Для тих, хто "в танку"

Евромайдан

Читайте також

 

Ті, хто вважає, що події, які відбуваються на наших очах, їх начебто не стосуються, глибоко й трагічно помиляються. Адже головне питання будь-якої революції — це навіть не питання власності, а питання способу контролю над насильством, зокрема, хоча й не тільки, влади. І воно, на відміну від проблеми власності та розподілу багатства, стосується не лише багатих і бідних, а й узагалі кожного жителя країни. Незалежно від політичних поглядів, рідної мови і навіть ставлення до євроінтеграції.

Сучасна політична економіка стверджує, що питання власності й перерозподілу вторинні, оскільки є насильство. Добре це чи погано, але людина часом схильна застосовувати силу навіть з другорядних приводів, а то і взагалі невмотивовано, не кажучи вже про те, що здатна її використовувати для заволодіння чужою власністю. Тому розподіл власності в усі часи відображав розподіл сил. Такий порядок позбавлений сенсу та контрпродуктивний з погляду економіки, але тим, хто має силу, на це наплювати, принаймні доти, доки непродуктивність не загрожує їхнім власним інтересам. Тому економічно продуктивний громадський порядок потребує як обов'язкову умову жорсткого контролю над насильством. А щоб ті, хто його покликаний здійснювати, самі не ставали джерелом загрози, їх, своєю чергою, має жорстко контролювати суспільство.

І отут починається найголовніше. Адже "суспільство" — поняття абстрактне. Воно складається з мільйонів різних людей із суперечливими інтересами. Тому все вирішує структура представництва цих інтересів — політична система. Саме від її конфігурації залежить контроль над насильством, а отже, і над власністю, тобто, в остаточному підсумку, економічне благополуччя.

Єдиний на сьогодні спосіб часткового розв'язання проблеми насильства в сенсі "меншого зла" сформулював Макс Вебер, коли визначив державу через монополію на легітимне насильство. У перекладі простою мовою це означає, що, на відміну від звичайної людини, поліцейський не просто озброєний, а має право застосовувати зброю для захисту громадян від злочинців. Наприклад, якщо група молодих людей спортивної статури б'є людину, то поліцейський зобов'язаний їх затримати, а у разі непокори може стріляти на ураження. Наприклад, за свідченнями очевидців, одного разу двоє молодих лейтенантів з автоматами поклали на сніг групу вищих бандитів-"авторитетів", чиї імена на початку 1990-х навіть вимовляти було страшно.

Однак ключове тут слово — "легітимно". Тобто навіть не просто в межах закону: закон лише вінчає собою складну юридичну конструкцію, що відображає обмеження, які суспільство накладає на державу. І вони можуть бути дуже різними залежно від культури та традицій народу. Скажімо, у Білорусі, Казахстані та Росії піддані сприймають як прийнятне або навіть належне, коли спецпідрозділи б'ють мирних демонстрантів. А в Україні, як і в усьому цивілізованому світі, це викликає обурення — на таку поведінку суспільство санкції державі не давало. І коли держава вийшла за межі своїх легітимних повноважень, то й громадяни мають повне право — і навіть обов'язок, громадянський обов'язок — поставити її на місце. Що вони й продемонстрували в останні дні. Причому тут безглуздо закликати до законів чи постанов судів, оскільки йдеться про речі значно фундаментальніші, ніж формальні норми.

Асемоглу й Робінсон у своїй знаменитій книжці "Економічні основи диктатури і демократії" вводять поняття "де-факто" політичної влади. Народ як суверен формально має таку владу завжди. Якщо політична система дозволяє, то він реалізовує її мирно, на виборах. Якщо ж уряд, нехай навіть формально призначений за результатами виборів, не відображає волі народу, то суверен реалізує свою владу через вихід на вулиці. Щоправда, революційна мобілізація не вічна, тому народ одержує подачки й розходиться до наступного бунту. Демократія виникає саме як спосіб на системному рівні вирішити проблему раз і назавжди, привівши у відносну відповідність політичну владу де-факто і де-юре.

У цьому сенсі ми тепер спостерігаємо наслідки насильства над демократичними процедурами, яке зі своїх перших кроків чинить нинішній президент. Янукович, нагадаємо, президент меншості, й обидва рази уряд призначався проти волі більшості виборців, відображеної результатами парламентських виборів. "Запобіжні клапани" було з більшовицькою рішучістю перекрито в ім'я горезвісної "монолітності", і от зараз котел вибухнув.

Однак наслідки цього набагато перевершують тільки перерозподіл доходів, на якому акцентують увагу Асемоглу й Робінсон. Навіть вимоги такого Майдан не висуває. Це означає, що відбувається не "хлібний (ковбасний) бунт", а справжня революція. Її центральним питанням, як і має бути, став саме спосіб контролю над насильством. А коли так, то варто звернутися до революційної (лише в науковому значенні) книжки Норта, Волліса та Вейнгаста "Насильство ісоціальні порядки". Тим більше, що є вже й спроби застосувати висунуту там теорію до ряду країн.

Нагадаємо, що логіку тисячолітнього існування економічно абсурдного суспільного порядку "з обмеженим доступом" (ОД), що, як і раніше, існує в більшій частині світу, вони пояснюють його здатністю вводити насильство у відносно вузькі й менш руйнівні для економіки рамки порівняно з первісним суспільством. Це досягається за рахунок відкупу від потенційних організаторів насильства. При цьому на відкуп їм віддають окремі привабливі економічні можливості, відповідно обмежуючи доступ до них для решти, — звідси й назва.

Автори вирізняють три стадії розвитку такого устрою: крихкий, коли насильство раз у раз виривається назовні; базовий, коли держава контролює всіх і все; зрілий, коли формуються передумови переходу до суспільного порядку "з відкритим доступом", який зробив розвинені країни такими. Ці передумови включають: 1) владу закону хоча б для еліт; 2) існування організацій, що живуть власним життям навіть після відходу їхніх засновників; 3) політичний, централізований, контроль над насильством. При цьому Норт і співавтори неодноразово наголошують, що немає жодної гарантії поступального переходу між цими стадіями знизу вгору або якоїсь незворотності прогресу: спалах насильства може запросто відкинути країну зі "зрілого" стану в "крихкий". Наступне відновлення пройде, напевне, швидше, ніж за сотні років, потрібних для формування "зрілого" обмеженого доступу, але буде важким і зовсім не обов'язково відбудеться взагалі в доступному для огляду майбутньому.

Із цього погляду Україна була в досить просунутій стадії "зрілого" ОД, а після Помаранчевої революції на очах почали формуватися навіть зачатки "відкритого доступу", насамперед політична конкуренція. Янукович із перших днів вдався до політики викорінювання цих паростків майбутнього, штовхаючи Україну назад до "базового" "обмеженого доступу". Природно, це процес, прямо протилежний євроінтеграції. Питання було лише в тому, де саме відбудеться неминуче зіткнення: багатьом здавалося, що на справі Тимошенко, — як з'ясувалося, це був надто поверхневий погляд. До останнього моменту залишався, звичайно, і певний шанс, що під тиском економічних і політико-економічних обставин тенденція, що має під собою глибоке історичне й інституціональне, і політико-економічне коріння, переможе.

Та дива не сталося. Жорстокий розгін Євромайдану знаменував собою спробу остаточно консолідувати "базовий" ОД за прикладом північно-східних сусідів; переломити через коліно не лише парламент, а й тих, хто його обирав. Янукович оголосив війну нашому народу та, судячи з провалу голосування за відставку Азарова, збирається нас перемогти, не зупиняючись ні перед чим. Він закусив вудила і пішов ва-банк. Це вже поставило країну на межу громадянської війни. Та навіть якщо в нього це раптом вийде, в умовах України діло навряд чи обмежиться "базовим" ОД. Хоч би яким поганим він був, більш ніж імовірне сповзання ще далі, до "крихкого". Простіше кажучи, "африканізація".

У Росії та Білорусі закрутити гайки вдалося завдяки набагато вищій керованості держави, помноженій на сакральне ставлення до влади. В Україні нічого подібного й близько немає. Тому силові структури принаймні частково вже вийшли з підпорядкування, відмовляючись виконувати свідомо злочинні накази. За цим можуть піти зіткнення між силовиками. З іншого боку, коли міліціонер відмовляється по-звірячому бити ні в чому не повинних людей, злочинна влада, не замислюючись, кличе на допомогу "тітушок". А це не більше не менше як порушення державної монополії на насильство, тобто руйнування держави як такої. Тисячі молодих сильних й агресивних бандитів, що відчули смак до безкарного насильства, — страшна сила, здатна як мінімум повернути Україну до гірших традицій початку 1990-х. Тим більше, що економічна криза, яка практично неминуча у разі збереження нелегітимної влади, що повністю втратила довіру як на Заході, так і на Сході і при цьому добиває економіку, буде цілком порівнянна з трохи забутими вже масштабами тих років. І, до того ж, підняли голову радикальні націоналісти, також, не виключено, вигодувані або самою владою, або КДБ/ФСБ спеціально на такий випадок.

У таких ситуаціях у більшості країн, що розвиваються, на арену виходять ті, хто в справжніх танках: проти них "Беркут" безсилий, не кажучи вже про "тітушок". Це, звичайно, означає стабілізацію "базового" ОД через установлення авторитарного режиму або хунти, але принаймні зупиняє сповзання до "крихкого". Ще недавно такий варіант здавався верхом жаху, але нам можна розслабитися: Україні він не світить (див. статтю С.Рахманіна "Чайка на ім'я Євромайдан", DT.UA №45 від 29 листопада 2013 р.). Зате цілком імовірна окупація Росією, що, втім, спричинить ще більші жертви. Тим більше, що нинішньому російському керівництву вигідно зробити з України лякало для власного народу, аби виправдати свій варіант горезвісної "стабільності".

Тому нам із вами, всім, кому дорогі власні життя і свобода, та й просто з таким трудом нажите благополуччя, не залишається іншого виходу, як виявити волю суверена (тобто нашу з вами) і, використовуючи нашу "де-факто" політичну свободу, змусити "нинішню владу" піти по-доброму. Або ми її, або вона нас.

При цьому ключовим питанням залишається контроль над насильством. Тому не можна обмежитися, наприклад, відставкою Азарова та поверненням до Конституції в редакції 2004 р.: вона залишає контроль над силовими структурами в руках президента, яким, до того ж, залишається Янукович. А ми вже проходили ситуацію, коли діяли ті ж обмеження, а опозиційний прем'єр нібито гарантував стримування й противаги. Згадані вище Асемоглу й Робінсон зазначають, що революційна мобілізація не може тривати довго. Тому можновладці йдуть на тимчасові поступки, підкоряючись силі повсталого народу, а потім точно так само ці поступки забирають назад, коли всі розходяться по домівках. Тому слід вимагати саме системних, незворотних, рішень. Причому відставка Януковича — це, безумовно, потрібна, але недостатня умова.

Диявольський розрахунок авторів поправок, похапцем прийнятих у революційній гарячці, полягав у тому, що якщо в кріслі президента опиняється хоч скількись європейськи мисляча людина, то їй навряд чи вдасться провести хоч одну реформу — всі сили підуть на боротьбу за повноваження з урядом. А якщо "візантієць", то, використовуючи контроль над силовиками, він легко доможеться від депутатів чого завгодно. Це було очевидно ще тоді, а після всього, що сталося після (і в результаті) прийняття саме такої редакції, лише довело: первинним був і залишається контроль над насильством.

"Ющенко довів українцям, що можна жити без президента. Янукович довів, що треба жити без президента" — ця проста істина, що вже зо два роки гуляє Інтернетом, має стати суттю майбутньої політичної реформи. Принаймні без всемогутнього президента Україна точно обійдеться: наш шлях до ефективної держави, що буде служити саме нам, лежить через стримування й противаги. Зокрема в контролі над силовиками.

Другий важливий висновок: революція має шанс перемогти, тільки якщо зуміє залучити на свій бік силовиків або хоча б переконати їх зберігати нейтралітет. Дуже можливо, що й побиття дітей у ту страшну ніч, і провокації на Банковій, і непримиренність соціал-націоналістів мали загальну мету: вихолостити гасло "міліція з народом", зробити з людини в погонах лякало для протестувальників, а її саму, своєю чергою, протиставити ворожій юрбі та змусити захищатися.

Своєю чергою, самі силовики мають зрозуміти, що, по-перше, вони присягали не особисто президентові (у нас же не монархія, правда?), а народу України. І, схоже, настав той час, коли вірність присязі означає обов'язок захищати народ України від президента, який віддає злочинні накази або принаймні терпить при владі людей, які такі накази віддають. І, більше того, широко й нахабно використовує бандитів, якщо називати "тітушок" своїми іменами. А саме вони, а не мирні демонстранти, які нехай навіть і вимагають зміни влади, — справжні, кревні, вороги силовиків, бо бандити грають на тому ж полі, але без правил. І заодно вороги держави Україна, оскільки підривають її монополію на насильство — навіть попри те, що вони грають на боці влади. Адже вона втрачає залишки легітимності, коли посилає злочинців боротися зі своїми опонентами.

А для простих громадян висновок теж дуже простий: назад вороття немає, цього разу відсидітися не вдасться. Єдине, що може схилити людей зі зброєю на наш бік, — це ще більш масовий протест. І ще, звичайно, аргументи. Деякі з них викладено вище. Зможемо?

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
67 коментарів
  • Ернст Рахаров 26 декабря, 10:43 Можливо місцями і дещо сумбурна, але дуже гарна спроба науково та структуровано довести, чому від Януковича, а разом з ним - і від посади всемогутнього президента, Україні слід позбавлятися якмога скоріше. Причому досвід останніх тижнів зробив цю статтю, написану ще на початку грудня, ще більш актуальною. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Богдан 16 декабря, 19:25 для чого з міліції робити пугало,коли від них нормальні люди шарахались як від чумних ще до Майдану?всі ззнають за їх заслуги. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Виктор Днепропетровск 16 декабря, 09:38 Все правильно. Попробуйте самостоятельно наказать обидчика - огребете минимум за "превышение пределов необходимой обороны". Суд Линча - одно из условий свободного общества. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Інна 16 декабря, 09:16 Все забыли об одном интересном персонаже: Тарасе Чорновиле. Самый сейчас адекватный с опытом политика. Осознавшим и сделавший анализ из всего того, что прошел лично. И без амбиций на Президенство. Думаю, что очень и очень авторитетный политик-организатор. Именно администратор нейтральными взглядами и истинный ПАТРИОТ УКРАИНЫ!! Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Ната 14 декабря, 22:41 Приклад з легітимним насильством геть не вдалий. Захищати себе чи інших зі зброєю в руках від групи осіб може будь-яка людина. Читайте КК. Все решта - гуд. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Михайло 13 декабря, 18:58 Гениальная песня: "Витя чао!" www.youtube.com/watch?v=foFcVKZ1OCA Если напрямую не загрузится, скопируйте ссылку и вставьте в поисковик сайтов P.S. Прошу всех патриотов размножить эту информацию по всем форумам Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • ahuli 13 декабря, 18:16 Весьма неожиданная трактовка Д.Нортона, Дж. Уоллеса и др. «В тени насилия: Уроки для обществ с ограниченным доступом к политической и экономической деятельности», особено в части "жеского контроля над насилием". Если Евросоюз готов был подписать с Украиной "ассоциацию", то вероятно его политические и экономические лидеры считают, в отличие от автора, что Украина готова к постепенному переходу к общественному порядку со свободным доступом, не смотря на президентство Януковича. Применение же насилия со стороны государства для обеспечения работы насильно блокируемых митингующими институтов власти вполне легитимно в любой стране мира и неотвратимость такого насилия жестко контролируется. А по поводу провокаций, - пока ни оппозиция и власть не предоставили убедительных исчерпывающих доказательств участия в них тех или иных политических сил, несмотря на многократные, настойчивые заявления о таких фактах. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Костянтин 13 декабря, 17:31 А я взагалі не розумію для чого ви витрачаєте свій час, енергію, здоров'я на спілкування з людиною, яка відверто перекручує факти, займається демагогією, з насолодою обсмоктує всі проблеми західного суспільства і з ранку до ночі пише коменти в НЕТі. Ніде не працюєте, пане oeste, чи це і є ваша основна праця? І як заробіток? Можете не відповідати, шмат хліба у вас я не відніму, така робота не для мене. До речі, якщо вас так дратують публікації у ДТ, то може краще футбол подивитися? Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • ирина-севастополь 13 декабря, 09:51 товарищ oeste - ваши речи мне напомнили мою молодость, когда инструкторы райкомов приходили к нам на предприятия и рассказывали, как страшно там за бугром. А потом пришла "перестройка" и решила я посмотреть на "весь этот капиталистический ужас.." И когда попала за рубеж, тогда я собственными глазами увидела как же вы нас дурите коммуняки. У меня сейчас есть возможность сравнить жизнь в РФ и на Западе. У меня не осталось даже капли сомнения какую цивилизацию моя Украина должна выбрать-только западную. Люди до 50-и уже вас товарищей не слушают. Ваш электорат после 70-и лет. Желаю успехов. Дискуссия закончена. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • оеste 12 декабря, 23:04 _Может вас наша бесплатная медицина устраивает, или такое образование от табачника вам подходи_:) Не уверен что в ЕС все 100% граждан пользуются на все 100% той медициной. Тоестьуровень то её есть а денег нет. Образование говорите? По большому счёту не уверен что сейчас среднйи уровень образования на Западе выше чем у нас ибо готовят к жизни там таких же узкоограниченных какой то одной функцией обывателей которые живут в пардигме "работа-дом" -"дом-работа". Да и вообще ну-Ну может хватит идеализировать Запад и вместо иконы его выставлять7 Всё благополучие сегодняшнее что Европы что США зиждется на столетиях нещадного выкачивания ресурсов из Латинской Америки, Азии, Африки. Вся этс сегодняшняя показная евроглянцевость зиждется на крови миллионов мулатов, негров, метисов, азиатов.
    Андрей 13 декабря, 02:30
    oeste, понятно, что ни запад ни восток не идеальны, и в розовых очках нечего туда смотреть. Я уважаю Ваш прагматичный подход к ситуации. Он необходим многим, кто сейчас на майдане. Но я думаю, что качественно ЕС несёт в себе надежду, выходя с конкретной ситуации в УА, хотя конкретно это значит усильный труд. Но не думаю, что шахтёры Донбасса сейчас трудятся меньше. Зап.медицину даже не стоит сравнивать с отечественной. Понятно и там есть много минусов. До того же в каждой стране ЕС есть ещё свои особенности. Украинцы вообще то народ талантливый. Как говорят некоторые отечеств.врачи: "Нам бы их (ЕС) возможности, лучших бы врачей (врачи УА) небыло бы". Так вот, дело наверное здесь в возможностях менее-более равных для всех и в присутствии этих возможностей. Так как в УА сейчас наблюдаеться поголовное растление и гниение практически во всех государственных слоях. А соответсвенно, поскольку нету ни контроля ни минимально умной политики, всё это плавно распространяется на все другие участки общества. И Майдан это не столько желание ЕС или ТС, как призыв народа к власть имущим о том, чтобы в конце концов подумали об обществе, на котором власть паратизирует. это вкратце моё мнение.
    babka-povitua 13 декабря, 22:20
    Уважаемый оппонент, так критично настроенный в Европе. Я живу здесь, т.е. для вас это там - за бугром. В одной из стран, охваченной кризисом экономическим, и хочу заявить, что это ни в какое сравнение не идет с тем, что у вас происходит и что монтирует месье президент. На счет исторического паразитизма вы конечно абсолютно правы. Но здесь есть одна вещь, которая появилась на Украине, в последнее несколько дней - достоинство. И за это здесь, как уже и у нас люди будут стоять до конца. Если не верите - приезжайте сюда, только не туристом, а пожить, хотя бы на полгода. Тогда реалии страны становятся вашими собственными.
    Богдан 16 декабря, 19:29
    на чому добробут СРСР тримався?на трудоднях у колгоспі,пайках у таборах,продажем енергоресурсів.ті хто були на волі-стояли у чергах за соціалістичними благами.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 25.77
EUR 27.74