосовно влади учні у своєму товаристві не терпіли. Поєднанням таких настроїв із юнацьким максималізмом інколи користувалася поліція, влаштовуючи провокації. Наприклад, підкидали пістолет. Для багатьох випускників Перемиської гімназії "альма-матер" стала не тільки криницею шкільної премудрості, а й першим етапом підпільної біографії. Серед цих випускників були такі пізніші підпільні знаменитості, як член Українського державного правління Володимир Стахів.

Не "заразитися" підпіллям, та ще в ситуації, коли немудра політика центральної влади і так провокувала сепаратизм, було майже нереально. Закономірним фіналом став вступ Омеляна до Організації українських націоналістів.

Після закінчення гімназії у Перемишлі він, на наполягання батька, який хотів бачити усіх своїх дітей освіченими людьми, вступає до Празької політехніки. На той час Прага була одним із найбільших осередків, де скупчувалася українська політична та мистецька еліта. У міжвоєнні роки в чеській столиці жили або працювали Євген Маланюк, Олег Ольжич, Михайло Сорока, Микола Сціборський, Олена Теліга та ряд інших яскравих особистостей. Із Михайлом Сорокою та Осипом Бадуником Омелян здружився.

Приїжджаючи на канікули в рідні місця, він продовжує легальну громадську діяльність - співпрацює з місцевими осередками "Просвіти", керував театральним гуртком у Новому Селі. У 1933 р. організував насипання символічної могили на честь Українських Січових стрільців.

На той час - початок
1930-х років - ОУН активізувала свою діяльність. Основною причиною цього була поява на посаді крайового провідника енергійного Степана Бандери. Апогеєм активної діяльності стало вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького серед білого дня у Варшаві 1934 р. Омелян Грабець був серед тих, хто після замаху допомагав переховувати його виконавця, Григорія Мацейка.

Але це не минулося безслідно для самого Грабця. Після атентату він повернувся до Праги, вважаючи себе на території Чехословаччини у безпеці. Для цього були підстави - досі чехословацький уряд не перешкоджав українським націоналістам, а часто ще й неофіційно їм сприяв. Причина - як і у випадку з іншим міжнародним союзником ОУН, Литвою, полягала в територіальних суперечках країн. Незадоволена претензіями Польщі на так звану Тешинську Сілезію, Чехословаччина вважала за доцільне підтримувати український незалежницький рух.

Але цього разу чехословацький уряд вирішив, що допомога українським націоналістам може коштувати занадто дорого. І став допомагати польському урядові. Наслідком такого рішення була передача Польщі розкритого чеською поліцією підпільного архіву, так званого "архіву Сеника", та передача польській поліції затриманих українців. Серед них опинився й Омелян Грабець.

У Польщі його відправляють у концтабір Береза Картузька. Там він перебував з вересня 1935-го по січень1936-го. У таборовій адміністрації отримав номер 264. На волю вирвався завдяки трагічному випадку - під час укладання асфальтової дороги в таборі важкий каток розтрощив йому руку. Крім того, в холодних бараках розвинувся ревматизм. Відтак, Омеляна було звільнено за станом здоров'я.

Трохи підлікувавшись після звільнення, він приїжджає до Львова, де стає головою Українського студентського спортивного товариства. Одночасно на доручення і за сприяння ОУН влаштовується на роботу директором невеличкої ткацької фабрики. Шанси на тривале й ефективне існування таке "прикриття" мало за умови, що його власник не поводитиметься занадто активно. Чого аж ніяк не можна було сказати про О.Грабця. В 1938 р. у Львові знову спалахнула хвиля погромів українських інституцій, яку часом називають "другою пацифікацією". Хоча вона не сягнула такого розмаху, як пацифікації 1930 р., та й участь у ній брали переважно агресивно налаштовані групи польського населення Львова, це не знімало загрози підпалу чи руйнації для українських установ. Охорону осередків українства у Львові організував Омелян Грабець.

Після цього він неминуче потрапив у поле зору поліції. Його заарештовують 1939 р., під час Студентського конгресу, разом із іншими учасниками. На волю виходить тільки після нападу нацистської Німеччини на Польщу у вересні 1939 р. Зразу ж після виходу на волю він, користуючись перебуванням у Львові, організував охорону собору св. Юра за участі підпільників ОУН. Пересторога була не зайвою - після початку війни першою реакцією стала паніка. Потім почали прибувати потоки біженців, що тільки вносило безлад у місто, поширювалися різні чутки, оживали давні конфлікти й стереотипи, а після переходу кордонів Червоною армією ситуація взагалі ризикувала повністю вийти з-під контролю.

Після того, як Львів зайняли частини Червоної армії, Омелян зрозумів, що залишатися в місті небезпечно. Репутація активного організатора й учасника самооборонних дій, чия діяльність наводила на думку про тісний контакт із ОУН, не могла не робити його небезпечним в очах влади, яка ревно остерігалася конкуренції в особі енергійних громадських лідерів. А Грабець, крім того, належав до організації, котра своїм головним ворогом вважала саме Радянський Союз.

Тому Омелян із дружиною Галиною, доки була можливість перейти кордон між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом, перебираються "на той бік Сяну", в рідне Омелянове село. Пізніше перебралися у Чесанів, де Омелян керував секцію молоді в місцевому відділенні Українського допомогового комітету. Така посада давала можливість перебувати в гущавині подій, вільно, не викликаючи підозр, їздити по підлеглій території, спілкуватися з потрібними людьми нібито "у службових справах".

Усе це використовувалося для прикриття підпільної діяльності. О.Грабець був одним з відповідальних за переміщення через німецько-радянський кордон кур'єрів та озброєних груп націоналістів. За 2 роки йому зі співробітниками вдалося переправити в обидва боки кордону до 5000 осіб.

Одночасно О.Грабець зумів скористатися дозволом німецької окупаційної влади на організацію культурних та спортивних товариств. Під вивіскою "молодіжного спортивного товариства" було створено так звані "Курені молоді". Ці "Курені" прислужилися як спосіб відносно легально навчити молодь користуватися зброєю та фізично і морально підготувати її до потенційної участі у підпіллі. Одним із завдань "куренівців" був збір зброї, залишеної вояками Червоної армії, яка пізніше пішла на озброєння УПА.

Безпосередньо перед війною О.Грабець бере участь у формуванні так званих "похідних груп". Ці групи, сформовані з членів ОУН, після початку радянсько-німецької війни рушили разом із наступаючими німецькими військами на Центральну та Східну Україну. "У процесі" вони маскувалися під перекладачів, допоміжний персонал, працівників різних установ, відряджених на Схід при армії, - одне слово, під усіх, чия присутність у ході бойових дій могла бути виправдана поважними причинами. Тільки їхньою метою було не сприяння Вермахту, а поширення мережі ОУН на Схід із допомогою місцевих антирадянськи налаштованих українців. Планувалася також організація на місцях адміністрації, підпорядкованої керівництву новопроголошеної відновленої Української держави. Але після арештів членів ОУН нацистами у відповідь на проголошення державності реальні завдання звелися до формування всеукраїнської підпільної мережі.

Група під проводом О.Грабця рушила з Чесанова на схід, формально будучи у складі Північної похідної групи. Ця група мала своїм завданням дійти до Києва. Втім, в умовах повальних арештів про те, щоб виконати завдання в повному обсязі, не було й мови, тому маршрут "чесанівської групи" закінчився у районі Рівного.

Якщо вірити спогадам його дружини, О.Грабець вирушив на схід у незвичному для підпільника камуфляжі гестапівця. Пізньою весною 1941 р. у хату, де він жив із дружиною та сином, навідалося кілька гестапівців із Кракова. Як з'ясувалося - з пропозицією працювати в німецькій поліції безпеки. Омелян прийняв пропозицію, - її автори були не з тих, кому можна відмовити. Але справжньою причиною згоди Омеляна працювати у німецьких структурах було не це, а завдання ОУН. Провід потребував своїх людей у середовищі тимчасового союзника, який завтра міг стати ворогом. Складно оцінити, було все це камуфляжем для оточення, у тому числі рідних, чи й справді оунівська розвідка скористалася можливістю проникнути в таємниці ситуативного союзника. Оскільки така інформація не згадується більше ніким із тих, хто знав Омеляна Грабця у той період його життя, можна припустити й плутанину, хоча незрозуміло, що з чим переплутали.

Версію камуфляжу підтверджує і той факт, що після проголошення Акту відновлення Української держави у Львові 30 червня 1941 р. місцеві працівники СД під керівництвом оберштурмбанфюрера Седке організовують розшук Омеляна. В останню мить йому вдалося виїхати потягом до Ярослава.

Напевне можна стверджувати, що з літа 1941 р. Грабець стає учасником націоналістичного підпілля Рівного і впродовж усього наступного року керує підпіллям Рівненщини, налагоджуючи його роботу на всіх можливих напрямах. У 1941-1943 рр. займає почергово посади повітового провідника Рівненщини та - за деякими даними - району Кам'янця-Подільського.

Цей період був останнім, коли Омелян ще мав можливість бачитися з дружиною та синами, які жили в його рідному Новому Селі, а пізніше - в Березові на Гуцульщині. Омелян познайомився з майбутньою дружиною Галиною на зборах Українського студентського спортивного товариства, де його обрали головою. Секретарем товариства була Галина. Її здивувало залицяння Омеляна, який мав репутацію популярного серед дівчат красеня, - себе ж Галина вважала непримітною й нецікавою. Виділятися на тлі інших не дозволяв скромний бюджет, - Галина могла собі дозволити тільки одну сукню, в якій і ходила постійно.

Вони одружилися ще до війни. Радянсько-німецький кордон переходили разом, пізніше замешкали в Омелянових родичів у Новому Селі. Згодом перебралися до Березова. Власне, перебралася тільки Галина з дітьми, оскільки Омелян на той час уже перебував у глибокому підпіллі.

За спогадами дружини, десь навесні 1942 р. до Нового Села, де тоді вони жили, навідалися гестапівці. Вони звідкись отримали інформацію, що Омелян приїхав у рідні місця. Омеляна вдома не застали - він саме перебував у Любачеві - і почали розпитувати Галину. Та прикинулася запобігливою й дуже наляканою візитерами. Гестапівці повірили в те, що вона справді нічого не знає. Як і в те, що розшукуваний ними підпільник поїхав до Рави-Руської. Зразу ж після від'їзду німців Галина з синами втекла з села, попередивши чоловіка через надійних сусідів. Із часом добралися до рідного брата Галини, який був парохом села Березів у Карпатах.

У 1943 р. почала формуватися група загонів УПА-Південь, командиром якої призначають Омеляна. До цієї групи включили ті загони націоналістів, які вже почали формуватися в Центральній Україні. Командир зі своїм загоном переважно перебував на Вінниччині. Тут за літо 1943 р. відбулося кілька більших і менших сутичок із німцями. Однією з найсерйозніших операцій був набіг на Літинську тюрму влітку 1943 р. і визволення звідти в'язнів. У одній із сутичок "Батько" дістав серйозне поранення в руку, - вилікував місцевий фельдшер. Після повернення "совєтів" цього лікаря було засуджено до десятирічного ув'язнення.

У жовтні 1943 р. новопризначений командир групи разом із новосформованою сотнею вирушив у рейд, щоб налагодити зв'язки між розрізненими групами та оцінити загальну ситуацію. Пройшовши Вінниччину і район Гайсина, потрапили на Черкащину, де в районі Умані вдалося зв'язатися з місцевими загонами.

Але часу на розгортання дій групи не залишалося - наступала значно сильніша Червона армія. Було зрозуміло, що окремі невеликі загони з місцевих симпатиків ОУН не мають шансів втримати позиції, тому "Батько" повів своїх підлеглих у рейд на Захід. Після боїв на Вінниччині, у районі Кременця, на північній Тернопільщині, участі в бою під Гурбами рейдуючі повернули на південь - на Вінниччину, а саме - в район Летичева. Через ті місця котився фронт, і Вінниччина була перенасичена радянськими військовими частинами та каральними загонами. Єдиним запобіжником від загибелі в нерівному бою були постійні рейди невеликими загонами. Тому командуючий поділив своїх підлеглих на невеликі відділи, чисельністю 20-25 чоловік, і наказав пересуватися "за фронтом", тобто на Захід, самотужки.

Один із таких загонів, очолюваний "Батьком", оточили 10 червня 1944 р. поблизу с. Микулинці в районі Летичева. Попри пропозиції здатися, повстанці продовжували бій, доки не загинули.

Чекісти - а це був відділ військ НКВД - знали, кого оточили. Інакше чого б кричали командирові "Батька, сдавайся!"? Отже, оточення було не випадковим, а наслідком спланованої операції. Колишній вояка командирської сотні, якому пощастило вціліти в бою і навіть не потрапити в полон, вважав, що інформаторами ворога стали двоє колишніх радянських солдатів, які "прибилися" до загону, відставши від свого підрозділу. Основним підозрюваним був такий собі Зайцев, якого свого часу визволили з німецького табору для військовополонених. Після появи в районі Летичева радянських військ вони перейшли на їхній бік і, на думку повстанця, принагідно розповіли все, що знали про загін та його звичні маршрути пересування. Ця інформація й допомогла чекістам вистежити загін "Батька" та оточити його значно більшими силами.

Ворог "притиснув" повстанців до ставків поблизу села. Таким чином, вихід був - або відстрілюватися до останку, або вириватися через ставки. "Батько" прийняв рішення зберегти якнайбільше людей та майна і віддав наказ воякам відступати через вузенькі греблі між ставками. А сам зайняв місце кулеметника, прикриваючи відступ своїх хлопців. Там і загинув.