Чого чекати Україні від протистояння Росії і Заходу

14 жовтня, 00:00
кремль

Читайте також

Уже не тільки Кремль, а й Захід дедалі частіше вдаються до риторики часів "холодної війни", яка майже півстоліття тримала в напрузі світ. На зміну заспокійливим проповідям прийшли різкі заяви Керрі, Джонсона та Олланда, витримані в дусі хрестоматійних спічів Тетчер і Рейгана.

Вихід Росії з угоди про утилізацію збройового плутонію, озвучена Москвою готовність збивати будь-які непізнані (читай — американські) цілі в сирійському небі, заяви високопоставлених військових у США про реальну загрозу війни між двома наддержавами, жорстка резолюція ПАРЄ (в якій європейські політики нарешті назвали очевидний факт на ім'я — "російська агресія в Україні"). Дедалі більше прикмет, які дозволяють прогнозувати воскресіння епохи "холодної війни".

Ще вчора Москва, Вашингтон, Берлін і Париж спільно примушували Київ до одностороннього виконання мінських домовленостей. Але скасований візит Путіна до Франції та зрив домовленості про зустріч "нормандської четвірки" сигналізують про можливе виникнення нового геополітичного тренду.

DT.UA попросив відомих експертів у галузі геополітики і безпеки відповісти на запитання: Росія і Захід сповзають у стан "холодної війни". Якими можуть бути наслідки цього (плюси й мінуси) для України?

Анатолій Гриценко, лідер партії "Громадянська позиція", екс-міністр оборони України:

Гриценко
 

Холодної війни не буде. У її класичному розумінні — як тривалого, збалансованого, договороспроможного і загалом прогнозованого для планети протистояння двох потужних військово-політичних блоків, двох потужних економічних систем (із різною ідеологією побудови), фактично — двох антагоністичних світових полюсів. Чому?

По-перше, Росія, попри всі її потуги й амбіції, на роль світового лідера вже не тягне — через непорівнянний із колишнім СРСР потенціал та через відсутність міцних надійних союзників, які б дозволили претендувати на формування світового полюса. Не виконавши роль гаранта безпеки, відведену їй як постійному членові Радбезу ООН, Росія сама перетворилася на загрозу війни гарячої, і це вже проблема планетарного масштабу.

По-друге, за останні десятиліття у світовій ієрархії піднялися й продовжують підніматися нові гравці, потужні в економічному і військовому планах, у тому числі з можливістю нарощування/створення ядерного потенціалу та високоточної зброї підвищеної потужності, — це насамперед Китай, Індія, Туреччина, Ізраїль, Саудівська Аравія та ін. Вони ще більше розмивають і подрібнюють на непередбачувані осколки колись усталений, зрозумілий двополюсний світ.

По-третє, не так давно потужний західний полюс сьогодні через внутрішні суперечності, політику ізоляціонізму, відсутність адекватного відповідального лідерства — розмитий, не консолідований і неефективний у прийнятті рішень планетарного масштабу. Десятиліття миру і процвітання після Другої світової послабили пильність Заходу, перетворили західні союзи й армії на паперово-бюрократичні структури, знизили мотивацію належного фінансування оборонної сфери, створили ілюзію, що, мовляв, військову агресію можна відбити шляхом переговорів.

Нарешті, вже зрозуміло, що сформована система міжнародної безпеки вочевидь нездатна контролювати ситуацію на планеті й гарантувати мир навіть тоді, коли ключові гравці, здавалося б, домовилися і діють заодно. Отже, попереду нас чекають серйозні виклики та випробування, значно більш непередбачувані й не контрольовані ключовими гравцями, ніж це було в період холодної війни.

Що робити Україні в таких несприятливих зовнішніх умовах? На мій погляд, дві речі. Перше — вижити як цілісній державі, відійти від навислої прірви failed-state і прискорено зміцнювати себе економічно, політично, соціально та, безумовно, у військовому плані.

Друге — усвідомити, що плани вступу до НАТО/ЄС у досяжному майбутньому не реалізуються, а тому поглиблювати відносини партнерства, у перспективі — союзництва, на двосторонній основі, насамперед зі США та Великою Британією; розвивати військово-технічне співробітництво з Ізраїлем, Туреччиною; вигідно торгувати з Китаєм, Індією, Південною Кореєю, іншими країнами Азії й Африки.

У момент, коли передбачувана вами холодна війна раптом перейде в гарячу фазу, Україна має бути ціліснішою, набагато сильнішою, ніж тепер, і з теплими, дружніми, як мінімум — не ворожими відносинами з ключовими державами світу. 

Костянтин Грищенко, екс-міністр іноземних справ:

Грищенко
 

Можливість розгортання повномасштабного конфлікту між РФ і США становить загрозу не тільки для України, а й для Європи та, потенційно, всього світу. Відтак, прогноз щодо плюсів і мінусів не може бути однозначним. Поглиблення конфлікту, особливо якщо Росія жорстко підтримуватиме режим Б. Ассада в Сирії, розриватиме дво- і багатосторонні угоди з контролю над озброєннями, блокуватиме врегулювання конфлікту на сході України, — може призвести до формування широкого консенсусу в США і Європі щодо продовження економічних санкцій та посилення політичного тиску на Росію. Тому наступному президентові США може бути вигідна демонстрація рішучості у згуртуванні Заходу задля відсічі РФ, хоча й не всі в Європі будуть від цього в захваті. У середньостроковій перспективі це може істотно послабити Росію в політичному та економічному планах, відвернути від неї тих, хто нині її підтримує.

Водночас, подальша ізоляція Росії, прив'язана до вимоги кардинально змінити свою політику, може становити серйозну загрозу для України. Якщо вже нічого буде втрачати, виникатиме бажання загострити конфлікт, не озираючись на можливі наслідки, оскільки всі важелі впливу та стримування з боку Заходу на той момент будуть вичерпані.

На мою думку, Україні необхідно вжити всіх заходів, щоб якомога швидше запропонувати ефективний сценарій безпекового та політичного вирішення конфлікту на сході України в контексті реалізації Мінських домовленостей. Українська влада, а також Франція, Німеччина та РФ постійно заявляють, що альтернативи цим домовленостям немає. Відтак, треба зосередити всі зусилля, щоб якомога швидше вийти на реальну дорожню карту конкретних покрокових заходів із їх виконання. Для цього потрібна креативна й ефективна комунікація на всіх можливих рівнях, як з учасниками "нормандського формату", так і з командою майбутнього президента США.

Володимир Горбулін, екс-секретар РНБОУ, директор Національного інституту стратегічних досліджень:

 

Горбулин
 

Негативні наслідки

  • стратегічна уразливість України як країни, що розміщена між двома ворогуючими таборами та нормативно не входить до жодного з них, перебуває в "сірій зоні" безпеки і не користується безпековими гарантіями систем колективної безпеки;
  • небезпека подальшої ескалації конфлікту на Сході України і перетворення української території на зону нестабільності й арену прямого збройного протистояння, що негативно позначиться на економічно-інвестиційній діяльності та інфраструктурному розвитку, послабить транзитний потенціал (наслідком чого стане неможливість скористатися стратегічним розташуванням України на карті Європи в економічних цілях);
  • подальша мілітаризація РФ, збільшення російського угруповання на кордонах України, підвищення його боєздатності;
  • використання Росією антизахідної риторики як виправдання її агресивної політики щодо України та інформаційно-пропагандистське обґрунтування військових дій РФ на українській території;
  • погіршення відносин України з країнами-союзниками та партнерами РФ;
  • перспектива тривалої економічної рецесії внаслідок збільшення витрат на оборону, розриву торгівельних зв'язків з РФ і країнами СНД.

Позитивні наслідки

  • повернення інтересу США і НАТО до регіону Центрально-Східної Європи, в результаті чого Україна може претендувати на статус важливого партнера і поглиблену увагу Вашингтону, а також розраховувати на конкретизацію термінів її членства в НАТО;
  • збільшення допомоги Україні з боку західних партнерів в економічній та військовій сферах;
  • посилення стратегічної важливості української незалежності та територіальної цілісності як ключової рубіжної ланки боротьби з РФ;
  • сприяння демократичним та економічним перетворення в Україні з метою її трансформації на державу-модель для пострадянського простору задля розхитування російського табору;
  • утвердження невідворотності інтеграційного руху України до європейських та євроатлантичних структур;
  • поглиблення двосторонньої та багатосторонньої військово-політичної співпраці України з країнами ЦСЄ, які є потенційними об'єктами російської агресії.
  • І головне. "Сповзання" у перманентне протистояння виключає можливість компромісу між Заходом і Росією за рахунок суверенітету України.

Сергій Дацюк, філософ і публіцист:

Дацюк
Сергій Дацюк

Холодною війною називають період у протистоянні Заходу і Радянського Союзу в проміжку між закінченням Другої світової війни та розпадом СРСР. Вона характеризувалася такими ознаками.

По-перше, обидві сторони уникали прямого конфлікту, оскільки існувало обмеження на застосування ядерної зброї, визнане обома сторонами.

По-друге, попри те, що США й СРСР зустрічалися в конфліктах у Кореї, В'єтнамі, Афганістані, прямих сутичок не було.

По-третє, жодна зі сторін не намагалася провокувати іншу на безпосередній конфлікт.

Як легко помітити, деякі моменти в нинішньому конфлікті не є характерними ознаками. Цього разу Росія не намагається уникати прямих конфліктів, війни. Навпаки, впродовж останніх років, починаючи зі збройної агресії в Україні, Росія постійно провокує США і ЄС на безпосередній бойовий конфлікт.

Цього разу Росія прямо загрожує ядерною війною і каже, що вона готова застосовувати ядерну зброю. Цього раніше не було. В останні роки холодної війни навіть було роззброєння. Цього разу про жодне роззброєння не йдеться. Навпаки, ідеться про озброєння, про нарощування Росією свого військового потенціалу.

Тому цю війну холодною можна називати дуже метафорично. Швидше, це переддень повноцінної гарячої війни, із, у тому числі, й застосуванням ядерної зброї.

Україна не повинна плекати ілюзій. По-перше, якщо війна розпочнеться звичайними озброєннями — вона обов'язково зачепить нашу країну. По-друге, хоч Україна — без'ядерна держава, вона також може постраждати від ядерного удару, оскільки Росія розглядає нашу країну як агента Заходу, агента США. По-третє, незважаючи на те, що в нас немає захисту від ядерної зброї Росії, Україна може використати цю війну для відвоювання своєї території.

Андрій Єрмолаєв, директор Інституту стратегічних досліджень "Нова Україна"

Між війною і миром

Ермолаев
Андрій Єрмолаєв

Страх.Безпосередні учасники й історики-дослідники трагічної Першої світової (яка дала старт другій — Тридцятилітній війні) свідчать, що напередодні 1914 р. світ не відчував і не очікував насування безодні. Саме тому події першої половини XX ст. сприймаються й відчуваються як катастрофічні. Початок століття XXI вирізняється тим, що події та очікування переповнені катастрофізмом й очікуванням майбутніх потрясінь. У цих очікувань є мова і образи — "Третя світова", початок якої — "нова холодна війна".

Ніби світ уже "знає", яким буде і які правила цього трагічного майбутнього. Ролі розписані, втрати пораховані, визначений ландшафт. Картина майбутньої катастрофи складена в картинках і образах, інтерактивних картах та ідеологічних кліше. Всі необхідні умови для початку. У глобальному світі й ігри стали глобальними.

Це дуже характерно для людини і суспільства — входити в період глибоких змін в одежі "минулого досвіду". Здається, так простіше й легше, "впізнаваніше" пережити неминуче. Керована подоба — як ліки від страху справжніх, глибинних змін.

"Третя світова" і її "холодний етап" — зручне прикриття для переходу до нової, глобальної багатополярності.

Подоба. "Холодна війна" минулого, XX ст. найчастіше бачиться як велика битва добра зі злом, свободи і комуністичного тоталітаризму. І за кадром залишається те, що після завершення "другої Тридцятилітньої війни", яка поставила жирний хрест на "золотій епосі лібералізму", світ занурився у глобальну конкуренцію на основі форсованого науково-технічного прогресу, перманентних технологічних революцій та приголомшливо швидкого освоєння світових ресурсів розвитку — територій, сировини, людського капіталу. За кілька десятиліть на планеті не залишилося жодного "закритого суспільства", транснаціональний капітал у різних політико-ідеологічних оболонках проникнув у всі сфери життя, конкуренція змістилася від товарів і послуг до соціальних світів та різних типів соціальної організації. Два табори — соціалістичний і капіталістичний — як конкуруючі способи соціальної й економічної мобілізації для "інвестицій у майбутнє". У боротьбі за людський капітал упали не тільки економічні, а й цивілізаційні кордони. Мотиви, цілі й ідеали — "постіндустріальний світ", як його поспішили визначити футурологи, — стали новим епіцентром конкуренції. Людина з її мотивацією, культурними запитами і цілепокладанням сама стала унікальним товаром, а конкуренція за облаштування світу, який її оточує, обумовила перетворення ТНК на олігополії, без кордонів та "-ізмів".

"Неоліберальна глобалізація", "паралельні сучасності", "багатополярний світ" — такою стала мова кінця XX ст., після "краху комунізму" і наступного "краху однополярності". Глобальна криза лише виявила обмеженість ресурсів і велетенські спекулятивні втрати в цій конкуренції. "Європеїзація" й "вестернізація", "ісламський світ", "русский мир", "китайський шлях" — конкуруючі стратегії нової, посткризової хвилі глобалізації.

Подоба не означає тотожність. "Нова холодна війна", яку сьогодні пов'язують із протистоянням Росії та Заходу, "русского мира" і "євроатлантичної цивілізації", — лише частина, пазл, фрагмент нової реальності. Зручний, ефективний і дуже технологічний. Ніщо так не мобілізує суспільства й міждержавні союзи, ніщо так не мотивує до економії, затягування пасків і консолідованих інвестицій приватного капіталу, держави й суспільства в нові проривні технології. В умовах фактично розколотого Заходу кероване протистояння вигідне як антикризовий рецепт для обох сторін.

"Нова холодна війна" Росії і Старого Заходу стає для її учасників унікальним способом самоорганізації та консолідації в умовах реальної багатополярності, без претензій на глобальну перемогу. У цьому — її основна, сутнісна відмінність від холодної війни двох глобальних конкуруючих систем століття XX. Оскільки "русский мир" потрібен нині тільки росіянам, щоб зберегти власну реставрацію й не допустити подальшого розпаду пострадянської Росії. А "євроатлантика" — єдиний спосіб утримати в цілісності кризовий Захід, не допустити його розбрунькування на два конкурентних полюси — ЄС і "тихоокеанський альянс". Жертва Англії — Брекзіт — видасться не такою вже болісною, враховуючи потуги відродити Британську Співдружність як великого посередника двох розколотих полюсів, та ще в умовах конкуренції з іншими полюсами.

Ще однією важливою особливістю "нової холодної війни" стало кероване зниження ризиків реальних конфліктів. Досвід гібридних конфліктів став технологією. Ядерна зброя свого часу стала однією з головних причин трансформації війни в другій половині XX ст. Ініціатори Пагуошського руху першими озвучили нові загрози й ризики для світу. І переважна більшість конфліктів 50—80-х років минулого століття стали полігоном цієї ж таки гібридності — простіше кажучи, непрямих зіткнень основних противників, "молекулярних воєн", вибіркового застосування військових технологій. Війни в Кореї і В'єтнамі, Єгипті й Лівії, військові конфлікти в Латинській Америці — ті ж таки "гібриди", які продемонстрували можливості й масштаби керування соціальними процесами в окремих країнах і цілих регіонах із допомогою "зелених чоловічків", спецслужб, інформаційної зброї та політичного проектування. Українська й сирійська війни століття XXI — трагічний тираж цього досвіду, як не сумно це визнавати.

Ігровий характер "нової холодної війни" тим більше очевидний, коли врахувати роль і масштаб світового медіапромислового комплексу, що розігрує на своїх екранах "ИскандерGo" і "ПэтриотGo". І це в епоху кіберзброї та тотального стеження до розмірів кошеняти з нашийником GPS або ГЛОНАСС, розвідсистем типу "Эшелон" і тотального SWIFT!

За кадром — і наявні "технології стримування", не менш, коли не більш значимі, ніж так звана "зброя стримування". Йдеться про об'єкти ядерної енергетики, хімічні та інфраструктурні об'єкти, глобальну комунікаційну інфраструктуру, ураження чи навіть пошкодження яких можуть за своїми наслідками перевершувати локальні військові зіткнення з використанням зброї локальної дії.

І ще одна заувага. Переконаний, що в цій диявольській грі кожна більш-менш впливова персона, чи то держдіяч, чи то воєначальник, чи диверсант — на олівці й умовному гачку, щоб, не дай Боже, не вийшов за рамки правил і меж гри. Це до питання про роль тиранів у сучасному світі та їхні реальні можливості.

Масштаб. "Нова холодна війна" буде швидкоплинна в часі (2—3 роки), істерична за тональністю, локальна за дією. Але дуже вигідна для учасників, вона стане елементом їхніх національних і транснаціональних антикризових стратегій, форсованої модернізації та зміни технологічних укладів. Її кінець — це початок нового переговорного процесу про глибоку трансформацію правил торгівлі та політичної організації світу. Реформа ООН і зміна її характеру та складу. Нові підходи до забезпечення і підтримки глобальної безпеки. Встановлення правил нового світопорядку в умовах реальної багатополярності. Це коли стисло.

Такі структури, як ЄС і НАТО, пройдуть неминучу трансформацію. Росія отримує шанс на власну модернізацію економіки за рахунок мобілізаційної моделі зміцнення Євразійського регіону, особливо після зміни еліт у країнах — партнерах Росії по Митному союзу. "Розрядка" буде представлена світу як продукт примирення тільки після здійснення змін.

Вибір. Український пазл у цій грі — один із найбільш трагічних і непередбачуваних. Дауншифтінг національної еліти очевидний. Шок війни як травматичний синдром на час вимкнув раціональне мислення, звівши завдання національної політики до перемоги над "гібридним противником" та інтеграції в стару реальність ЄС у процесі розпаду.

Нова національна самосвідомість формується на основі конфлікту і з допомогою конфлікту. Рівень толерантності знижений до чорно-білого, "свій — чужий". Але найбільш тривожне — відсутність в інтелектуальному й політичному просторах навіть спроби визирнути "з хати". Жадібність і егоїзм правлячих груп вражає. Навіть ризик ізоляції і "примус до миру" не спрацьовують. Звідси сумний висновок про неминучість нових потрясінь та уроків. Яких — тема окремої розмови.

Але все ж — що важливо і слід усвідомити? Насамперед, свою глобальну відповідальність за власний розвиток. Знайти в собі сили вгамувати гординю й піти на серйозний внутрішній діалог про новий український світ. При цьому виходити з ключового посилання: шлях до нового внутрішнього світу ще важчий і болючіший, ніж так звані реформи. Ціна миру — і новий устрій країни (Конституція), і "культурний вестфалітет" (регіони), і цивілізована, без зброї та переворотів, зміна еліти (вибори).

Нині критично важливо усвідомити, що після Путіна, Порошенка, Обами й Меркель теж буде життя. Народи й еліти неминуче шукатимуть ту ж таки "формулу нового світопорядку", яка буде пов'язана не з "безпекою кордонів", а з безпекою розвитку.

І другий важливий компонент — нова соціальна організація. Це головна конкурентна переваги держав в умовах багатополярної глобалізації. Мовою нашої політики це звучить інакше: зміна соціально-економічного курсу і опора на власні сили. Але це не апеляції до тарифів і не заклики варягів-консультантів. Це просто інший шлях, побудований на довірі до власного інтелекту і вміння інвестувати в національний людський капітал.

Зовсім останнє. Кожен робить свій вибір. Мій особистий цивілізаційний вибір — бути людиною. І тільки потім — решта. Тому зупинити війну й повернути довіру людей до спільного майбутнього — таким я бачу завдання кожного українського політика, який ще не остаточно втратив совість і честь.

Богдан Яременко, голова Фонду "Майдан закордонних справ":

Яременко
Богдан Яременко

Сучасна політична ситуація у світі характеризується зростанням напруженості між основними гравцями на тлі наростання глобальних і національних економічних, екологічних, соціальних та інших проблем, а також бажанням цих гравців, радше, використовувати зазначені проблеми один проти одного, ніж спільно шукати способи їх уникнення чи подолання.

Розігруючи свої політичні партії, Росія, Китай, США йдуть на підвищення ставок. У безпековій та оборонній сферах ця гра зайшла так далеко, що спроба підняти напруження на наступний рівень може спровокувати відкритий глобальний конфлікт.

При цьому "українське питання" — далеко не єдине і далеко не найскладніше в цій грі. Навіть у своєму регіоні Україна не є окремим питанням чи проблемою, а сприймається, як частина ширшої картини у протистоянні від Балтики до Кавказу та Середземного моря між Росією і США, Росією і НАТО, Росією і ЄС.

Але, крім цієї регіональної "гарячої точки", є значно складніші та більш вибухонебезпечні "геополітичні розломи" від Японії до Філіппін (із багатьма гравцями й учасниками, кожен із яких представляє ще більші союзи чи об'єднання) і від Сирії до Ємену (з великою кількістю регіональних учасників, які мають тісні або й союзні відносини з найбільшими ядерними державами). Імовірність масштабного загострення з переростанням у глобальну війну з участю всіх основних гравців у зазначених двох регіонах, можливо, навіть вища, ніж у Європі чи конкретно в Україні.

На сьогодні Україна позбавлена можливості вести активну міжнародну політику з урахуванням усіх зазначених і неназваних зон конфліктів чи конфліктних інтересів. Україна не має ефективного уряду, здатного на таку гру, не має ресурсів для такої гри, не має об'єднаного суспільства, яке могло би швидко знайти відповідь на перші дві проблеми.

За цих обставин розмова про те, що для України краще (подальше загострення чи поступове згасання напруженості) або створює потенційно кращу ситуацію, — виключно теоретична вправа. За будь-якого розвитку подій, зокрема в протистоянні Росії зі США, НАТО і ЄС, викликає серйозний сумнів здатність нашої держави не лише впливати, а й скористатися можливостями, які створюватимуть відповідні тенденції.

Подальше загострення відносин і зростання напруженості між РФ і США, НАТО і ЄС видається вірогіднішим сценарієм. Схоже, РФ стратегічно вирішила, що "війни ніколи більше не відбуватимуться на російській території", і розпочала масштабну гібридну агресію проти Заходу. Можливо, Росія не планувала цього на нинішньому етапі, а просто виявилась втягнутою у відповідні процеси через помилковий прогноз реакції Заходу на окупацію Криму та війну на Сході України. Наразі не зрозуміло, чи є в росіян тверезий розрахунок наявних ресурсів для такої війни, чи є план виходу з неї. Водночас, попри значні структурні проблеми у власній економіці, Росія активізує невійськові компоненти гібридної агресії (інформаційні та ідеологічні диверсії, кібернетична війна) з дрібними військовими провокаціями (які, цілком можливо, керуються одним — приховати драматичну різницю у звичайних озброєннях між РФ та Заходом). Мета такої політики — створення для Заходу великої кількості комплексних внутрішніх і зовнішніх проблем, які послаблять його до такої міри, що він або втратить здатність чинити опір РФ, або буде змушений піти на домовленості з Росією (на сьогодні низка російських представників держави та неурядового сектору закликає до укладення "нового Гельсінського договору", хоча зрозуміло, що під цим — погано замасковане бажання отримати "нову Ялту").

Попри здатність РФ вести агресивну наступальну кампанію, наразі незрозуміло, чи досяжна поставлена росіянами мета. Захід (з обох боків Атлантичного океану) спершу перейшов до політики "стримування і діалогу", але останнім часом дедалі частіше можна почути про нинішню ситуацію, що вона "гірша за холодну війну", а то й про "невідворотність прямого збройного конфлікту з РФ".

Конфлікт перебуває в такій стадії і має так багато компонентів, із власною внутрішньою логікою, — що передбачити можливість кардинальної зміни тенденції до наростання протистояння наразі важко. Логіка конфронтації бере гору.

На сьогодні видається очевидним, що чим більше ускладнюються відносини між Заходом і РФ, тим сприятливішою для України стає ситуація у питанні вирішення маленьких тактичних завдань: пояснити, що немає "української кризи", а йде війна; що Мінських домовленостей неможливо виконати (щонайменше, деяких пунктів з їхніми формулюваннями).

Але ситуацію, коли загострення відносин між Заходом і РФ перейде у стадію збройного чи неконтрольованого протистояння, слід вважати смертельно небезпечною для нашої держави.

По-перше, хоча такий розвиток подій сьогодні виглядає більш імовірним у Сирії, не виключено, що саме наша держава може стати тим театром бойових дій, де розгортатиметься зазначене збройне протистояння між РФ і Заходом.

По-друге, Україна не має союзників. У разі початку світової війни ми або залишимося без будь-якої допомоги ззовні (при нездатності політичної еліти забезпечити внутрішню єдність), або муситимемо обирати сторону протистояння без жодних гарантій безпеки чи навіть потенційних вигод для себе (єдиний вірогідний спосіб реалізації популярного українського пропагандистського гасла про те, що на Донбасі Україна захищає європейські цінності). Найімовірніше, така ситуація матиме драматичні наслідки для українського народу та української державності.

Менш вірогідний сценарій нормалізації відносин між РФ та Заходом несе в собі цілком реалістичну загрозу, що "українське питання" і стане предметом компромісу — згодою Заходу на встановлення якоїсь форми домінації Росії над Україною з одночасним зменшенням "присутності" РФ в якихось інших регіонах. Така домовленість не відбулася досі виключно через те, що наразі Росія демонструє недоговороспроможність, цілеспрямовано підвищує ставки у глобальному торзі, загострює ситуацію й не виявляє інтересу до компромісу із Заходом на інших, ніж російські, умовах.

"Найкращим" варіантом для України в контексті гіпотетичної "глобальної нормалізації" може бути згода між РФ і Заходом про статус-кво в Україні. Росія не рухається далі, Україна не намагається повернути території (насамперед — Крим), Захід стримує Україну, зберігаючи над нею протекторат. Але неодмінною передумовою такої домовленості є необхідність для Заходу усвідомлювати Україну частиною свого правового, ціннісного, політичного, культурного і безпекового простору. З огляду на нинішній стан боротьби з корупцією, реформ, стан розвитку громадської думки (нетерпимість, нетолерантність у питаннях, які є чутливими для європейців) і суспільної організації (олігархат), таке сприйняття України несформоване і навряд чи виникне в найближчій перспективі.

Іншою проблемною стороною рішення про "статус-кво" є те, що воно не зобов'язуватиме Росію відмовитися від невійськових форм агресії — економічної, політичної, культурно-гуманітарної, інформаційної. Чи варто нагадувати, що Україна не виробила ніяких ефективних форм захисту у зазначених сферах. За таких обставин теоретична домовленість про "статус-кво" не буде тривалою.

Усе це наштовхує на думку, що найкращим, з погляду інтересів України, варіантом розвитку відносин між Заходом і РФ на найближчу перспективу могло би бути "контрольоване загострення". Збереження поміркованого рівня протистояння, без переходу до відкритих збройних форм. Україна потребує більше часу для вирішення концептуальних проблем внутрішнього і зовнішнього розвитку.

Але, по-перше, вірогідність розвитку подій за цим сценарієм — не найвища.

Окрім цього, зазначений сценарій передбачатиме замороження конфліктів в Україні на невизначену перспективу. Хоча, слід визнати, позитивних сценаріїв для України наразі просто не існує.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.10
EUR 28.01