Тризуб над півостровом: ОУН у Криму

ларжевский

Читайте також

Якщо хочеш здивувати — вдайся до парадоксу: гарячий сніг, холодна війна, бандерівці у Криму... — вибір чималий. І йдеться не про сучасних "бендерівців", якими так старанно сепаратисти лякали кримських обивателів, а про справжніх членів революційної ОУН, що з'явилися на півострові 1941 р. Ким вони були, що робили, на що сподівалися?

Послухайте оповідь про бандерівців у Криму, розказану ними самими у спогадах Івана Мор'яка, матеріалах карних справ Володимира Шарафана та Леоніда Ларжевського.

"За українське море!"

"Хто володіє Кримом — той диктує свою волю коли не цілому Чорному морю, то з певністю на північному (отже українському) його побережжю… хто панує на Кримі, той панує на Україні, навіть незалежній". Саме так 1936 р. оунівці бачили роль Криму у майбутньому, тож немає нічого дивного в тому, що за першої нагоди (така з'явилася влітку 1941 р.) українські націоналісти спробували поширити свій вплив на півострів, бодай і під німецькою зверхністю.

Головним інструментом реалізації політики ОУН (як мельниківської, так і бандерівської) поза межами Західної України стали похідні групи з кількох (або кількох десятків) активістів, що слідували за вермахтом як перекладачі, робітники та працівників "економічних штабів" і в умовах суворої конспірації мали сприяти українізації органів місцевого самоврядування та допоміжної поліції по всій Україні, аж до Кубані. До Акту 30 червня 1941 р. оунівці мали намір поставити німецьку владу перед фактом відродження українських керівних структур, після — готувалися до антинацистської боротьби.

Кримом планувала завершити свій перехід Південна похідна група ОУН(м), але вона майже повністю загинула від рук німців у Миколаєві, тож на півострові господарями ситуації виявилися бандерівці. Південна похідна група ОУН(б) складалася з 7 підгруп (роїв), дві з яких: А-І під проводом Миколи "Сидора" Чарторийського та А-ІІ під керівництвом Івана Осадчука (пізніше — Степана Теслі), — мусили дістатися Криму. Обидва підрозділи зустрілися під Каховкою, але група Чарторийського незадовго до того ледь вирвалася з лап ХІ зондеркоманди, відтак і мови не було про продовження походу — вцілілі учасники поверталися на Буковину. Люди Івана Осадчука мали завершувати справу самостійно.

Конкуренти

Але не всі мельниківці загинули під час подорожі до Криму. До Сімферополя вдалося добратися провіднику ОУН(м) Борису Суховерському, який у лютому 1942 р. на конспіративній квартирі Базилевича зорганізував зустріч оунівців Ярослава Савки, "Віктора" та "Павлика" з п'ятьма сімферопольцями. Суховерський і Савка розповіли про західноукраїнську інтелігенцію та молодь ОУН(м), відправлену на середньо-східні землі України, роздали газети "Наступ", "Краківські вісті", журнал "Пробоєм". Друга зустріч відбулася на вулиці Профспілковій у квартирі Володимира Шарафана. У мельниківців були ще дві явки — одна на провулку Тихому в Сімферополі, а друга — в млині у Старому Криму. Надалі їхня активність цілком загубилася серед бурхливої діяльності, розгорнутої бандерівцями.

Перекоп

Восени 1941 р. на перешийку точилися запеклі бої: солдати Еріха фон Манштейна поступово перемагали радянських бійців та природні укріплення Перекопу, — відтак націоналісти ОУН(б) чекали на завершення стрілянини серед українських рибалок, що поставилися до них "як до рідних". Тоді ж відбулася і зворушлива зустріч "західняків" із морем. Ось як її згадував Іван Мор'як: "В моїй уяві залишися назавжди цей чудовий образ нашої першої зустрічі з морем. Всі ми відчули, що десь у глибині душі здійснилася наша молодеча мрія. Мрія, виплекана тим усім, що змолоду карбувало нашу національну свідомість та любов до українського моря… Наш рій приніс привіт Чорному морю і склав його від борців української революції і від західноукраїнських земель… Ми стояли над самим берегом моря в одній лаві. Засмалені сонцем і степовим вітром. Друг Іван Осадчук скупими фразами передавав привіт… З тієї сцени ми зробили собі знимку".

У перші дні листопада 1941 р. семеро сміливців увійшли нарешті на півострів. Перекоп, за який пролилося стільки крові, здався їм великим селом, натомість крутизною вуличок вразив Армянськ. Саме тут спільний похід завершився — далі кожен із побратимів мав виконувати своє завдання.

Джанкой та Сімферополь

Першими до Джанкою рушили Роман Бардахівський, Степан Вонкевич та Михайло Любак; Гриць Вольчак, Іван Мор'як, Іван Осадчук і Степан Тесля — подалися до Сімферополя. У Джанкої вдалося налагодити масштабну підпільну роботу: Вонкевич і Любак обійняли посади при міській управі, Бардахівський — у поліції. Підпільні "революційні комітети" з місцевих українців були організовані не тільки в місті, а й у районі.

До Сімферополя люди Осадчука діставалися манівцями, позаяк не мали жодних документів. За кількадесят кілометрів від столиці, в селі Михайлівка Сакського району, підпільники натрапили на невеличку громаду "вільних козаків-українців", які радо зустріли прибулих. Але залишитися там надовго оунівці не могли. Обидва Івани — Мор'як та Осадчук — зупинилися на околиці Сімферополя, Тесля з Вольчаком попрямували до центру. Там їм пощастило — прямо на вулиці вони знайшли українця, який допоміг похідній групі облаштувати перші конспіративні квартири в місті.

"Наша дорога скінчилася. Ми на місці призначення і щойно тепер усвідомлюємо наші дійсні завдання. Після п'яти місяців дороги, від села до села, на возі, опалені сонцем, биті дощами і овіяні степовим вітром, прибуваємо щасливо зі Львова до Сімферополя… Це було з початком грудня 1941 р.".

Діяльність більшовицьких партизанів у Кримських горах, десанти червоноармійців на узбережжя та диверсанти в містах викликали посилення терору з німецького боку, що надзвичайно ускладнювало роботу українських націоналістів, повністю відрізаних від формального зверхника — проводу в Дніпропетровську. На нелегальному становищі група Осадчука видавала себе за жертв репресій НКВС з Білорусі, — місцеві українці допомогли з паспортами.

Зима видалася тяжкою. Підпільники мусили виміняти у Михайлівці віз та коня на харч і розтягнути його до весни. Важко було оунівцям дивитися на напівголодних співвітчизників, а ще важче — в таких умовах "проповідувати їм великі ідеї". Але все це були невеликі складнощі, порівняно з тим, що їм довелося пережити незабаром.

Перший розгром

25 листопада 1941 р. до всіх низових ланок поліції безпеки і СД було надіслано наказ, у якому йшлося: "Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті (Україна), мета якого — створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені". Відтак, СД йшла по сліду українських націоналістів. Поліція безпеки вже у грудні 1941 р. була поінформована про появу в Криму бандерівських груп та про їх кількість.

Перший провал стався у тому ж таки грудні. Прямо на вулиці Сімферополя гестапівці заарештували Івана Осадчука і вислали його до львівської тюрми на Лонцького, де невдовзі розстріляли. Коло мандрів для нього замкнулося, а кримське підпілля зазнало першої втрати. За головного став Степан Тесля.

Далі було гірше, — 10 січня 1942 р. Тесля і Вольчак у Євпаторії потрапили під червоний десант, а точніше — під контрудар німецького гарнізону. Обох підпільників поліція зупинила й вела на розстріл, але їм вдалося втекти. Однак про роботу на євпаторійському напрямі довелося надовго забути.

Ще трагічнішою була доля джанкойських оунівців. У лютому кілька російських колабораціоністів-білогвардійців, що тікали з-під Керчі від наступу Червоної армії, прибули до міста, викрили українське підпілля і донесли на нього в гестапо. Бардахівський разом із побратимами Вонкевичем та Любаком, помічником, шкільним учителем Наконечним та рядовими підпільниками (загалом 14 осіб) були заарештовані і розстріляні. Бардахівському ледь виповнилося 19 років.

Труди і дні

Але вцілілі оунівці продовжували роботу. Щоб, по-перше, мати прикриття своєї діяльності, а по-друге, допомогти місцевому українському населенню, група Теслі започаткувала навесні 1942 р. дві легальні організації: капелу бандуристів та споживчий кооператив "Український консум". Капела невдовзі перетворилася на Український музично-драматичний театр ім. Шевченка, що налічував близько 60 осіб і давав вистави у Сімферополі, Севастополі, Джанкої та Ялті. Зокрема, 2 червня того року відбулася кримська прем'єра "Запорожця за Дунаєм". Директором і художнім керівником працював Іван Петренко, адміністратором — Іван Мор'як, який кожну поїздку використовував для розвитку українського підпілля. Упродовж 1942–1943 рр. вистави й концерти театру так посприяли зростанню національної свідомості місцевих українців, що німецька влада стала перешкоджати його діяльності й навіть заарештувала на певний час директора.

Завдяки "Українському консуму" вдалося налагодити харчування інтелігенції, що найбільше потерпала від голодної зими, зокрема великого художника-баталіста Миколи Самокиша. Пізніше, 7 липня, для цих потреб було створено "Бюро допомоги українцям" ("Стіл допомоги найбіднішому українському населенню"), чиїми стараннями вдалося відкрити в Криму кілька початкових та середніх українських шкіл. Бюро спробувало навіть побудувати автокефальну церкву в Сімферополі, але для неї не вдалося знайти священика. На роботі в "консумі" легалізувався Вольчак, а Тесля, як новий голова всього підпілля, залишався в тіні.

Трохи раніше, 28 червня, при Головному поліцейському управлінні столиці було відкрито спеціальну комісію для виправлення паспортів українцям, помилково записаним як росіяни (за стислий час виправлено близько 4 тис. документів). Але з діяльністю установи стався казус: оскільки поширилися чутки, що українські магазини відтепер обслуговуватимуть лише власників "правильних" аусвайсів, то "через це в українці позаписувалися люди, які самі й батьки яких ніколи не бачили земель України і яким за інших обставин і на думку б не спало перекинутися на українців". Найбільше охочих стати "новими українцями" виявилося серед росіян — особливо народжених на українських землях. Життєвий комфорт був важливіший за радянську ідентичність.

Після налагодження сталого зв'язку з материковою Україною до Криму почала надходити й література: книжки з української історії та літератури, видані як легально, так і самвидавом. Книжки вагомо спричинилися до популяризації самостійницьких ідей, головно серед молоді.

Організація

На середину 1942 р. більш-менш стабільні підпільні осередки було зорганізовано у 12 містах та селах. Для координації їх діяльності 27 вересня 1942 р. оунівці відкрили "Український національний комітет", головою якого став член ОУН(б) Микола Шапар (пізніше загинув під час бойової операції), а заступником з питань освіти і пропаганди — згадуваний вище Володимир Шарафан. У віданні Комітету відтепер зосередилася діяльність Бюро допомоги українцям, комісії з виправлення паспортів та всіх підприємств, започаткованих українцями у Криму.

Восени 1942 р. Мор'як залишив роботу в театрі й зміг налагодити зв'язок із провідником ОУН на півдні України, майбутнім командармом УПА Василем Куком ("Юрієм Лемішем"). Той несхвально відгукнувся про легальну діяльність бандерівців у Криму, позаяк на позосталих землях уже розпочалася партизанська боротьба проти німецьких окупантів. Обстоюючи свою правоту, Мо-р'як доводив, що українське життя на півострові серйозно деградувало за останні роки, відтак і мови не могло бути про підпільну діяльність серед несвідомих мас. "Сидячи в хаті і маючи зв'язок із кількома людьми, ми ніяк не могли б того досягнути, чого досягли впродовж кількох зимових місяців 1942 р.". За рік чисельність оунівців поступово збільшувалася — не лише за рахунок залучення місцевого населення, а й завдяки приєднанню до організації багатьох українців, які прибули до Криму у складі вермахту: перекладачів, господарників, колишніх членів батальйону "Роланд".

Кримський бандерівець

Володимир Шарафан народився 1908 р. в Києві, у 1920-х роках навчався в Зінов'євську (Кіровограді), 1933-го переїхав до Криму. 18 серпня 1941 р. був мобілізований рядовим у 172-гу стрілецьку дивізію; під Судаком, вірогідно після того, як з'ясувалося, що евакуації не буде, разом із однополчанами знищив техніку та документи і подався до лісу. Там був захоплений у полон румунами, але невдовзі втік і вже в листопаді нелегально оселився у Сімферополі.

В грудні 1941-го Шарафан став членом ОУН(м) і господарем конспіративної квартири. Пізніше він так розказував про вступ до лав націоналістів: "Вступив, бо не вірив у перемогу Червоної Армії. Було завдання: підняти національну самосвідомість українських народних мас і підготувати її для боротьби з Радянською владою за самостійне існування України, з цією метою проводити вербування серед провідної української інтелігенції, особливо антирадянськи налаштованої, до лав ОУН".

Найвірогідніше, у лютому 1942 р. Володимир Шарафан залишив мельниківське крило через категоричне неприйняття їхнього курсу на союз із нацистами та вступив до ОУН(б). Ймовірно, так само вчинив і Ярослав Савка. Цікаво, що разом із Шарафаном у підпільники подалися його мати Раїса Григорівна та вітчим Яків Степанович: вони стали зв'язковими між радянськими підпільниками й партизанами — унікальний приклад співпраці в одній родині.

Другий розгром

Успіхи в легалізації бандерівців під дахом національного комітету виявилися нетривалими. У лютому 1943 р., внаслідок зради господині однієї з конспіративних квартир у Джанкої, гестапо схопило Степана Теслю та його помічника Йосипа Куріпку. До речі, це збіглося з розгортанням на Великій Україні антинацистського Руху опору на чолі з УПА і, відповідно, хвилею репресій із боку гітлерівців. Визволити затриманих із підвалів поліції було доручено групам Івана Янчишина (Янцишина), який керував джанкойським підпіллям, та Вольчака. Ризикована операція у травні того ж року провалилася — гітлерівці захопили й замордували одного з визволителів. Деморалізованого Янчишина спеціальний посланець ОУН Євген Стахів, що прибув до Криму за розпорядженням Василя Кука, відправив на Галичину. Про долю Вольчака однозначних відомостей немає. Тесля залишався в ув'язненні чи то до пізньої осені 1943-го, чи то до ранньої весни 1944-го, і під час евакуації німців із Джанкоя був страчений. За зв'язок із Теслею німці розстріляли й перекладача Євгена Шведа, родом із Перемишля.

Але вже в червні 1943 р. Стахів, прибувши вдруге до Криму, "міг із задоволенням ствердити, що всі рани, завдані німецьким апаратом терору, були вже загоєні, а на місце вибулих підпільників прийшли нові молоді борці за волю України".

Нові провідники 
і нові проблеми

Після арешту Теслі в лютому 1943 р. дніпропетровське керівництво взялося формувати новий провід кримської ОУН. Спочатку на чолі було поставлено 25-річну Катерину Мешко "Ольгу" (в шлюбі — Логуш), а 29 серпня її замінив Леонід Ларжевський ("Явір"). Певний час Мешко із помічником Параскевським евакуйовували на "материк" вцілілих після облав підпільників. Мор'як, як представник "старої гвардії, був повністю переведений на нелегальне становище, а в травні — відправлений на Західну Україну. Після зміни керівництва "Ольга" і Шарафан рушили до Дніпропетровська, звідки Мешко виїхала до Львова, а Володимир Шарафан ("Усач") повернувся до Криму.

Перед Ларжевським стояли вкрай непрості завдання — посилити політичну складову роботи оунівського підпілля, налагодити постійний зв'язок із кримськотатарським національним рухом, а крім того, дати раду з формуванням у Криму підрозділів УПА. Що там казати, кожен із пунктів був серйозним випробовуванням сам по собі, а разом вони складалися у майже непосильну проблему.

"Легальний" занепад

Спочатку здавалося, що з поширенням національної ідеології проблем не виникне: канали доставки літератури й періодики працювали, зусиллями самого Ларжевського було надруковано понад 500 листівок політичного характеру, розповсюджувалися матеріали через легальні органи: національний комітет, споживчий кооператив, початкову школу в Сімферополі, директором якої був оунівець Іван Тихонович, тощо.

Але після збройного нападу на гестапо в Джанкої, скоєного в травні, про що вже йшлося, німці вдалися до репресій проти учасників підпілля і повністю втратили довіру до легального українського руху. Розпочався його поступовий занепад: восени 1943 р. було закрито український театр, у жовтні, за невиконання безглуздого наказу надати для охорони залізниці 400 бійців, розпущено Український комітет. Врешті-решт, за прикриття підпільникам залишилися правити кілька господарських установ, але з початком блокади Криму радянськими військами вони ледь животіли.

Початок кінця

Пізньої осені 1943 р. Крим опинився в оточенні радянських військ із боку як Керчі, так і Перекопу. Зв'язок із "великою землею" перервався, наприкінці року Ларжевський відбув до Кривого Рогу. В Криму "на господарстві" залишився лише Шарафан, практично без компетентних кадрів та легального прикриття.

На додачу, розпочалася третя хвиля репресій з боку нацистів. Головною її мішенню були радянські підпільники, але перепало й бандерівцям. Зокрема, опинилися у в'язниці мати й вітчим Шарафана — як партизанські зв'язкові. "Бабусю вдалося забрати з гестапо завдяки фальшивій довідці, що вона лікувалася до війни у психдиспансері. А дідусь був відправлений до таборів Німеччини, вижив, повернувся і доживав на Київщині".

У січні 1944 р., відчуваючи дедалі більшу небезпеку, німецьке командування нарешті вирішило спертися на підтримку місцевого населення. Для цього з органів місцевого самоврядування та національних комітетів росіян, українців і кримських татар мав бути створений автономний крайовий уряд, у відання якого передавалися б не тільки питання цивільного адміністрування, а й командування допоміжною поліцією та загонами самооборони. На березень більшу частину роботи було виконано, український національних рух впритул наблизився до відродження легальних структур, але це була лебедина пісня всіх місцевих націоналістів.

"Визволення"

У квітні 1944 р. радянські війська вдарили по Криму з обох напрямків (півночі й сходу) і впродовж місяця зайняли півострів. Німці боронилися у міру своїх сил, але між героїчною смертю за фюрера та можливістю евакуації обирали другу. З півострова забрали стільки солдатів, скільки змогли, хоч і втрати були істотні.

17 квітня, наче нічого й не сталося, Шарафан був удруге мобілізований до лав 51-ї армії й кинутий на Севастополь, хоча незадовго до того отримав наказ перейти на нелегальне становище. 1 травня в бою за Малахів курган його тяжко поранено й перевезено на лікування до Алушти.

Не встигли радянські "визволителі" добити 12 травня на Херсонесі останніх зовнішніх ворогів — німців, — як узялися за внутрішніх. 18 травня кримських татар, а через кілька днів — вірменів, болгар та греків було депортовано з їхньої Батьківщини. Крим став однотонно радянським.

Епілог

Після розправ із цілими народами настав час зайнятися окремими противниками Москви. У червні 1944 р. за доносом прямо в лікарні був заарештований Володимир Шарафан і через півроку слідства та знущань розстріляний 13 лютого 1945-го. 
В його справі проходило близько 10 осіб. Реабілітований у 1993 р.

Леоніда Ларжевського у вересні 1944 р. спробували завербувати в НКВС, та марно, — він доповів про це своєму провіднику і разом із ним підготував замах на слідчого. Але рівно через рік, у вересні 1945-го, Ларжевського схопили на київській вулиці й доправили до Криму. В січні-березні 1946 р. у його справі заарештували Сергія Курдибанського, завідувача торговельного відділу Сімферопольської міської управи, згадуваного Івана Тихоновича, Леонтія Чепелевського та Михайла Коробаня — інспектора й інженера господарської організації ВІКО. У липні того ж року всіх було засуджено до 8–10 років позбавлення волі. Коробаня реабілітували 1958-го року, інших — аж у 1995-му.

Катерина Мешко у 1943 р. організувала першу Конференцію поневолених народів Східної Європи та Азії, 1944 р. разом із чоловіком переїхала до Західної Європи, 1949-го — до США. Померла у 1991 р.

Євген Стахів у 1946–1949 рр. проживав у Німеччині, опісля — до самої смерті 2014 р.— у США.

…Бандерівці у Криму — феномен, гідний подиву: маленька групка сміливців, що не побоялася кинути виклик тоталітарній системі на специфічній території. Постійно відрізані від каналів поповнення живої сили, перманентно — від грошей та агітаційних матеріалів, інколи — і від керівництва, революційні націоналісти, попри все, налагодили підпільну роботу, організували для неї легальне прикриття і, врешті-решт, зуміли утвердити український рух як третю силу, поряд із російським та кримськотатарським.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 25.49
EUR 28.47