Київські жертви вулиць сирен

Володимир Олійник 20 вересня 2013, 00:00
111

Читайте також

Вулиці сирен — так називали кияни в середині ХІХ ст. ледве не третину вулиць міста на Дніпрі: Нижній Вал, Еспланадна, Мала Васильківська (Ш.Руставелі), Предславинська, Ямська, Козиноболотна (пров. Шевченка), Жандармська (Саксаганського), Андріївський узвіз... Нічим примітним вони не вирізнялися. Дивувала тиша, що панувала на цих вулицях, коли на інших вирувало життя. Поринемо в минуле років на 150 і прогуляємося Києвом дореволюційної доби.

10 година ранку. Коли весь міський люд уже давно прокинувся і порається по господарству або знічев'я ніжиться на вранішньому сонці — на вулицях сирен жодної метушні, лише дітлахи, мукання й хрюкання тварин і стукіт молота в сусідній кузні порушують тишу. Щільно зачинені віконниці, ворота й хвіртки. Проте не думайте, що хати безлюдні. В них повно мешканців, але сплять вони мертвецьким сном. Пробуджуються лише надвечір, щоб із "головою" поринути в солодкий вир оргій. Так живуть київські сирени цілий рік — неділі, двонадесяті свята й страсний тиждень не виняток.

6 година вечора: ворота, двері, вікна — навстіж. Сюди вхід не заборонено, і розпуста безкарно поглинає своїх жертв. Постукай — і впустять. Назад вороття немає — ні, не для клієнтів, а для дівчаток, які волею злої долі потрапили в тенета звідниць і сутенерів. За дверима нічим не примітних хат чатує погибель на вихованок навчальних закладів і сільських дівчат, збіднілих курсисток і романтичних дворянок, несвідомих купецьких доньок і авантюристок. За цими дверима, над якими якраз би й написати Дантове: "Залиш надію кожен, хто сюди заходить" — загублені душі, розтерзані тіла, розбещеність і ненависть. Красуні, які в муках помирають від сухот і сифілісу...

Утім, відвідувачам байдуже, адже свято на честь бога Вакха триває. Кімнати яскраво освітлені, а біля воріт запалюють червоний ліхтар — тут світильного гасу не шкодують. Гамір, вакханальні пісні до ранку. Але щойно на лаврській дзвіниці вдарять у "благодатний" (другий вранішній) дзвін — молодиці хрестяться, вголос промовляють "Радуйся, Благодатна, Господь із Тобою" і випроваджують гостей. Втомлені клієнти, які "досиділися до Благодатної", розбрідаються по домівках.

Невтішна статистика

До 1843 р. нагляд за розпусними жінками здійснювали поліція і поліцейські лікарі. Але, через масове розповсюдження сифілісу, цар Микола І визнав проституцію "терпимою" і запровадив спеціальний медично-поліційний комітет, чим фактично легалізував це ганебне явище. В травні 1844 р. міністр внутрішніх справ Л.Перовський затвердив "Правила утримувачкам борделів" і "Правила публічним жінкам", які зобов'язували "мамаш" (цим святим іменем називали утримувачок притонів) обходитися з повіями ввічливо і не бити їх. Будинки розпусти дозволялося відкривати лише з дозволу поліції, а повії підлягали обов'язковій реєстрації з отриманням "жовтого білета" — документа, що надавав право в ролі "баришні" тимчасово проживати в домі терпимості. Приймали до борделів тільки повнолітніх. Жінки підлягали регулярному (в Києві — щосуботи) медичному огляду.

Якщо порівняти з іншими містами імперії, то Київ офіційно у розповсюдженні проституції "пас задніх". За даними "Архива судебной медицины и общественной санитарии" (СПб., грудень 1868 р.), першість у цьому делікатному питанні утримували: Петербург, Москва, Рига, Варшава, Одеса, Ревель (Таллінн) і Митава (Єлґава). Лише в столиці імперії зареєстрованих "жриць кохання" налічувалося 1867, а нелегальних — понад 1000; у розпорядженні клієнтів було: 90 будинків розпусти 1-го розряду, 60 — для простого народу і 14 таємних притонів. Крім того, в Петербурзі деякі готелі, лазні, квартири звідниць також надавали інтимні послуги. Тоді як у Києві, за одноденним переписом 2 березня 1874 р., на
127251 мешканця припадало:
205 повій у будинках розпусти й 128 одиночок, 25 господинь ("мамаш") і 7 хазяїв будинків розпусти, а також 17 звідниць. Доми терпимості статистика віднесла до розряду медичних установ, яких налічувалося 67, з них 29 — будинків розпусти. Не змінилася ганебна статистика і після першого загальноросійського перепису
1897 р. У Києві, який за кількістю населення посідав шосте місце в імперії після двох столиць, Варшави, Одеси і Лодзі, проживало 247723 особи. А у сфері інтимних послуг було зайнято 153 жінки і 1 чоловік.

За ранжиром шикуйсь

Як тільки в Києві цих дівиць не називали: нічні феї й метелики, повії контрольні, таємні й явні, кокотки й "мінерашки"... Дослідник київського нічного життя ХІХ ст. А.Макаров в "Малой энциклопедии киевской старины" навів своєрідну класифікацією повій. Для майбутніх поколінь повторимо цей ранжир. Прославлені в піснях нічні метелики, а простіше — вуличні повії, промишляли біля ресторанів, шинків, театрів. Одягалися зухвало яскраво, поводилися галасливо, безцеремонно хапали перехожих за одяг. "Нічними феями" називали повій-одиночок, які не реєструвалися в поліції і видавали себе за порядних жінок — покоївок, гімназисток, служниць. Такі собі "чесні жіночки, яким не чужі жіночі слабкості". Різновид нічної феї "дама з дівчинкою", або "хамелеон", — повія, яка використовувала для зваблювання клієнтів малолітніх дітей. Нелегальних повій за викликом звали "хористками".

Поліція, яка здавна використовувала повій як інформаторів, у своїх документах щодо "жриць кохання" також вживала прізвиська. Зареєстрованих повій, які стояли на обліку в медично-поліційному комітеті, називали "контрольними", а тих, у яких забрали документи й видали жовтий білет, — "явними". Повій, яких зареєстрували й узяли під поліційний нагляд, але не конфіскували документів, називали "секретними". Зазвичай такою проституцією займалися жінки, які бажали зберегти своє ремесло в таємниці від рідні. Про одну таку "секретну" дівицю розповів на сторінках газети "Киевлянинъ" (1867 р., №125) старший київський поліцмейстер Б.Гюббенет: "Сумно, що є дівчата, які залюбки поступають у доми проституції, з відразою ставлячись до чесної праці. Трапляється, що навіть дівчата з вищого світу віддаються розпусті в такому домі. Нещодавно мені довелося урезонювати одну дівчину, яка носить досить гучне прізвище... Але, попри переконання залишити цю думку... рішучість дівчини лишилась непохитною. Вона відізвалася тим, що їй надзвичайно подобається веселе і безтурботне життя повії".

Особливу касту серед повій становили "кокотки" — незареєстровані в поліції повії, які видавали себе за світських дам. Ці гетери були освіченими, модно вдягалися, відвідували салони й театри. Кокотка для багатих чоловіків була чимось на кшталт дорогої прикраси. Ними хизувалися перед товаришами, але інколи могли програти в карти.

Найнижче на ієрархічній драбині проституції стояли "мінерашки" — дівиці, які обслуговували клієнтів у нелегальних кублах насолоди, що діяли під виглядом павільйонів для продажу мінеральної води або квасу, дрібної крамнички тощо. Серед білого дня, в центрі міста клієнт міг випити склянку води й заодно, за ширмочкою, дешево отримати "задоволення".

І.Котляревський у безсмертній "Енеїді" називає повій мандрьохами, хльорками, діптянками й потіпахами, а народ у своєму лексиконі користується кількома десятками синонімів. Наведемо лише деякі (в рамках нормативної лексики): паплюга, повійниця, белька, бляха, журжа, поклюжниця, скульмаха, шмара, шльондра, льотка, мадистка, лярва, халява, лоретка... Хто бажає, може продовжити.

Сороміцький шлях —
від Хрестів до Шато

Нині важко сказати де з'явився в Києві перший бордель; вочевидь, там, звідкіля почали селитися люди. Але достеменно відомо, що на схилах Дніпра, в печерах і землянках, виритих у глинистих пагорбах, у яругах, ще від часів спорудження Печерської фортеці, поміж бастіонів, казематів і гармат, мешкали сирени. Точніше — венери печер, які, за покликом природи й потреби, осолоджували суворі будні молодших (за чином) синів Марса. Це — солдатські повії. Вони, у постійному страху перед поліційними облавами, були змушені розмінювати своє життя за гривеник, з якого стражі порядку брали щорічний "акциз" у 80 руб. (800 гривеників). А місцина, де мешкали венери, називалася Хрести.

Не дивно, що тогочасні повії не афішували свого ремесла і ззовні нічим не відрізнялися від добропорядних господинь. Навіть після введення закону про "терпиме" ставлення до розпусти та облаштування на Хрестах легальних обителей насолоди, солдатські повії не поспішали переселятися до гамірних закладів "нового типу". 

Наприкінці 1840-х рр., у зв'язку із розширенням Печерської фортеці, публічні заклади Хрестів перевели на Андріївський узвіз. Місце для "розпусного ремесла" виявилося вдалим. Число обителей насолоди швидко зростало. Слідом за "мамашами" й "баришнями" на узвіз перемістилися шинкарі й корчмарі. Почалася "весела" доба в історії вулиці. Як видно з доповідної чиновників губернської канцелярії, на Андріївському узвозі "розміщувалися публічні жінки у семи будинках. Перші два знаходяться від тераси (Андріївської церкви. — В.О.) так недалеко й у такому місці, що перебувати у них публічним жінкам поруч із храмом непристойно".

Першими на сполох забили священнослужителі. В лютому 1857 р. настоятель Андріївської церкви протоієрей Іван Шебанов надіслав благочинному печерських і старокиївських церков рапорт, у якому висловлював занепокоєння, що на Андріївському узвозі ледь не всі будинки зайняті розпусними жінками. Ієрархічним церковним ланцюжком рапорт дійшов до генерал- губернатора І.Васильчикова. 12 червня київський цивільний губернатор П.Гессе, на виконання вказівок Васильчикова, наказав старшому поліцмейстеру Ф.Івенсену не дозволяти оселятися публічним жінкам поблизу Андріївської церкви. Але тільки 12 січня 1860 р. старший поліцмейстер зміг доповісти губернатору, що всі заклади розпусти, від Андріївської церкви до Подолу, закрито. Так перегорнули чергову, "сороміцьку", сторінку в історії найдавнішої вулиці міста.

З Андріївського узвозу будинки розпусти перебралися до "Латинського кварталу" (вул. Еспланадна, Рогнідинська, Мала Васильківська, Предславинська), де зазвичай винаймали кімнати студенти, і в Плоску частину Подолу, як тоді казали — за Канаву. Коли в "Латинському кварталі" промишляли, головно, "нічні феї" та жриці закладів розпусти 1-го розряду, то за Канаву заслали "офіційних" представниць нижчого класу. "Вони там так зайняті, живуть так далеко, що на Хрещатик, в Шато-де-Флер" (парк розваг на місці теперішнього стадіону "Динамо". — В.О.) рідко мають змогу приходити", — писав кореспондент "Киевлянина". Власне, "топтати" бруківку центральних вулиць і відвідувати "гуляння" в міському саду та Шато-де-Флер, "заканавним" дівкам не було потреби. Місцем прогулянки для них стала алея по обидва боки Канави (Глибочицький ручай, нині в колекторі), а банкети відбувалися щоночі вдома. Там панувала розпуста здебільшого для офіцерні, прикажчиків і вихованців чоловічих гімназій, починаючи від 4 класу. "Заканавні повії, — продовжує журналіст, — гордість санітарних лікарів і поліціантів — значна стаття доходів усіх контролюючих органів. На Канаві розміщувалося ціле зібрання законних притонів на будь-який штиб — такі собі "гостинні ряди" з продажу розпусти".

У січні 1878 р. міська дума з Подолу переїхала до нової будівлі на Хрещатицькій площі. За чиновниками потяглися до центру міста їхні незмінні супутниці — жриці кохання, які швидко заселили як майдан, так і найближчі вулички й провулки.

Існували б подільські й центрові обителі насолоди ще довго, але 22 травня 1885 р. в обіймах повії в будинку розпусти на Еспланадній помер… київський губернатор С.Гудим-Левкович. Його наступник Л.Томара був чоловіком старих звичаїв і відомим борцем із проституцією. Довго не зволікаючи, він подав рапорт генерал-губернатору про необхідність закриття всіх "непотребных" закладів у центральній частині міста.

"Яма"

Поки сановники думали, куди перемістити повій із центру, мешканці Ямської вулиці звернулися до міського начальства з відкритим листом: "Оскільки ви будете вагатися, куди перевести доми терпимості з Еспланадної вулиці... то ми, мешканці Ямської, заявляємо, що наша вулиця цілком підходить під доми терпимості. Переселіть їх до нас, і наш добробут цим поліпшиться, бо під такі доми квартири йдуть дорожче" ("Киевлянинъ", 26.05.1885 р., №112)

Ямська вулиця, з "легкого пера" О.Купріна, стала символом розпусти, і не лише Києва. Сам письменник не раз зазначав, що повість "Яма" — це одночасно і Одеса, і Петербург, і Київ. Утім 1885 р. мешканці Ямської, що потерпали від весняних повеней ледь не щороку, найменше думали про майбутню славу. Їх насамперед турбувало питання поліпшення власного добробуту. І сподівання виправдалися. Досить скоро на Ямській, забудованій переважно одноповерховими будинками, яких налічувалося по обидва боки вулиці 72, успішно надавалися інтимні послуги в 11 будинках розпусти (в усій Либідській частині міста таких закладів було 14). Вулиця невпізнанно змінилася, поліпшився санітарний стан, садиби огородили добротними парканами, замостили, як могли, тротуари. У того, хто вперше потрапляв на Ямську, складалося враження вічного свята.

На відміну від Хрестів, Канави чи інших закладів Печерської та Старокиївської частин Києва, Яма жодного разу не зазнавала утисків з боку адміністрації. Навпаки, коли 1891 р. деякі добропорядні мешканці звернулися з проханням усунути з Ямської будинки розпусти, Томара, з огляду на те, що "публічні доми знаходяться з 1885 року на законній підставі — за розпорядженням О.Р.Дрентельна", прохачам відмовив. Відмовлено також і директорові 4-ї гімназії М.Стороженку, який 1899 р. звернувся з аналогічним проханням. Лише коли ямські домовласники попрохали змінити назву вулиці, то дума з легкістю виконала "побажання трудящих" (на Ямській мешкали візники, лимарі, чорнороби, дрібні крамарі), і в грудні 1906 р. перейменувала Ямську на Батиєву.

У роки реакції проти українства, що не припинялися протягом усього існування імперії, влада намагалася використовувати у своїх ганебних намірах також і повій. А й справді — які наміри, такі й виконавці. В альманасі історичної секції ВУАН "Україна" І. Антонович (донька відомого історика) писала: "До якого крайнього цинізму доходили репресії з боку місцевої адміністрації, може показати такий факт: щоб київські українофіли не дуже захоплювались національним убранням, а заодно й українськими ідеалами, київський поліцмейстер Гюббенет видав наказ, щоб усі професійні й зареєстровані повії носили тільки українське вбрання. Ця поліцейська витівка ні до чого, звісно, не привела" (Спомин про М.П.Драгоманова. Книга 4. — К., 1926. — С. 130).

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
4 коментаря
  • Игорь 28 сентября, 09:22
    СЕВА 23 сентября, 14:42 Статья прикольная . Хотя, при чем здесь политика? Впрочем, какие украинцы, такие и распоряжения полцмейстера Губбенета: по Сеньке шапка.
    Не всех война убила. Некоторым инфантильным великовозрастным личностям не мешало бы обратить свои взоры на законы издаваемые Думой... Исходя из этого инфантильного высказывания об украинцах, и глядя на сыплющиеся бараним горохом законы Думы, даже страшно что либо говорить о россиянах)))
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Сергей 24 сентября, 12:00 А при чём здесь политика? Она Вам не надоела? Это история, с продолжением. Ничего не изменилось. Только появились телефоны, смартфоны и прочая лабуда. Да, баксы еще... Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • СЕВА 23 сентября, 14:42 Статья прикольная . Хотя, при чем здесь политика? Впрочем, какие украинцы, такие и распоряжения полцмейстера Губбенета: по Сеньке шапка. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Сергей 21 сентября, 08:43 Админы, включите мозг! Немедленно снимите "иллюстрацию" и поставьте те, которые есть в газете! Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 25.83
EUR 28.98