"Велика блокада": як провести вибори у непокірному регіоні

Олеся Ісаюк 18 березня, 00:00
вы_1

Читайте також

 

Наприкінці 1945 р. у Західній Україні різко побільшало радянських військ. У регіон ввели чотири піхотні дивізії внутрішніх військ НКВД і окремий мотострілецький полк — разом 7,5 тис. військових. 

Крім того, спішно перекидали частини 28-ї та 38-ї армій, на додачу до 13-ї та 52-ї, які дислокувалися тут після закінчення війни в Європі. А ще з осені 1944 р. у непокірному краю постійно перебували дві дивізії внутрішніх військ, кавалерійський полк і окремий танковий батальйон. 

Усьому цьому воїнству поставили цілком чітке завдання — остаточно здолати Українську повстанську армію. Її чисельність, за найсміливішими підрахунками, не перевищувала 120 тис. осіб. У "Великій блокаді" проти УПА задіяли 229 тис. військових. Їм належало заблокувати всі без винятку населені пункти у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській, Дрогобицькій, Кам'янець-Подільській, Чернівецькій, Закарпатській, Рівненській, Житомирській, Волинській областях. Від хуторів починаючи і містами закінчуючи.

Блокування відбувалося так. З'являвся гарнізон, який налічував, залежно від того, велике село чи мале, від 20 до 100 бійців. Усі вони були озброєні автоматичною зброєю, оснащені засобами зв'язку, а деколи мали у своєму розпорядженні броньовані автомобілі й легкі танки. 

На входах і виходах з села стояли застави, де затримували всіх підозрілих і тих, хто не мав при собі документів. Наслідком були арешт і слідство, яке закінчувалося розстрілом або багаторічним ув'язненням. За найменшої підозри гарнізонці могли вдертися в будь-яке помешкання під приводом пошуків "бандерівців". Обов'язковою була комендантська година — з певної години вечора і до ранку всі члени родини мали бути вдома. Якщо когось недораховувалися з "недостатніх" для виправдання причин — свободою могла поплатися вся родина. Не дозволялося завішувати вікна — у темні шибки негайно летіла автоматна черга. А що вже казати про запідозрених у допомозі підпільникам — розправа була скорою... 

Те, чого не зауважували прибульці, легко примічали їхні місцеві помічники — бійці винищувальних батальйонів ("стрибки"). Їх набирали як допоміжну силу з місцевого люду — туди йшли як добровільно, так і під тиском. Перед блокадою загальна кількість бійців "допоміжних сил" становила 60 тис. Вони були небезпечні тим, що чудово орієнтувалися в місцевих звичаях і набагато краще знали, хто чим дихає. 

На Західній Україні запанувала військово-поліцейська диктатура. На перший погляд, це була війна виключно з цивільними жителями. Але насправді цивільні стали — вкотре вже — таким собі "офірним цапом", бо режим не давав собі ради з українським визвольним рухом. З іншого боку, блокада й справді виявилася одним з найдієвіших способів подолати широкий повстанський рух. 

Партизанська армія, хоча й була ефективною в лісах і полях, проте постійно потребувала бази — місця, де можна заховати припаси, поїсти, перепочити, отримати інформацію про новини й пересування противника, сховати поранених. Таким місцем було село. Криївки добре підходили як тимчасові або сезонні схованки, але й їх мали запасати їжею і бодай найпростішими побутовими речами. Допомогти могли тільки селяни. Перекриваючи доступ до поселень, повстанців позбавляли баз, можливості поповнювати сили й припаси. У таких умовах вони мусили дбати насамперед про своє фізичне виживання. Блокада відбувалася серед зими — у час, коли проти партизанів був не тільки ворог, а й холод і мінімальні можливості маскування. 

вы_4
Єдиною можливістю відпочити для повстанців був короткий сон у лісі

Одним із суто військових з'єднань, якому випало блокувати села й містечка Західної України, була 38-а армія. Бійцям видали зброю, а політичне керівництво армії зобов'язали "роз'яснити" підлеглим, що і для чого вони роблять. Суть роз'яснень була майже в дусі сучасної путінської пропаганди: "німецько-фашистські шпигуни вбивають мирних жителів". Місцеві мешканці, які нібито тільки й чекають на прихід радянської влади, у цій схемі змальовувалися як беззахисна жертва ситуації і "націоналістів". 

Крім ведення пропаганди, політвідділи стежили, щоб особовий склад підлеглих їм відділів не перетинався з місцевими. Червоноармійці мали жити компактними групами, на віддалі від помешкань селян і за повної заборони будь-яких відлучок. 

Такі заходи тільки почасти можна пояснити небезпекою — і цілком реальною — на окремих бійців чи нечисленну групу могли напасти або зумисне отруїти продуктами. Насправді ж червоноармійці виявилися потенційно "слабкою ланкою", бо чимало з них ловилися на повстанську пропаганду. Як видно зі звітів політвідділів, солдати не поспішали викидати підпільні листівки. Серед повстанських спогадів трапляються сюжети про вояків, котрі під час облав "не помічали" повстанців. Так, повстанця "Богуна" один з бійців навіть урятував: помітивши його під час облави у снігу, не здійняв тривоги, а оминув, тихенько проказавши: "Я не вб'ю тебе... я теж українець". 

Облави відбувалися за першим же сигналом. Щойно надходило повідомлення про появу "бандерівців", у вказаному напрямку негайно виїжджала спецгрупа. Для розвідки "совіти" застосовували й авіацію. Хоч якось урятуватися можна було пересуваючись малими групами. Та взимку однаково залишалися сліди. Пройти непоміченими могли тільки в заметіль, але такі переходи по гірській місцевості надзвичайно втомлювали. А поповнити сили було ніде й нічим — доступ до сіл, де можна було поповнити харчові запаси, перекрили. 

Відтак лісові вояки з кінця січня 1946 р. почали нападати переважно на пункти зв'язку, а "улюбленим" об'єктом їхніх диверсій стали комунікаційні кабелі. Але за такої кількості, з одного боку, повстанських груп, які мусили постійно маневрувати, а з іншого — загонів внутрішніх військ, сутички були майже неминучі. 

Повстанці не тільки уникали ударів — вони завдавали їх самі. Блокада, що розпочалася в перші дні січня 1946 р., не зменшила їхніх атак. Згідно зі звітом Станіславському обкому партії, попри наявність у кожному селі гарнізону чисельністю мінімум 20 осіб, напади на урядові споруди, функціонерів влади, атаки на гарнізони не припинялися. 

Протиповстанські експедиції і перебування гарнізонів у селах та містечках супроводжувалися розгулом терору і мародерства. Убитих у бою повстанців зазвичай виставляли на публічний огляд, а іноді зганяли все село на впізнання. Не поодинокими були прилюдні розстріли, повішання й випадки садизму: у містечку Лопатин у криницях втопили 70 полонених повстанців, а в Бібрці, невеличкому містечку під Львовом, начальник місцевого райвідділу міліції власноруч відрубав голову полоненому підпільникові. Гарнізони, що складалися з військових, поводилися трохи "коректніше" щодо населення, а енкаведисти просто лютували. 

Щоб остаточно зламати підпілля, застосували навіть бактеріологічну зброю — на "чорний ринок" агенти НКВД закинули ампули з заразним матеріалом черевного й висипного тифу, який продавали як ліки від обох хвороб. Наслідком була тяжка епідемія тифу. 

Не витримували навіть партійні працівники, прислані на роботу в регіон центральною владою. Один з них, голова Підгаєцького райвиконкому на Тернопільщині, у лютому 1946 р. описав діяльність гарнізонів так: "Бійці і командири цих підрозділів замість боротьби з бандами тероризують місцеве населення, займаються грабунками, мародерством, порушенням... законності, руйнують будинки, пияцтво і хуліганство — система". Основним підсумком розгулу гарнізонників на Підгаєччині, за словами цього ж голови, стали кілька безпідставних убивств мирних жителів і навіть дітей, систематичні крадіжки, щонайменше два спалені господарства, хронічні грабунки — з них доведено лише 16. В інформаційному зведенні, яке підготували для заступника голови Раднаркому Л.Корнійця, повідомляється, що за січень 1946 р. за "порушення соціалістичної законності" відкрито кримінальні справи проти 265 працівників "органів", а ще 379 справ передано до Особливої інспекції. Судячи зі звітів, розстріли на місці й грабунки цивільних були "на порядку денному". 

Подібні демарші партпрацівників середнього рівня не припинили лавини узаконеного насильства. Воно було потрібне не тільки для остаточного придушення повстанського руху, а й для проведення виборів до Верховної Ради УРСР. Цим першим повоєнним виборам надавали особливого значення — вони мали легітимувати в регіоні нову владу. 

вы_3
Такі листівки повстанці активно поширювали серед населення

Вибори відбулися 10 лютого 1946 р. Відбулися суто формально, бо на дільниці потрапили не більш як 40% виборців. Основну масу довелося гнати "голосувати" силою або ж змушувати прийти погрозою взяти заложників з мешканців села. 

"Прелюдією" до виборів стали обстріли лісів з танків та артилерії, у містечка ввели механізовані роти. У селах на узвишшях виставили кулеметні застави, на виборчих дільницях — посилену охорону. Населення не могло пересуватися без спецперепусток. 

Попри всі ці заходи й загальну атмосферу страху настрій населення передано однією фразою з офіційного звіту: "На Сибір поїдемо, а на вибори не підемо". У десяти районах вибори повністю бойкотували. Багато де в ролі виборців виступили бійці гарнізонів. В одному селі жінка, яку силою привели голосувати, кинула закривавлений бюлетень в обличчя голові виборчої комісії зі словами: "Ось вам ваша демократія!". Попри все це, вибори таки провели і результати намалювали. Після того, як селяни довідувалися, що в їхньому селі звідкілясь узялося 99,9% голосів за "блок комуністів і безпартійних", справа, траплялося, закінчувалася стихійними мітингами. 

вы_2
Повстанська агітація проти виборів. 1946 р.

Здавалося б, мети досягнуто — нову владу "легалізовано". Але блокада тривала й далі. Зняли її аж у квітні 1946 р., а коштувала повстанцям щонайменше 5 тис. загиблих. "Війна після війни" тривала до початку 1950-х рр... 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
2 коментаря
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 24.80
EUR 27.50