Пакт Монклоа: урок для України

Розташовані в діаметрально протилежних частинах Європи Іспанія і Україна мають чимало спільного.

І та й інша тривалий час не були в Європі в суспільному й цивілізаційному розумінні. В України Європу було вкрадено в героїчному ХVІІ ст. Іспанія, після колонізації південної і центральної частин Нового Світу, почувалася не членом європейської спільноти, а метрополією Латинської Америки. Остання разом з мовою теж багато чого перейняла в Іспанії, зокрема каудилізм, який спирався на привілейовану станову вояччину, державу - у ролі трону диктатора, в руках якого акумулювалася значна власність як запорука влади. Те, що сталося в Іспанії після Франсіско Франко, викликає практичний інтерес в Україні.

Мізерні досягнення революції 1931 р. не вивели Іспанію на шлях демократизації. Навпаки, призвели до громадянської війни, в яку втрутилися молоді й агресивні тоталітарні режими - комунізм і фашизм, котрі, прагнучи світового панування, вдалися до практичної перевірки в ній своїх сил і засобів для майбутнього вирішального двобою. Перемога, за підтримки Гітлера, Франко і поразка комуністів, за якими стояв Сталін, були наслідком безпосереднього зіткнення нацистів і більшовиків. Це не означало встановлення фашизму в Іспанії. Однак призвело до реанімації знайомої Іспанії диктатури без короля, але з порядками, що існували при них.

Після 1945 р. в Іспанії, що перебувала майже в повній ізоляції від світу, правив диктатор, який добре відчував час. Напис на меморіалі, спорудженому в Долині полеглих у громадянській війні, "Ви всі боролися за Іспанію. Хто з Вас правий, нехай розсудить Бог" означав, що влада засумнівалася у своїй правоті і стала на шлях каяття перед країною та її громадянами. І зміни настали. Через 10 років було скасовано відповідальність за дії в період громадянської війни. У 1950–1970-х рр. запрацював "ескалатор" лібералізації, референдумів - правда, без небезпечних поворотів, які призвели б до різкого протистояння в країні. Уже тоді розпочався демонтаж франкізму.

На 20 листопада 1975 р., коли помер Ф.Франко, з'явилися перші ознаки майбутніх глибоких структурних змін. 1 липня 1976-го, після перехідного правління поміркованого франкіста К.Аріаса Наварро, лідер партії Союз демократичного центру (СДЦ) Адольфо Гонсалес Суарес, який обіцяв встановити в Іспанії демократичні порядки за зразком Західної Європи, очолив уряд. Почався мирний перехід від диктатури до демократії. Було звільнено з тюрем політв'язнів; усунуто з посад орієнтованих на "бункер" (так називали "твердолобих" прихильників Франко); легалізовано опозицію; скасовано трибунали громадського порядку, відомі своїми репресіями; розпущено символ авторитаризму - партію "Національний рух", кишенькові "вертикальні" синдикати (профспілки). Генеральні кортеси наділялися правом вносити зміни до "основних законів" періоду франкізму і навіть скасовувати їх. Загальнонаціональні референдуми стали вираженням волі народу і водночас мірилом довіри до парламенту. Відповідно до урядового розпорядження від 18 березня 1977 р. на підставі закону "Про політичну реформу", суть якого становили положення про суверенітет народу і непорушність прав людини, розпочався процес перебудови системи влади й управління.

Для досягнення одностайності у важливих питаннях національної політики і проведення глибоких структурних політичних та економічних реформ А.Суарес висунув ідею "національного консенсусу", яка 8–9 жовтня 1977 р. дістала широку підтримку представників політичних партій на круглому столі в урядовій резиденції в палаці Монклоа. На обговорення було винесено доповідь уряду і план заходів з подолання кризи. Підсумковий документ під скромною назвою "Резюме проробленої роботи" парафували голова ради міністрів А.Суарес, Ф.Гонсалес (Соціалістична робітнича партія), С.Каррільо (Комуністична партія), М.Фрага Ірібарне (Народний альянс), Е.Тьєрно Гальван (Народна соціалістична партія), Л.Кальво Сотело (Союз демократичного центру) - учасники круглого столу від усіх парламентських партій. Документ обговорювали у фракціях і спецкомісіях парламенту, багато його положень було доповнено. Невдовзі до пакту, який передбачав стримування інфляції та безробіття, приєдналися профспілки. Його підтримали громадські організації і церква. 25 жовтня всі учасники переговорів основних парламентських партій, за винятком правоконсервативної НА, підписали угоду, яку було подано в Кортеси як спільну законодавчу ініціативу. Вона дуже швидко стала юридичним актом, належним до виконання владою і суспільством.

Пакт Монклоа - це ширше, ніж парламентська більшість. Об'єднання, де правляча еліта переймається запитами суспільства, в яких сходяться її інтереси й загалу, запрограмоване на успіх. Без цього будь-який задум може закінчитися провалом, і виходити з нього доведеться довго й з великими втратами.

Пакт став компромісом: кожна сторона погодилася на певні поступки в ім'я досягнення спільної мети - стабілізації режиму представницької демократії. Його підписання дозволило уникнути колапсу економіки, створити атмосферу цивілізованого співіснування основних політичних сил країни, що згодом, набравши конституційних форм, дозволило утвердити парламентську демократію західноєвропейського типу.

Пакт передбачав напрями конструктивного співробітництва владних і суспільних сил у сфері "транзитного переходу" до демократії; здійснення низки політичних та економічних заходів для перегляду кримінального і військового кодексів у бік їх пом'якшення; розробку законопроектів, що визначали новий менш жорсткий порядок проведення зібрань і маніфестацій; демократизацію і реформування служб правопорядку, сил громадської безпеки, податкової системи, соціального забезпечення й освіти; визначення статусу державних підприємств тощо.

Його підписанти, взявши на себе певні соціально-економічні зобов'язання, йшли на взаємні поступки. Не залишилася осторонь і опозиція, яка схвалила антиінфляційні заходи (заморожування зарплати, зниження видаткової частини бюджету, обмеження кредитів збитковим підприємствам) і пішла на угоду з владою для координації антитерористичних дій, а натомість домоглася від неї зобов'язання "запровадити систему прогресивного оподаткування, реорганізувати фінансову систему, розпочати боротьбу з безробіттям, розширити свободу слова, посилити парламентський контроль за державними ЗМІ". Термін на все - один рік. Суспільство і влада поспішали.

Цікаво й повчально - франкізм витісняли обережно. Сторони йшли на взаємовигідний компроміс, і вигравали всі. Ліві сили погодились з обмеженням зростання зарплати до рівня інфляції, праві - з проведенням прогресивної податкової реформи. Компаніям дозволялося досить легко звільняти працівників. Тим самим руйнувався "соціальний пакт" часів франкізму, коли працівники вимушено підтримували політичний спокій в обмін на гарантії незвільнення. Уряд зобов'язувався поліпшувати державну систему соцзабезпечення і запровадити профспілкові права і свободи відповідно до конвенцій Міжнародної організації праці.

У здійсненні глибоких реформ іспанське керівництво обрало шлях поступової зміни основоположних законів без їх формального порушення. Більшість з них не скасовували, а доповнювали положеннями, які докорінно змінювали їхній зміст. Конструктивні реформи нагадували процес капітального ремонту системи, що стала непридатною, бо відстала від життя. Так до виборчої системи було внесено зміни, які закріплювали пропорційне представництво на виборах до законодавчих органів влади. На основі поправки до Закону про право на формування політичних асоціацій було легалізовано раніше заборонені політичні партії, включаючи Компартію Іспанії. Одночасно розпускався ультраправий "Національний рух" і підтверджувалася свобода створення незалежних профспілок та підприємницьких організацій. Зміни здійснювали швидко, жорстко й рішуче.

Результати впровадження пакту Монклоа не забарилися: знизилася інфляція, у країні знову запанував спокій, з'явилися паростки громадянського суспільства, визріли передумови ухвалення демократичної конституції.

Разом із тим, їх реалізація не була безхмарною. Протидію змінам чинили крайні ліві і крайні праві. Траплялися вбивства, лунали погрози, особливо з боку ЕТА (Асоціація борців за свободу Басконії). Будь-яка спроба одним ударом покінчити зі старим режимом, могла завершитися трагічно. Генералітет, анітрохи не вагаючись, кинув би армію проти народу, як це не раз було в історії Іспанії. Спроба державного перевороту, до якої 1981 року вдався дивізійний генерал Х.Міланс дель Боско, викликала могутню півторамільйонну маніфестацію протесту демократичних сил. У боротьбі із заколотниками народ і влада проявили єдність. Ватажки військової змови отримали по 30 років в'язниці.

Подія підказала необхідність розробити кодекс військовослужбовця. Почалася деполітизація армії. У травні 1982 р. Іспанія розпочала входження до НАТО. І не тому, що щось загрожувало її незалежності, а тому що НАТО - це школа демократії для військових від рядового до генерала. Процес став лікнепом у сфері демократії для військовослужбовців і сучасного військового будівництва для генералітету Іспанії. Спочатку це викликало антинатовські протести й маніфестації, в перших лавах яких ішов соціаліст Хав'єр Солана - майбутній генеральний секретар НАТО. Але іспанці швидко вчилися демократії. Ставлення до НАТО змінювалося. Остаточний вступ Іспанії відбувся 1998 року. 1986-го Іспанія стала членом ЄС. У результаті демократичного і водночас економічного стрибка Іспанія нині є п'ятою країною в Європі й дев'ятою серед промислово розвинутих країн світу. Зріс життєвий рівень населення. Іспанії належить перше місце у рейтингу безпечних територій проживання європейців. Серед країн ЄС в Іспанії найдешевші продукти і напої. Рівень доходів на душу населення майже такий, як у Німеччині і Франції. Хоча, звісно, досі ще є чималі проблеми економічного характеру: в Іспанії високе безробіття - до 26%. Особливо потерпає молодь - майже половина іспанців до 30 років не має роботи.

Порівняно з Україною стартова ситуація входження Іспанії в Європу, як на перший погляд, була гіршою. Але по ній не пройшовся плуг комунізації. Не була зруйнована приватна власність - основа громадянської відповідальності, ініціативи індивіда. Та й іспанська держава існує багато віків. На щастя для себе, іспанці не мали такого негативу, як зовнішній тиск і "п'ята колона". Іспанії ніхто не погрожував. Нікому і нічим вона не заважала своєю незалежністю. Ніхто не прагнув прибрати її до своїх рук. Іспанія ніколи не мала, як Україна, "старшого брата", котрий багато століть ліпив позбавлену національного змісту місцеву конформістську еліту в стилі покори й беззаперечного підданства. І лише незначній, найбільш патріотичній її частині, вдавалося вириватися з-під неусипного контролю імперського центру і ставати борцями за реалізацію державницької ідеї. Як правило, час від часу влада їх зачищала. От і вийшло, що після 1991 р. ніхто з можновладців не здатен був іти до кінця в обстоюванні інтересів України. На відміну від А.Суареса та його наступників на посаді прем'єр-міністра (Л.Кальво Сотело, Ф.Гонсалеса), короля Хуана Карлоса Бурбонського, міністра оборони Гутьєрреса Мельядо та ін.

Відтак після 1991 р. Україна багато в чому копіювала суспільно-державний лад Латинської Америки до 80-х рр. ХХ ст. На місці колгоспів з'явилися величезні неперсоніфіковані латифундії (холдинги). У володінні держави, внаслідок неправедної приватизації, залишилася значна кількість промислових підприємств. Схід тяжіє до Євразії, що є наслідком історичних чинників, етнічного складу населення, цивілізаційних нюансів, радянської реклами особливої ролі донеччан у суспільстві ("шахтёры - гвардия труда"), а Центр і Захід України завжди знемагали у боротьбі за єдність і суверенність нації. Як наслідок - при зовнішньому втручанні і досі маємо зіткнення полярних сил та орієнтаційних векторів.

Тільки після Революції Гідності і своєю нинішньою боротьбою проти минулого за майбутнє ми наближаємо світло в кінці тунелю, що сигналить "верхам" і "низам" про необхідність єдності. Єдність - ось наріжне питання у порядку денному нашого життя. Парламентська коаліція реформаторських сил потребує розширення за рахунок громадських організацій. Слід негайно підписати угоду про базовий компроміс між владою і опозицією з питань демократичного розвитку країни. До невідкладних завдань маємо додати реформування (відповідно до положень МОП) профспілок - через розпуск вертикальних державних і створення горизонтальних незалежних; ухвалення кодексу людини зі зброєю: реорганізацію сил громадської безпеки і правопорядку за стандартами демократичного світу; глибоку чистку "авгієвих конюшень" для запуску комплексу реформ. Оскільки зі здобуттям незалежності поворот до демократії і суверенності не відбувся "автоматично", як багатьом гадалося, потрібен всевладний і всенародний український пакт Монклоа. Хай він називається пактом Банкової чи Грушевського, головне, щоб на скрижалях вічності потім написали: з ним в Україну повернулася Європа.