Чому не всі протести однаково страшні для диктатури

Iван Валюшко 7 квітня, 19:29
москва протест
Іван Трефілов / Радіо Свобода

Читайте також

Кожен диктатор починає зі спрощування.

Е.М. Ремарк 

Тисячі громадян, незгодних з корупцією у вищих ешелонах влади, що вийшли на мітинги по всій Росії, спричинили справжню навалу коментарів, які можна стисло описати словами польського оглядача видання Newsweek Міхала Кацевича "зламана пасивність". 

Звичайно, на тлі шестирічної перерви у виявах масового невдоволення одночасні мітинги у 82 містах можуть здатися революцією галактичного масштабу. Все ж висновок про моментальний злам того, що плекалося роками, — украй поспішний. Справедливіше було б сказати: пасивність дала тріщинку, бо апатія і політична байдужість міцно засіли у масовій свідомості росіян. Проте за Кацевичем потягнулися Кара-Мурза, Носик, Боровий та інші опозиціонери в Росії й поза її межами, що взялися за улюблену справу політика-популіста – видавати бажане за дійсне і будувати прогнози на історичних паралелях.

2 березня 2017 р. Фонд боротьби з корупцією О.Навального оприлюднив результати антикорупційного розслідування стосовно нинішнього прем'єр-міністра Росії Д. Медведєва. У фільмі "Он вам не Димон" і на однойменному сайті докладно описано корупційну імперію, що складається з мережі благодійних організацій, оформлених на довірених осіб глави уряду, через які відмивалися державні кошти і купувалася найдорожча нерухомість. Федеральні ЗМІ появу фільму проігнорували, чим особливо розлютили громадян, котрі переглянули його на сервісі YouTube. 14 березня Навальний закликав людей виходити на вулиці, 2 тижні громадяни організовувались і 26 березня таки вийшли. 

Звідусіль посипалися полярні заяви про те, що диктатура сягнула свого дна (чи піку – то вже з якої позиції дивитися) і що народ дозрів до активних дій. Провладні аналітики почали ототожнювати ситуацію з українською Революцією Гідності, доводячи схожість сценарію і повну готовність до протидії йому. Опозиція пішла у своїх прогнозах іще далі – за аналогією з подіями "арабської весни", передусім "фінікової революції" в Тунісі, виник дискурс російсько-білоруської весни (25 березня влада розігнала демонстрантів у Мінську). Схильність обох сторін до переоцінки власних сил відома. Мабуть, це саме той випадок, коли можна сказати: з Києва таки видніше. Перші реакції в Україні на події в сусідів розділилися: від обурення, що українці без ентузіазму сприймають репортажі з Москви, — до сміливих заяв, що режими Путіна й Лукашенка почали сходити на пси. По-перше, процес їхньої анігіляції може розтягнутися на покоління. По-друге, маючи досвід таких протистоянь, українцям не слід переоцінювати сусідські антикорупційні потуги. 

Не всякий мітинг — уже "Майдан"

У російському сегменті розважального Інтернету набула популярності іронічна думка про те, що перегляд фотографій за 25–26 березня примусив одного любителя страусів у Ростові сумно зітхати за втраченими можливостями. Насправді у 2013 р. саме за аналогічним сценарієм розвивалися події в Києві, що й примусило В. Януковича згодом прощатися з батьківщиною. І на цьому схожість закінчується. 

Соціальні протести аж ніяк не є універсальним виявом громадянського невдоволення: в одних країнах вони мирно починаються і так само завершуються, в інших — відбуваються вуличні зіткнення з різним набором правових та політичних наслідків, а в третіх — можуть привести до зміни політичного режиму чи початку справжніх бойових дій. Невдячна це справа — порівнювати непорівнюване. Всерйоз проводити паралелі між Майданом, "фруктовими" революціями в арабських країнах та протестами в Росії й Білорусі — те ж саме що ладнати дерев'яне з синім, важке з високим, футбол з поліцією, демократію з астрономією. Потрібні спеціальні умови, аби створити єдиний шаблон, у якому всі частини пазла стануть на свої місця. Можна скільки завгодно спекулювати на тему "ну й що вам дав цей Майдан", але він виявив ту прірву, яка пролягла між звичайними українцями та росіянами з білорусами у плані прагнення до кращого завтра. У Києві між учасниками протесту й автозаками були сотні метрів, які важко долалися слугами режиму, — тоді як у Мінську спеціальні будки на колесах їхали вслід за шеренгами "чорних космонавтів" і поодинокими втікачами. Протистояння "стінка на стінку" в Києві майже зводило нанівець потуги правоохоронців висмикувати окремих "майданівців" із тісного кола, — у Краснодарі, Москві, Саратові, Іжевську натовп просто спостерігав, як автозаки запаковувалися новими "агентами Госдепа". Білоруси свідомо пожертвували громадянськими правами на користь матеріального становища, росіяни взагалі згодні колінкувати, аби їхня країна встала з колін, жити в страху, щоб Росію боявся (і "поважав") увесь світ. І найголовніше — українці були першопрохідцями в застосуванні фанери проти автоматів, а росіяни й білоруси, дозволивши ЗМІ нав'язати свою інтерпретацію наших подій, протест такого масштабу ототожнюють із державним переворотом та громадянською війною. 

Тим часом ажіотаж перед проведенням заходів (заявки чи анонси про мітинги подано у понад сотні російських міст) свідчить про реальний суспільний запит на проведення антикорупційної акції широкого масштабу. Це особливо важливо в контексті традиційно низьких протестних настроїв у країні. Одвічні надії російських лібералів на "безпощадний бунт" зазнали нищівної поразки на думських виборах 2016 р. Безжальна соціологія каже, що лише 18% росіян уможливлюють масові акції в разі падіння рівня життя, а 15% — допускають протести з політичними вимогами. Проте особисто взяти участь у таких заходах готові лише 12% у разі погіршення рівня життя і 10% – для досягнення політичних цілей. Реально на вулиці вийшло ще менше, і вочевидь не з ідеологічних або політичних міркувань. Людей найбільше турбують зростання цін (72%), бідність і зубожіння (47%), зростання безробіття (37%). Істотний мобілізаційний потенціал цих проблем тривалий час нейтралізувався відсутністю політичної сили, яка б могла очолити протести, та емоційним спадом, близьким до депресії, що його переживає суспільство. Так, Навальний здобув певні політичні дивіденди, але й він навряд чи претендує на роль вождя революції. До того ж немає жодних гарантій, що "добробутний" протест перетвориться в рух за повалення режиму. Вікова патріархальна традиція не дозволяє ствердно відповісти на запитання, чи піде далі посполитий люд у своїх вимогах, якщо Путін знизить ціни, підвищить зарплати і дасть роботу.

Результати
"соціального експерименту"

Особливу увагу викликала демографія протесту: активного ядра не утворилося, проте основною рушійною силою стали школярі та студенти. Це окрема категорія громадян, які у всіх державах частіше діють імпульсивно, ніж раціонально. І приписувати їм високу політичну свідомість на тлі загальної зневіри трохи необачно, проте варто визнати, що майбутнє Росії залежить саме від неї. Покоління, яке позбавлене згубного впливу радянського менталітету (не беручи до уваги Юнармію та інших любителів штурмувати муляжі Рейхстагу), не має власного досвіду пресування з боку держави, але може уявити Росію без Путіна, здатне взяти гору своїм романтизмом і вірою в краще. На цю небезпеку, однозначно, зверне увагу й Кремль, що вже вловив чіткий сигнал про погіршення відносин із молоддю, тому намагатиметься перетворити акцію в суто епізодичний спалах активності. Прес-секретар президента Д.Пєсков уже заявив, що молодь "виходила на мітинги за гроші".

Зростання впливовості О.Навального корисне для влади з погляду забезпечення явки виборців на виборах президента РФ, які мають відбутися у березні 2018 р. Електоральна підтримка, мобілізована Навальним, разом із застосуванням адміністративного ресурсу для перемоги Путіна стане гарантією легітимності обраного глави держави. Хронологія розвитку подій (2 березня, 14 березня, 26 березня) свідчить, що влада мала вдосталь часу, аби повністю підготуватися і просто не допустити початку мітингів (дозвіл муніципалітету на проведення мітингів отримано лише в п'ятій частині заявлених міст), але вони відбулися. Повний розгін, хапун і садизм, як у Білорусі днем раніше, погіршив би ситуацію, а російський варіант скидається на чіткий план: набір політичної висоти Навальним відбувся без радикалізації суспільства. Тепер конкуренцію Путіну складає не просто кращий із гірших, а справді потужний кандидат. Наразі головним завданням влади стане підвищення контролю над діяльністю опозиції та народного волевиявлення з метою уникнення сценарію, за яким О.Навальний здобув би критичний рівень народної підтримки. Кремль закрутить гайки: нормативне регулювання свободи мирних зібрань стане ще жорсткішим; посиляться репресії стосовно окремих інститутів громадянського суспільства, які ще не підкорилися, передусім стосовно функціонерів ФБК і правозахисників. 

Силові структури в Росії традиційно мають високий рівень довіри населення, а військовослужбовці є другою за популярністю професією після лікарів. Відсутність жорстокості та явного садизму в діях ОМОНу і Національної гвардії почало подаватись як свідчення олюднення: "поліцейські й демонстранти бачили одні в одних людей". Настільки джентльменське уявлення про вуличні акції так і проситься зарахувати його до категорії соціального міфу. Реально все відбувається не так. Від гасла "Міліція з народом" до закривавлених студентів часто зовсім невеликий крок, який не залежить ні від дій останніх, ні від настрою перших. Це знову штучне і хибне спрощення ситуації, дійові особи якої нібито керуються виключно власними принципами найвищого морального ґатунку. Люди по різні боки поліцейського кордону усвідомлюють спільність землі під ногами і неба над головою лише до моменту отримання відповідного наказу. І відсутність такого наказу в Москві та його отримання у Мінську мають суто ситуативний характер. 

Хтось повинен згоріти?

Особливо далеким від реалій видається посилання на "арабську весну". Фактичний призвідець до протестів у Тунісі Мухамед Буазізі пішов на радикальні кроки не через дефіцит громадянських свобод чи претензії до політичного режиму, а через труднощі з можливістю прогодувати власну сім'ю. Після конфлікту з владою на ґрунті торгівлі фруктами без дозволу, подальшого штрафу та конфіскації нехитрого краму звернувся по допомогу до мерії, але безрезультатно. 17 грудня 2010 р. він вчинив акт самоспалення, який став поштовхом до виступів молоді, що примусили 14 січня 2011 р. президента Тунісу Зін ель-Абідін Бен Алі залишити свій високий пост. Події увійшли в історію як "жасминова" (чи "фінікова") революція і спричинили "ефект доміно" з народними виступами в Єгипті, Лівії, Бахрейні, Ємені, Кувейті і т.д. Конфіскація товару як форма вимагання хабара створює паралель із нинішнім корупційним скандалом у Росії.

Начебто все сходиться (корупція, зловживання, молодь, протести, придушення), але немає ключової особи, котра б стала жертвою режиму і початком його падіння. Крім того, не всі акти самопожертви в історії приводили до тектонічних змін у політичній системі тієї чи іншої країни: самоспалення монаха Тхіть Куанг Дика у 1963 р. не зупинило репресій проти буддистів у В'єтнамі, Ян Палах, вчинивши так само у 1969 р., не відвернув радянської окупації Чехословаччини, тибетські монахи, підпалюючи себе, не наближають незалежності Тибету від Китаю. Інакше кажучи, практика істотно відрізняється від принципу тим, що, ставши каталізатором змін в одному випадку, не спрацьовує в іншому. 

Історія знає чимало прикладів різних "не-демократій", які й існували багаторічно, і населення цілком влаштовували. Путін при владі 17 років, Лукашенко — ще більше, але вони ж не казкові "три товстуни" Юрія Олеші, які правлять за інерцією. Весь цей час відбувалася консолідація влади, і протести вихідного дня ні для кого не стали сюрпризом. Тільки Лукашенко "псіханув" і зірвав гайку реагування, тоді як Путін усе зробив більш технічно. Можливо, це прозвучить нечесно стосовно росіян, які все ж таки підняли голову в уже майже поліцейській державі, — але вони проявили банальну непослідовність: сказавши "А", забули сказати "Б". Тим часом головний об'єкт їхніх претензій спокійно катався на лижах.

Отого "бессмысленного и беспощадного" так давно не було, що росіяни забули, як він робиться. Єдина надія на пам'ять крові. Поки що громадяни лише граються в протести: вийшли, покричали, розгубились, отримали на горіхи і повтікали махати кулаками з-поза парканів. Звісно, сила поліцейського режиму в Росії і Білорусі вочевидь перевищує потуги, котрі були в розпорядженні В. Януковича, але як можна усвідомлювати силу ворога і сподіватися на його подолання малими зусиллями? Ще Ломоносов казав, що протидія залежить від дії, а його нащадки про це забули. Росіяни обрали легалістський протест: майже 2 тижні організовувалися, намагались отримати дозволи, щоб мітингувати в межах закону проти його ж порушення одним із найвищих посадовців. Зроблений вибір потребував більш витонченої гри, ніж звичайний ультиматум "ми вийдемо на вулиці і без узгодження з владою". Ставка закономірно не зіграла. На Арктичному форумі в Архангельську Путін підкреслив, що влада в Росії "послідовно виступає за боротьбу з корупцією", ця проблема в країні зменшується, а окремі "політичні сили намагаються використовувати цей інструмент для своєї розкрутки, а не для поліпшення ситуації в країні". Режим планомірно ототожнює критику і протести з ворожими настроями та банально ділить суспільство на своїх і чужих. Незгода трактується як початок "кольорової революції", що не так загрожує владі, як небезпечна для добробуту громадян. Спрощення відверто допомагає. 

Якщо назвати протести 26 березня "іскрою", то слід усвідомлювати й усю логіку займання: перший спалах призведе до масштабного полум'я тільки у разі достатньої концентрації того, що підтримуватиме горіння. Минув тиждень, а ніякої хімічної реакції не відбувається. Можливо, вона млява й уповільнена, однак не виключено, що чи іскра була замалою, чи зникла занадто швидко. Час покаже. Якщо ж наступного інциденту доведеться чекати ще 6 років, то режим Путіна може святкувати перемогу вже. 

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1 коментар
  • spragly 12 апреля, 11:49 Не збираюсь коментувати москальскі протести: то нео-путінці протестували проти олдмена. Але подивіться на Сербію. Службовці їхнього беркуту, які не стояли зміну в ланцюгу, приєдналися до протестантів - як профспілки поліції та армії. Оце Європа, хоч і Сербія. Українські профспілки міліції та армії часів януковича теж могли б приєднатися до Майданівців. І всі відмазки "ми на службі" не прокотять - ті хто не на службі, як представники профспілки, могли б і вийти на Майдан... Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.76
EUR 28.75