З прокурорів — в адвокати

Юрій Рудницький 11 квітня 2014, 18:10
фото

Читайте також

Владислав Желенський на судовому процесі проти Степана Бандери представляв сторону обвинувачення. А після Другої світової війни став одним із найпалкіших прихильників українсько-польського примирення

У працях українських істориків Владислав Желенський проходить насамперед як "головний обвинувач Бандери" на варшавському судовому процесі (листопад 1935 р. — січень 1936 р.).
І при цьому майже поза їхньою увагою залишається інший бік діяльності Желенського — його участь у діалозі між українцями та поляками, розділеними спільною трагедією братовбивства. Виняток становить хіба що праця івано-франківського історика Миколи Геника "Владислав Желенський і проблема польсько-українського примирення після Другої світової війни" ("Проблеми слов'янознавства". 2010. — Вип. 59. — С. 101–109).

Та навіть поляки, згадуючи своїх земляків, котрі доклали зусиль до примирення двох народів, називають насамперед ім'я Єжи Гедройця (1906–2000), засновника й редактора польського громадсько-політичного і літературного журналу Kultura. І майже ніхто — Владислава Желенського, Гедройцевого друга та однодумця…

Ранні роки.
Знайомство з Гедройцем 

Владислав Марцелій Желенський (1903–2006) герба Цьолек— уродженець України. Народився в невеличкому селищі Пархач (нині Межиріччя) на Сокальщині (правда, в одному з інтерв'ю стверджував, що народився у Львові). Внук видатного польського композитора і піаніста Владислава Марціяна Желенського (1837–1921) і небіж відомого польського журналіста, критика та письменника Тадеуша Боя-Желенського (1874–1941), розстріляного нацистами у Львові в липні 1941р. разом із групою польських університетських викладачів. 

В 11 років Владислав Желенський, на той час краківський гімназист, втратив батька — Станіслава Желенського. Батько був відомим у Кракові архітектором, а під час Першої світової війни служив ад'ютантом у генерала Тадеуша Розвадовського і помер після смертельного поранення в одному з боїв. 

Вступивши на правничий факультет Варшавського університету, Владислав переїхав до столиці Польщі. Певний час жив там у свого дядька Тадеуша, навчання поєднував із підробітками. Там, у будинку Боя-Желенського, він і познайомився з Єжи Гедройцем. Уже тоді Гедройць-гімназист замислювався над створенням "осередку незалежної політичної думки". Юнацька приязнь із часом переросла в міцну дружбу двох інтелектуалів. І однодумців — у тому числі й в "українському питанні".

"З "кресами"
ніхто не рахувався…" 

Напружені відносини між двома народами у Другій Речі Посполитій не викликали у Владислава Желенського захвату. Не в останню чергу вину за цю напругу він покладав на "народних демократів" ("ендецію") — учасників польського націоналістичного руху, а згодом — членів політичної партії, очолюваної Романом Дмовським (1864–1939), головним противником "коменданта держави", маршалка Юзефа Пілсудського. 

"У міжвоєнній Польщі, — згадував Владислав Желенський, — провадилася спрощена націоналістична політика. З "кресами" ніхто не рахувався так, як вони того заслуговували, навіть з огляду на національний склад. У Львові траплялися локальні українсько-польські сутички, котрі перенеслися на частину Східної Малопольщі (Східної Галичини. — Ю. Р.). Я сам народився у Львові, але був вільний від цієї атмосфери, від цього тиску. Потім зіштовхнувся з конфліктами, які розігрувалися в Перемишлі та в інших містах пограниччя… В гімназії Замойського перетиналися між собою різні політичні течії, але велику перевагу мали осередки "ендецькі", вороже налаштовані щодо національних меншин". 

У 1920-х рр. прибічники "пілсудчиків" підтримували низку українських структур — як-то Український науковий інститут, Польсько-українське товариство, Східний інститут тощо. Так, на маршалкові лежить відповідальність за "пацифікацію" Східної Галичини восени 1930 р., коли у відповідь на саботажні акції ОУН там прокотився вал репресій. Була то акція недалекоглядна і в підсумку немудра, бо "під каток" потрапили переважно люди, котрі не мали стосунку до ОУН, а наслідком стало лише посилення антипольських настроїв серед українців. Але в 1934 р. Пілсудський розробив законопроект щодо захисту прав національних меншин — який однак був заблокований урядом. Фактично, в Другій Речі Посполитій у національному питанні домінувала лінія Романа Дмовського — прибічника повної асиміляції українців.

Однак знав пан Владислав й інші приклади. 

"Мій дядько був війтом у селі, де переважну більшість становили українці, відтак умів розмовляти українською. Цю школу співжиття я проходив під час канікул, які там проводив", — говорив він. І не без жалю додавав: "Але не в усіх була така ситуація"… 

"Процес Бандери" і те, що було після нього

Розслідування вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького (1895—1934) та подальший судовий процес у Варшаві над його організаторами, у тому числі й Степаном Бандерою, стали початком кар'єрного зростання 31-річного Владислава Желенського. На початку слідства він був судовим практикантом. А вже на судовому засіданні виступав як віце-прокурор Варшавського окружного суду. В 1935 р. його взяли в апарат Міністерства юстиції Польщі, де він став куратором усіх "українських" справ. 

За спогадами журналіста української газети "Діло" Івана Кедрина, акредитованого на "варшавському процесі", сторону обвинувачення представляв прокурор варшавського Апеляційного суду Казимир Рудницький, "але фактично обвинувачував, ставив запити і бувголовною пружиною
розправи (судового проце-
су. — Ю. Р.) Владислав Желенський". Йому ж доводилося вести допит деяких свідків. Відтак Єжи Гедройць, який дуже цікавився цією справою, міг дізнаватися про всі її подробиці безпосередньо від свого товариша.

Наведені вище спогади Желенського схиляють до висновку, що суто по-людськи він не міг не замислюватися над ненормальним станом українсько-польських відносин у міжвоєнній Польщі. Але як державний службовець мусив виконувати покладені на нього обов'язки. Зрештою, як пише той-таки Кедрин, справа про замах на Перацького велася під контролем польської політичної поліції. З іншого боку, на самого Желенського чинився тиск з боку ОУН, яка намагалася його залякати. Попри це, він довів справу до кінця. Але особистість головного підсудного справила на нього враження. "Від нього била невичерпна енергія та фантастична сила", — писав Желенський про Степана Бандеру в своїх спогадах через багато років. 

Спогади ці були написані на прохання Єжи Гедройця, викладене в червні 1956 р. в одному з листів до Желенського. Обидва вже мешкали на еміграції в Парижі. За задумом Гедройця, це мало започаткувати дискусію в середовищі української та польської еміграції і зрештою підвести їх до пошуку шляхів примирення. Над спогадами про "процес Бандери" Владислав Желенський працював понад 15 років. 1973 р. вони вийшли друком у Парижі в рамках проекту "Бібліотека "Культури" під назвою "Вбивство міністра Перацького". 

Як і слід було очікувати, книжка "вистрілила". В еміграційному середовищі, що гуртувалося навколо видань "Визвольний шлях" та "Українське слово", авторові закидали упередженість і спробу дискредитації національно-визвольного руху, а інколи — і фактологічну неточність. Інші ж українські політемігранти почали критично переосмислювати дії як польської державної влади, так і українського підпілля. Так, головний редактор американського емігрантського тижневика "Українське життя" Фома Лапичак писав, що вбивство Броніслава Перацького не принесло користі ні українцям, ні полякам: зрештою, і ті, й інші опинилися в однаковому становищі, зазнавши поразки від комуністів. На думку Лапичака, українці в міжвоєнній Польщі мали би більше уваги приділяти формуванню національної інтелігенції та розбудові власних громадських структур. Діяльність ОУН, на його думку, цьому лише шкодила. З іншого боку, наголошував головред "Українського життя", польська влада сама спровокувала напруження між двома народами і "заохотила" українських націоналістів тим, що так і не виконала обіцянок надати українцям національно-територіальну автономію, натомість утискуючи їхні права.

Справа "львівських професорів"

Завдяки публікації спогадів Желенського у польському й українському емігрантських середовищах було порушено й інші дражливі теми відносин між двома народами у ХХ ст. Наприклад, справу про страту нацистами львівських професорів у липні 1941 р. Серед поляків ходила версія, буцім до неї причетні українці з батальйону "Нахтігаль". Для Владислава Желенського це була особливо болюча тема, але водночас і справа честі — адже серед страчених, нагадаємо, був його дядько. 

Розслідуванню "справи львівських професорів" пан Владислав присвятив майже півстоліття, по крупинках збираючи документи, що стосувалися тих подій. Так утворився "архів Желенського". Частина його нині перебуває в Інституті генерала Сікорського в Лондоні, частина — в Архіві нових актів у Варшаві. 

Копітка праця Владислава Желенського принесла свої результати. По-перше, вдалося знайти й заарештувати деяких організаторів та виконавців того злочину. По-друге — переконливо довести непричетність "Нахтігалю" до розстрілу львівських професорів. Щоправда, як зазначає Микола Геник, питання можливої участі в цьому інших українців залишилися нез'ясованими. 

"Знаходження спільної моральної мови"

"Позиція Желенського зводилася до необхідності докладного з'ясування ситуації, яка затруювала атмосферу польсько-українських відносин, а не до доведення провини української сторони", — зазначає історик Микола Геник. Очевидно, саме це й принесло колишньому обвинувачеві на "процесі Бандери" авторитет та довіру серед українців на еміграції. 

Звичайно, діалог не був легким. Наприклад, головний редактор паризького "Українського слова" Мирослав Стиранка нерідко закидав Владиславу Желенському замовчування антиукраїнських акцій Армії Крайової. Желенському, своєю чергою, доводилося документально спростовувати деякі сумнівні звістки — наприклад, про нібито причетність АК до знищення у Львові в липні
1944 р. близько 3 тис. українців. Але переломним, на наш погляд, моментом у діалозі між Желенським та його опонентами (а, можливо, і взагалі між українською й польською еміграцією — принаймні в Парижі), враховуючи знакову в певному сенсі постать колишнього прокурора на "процесі Бандери", можна вважати те, що той-таки Стиранка згадав і про факти співпраці УПА з АК. І важливо, що це зробив саме українець, а не поляк, — що теж, як видається, можна вважати результатом процесу діалогу, започаткованого мемуарами Желенського. 

Надалі між цими двома діячами встановився плідний діалог. Желенський, зокрема, брав участь у грудні 1979 р. у спільній українсько-польській конференції з нагоди 50-річчя ОУН, де з головною доповіддю виступав Стиранка. Тоді ж Владислав Желенський заявив про свій намір написати власну розвідку про вбивство головного отамана УНР Симона Петлюри (до речі, він виступав на боці українців у суперечці щодо постаті Петлюри між українськими та єврейськими емігрантами). На той момент він входив до керівництва Польсько-українського товариства в Парижі.

Створення польсько-українських товариств на еміграції було започатковане ще в 1950-х роках у Нью-Йорку, але поступово перекинулося і на Західну Європу. В червні 1976 р. таке товариство виникло в Парижі. Владислав Желенський узяв активну участь у його роботі. Через два з половиною роки він був обраний до керівництва Товариства, а в грудні 1980 р. очолив його. Працюючи в товаристві, він дбав про залучення до діалогу між українцями та поляками молодого покоління емігрантів, які не зазнали всіх жахів двостороннього протистояння і братовбивства, а також брав участь в організації спільних наукових конференцій по всій Європі. 

На одній із таких конференцій у Мюнхені Желенський зустрівся з науковцем і літератором Володимиром Янівим — діячем ОУН, який уже після "варшавського процесу" разом із Бандерою проходив на суді у Львові (травень — червень 1936 р.) у справі вбивства комісара радянського консульства Майлова. Ті, хто в 1930-х роках перебували по різні боки барикад, цього разу були об'єднані, за словами Яніва, бажанням працювати заради майбутнього — "щоб уникнути ситуації, в якій вирішують зверхність і ненависть". 

Знаковим актом, спрямованим на зближення двох народів, став ініційований Владиславом Желенським спільний українсько-польський заупокійний молебень у польському костьолі в Парижі по смерті кардинала Української греко-католицької церкви Йосипа Сліпого. Надалі він неодноразово підтримував греко-католиків і був прибічником створення патріархату УГКЦ. 

Сам Желенський у листі до відомої діячки українського жіночого руху Мілени Рудницької, яка однією з перших його щиро підтримала, витлумачив свій підхід до двостороннього діалогу таким чином: "Наші народи... розташовані поблизу сусідами, мають одинакові цілі: свободу і незалежність, повинні об'єднатися дружбою і взаємоповагою…. Дорога до цього веде через знаходження спільної моральної мови і однакової етичної позиції". 

Цьому кредо, яке залишається актуальним для всіх, хто прагне порозуміння та єднання між польським і українським народами, Владислав Желенський був вірний до кінця свого довгого життя. Помер він у Парижі у віці 103 роки. Похований на польському цвинтарі Ле-Шампо в Монморансі.

Відспівували пана Владислава в тому ж костьолі, в якому проходив спільний молебень поляків і українців за упокій душі Йосипа Сліпого…

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 25.33
EUR 28.60