Трагедія колоністів

Костянтин Нікітенко 22 квітня 2016, 00:00
колон
Виселення німців-колоністів із села Кльостіц (нині — Весела Долина Одеської обл. ) 1940 рік

Читайте також

 

Вирішення національного питання в Радянській Україні 19201930-х років

Так склалося історично, що на терени України прибувало чимало імігрантів з різних країн, здебільшого європейських. Воно й не дивно — багатий край із родючими землями споконвіків приваблював переселенців. 

Варто згадати й практику активного запрошення іноземців на постійне проживання, зокрема маніфести імператриці Росії Катерини ІІ 1762–1763 рр. про права та пільги поселенців (сподівалися, що дисципліновані чужоземці поліпшать господарське життя, передадуть свої знання та досвід, створять нові ремесла тощо).

Внаслідок міграційних хвиль та колонізаційних рухів на території України прибули сотні тисяч переселенців із різних країн — німців, чехів, словаків, болгар, сербів, французів, швейцарців, албанців, голландців… Процеси взаємного пристосування були не завжди прості й однозначні, втім, факт залишається фактом: на початок ХХ ст. в Україні виникла велика мережа міцних і життєздатних колоній, мешканці яких дбайливо зберігали свої соціально-культурні традиції. Однак саме ХХ ст. стало вирішальним для виживання більшості колоністів і їхніх нащадків.

У 1920–1930-х рр. в Радянській Україні налічувалося майже 30 національних районів: німецьких, болгарських, грецьких, єврейських, російських тощо. Йшлося про створення на місцях компактного проживання нацменшин національних адміністративно-територіальних одиниць. Зокрема, наприкінці 1926 р. в УСРР було 7 німецьких районів: Високопільський, Грос-Лібентальський, Ландауський, Пришибський, Фрідріх-Енгельсівський, Люксембурзький, Молочанський. У них проживало понад 120 тис. німців — в колоніях, хуторах, селах. Водночас, крім районів, наприкінці 1920-х років функціонувало ще кілька сотень німецьких сільських рад. Усього в 1926 р. в Україні (здебільшого у південних областях та на східній Волині, на самому кордоні з Другою Річчю Посполитою) проживало 514 тис. німців-колоністів, із них понад 90% — в селах. 

Зауважимо, що німецькі колонії були досить згуртованими, дружніми та заможними. Це пов'язано з тим, що багато колоністів належали до релігійної общини менонітів. Висока релігійність німців та незначної кількості голландців (протестантський рух анабаптистів зародився у першій половині XVI ст. в Голландії, його очолив Менно Сімонс; більшість менонітів поступово переїхали до Німеччини) помітно позначилася на їхньому рівні й способі життя, сприяла поширенню принципів дружньої взаємодопомоги та колективної праці. Крім того, помітну роль у житті менонітів відігравали різні благодійницькі програми: допомога людям похилого віку та сиротам, медичне обслуговування, влаштування притулків, будинків для глухонімих тощо.

колон
Меноніти Україна, фото 1920-х років

Так само колективно, всім миром поселенці боролися з бідністю. Малоземельним селянам надавали орендовані або резервні угіддя, допомагали фінансово. Як результат, заможні менонітські громади майже не знали класового розшарування й, відповідно, жодних гострих соціально-економічних конфліктів — "класової боротьби" в менонітських колоніях не спостерігалося.

Проте в чому-чому, а в розпалюванні класової ненависті радянська влада не мала собі рівних. Безумовно, згуртованих і дружних німецьких селян було практично нереально переконати віддати своє майно в колгоспи добровільно. Всі пропагандистські кампанії давали майже нульовий ефект. Але в умовах суцільної колективізації колоністи були приречені. Компартія активно застосовувала механізми "розкуркулення", пошуку та ліквідації "ворогів", на особливо стійких чекав Голодомор 1932–1933 рр. Можна сказати, що так своєрідно радянська влада вирішила національне питання — страта голодом зрівняла представників абсолютно всіх національностей, які жили на українській землі й не побажали віддати все нажите більшовицьким погромникам.

Втім, зауважимо, що німецькі колоністи, на відміну від українського населення, все ж були у трохи кращій ситуації, бо отримували чималу закордонну фінансову допомогу від різноманітних міжнародних організацій, з якими активно співпрацювали: Німецької менонітської допомоги (НМД), Голландської генеральної комісії (ГГК), Канадської менонітської ради з колонізації (КМРК), Американської менонітської допомоги (АМД) тощо. Приміром, упродовж 1933 р. лише з Німеччини було надіслано в Одеську область — 132 тис. крб, Дніпропетровську — 203 тис. крб,  Київську — 90 тис. крб, Донецьку — 60 тис. крб. Безумовно, така фінансова допомога могла врятувати життя селян під час Голодомору 1932–1933 рр., тому вилучення отриманих з-за кордону коштів, згідно з розпорядженням Л.Кагановича, стало масовим, перетворилося на каральну акцію радянської влади.

Органи держбезпеки ретельно відстежували всі випадки фінансових переказів через контрольовані ними радянські банківські установи. Ситуацію з такими переказами промовисто характеризує перехоплений ДПУ лист Є.Ферер — мешканки німецької колонії Альтенау на Одещині, який вона намагалася передати дружині німецького консула в Україні: "Ми бідні німці, гостро нужденні люди, не маємо права прийняти матеріальну підтримку з-за кордону. Той, хто що-небудь отримає й не поверне назад, підлягає штрафу або арешту. Нам не дозволено переказати жодного пфеніга. Червона сволота забирає це собі".

Втім, у радянській державі не було не тільки таємниці листування, а й таємниці банківських вкладів та переказів. Упродовж голодного 1933 р. Міжнародна організація допомоги революціонерам (МОДР) створила 995 ударних бригад з участю майже 70 тис. активістів. Як наслідок, шефам-модрівцям, окрім вилученого зерна, вдалося зібрати у селян ще й 155 тис. крб "добровільних" пожертв до свого фонду підтримки.

ДПУ негайно заарештовувало тих, хто відмовлявся переказувати державі отримані з-за кордону гроші. Адже ще в березні 1931 р. В.Балицький наголошував, що "німецькі, польські та чеські колонії є постійним об'єктом для шпигунства та шкідництва". Його позицію активно підтримувало місцеве партійно-господарське керівництво. Так, донецький партсекретар (у регіоні було кілька великих колоній) наприкінці 1920-х — початку 1930-х рр. неодноразово закликав ДПУ звернути особливу увагу на стеження за людьми іноземного походження. Відповідно, і показники розкуркулення серед нацменшин було набагато вищі за середні. Приміром, у селі Гришино (на Донеччині) 40% селян-німців оголошені "ворогами" й розкуркулені, їхнє майно забране у колгоспи.

"Брехливі" розповіді про голод, листування з іноземними фондами та громадянами, поширення "наклепів" на радянську дійсність, а також отримання коштів від іноземних організацій (за висновком упередженого слідства, ці гроші мали піти виключно на "контрреволюційну діяльність") посилювали репресії. В українському селі максимально загострилася ситуація під час штучного голодомору. Закордонні організації мали відомості про реальний стан справ в Україні, тому фінансова допомога з-за кордону стала надзвичайно активною, збільшуючись рік у рік. Однак вона майже не доходила до адресатів. Приміром, на Одещині в одному з німецьких районів такою допомогою було охоплено до 60% усього населення, проте всі кошти негайно конфісковувалися. Це спричинило величезну смертність серед поселенців. У відчаї окремі з них зважувалися на рішучі кроки. Приміром, німець-поселенець Йоган Завадський звернувся з відкритим листом, протестуючи проти брехні в радянській пресі про нібито відсутність голоду: "У нашому селі раніше було 103 родини, а зараз залишилося лише 18: решта вимерли, причому різали й поїдали дітей".

Радянська влада була зацікавлена у приховуванні правди. У 1933 р. сфабриковано справу великої німецької "шпигунської організації". Її "підрозділи" ліквідовано в усіх великих населених пунктах. Того ж року "розкрито" Польську військову організацію. Польські національні райони ліквідовували. Радянська влада звинуватила їх у тому, що вони виступали "потенційними антирадянськими базами для польських операції". У 1934 р. викрито "фашистські осередки" на Донбасі. Німців-поселенців звинуватили у проведенні "контрреволюційної агітації, спрямованої на знищення колгоспної системи та підрив органів радянської влади".

Усіх, хто наважувався приховувати отримані з-за кордону гроші або відмовлявся "добровільно" віддавати їх державі, репресували. Приміром, ув'язнили Курц Маргариту, яка була своєрідною банківською установою в одній особі: отримувала фінансову допомогу з Німеччини та розподіляла її серед мешканців колонії. У неї вилучили 1670 доларів і радянські гроші. Загалом лише у травні 1934 р. по німецьких колоніях заарештували 85 осіб і склали список на арешт ще понад 60 людей.

У наступні роки будь-які несанкціоновані зв'язки із закордонними організаціями, зокрема листування або отримання релігійної літератури, негайно трактували як участь у контрреволюційних організаціях. У 1935 р. остаточно було заборонено контакти радянських німців із зовнішнім світом. Голова НКВС УРСР В.Балицький залишався послідовним і непохитним. Зокрема, у січні 1936 р. він наголосив, що "німецькі та польські фашисти" намагаються створити свої опорні пункти на Правобережній Україні та Донбасі. Як наслідок, "розкриті" й ліквідовані "фашистські групи": "Вузол" — в Артемівському, Горлівському, Костянтинівському, Краматорському, Постишевському і Мар'їнському районах Донецької області, а також у Дніпропетровській області та на Кавказі й у Сибіру — заарештовано десятки людей, 8 лідерів засуджено до страти; "Авторитет" — у Костянтинівці, Слов'янську, Київській області та на Закавказзі — заарештовано до 40 осіб, 7 страчено; "Люксембуржці" — у Красному Лучі — заарештовано понад 100 людей; "Кільце" — на оборонних підприємствах та в колгоспах Артемівського, Слов'янського, Краматорського і Костянтинівського районів — заарештовано понад 80 людей тощо. Зв'язки з родичами за кордоном або з релігійними організаціями та фондами у цих справах були вагомим аргументом упередженого слідства.

Так в СРСР поняття "ворог" набрало яскраво вираженого не лише класового, а й національного змісту. Можна сказати, що більшовикам вдалося здійснити ще одну революцію, — світ дізнався про принципово новий вид доказу "злочину": належність до певної національності! Сенсаційне відкриття, без перебільшення, викликало революційні зміни в радянській юриспруденції, надзвичайно спростивши доказову базу обвинувачення і дозволивши стахановськими темпами перевиконувати плани репресій. ГУЛАГ безперебійно наповнювався новою рабською силою. Поступово у групі ризику опинилися абсолютно всі національності, крім росіян. Це не означало, що російське населення автоматично отримало індульгенцію, "броню" від репресій, але для представника будь-якої іншої національності відтепер завжди було апріорі на одне звинувачення більше — так би мовити, запасний, проте вбивчий "аргумент". Безперечно, ворог, бо належить до "ворожої" нації. Любов до своєї Батьківщини, історії, мови тощо відтепер треба було максимально маскувати. Адже цим людина додавала собі ще один "злочин" — націоналізм. Націоналізмом (надаючи цьому терміну максимально негативного, кримінально-злочинного звучання) відтепер таврували любов до своєї землі будь-якого народу, крім російського. Любов та гордість за Росію заохочувалися й називалися патріотизмом. Перебільшення? Розглянемо факти.

25 липня 1937 р. НКВС віддав наказ у стислі терміни розкрити й ліквідувати організації "німецьких фашистів". 11 серпня вийшов наказ аналогічного змісту про польські "шпигунські групи" з вимогою заарештовувати всіх, хто відвідує польське консульство. Вже на 1 листопада 1937 р. заарештовано майже 20 тис. поляків, із них 4885 — засуджено до розстрілу. Всього за 1937–1938 рр. репресовано понад 50 тис. поляків і понад 25 тис. німців. Наприклад, у лютому 1937 р. один із німецьких колгоспів неподалік Харцизька на Донеччині повністю обезлюднів, — усіх німців було проголошено "ворогами".

У листопаді 1937 р. в Києві виселено зі своїх будинків і депортовано 5 тис. німецьких сімей, окрім того, було виявлено ініціативу й разом із німцями та поляками заарештовано всіх китайців, котрі мешкали в місті. Австрійський науковець О.Вайсберг-Цибульські, який був заарештований НКВС восени 1937 р., згадував: "У вересні поширилася звістка, що арештовують латвійців, а потім вірменів. Ми не могли зрозуміти, що це означає. Ми не припускали, що ГПУ, розглядаючи політичні переконання людини, за привід до репресій братиме такий неістотний критерій, як її національна належність. Але ми змушені констатувати, що одного дня всі новоприбулі до в'язниці — належали до латвійської національності. Іншого дня — до вірменської". Втім, жителі СРСР швидко звикли й до етнічних чисток.

Зазначимо, що таким чином побудована модель міжнаціональних відносин — із наявністю панівної нації та "менших братів" — виявилася досить життєстійкою, надовго переживши і Сталіна, і Берію, пустила надзвичайно глибоке коріння у головах певної частини населення. Приміром, на судовому процесі над Василем Стусом один зі свідків звинувачення цілком серйозно стверджував, що поет є ворогом народу, бо розмовляв українською мовою. Свідок був щиро переконаний, що це злочин, за який слід карати! Так само, як і однією з перших жертв війни на Сході став Дмитро Чернявський — студент, котрий у Донецьку вийшов на мирну акцію на підтримку України. Стояв під прапором своєї держави. З натовпу, який щиро вважав це злочином і вимагав від присутніх стати на коліна та негайно вибачитися (вибачитися за те, що ти любиш свою Батьківщину, — сталінські кати могли б пишатися: виховали собі надійну зміну!), вибіг убивця й завдав хлопцеві смертельного удару ножем.

Радянські керівники на периферії, не дуже обтяжені інтелектуальним потенціалом й тому не великі майстри офіційної радянської пропагандистської демагогії, відверто озвучували новий курс. Зокрема, секретар партійної організації Красноярська Соболєв наголосив, що "гру" з інтернаціоналізмом треба закінчувати. Всі представники національних меншин, на думку цього чиновника, мали бути "схоплені, поставлені на коліна і знищені, як скажені собаки". Причому надзвичайно важливим є те, що під час проведення так званих національних операцій політичні переконання затриманих не відігравали принципової ролі. Майже всіх членів польської секції Комуністичного інтернаціоналу було розстріляно, польська комуністична партія в серпні 1938 р. під ударами репресій, що знищили майже всіх її членів, мусила саморозпуститися тощо. М.Єжов акцентував: "З цією публікою не треба церемонитися… Треба лише навести докази, що латвійці, поляки та інші, які перебувають у ВКП, є шпигунами і диверсантами". Так в СРСР представників десятків національностей — німців, латвійців, естонців, китайців, корейців, греків, вірменів, болгар та ін. — майже офіційно перетворили на людей "нижчого" сорту, з якими не варто "церемонитися". Зазначимо, що по закінченні Другої світової війни (а точніше, навіть не чекаючи її закінчення) Йосип Сталін ще значно розширив коло "ворожих" національностей, які підлягали депортаціям та репресіям. Були депортовані кримські татари, чеченці, інгуші, балкарці, карачаївці, калмики, турки-месхетинці тощо. "Дружба народів", їх "братні" відносини існували тільки у творчості митців — поетів-письменників і в передовицях радянських газет. Реально ж обійми "старшого брата" несли смерть і приниження.

Отже, риторичне запитання: як Москва поставилася до національних меншин, що проживали на території СРСР? Як дбайлива мати? Як Батьківщина? Батьківщина, котра свідомо створила таку ситуацію, що її громадяни мусили вбивати і їсти власних дітей?! Фактично радянська влада вела неоголошену, але дуже криваву війну. Розкуркулення і репресії, штучний голодомор, який не залишав шансів на виживання, сфабриковане слідство, депортації та швидкі розстріли (часто єдиною підставою для яких слугувало отримання листа або посилки з релігійною літературою від родичів з-за кордону) забрали життя багатьох десятків тисяч колоністів…

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1 коментар
  • poberezny 23 апреля, 18:51 "Польські національні райони ліквідовували" - за весь час був тільки один-єдиний польський «національний» район (імені Мархлевського) на сучасній Житомирщині, який було скасовано 1935 року. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.76
EUR 28.75