Юлія Ганущак: "Помилування не просила, бо не так була вихована…"

Марта Гавришко 13 березня 2015, 22:00
Ганущак

Читайте також

 

 

 

У збройній боротьбі ОУН і УПА були задіяні тисячі українських жінок, які поспіхом опановували нові для них соціальні ролі: розвідниць, зв'язкових, пропагандисток, друкарок, санітарок. У жертву приносили кар'єру, молодість, особисте життя і здоров'я. На відміну від багатьох дівчат, які йшли у підпілля за нареченими, шлюбними чоловіками, братами, рятувалися від репресій, Юлія Ганущак (псевдо Галичанка) працювала в ОУН передусім через свої переконання. Через це стала ворогом і мішенню для радянської влади.

Дівчина з зеленою хусткою

Народилася 31 січня 1915 р. в селі Довпотів Войнилівського району на Станіславівщині в сім'ї дяка. Батько —Йосип Степанович Ганущак, мати —Розалія Петрівна Ганущак. У сім'ї окрім Юлії було ще троє дівчат — Наталія, Марія, Євдокія — і двоє хлопчиків, які померли немовлятами. 1930 р. закінчила семирічну початкову школу. Попри скромні заробітки, того ж року батьки віддали доньку до щойно відкритої платної Дрогобицької української гімназії імені Івана Франка при "Рідній школі". Заклад став форпостом спротиву полонізації освіти. Колишній організатор стрілецького руху полковник Українських січових стрільців (УСС), а тоді вчитель історії, географії й руханки Іван Чмола організував у гімназії два пластунські курені: 18-й — імені Івана Франка і 36-й — імені Ольги Кобилянської (згодом Людмили Старицької-Черняхівської). Кольорами пластових хусток у хлопців були темно-синій, у дівчат — зелений.

Але у вересні 1930 р. польська влада заборонила "Пласт". Почалися арешти його діячів. Директорові гімназії Володимиру Кузьмовичу присудили три місяці арешту. Організація перейшла у підпілля. Юлія ніколи не сумнівалася, вступати їй до "Пласту" чи ні. Для тогочасної західноукраїнської молоді скаутський рух був стилем життя і можливістю офіційно здобути альтернативні знання, вміння і навички. Участь у "Пласті" сприяла не лише патріотичному становленню Юлії, а й формуванню її організаторських здібностей. Деякий час вона була курінною, координувала роботу різних гуртків, навчала молодших. Після звісток про Голодомор у Великій Україні збирала кошти на допомогу голодуючим. За це дістала попередження від дирекції гімназії, що боялася репресій влади.

Яскраві сторінки життя Юлії пов'язані зі щорічним таборуванням пластунів у Підлютому (Рожнятівський район на Івано-Франківщині), що щедро фінансував Андрей Шептицький. Саме там була лікувально-відпочинкова резиденція митрополита, яку називали "кедровою палатою". Протягом місяця юнаки й дівчата (окремо одне від одного) навчалися і відпочивали в цій місцевості. Щонеділі пластуни відвідували літургію у місцевій церкві, на якій часто був присутній Шептицький.

Романтичні образи пластунських буднів міцно закарбувалися у пам'яті Юлії Ганущак. Навіть на 80-му році життя вона весело наспівувала пісню "Пусти ж мене, мати, до табору", яку дівчата часто виконували вечорами біля щотижневої ватри.

Окрім літніх таборів, найкращі пластуни брали участь у туристичних походах, що їх організовували вчителі гімназії. Юлія часто потрапляла до числа тих обраних, кого Іван Чмола брав у похід на карпатські гори Маківка і Ключ (Сколівський район на Львівщині), де у 1914–1915 рр. відбувалися бої між УСС і російською армією під час Першої світової війни. Наставник водив своїх учнів франковими місцями Львівщини, розповідав про великого Каменяра.

Після закінчення гімназії вирішила реалізувати себе на педагогічній ниві. Працювала вихователькою у приватних садочках Калуша. У 1936–1937 рр. пройшла однорічний курс навчання у Львівській вищій торговельній школі. Водночас займалася активною громадською роботою. Була секретаркою просвітницького товариства "Відродження" в Калуші. Організовувала юнацькі гуртки від "Союзу українок" і "Рідної школи" в селах Мостище, Болохів, Березниця, Збора, Верхня в Калуському районі. Розробляла для них навчальні курси, які погоджувала з управою цих товариств. Тоді ж уперше потрапила під приціл польської влади. Була оштрафована за те, що під час уроку історії назвала політику Польщі щодо Галичини і Волині у 1919–1921 рр. загарбницькою.

Три підпілля

"Люди тішилися, а я заплакала", — згадувала Юлія Ганущак початок першої радянської окупації Західної України у вересні 1939 р. Гнітюче враження справляла неохайність червоноармійців, які, за її словами, "де прийшли — там хотіли танцювати". Тривога підсилювалася страшними картинами більшовицького "раю", яскраво описаними у знаменитому "Холодному Ярі" Юрія Горліса-Горського. Книжку вперше видали у Львові коштом Андрея Шептицького 1934 р. Оунівці, до числа яких Юлія належала ще з 1932 р., передавали її з рук у руки.

З вересня 1939-го вчителювала у селі Верхня, потім — у селі Мостище на Калущині. У педагогічному середовищі з'явилися сексоти, на думку яких Ю.Ганущак не досить старанно дотримувалася нових навчальних програм. Це привернуло увагу чекістів, які двічі викликали її на допит. Про загрозу арешту попередив інспектор Калуського районного відділу освіти член ОУН Тарас Банах. Відтоді, з лютого 1941 р., перейшла у підпілля. Переховувалася в селах Верхня, Нова Верхня, Мостище Калуського району. З весни 1941-го стала членкинею ОУН. У травні цього року радянська влада розкуркулила і репресувала її батьків як "зрадників батьківщини" (мати повернулася в Довпотів 1946 р., а батько помер на засланні 1942-го).

З надією зустріла в Калуші проголошення Акту відновлення української державності 30 червня 1941 р. Збирала від місцевого населення кошти на розбудову державних структур. Невдовзі нацистська влада розпочала арешти активістів ОУН. В орендованій активісткою квартирі в Калуші гестапівці провели обшук. Вчителювання в Довпотові ставало небезпечним. Вигадуючи вагому причину для звільнення, Юлія виробила фальшиву медичну довідку. "З таким "туберкульозом", як у вас, напишу — житимете сто років", — жартував лікар, який поставив "діагноз". Знову перейшла у підпілля. З весни 1943 р. до лютого 1944-го була провідницею жіночої сітки Калуського окружного проводу, потім — жіночої сітки і референтури Українського Червоного Хреста Станіславівського обласного проводу ОУН.

Роботу Ю.Ганущак у підпіллі на якийсь час перервав гострий конфлікт з її давнім другом, а тепер провідником Станіславівського обласного проводу ОУН Ярославом Мельником-"Робертом". У 1930-х рр. вони разом працювали на Калущині. "Роберт", а тоді "Владко", обіцяв згадати про неї у своїй майбутній книжці "Мрії молодого революціонера", яку не судилося написати. У 1940-х Галичанка і Роберт мали в підпіллі різні завдання, але однаково ревно їх виконували. Утім, вище становище Роберта в організаційній структурі ОУН призводило, на думку Галичанки, до зловживання ним владою. Ішлося, зокрема, про зверхню, агресивну манеру спілкування, порушення домовленостей, безпідставні звинувачення її в несумлінному виконанні обов'язків. Галичанка вважала, що така поведінка "Роберта" продиктована не стільки його запальним характером, скільки упередженим ставленням до потенціалу жінок у контексті визвольної боротьби. На знак протесту Ю.Ганущак у серпні 1944-го звільнилася з посади референтки УЧХ Станіславівщини.

Керівництво ОУН не бажало втрачати досвідчену підпільницю. Від січня 1945 р. Галичанка стала першим референтом УЧХ новоствореного Дрогобицького обласного проводу ОУН. До її обов'язків входило: заготівля медикаментів, організація лікування поранених і хворих бійців УПА, облаштування підпільних шпиталів, медичне обслуговування населення в запіллі, організація санітарних вишколів. У співпраці з господарською референтурою ОУН вона організовувала допомогу сім'ям підпільників, збирала продукти й одяг для упівців. Крім того, організовувала курси пропагандистів і співпрацювала зі Службою безпеки ОУН, для якої дівчата виконували функції зв'язкових і розвідниць.

Щоденне життя Галичанки було емоційно напруженим, позбавленим комфорту, а деколи й елементарних побутових умов. "Ми вернули в ліс у Корчин Дашавський, залізли під густу ялину. Наламали гілочок, постелили і посідали, притулившись спинами до стовбура смереки. Так просиділи цілу ніч. Коли настав день, ми почули, що в селі облава. Треба було десь сховатися, а ми не маємо сили встати — все тіло задубіло", — згадує про одну зі своїх зустрічей з Ю.Ганущак під час більшовицької облави в селі Угольня Стрийського району взимку 1945 р. підпільниця Катерина Данилів-Гаврилів-"Зелена". Тогочасні естетичні уявлення про жіночу красу різко дисонували з реаліями сірої підпільної буденності. Молода незаміжня Галичанка для конспірації носила темний простий одяг, хустку на голові, не користувалася косметикою. "Ніяких нагрудників, ніяких шовків. Як звичайна сільська баба — боса, з покаліченими ногами", — згадувала Юлія про свій зовнішній вигляд.

Самовіддану працю Галичанки належно оцінило командування УПА. Наказом Головного військового штабу від 25 квітня 1945 р. її нагородили Бронзовим хрестом заслуги (БХЗ), який присуджували за боротьбу з окупантом і жертовну організаційно-політичну діяльність. Попри те що через підпілля пройшли тисячі українських жінок, на сьогодні відомо про 74, які отримали відзнаки "Хрест бойової заслуги" і "Хрест заслуги", з них 45 мали БХЗ.

У лещатах системи

Галичанка кваліфікований і досвідчений працівник оунівського підпілля, "ідейна" оунівка з високою ерудицією серед українських націоналістів… Необхідність арешту продиктована також і тим, що в особі "Галичанки"-"Марії" оунівське підпілля втрачало сильного й авторитетного керівного працівника, одного з організаторів націоналістичної роботи в області, відсутність якого істотно підривала підпілля і завдавала відчутного удару по його роботі", — писав виконувач обов'язків начальника Управління МГБ у Дрогобицькій області підполковник Мороз у таємній доповідній записці на ім'я міністра державної безпеки УРСР генерал-лейтенанта Савченка від 22 червня 1946 р. Допомагала чекістам спецкур'єрка Дрогобицького обласного проводу ОУН під агентурним псевдонімом "Оксана".

3 червня 1946 р. Галичанка перебувала на явочній квартирі в селі Верхнє Синьовидне Сколівського району. Агентка Оксана, обмотавши хустиною голову, поскаржилася "Галичанці" на сильний зубний біль і швидко покинула помешкання. Аж раптом увійшли два високопоставлені чиновники органів держбезпеки Дрогобиччини Литвинов і Мальцев. Юлія не встигла спалити організаційні документи, які стали "вєщдоками". Спершу у Дрогобицькій, потім Лук'янівській тюрмі в Києві її "активно й неослабно допитували", аж до часткової втрати слуху, який більше не відновився. "Коли били в Дрогобичі не витирала кров, аби бачив, що мені робить", — згадувала Ю.Ганущак про слідчого. Піддавали "внутрішньокамерній обробці", кидали в карцер. Голодування на знак протесту не давало очікуваного результату. Ю.Ганущак згадувала: "Помилування не просила, бо не так була вихована…"

1 листопада 1946 р. Військовий трибунал Київської області засудив її до 10 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Відбувши 9 років, 7 місяців і 13 днів заслання в Мордовії, а потім Новосибірську, достроково звільнена завдяки частковій амністії. 1956 р. повернулася в рідний Довпотів інвалідом І групи з діагнозом деформуючий поліартрит. Важко хворіла. Померла 5 серпня 1997-го на 83-му році життя.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
3 коментаря
  • Юрій Ганущак 16 марта, 21:22 Хоч це ніби і не моя родичка, але приємно. Серед великої рідні Ганущаків зрадників не було. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • krav46 16 марта, 00:16 Она помнит большевистские облавы и преследования, а мы помним бандитские нападения из-за угла и зверские убийства мирного населения и гражданских служащих. Чем больше будете прославлять бандеровцев, тем скорее развалите Украину.
    Коваленко Егор 15 октября, 11:14
    Это ты как помнишь? По методичкам кпССовским?
    Відповісти Цитувати
Реклама
Курс валют
USD 24.88
EUR 28.34