Дмитро Маївський: дипломат на фронті

У листопаді 1942 р. однією зі львівських вулиць простував високий худорлявий чоловік із вусами. Наблизившись до одного з будинків, він зайшов у браму. Згодом почулися постріли, і невідомий вискочив назад на вулицю. У руках - пістолет. Біжачи вниз вулицею, він кілька разів вистрелив назад…

Того дня, 19 листопада, гестапо готувало засідку на Дмитра Маївського. Засідку влаштували на конспіративній квартирі, куди підпільник прибув на важливу зустріч. На щастя для себе самого, підпільник вчасно зауважив засідку і став відстрілюватися. Результати були плачевні для гестапівців - один застрелений (штурмфюрер-СС і кримінал-секретар Герхард Шарфф) та один поранений. "Здобич" не потрапила їм до рук, - поранений Маївський зумів відірватися від погоні.

Радянський переклад німецького документа про операції СД у боротьбі з ОУН ЦДАВО Фонд 3676 опис 4 спр. 308 стр. 239

Далі пораненого розмістили у лікарні містечка Бібрка на Львівщині, де він і лікував рану майже 3 тижні, причому на дверях його палати висіла табличка "Тільки для німців". За порятунок Маївського заплатили життям десятки українських в'язнів, - 25 листопада 1942 р. Віллі Вірзінг, уповноважений гестапо, що прибув із Берліна, наказав розстріляти кожного десятого в'язня-українця у тюрмах Львова та Чорткова.

Дмитро Маївський народився трохи більше ніж 100 років тому, 8 листопада 1914 р. Свою підпільну кар'єру розпочав на початку 1930-х. У 1933 р. стає членом ОУН, у 1934-му - повітовим провідником Жовківщини, пізніше - окружним провідником Сокальщини. У тому ж 1934-му (за іншими даними - у 1937 чи 1938-му) році був заарештований і засуджений польським судом на 10 років ув'язнення. Так чи інакше, з ув'язнення його визволив початок німецько-польської війни у вересні 1939 р. Підпілля та ув'язнення не дали здобути доброї освіти, - з Сокальської гімназії його виключили, за неперевіреними даними, він спробував закінчити навчання в учительській семінарії в місті Рудник, за межами України. Попри це, сучасники відзначали його освіченість, знання, крім рідної, польської та німецької мов.

Після нападу Німеччини на Польщу ОУН вирішила скористатися моментом для самостійного захоплення території Західної України. Розрахунок був на те, що в ситуації повного розвалу попереднього міжнародного порядку з'являються шанси на здобуття власної державності. Для цього моменту Організація готувалася давно: навчала своїх членів військової справи, вміння поводитися зі зброєю, організовувала менші й більші загони для майбутньої боротьби.

Як результат довоєнних зусиль, після початку німецько-польської війни частини польської армії у Західній Україні отримали додатковий фронт. Його забезпечили невеликі партизанські загони ОУН. Один із таких загонів діяв у районі с. Воля Жовтанецька Жовківського повіту, і командував ним Дмитро Маївський. Після того, як війська залишили цей район - їх перекидали на фронт, а цивільна влада перебувала в розгубленості, члени Організації почали налагоджувати паралельне управління. На Жовківщині цим зайнявся, знову-таки, Д. Маївський, а також Володимир Роман, Роман Мандрика, Степан Мудрик та Микола Свистун. Після нападу на Польщу Радянського Союзу настав повний хаос, і серед нього вчорашні партизани організовували народну міліцію з метою підтримати порядок та військовий табір у лісах неподалік Волі Жовтанецької. Окрім того, члени ОУН, за наказом Д. Маївського, активно збирали полишену польськими військовими зброю. Інколи зброю викрадали або й відбивали.

Плани на відновлення власної держави реалізувати не вдалося, - Західну Україну захопила Радянська армія. З нею прийшли спецслужби, які розгорнули широкі репресії. Всі, хто був засвічений як член ОУН, або зникали в підпіллі, або перебиралися через Сян - у зону німецької окупації. До останніх належав і Дмитро Маївський. Упродовж 1939-
1941 рр. він організував українську адміністрацію у Грубешівському та Белзькому повітах, виконував обов'язки обласного провідника Холмщини.

Крім того, це був час удосконалення вмінь та знань для всіх підпільників, які опинилися у відносно спокійній обстановці у Кракові. Тут, на вулиці Зеленій, було організовано - серед усього іншого - чотиримісячні офіцерські курси для загального членства та штабні курси для тих, хто вже мав звання. У цих школах Дмитро Маївський викладав основи конспірації у підпіллі.

В Україну він повертається влітку 1941 р. як учасник Північної похідної групи. Ця група мала добратися до Києва і проголосити там відновлення незалежності. У середині липня, коли німецький наступ на столицю України загальмувався перед Київським укріпрайоном, усі учасники Похідної групи виявилися сконцентрованими у с. Фасова поблизу Макарова. Тут на нараді вирішено, що В. Кук і Д. Маївський повернуться до Житомира для підготовки агітації. У Житомирі Маївський застав початок відкритих нацистських репресій проти ОУН, який стартував 17 липня. Попри це, він і надалі продовжує організовувати підпілля в Центральній Україні, - до Львова повертається тільки восени 1941 р.

Незважаючи на бойову біографію, Маївський частіше фігурував як ідеолог та учасник різного роду переговорів. Уникнувши арешту з боку нацистів, у вересні 1941 р. він потрапляє на нараду тих керівників ОУН, котрі залишилися на свободі після повальних арештів літа 1941 р. На цій нараді він застав М.Лебедя, який і скликав нараду, Р.Кравчука, М.Прокопа, І.Климіва, І.Равлика, М.Арсенича, Д.Мирона, М.Турчмановича. Лебедь описав ситуацію, вислухав звіти присутніх і офіційно оголосив про перехід у підпілля та початок боротьби з нацистськими окупантами. Останнє було не більш ніж ствердженням доконаного факту.

"Розширеною версією" наради стала Друга конференція ОУН (б), організована в сільській хаті неподалік села Яричів Новий. На цій конференції Маївський теж був присутній. Після тривалих дискусій постановили продовжувати розбудовувати підпільну мережу, у тому числі поза Західною Україною. У боротьбі з нацистами було вирішено обмежитися нещадною критикою окупантів і перешкоджанням їм де тільки можна. "Партизанщини" домовилися уникати. Причина була логічна: керівництво підпілля усвідомлювало неготовність до зіткнення зі значно сильнішим противником. До того ж основним ворогом вважалася більшовицька Росія і належало зекономити сили для зіткнення з Червоною армією. З тієї ж самої причини присутні погодилися нав'язувати контакти з антикомуністичними рухами інших народів для утворення спільного фронту боротьби проти СРСР.

Маївський не втратив свого місця, як один із тих, хто формував політичну лінію підпілля. У лютому 1943 р. він бере участь у Третій конференції ОУН (б). На той час уже ніхто не сумнівався, що Німеччина війну програє. Тому постановили виступити проти нацистів збройним фронтом. Саму ОУН (б) було вирішено перейменувати в ОУН самостійників-державників, щоб уникнути чіткої прив'язки до імені керівника, який до того ж не міг впливати на перебіг подій.

Із серпня 1943 р. Дмитро Маївський затверджений членом Бюро Проводу, куди, крім нього, входять також Роман Шухевич і Ростислав Волошин. Це певною мірою було наслідком остаточного "скинення" з посади фактичного провідника ОУН (б) Миколи Лебедя, якому, звинувативши в диктаторських методах, висловили незадоволення більшість членів керівництва підпільної ОУН. У жовтні того ж 1943 р. у Львові відбулася чергова підпільна конференція організації, учасники якої сконцентрувалися на обговоренні ситуації та заслуховуванні звітів із регіонів. У 1944 р. Д. Маївський був одним із тих, хто організовував Українську Головну Визвольну раду.

Того ж 1944 р. на Західну Україну повертаються радянські війська, і підпілля знову зустрічається зі "старими знайомими" - спецслужбами СРСР. Розпочинається запекла боротьба, однак швидко стає зрозуміло, що УПА володіє очевидною перевагою над НКВД, а радянська влада контролює регіон далеко не так надійно, як би їй хотілося. Фактично, панує двовладдя, - хоча діють радянські інституції, на практиці реальну владу, особливо у віддалених від великих міст районах, має виключно підпілля. Багато хто з місцевих свіжопризначених уповноважених та голів колгоспів воліли не ризикувати за колабораціонізм із окупантами і на ніч просто втікали у найближче місто. Але й це не було надійним виходом, - траплялося, що повстанці захоплювали райцентри і утримували їх кілька днів поспіль. З іншого боку, все це коштувало повстанцям значних втрат, а радянські спецслужби були достатньо ефективні, щоб розкривати підпільні мережі. Тож зацікавленість у переговорах була взаємна. Повстанці демонстрували великий скептицизм щодо реальних наслідків переговорів, і тільки завдяки енергії та впертості Дмитра Маївського головний командир УПА Роман Шухевич усе ж таки дав дозвіл на переговори.

В результаті тривалих зусиль через представників духовенства енкаведисти зуміли вийти на контакт із представницею підпілля Богданою Світлик. Після того, як підпілля погодилося на переговори, представникам чекістів було запропоновано прибути у призначене місце, звідки їх повезуть на зустріч. 28 лютого 1945 р. обох парламентерів - полковника Сергія Каріна і його супутника Олександра Хорошуна - повезли в невелике село Конюхи під Стриєм. Саме повезли, бо обом зав'язали очі, а засобом транспорту були сани, організовані підпільниками. Підпілля на переговорах представляли Дмитро Маївський та Ярослав Бусол ("Галина"). Для чекістів вони були, відповідно, "Гайворонським" і "Будяком".

Розмова розпочалася з обговорення питання незалежності України. Хутко стало зрозуміло, що компроміс неможливий. Якщо повстанці чітко заявили, що хочуть для України незалежного від Росії існування на рівних правах, у відповідь Сергій Карін заявив, що Україна й так незалежна і перебуває у "братньому союзі" з російським народом. Не краще було й з іншими темами. Обговорюючи питання боротьби з німцями, енкаведисти заявили про колаборацію УПА з нацистами. У відповідь повстанці навели порівняльну статистику боїв із німцями, з одного боку, радянського загону під керівництвом Бегми, з іншого - тільки одного повстанського загону під командуванням "Яреми". Під кінець чекісти "висловили претензії" за пущені під укіс потяги. У відповідь почули: "Це триватиме, доки вивозитимуться у Сибір наші невинні люди". Каменями спотикання стали також питання долі української інтелігенції у 1930-х рр. та русифікації України.

Дискусії тривали всю ніч. Над ранок чекісти запропонували повстанцям капітуляцію. У відповідь представники підпілля озвучили власні вимоги для виходу з нього: вихід України зі складу СРСР та проведення в Україні вільних виборів.

За іронією долі, саме чекісти залишили словесний портрет Д.Маївського: "…середній на зріст, брюнет, обличчя смагляве, кругле, з чорними англійськими вусиками, зовнішність інтелігентна, приваблива, рівні білі зуби, носить окуляри, типовий галичанин, розмовляє з галицьким акцентом. Одягнений у темно-сіре пальто з м'яким "кенгуровим" коміром, сірий костюм, білу сорочку з темно-малиновим галстуком, коричневий светр".

Переговори не мали продовження - вірогідно, через очевидну неможливість для сторін порозумітися. Самого Маївського невдовзі чекала нова дипломатична місія.

Після виходу з концтабору Степана Бандери постало питання координації діяльності ОУН. Під час відсутності провідника решта верхівки ОУН вирішувала питання проводу, як і відповідальності за окремі ділянки роботи, самостійно, оскільки сконтактуватися з ув'язненим не було жодної можливості. У результаті після ув'язнення, Бандера опинився в ситуації, коли створена ним самим структура фактично працювала без нього, і йому - як і багатьом, хто повертався з тривалого ув'язнення, формально в ній не було місця. Оскільки ж ішлося про керівний рівень, він мусив фактично ще раз доводити свою спроможність керувати і закріплювати авторитет. А водночас - швидко інкорпорувати колишніх ув'язнених назад, щоб запобігти виникненню двовладдя: у ситуації підпілля воно було б смертельне.

Щоб остаточно прояснити ситуацію, за кордон вирушили два високопоставлених підпільники - Д.Маївський, на той час член Проводу ОУН, політичний референт, і Дмитро Грицай "Перебийніс", шеф Головного військового штабу УПА. У жовтні 1945р. вони прибули на Закерзоння, де сконтактувалися з керівником місцевого підпілля Василем Галасою.

Наприкінці листопада обидва рушили на Захід через Польщу та Чехословаччину. Галаса дав їм контакт до своєї дружини Марії Савчин "Марічки", яка на той час мешкала в Єлжній Гурі під маскою польки-переселенки.

Обидва Дмитри щасливо перейшли всю Польщу та Чехословаччину. На кордоні Чехословаччини і Західної Німеччини - останньому, який відділяв їх від вільного світу, 19 грудня 1945 р. обидва потрапили в засідку, влаштовану чехословацькою поліцією. Дмитро Маївський загинув на місці…