Дріб'язковість величі

Катерина Щоткіна 6 березня 2014, 20:40
МП

Читайте також

Поки один популярний російський фантаст біснувався з приводу "майданутих" колег по цеху, яких він сам особисто більше ніколи не допустить у російські видавництва, інший — культовий — російський фантаст захопився Україною і блиснув знанням української фрази: "Чоловіки лишаються на Майдані". Фейсбук обсипався під "лайками". Ах, ця російсько-літературна туга за звершеннями, за майже відсутнім у цій літературній традиції образом "справжнього чоловіка"... Така зрозуміла туга людини, яка професійно працює зі словом, за справжнім значенням. За словом, що втратило суть і силу в мороці, який обступив нас у якісь незапам'ятні часи. 

На лінії життя й смерті, як відомо, суть оголюється. Вона й оголилася в наших людях і нашому житті в останні три місяці. І ми зі здивуванням побачили, як наші "продажні лікарі" йдуть рятувати людей у польових госпіталях. Що наша потішна армія зберігає вірність присязі. "Ботаніки", котрі вічно "косили" від призовів і зборів, стають у черги під військкоматами. Ті, чиї хати завжди були з самого краю, готові відчинити двері для своїх співгромадян-біженців. Коли морок розсіявся, лікарі виявилися лікарями, армія — армією, чоловіки — чоловіками, люди — людьми. Слова знову віднайшли суть і силу. 

Не дивно, що в цей момент "Русский мир" — це перевидання СРСР — знову наздогнав апокаліпсис. Повсюдний падіж Леніних став знаком того, що цінність матері-історії більше ніхто не хоче перебільшувати.

І тут почалися сюрпризи. Хто став на захист повалених кумирів? Ті самі люди, які звичайно так само активно захищали цінності "східнослов'янської цивілізації", "канонічне православ'я", російську мову й інше "самодержавство і народність". Характерно, що серед українських священнослужителів, наприклад, ніхто не заступився за вождя світового пролетаріату. Але їхні найближчі колеги в Росії не забарилися здійняти лемент про "вандалізм", "варварство" й хитромудро пов'язати повалення лисин і кепок із перспективами повалення "канонічного православ'я" й іншими "проблемами для росіян". 

Що ж, для нас не новина, що Росія добровільно проголосила себе наступницею СРСР. Але хто міг подумати, що вона настільки ввійшла в роль? Разом із Московським патріархом, гранично щирим "співробітником влади", та його "духовними скріпами". Він навіть кордони СРСР постарався відновити — у розумних межах — поширивши "духовний протекторат Росії", відомий як "Русский мир", навіть на такі не підконтрольні йому території, як Туркменистан або Азербайджан. Утім, справедливості заради слід завважити, що в реальності його турбували справи менш грандіозні — збереження своєї "канонічної території", яка від самого початку кінця СРСР тріщала по швах. 

"Русский мир", звісно, патріарх не придумав. Він його привласнив, дав назву й постарався очолити. "Русский мир" існував уже не одне століття. Колишні (й нинішні) колонії Російської імперії/СРСР/РФ — абсолютно реальний простір російської культури. Тут говорять російською (нехай не як рідною), купують російські книжки, дивляться російське ТБ і читають московські журнали. Ви самі подивіться: навіть тоді, коли російські війська входили в Крим, коли фактично починалася війна, наші ЗМІ продовжували розміщувати гастрольні афіші російських театрів і поп-зірок. Тобто гастролі не скасовуються, артисти й антрепренери не сумніваються в тому, що вони все одно отримають в Україні свою касу! Для реалізації проекту "Русского мира" цієї постійної гуманітарної інтервенції, підкріплюваної університетськими квотами, науковими стипендіями й іншими приємними дрібницями, було б цілком достатньо. Як достатньо цього британцям, аби зберігати свій вплив на колишні колонії. У Росії навіть більше можливостей, ніж у британців, — адже в неї є ще й Московський патріархат! 

Тобто можливості були б. Якби не дріб'язковість "російської величі". Це небажання поступатися малим заради великого дуже помітне в церковній політиці РПЦ. Так само, як у політиці Росії взагалі. Втрата сюхвилинного впливу на ситуацію виявляється важливішою за стратегічний виграш. РПЦ давно могла дати УПЦ не тільки чітко позначену й погоджену широку автономію. Вона могла надати навіть автокефалію — і отримати в результаті союзника в міжправославному діалозі. Але — чи то за звичною маскою величі криється колосальна невпевненість у собі, чи то біс увесь час спокушає — Московська патріархія робить якраз навпаки. У результаті зміцнюючи позиції "розкольників" і "уніатів", вносячи розбрат і смуту в лави власної пастви й кліру.

Та рано чи пізно це мало статися. Коли розвіявся морок, виявилося, що жодної єдності з Москвою в нас бути не може. І тоді всі подивилися на патріарха Московського — хто з цікавістю, хто зловтішно, а хто зі справдешнім болем в очах. 

Коли українські віряни зажадали від патріарха пояснень із приводу війни, патріарх, за вже знайомою нам звичкою, спробував відмовчатися. Потім, коли тон запитань перейшов на високі частоти, він щось сказав. Але коли він думав, що це нас задовольнить, то він просто не зрозумів, що сталося з Україною, зокрема з його паствою, за останні три місяці. Люди воліли відповідей, а не загальних фраз. Але патріарх обмежився тим, що пообіцяв "докласти всіх зусиль, аби кровопролиття не сталося". І при цьому тут-таки наголосив, що українці пожинають плоди власних помилок. Немає потреби копирсатися у звичному для всіх російських діячів словесному мороці, щоб зрозуміти: патріарх мав на увазі Майдан. Ось за що, на його думку, ми розплачуємося війною з Росією. Що ж, він принаймні не став відкрито нести ахінею про гноблених російськомовних.

Можна навіть подякувати. За те, наприклад, що вводити війська не знадобилося, аби оборонити "канонічних православних" від уніатів і розкольників. Але ж могли й до такого додуматися. Якщо можна захищати "російськомовних" та "етнічних росіян" від "бандерофашистів", то чому б заразом не захистити православних? На щастя, російські ідеологи зупинилися поки що на етнічному й мовному аспектах. Але, можливо, релігійну карту просто до часу притримують у рукаві. Адже можуть бути спроби відняти, наприклад, Почаївську лавру в "канонічних" на користь розкольників? А то й Києво-Печерську. В Україні знайдеться (уже знайшлося) достатньо дурнів і/або провокаторів, які й привід дадуть. А якщо предстоятеля оберуть з "автокефалів"? Нелегітимно, зрозуміло. "Під дулами автоматів". Словом, "російське православ'я" в Україні теж у будь-який момент може відчути потребу в російських багнетах. І кажіть потім, що плебісциту у парафіях УПЦ ніхто не проводив. 

Та патріарх майже чесно визнав, що наші відносини з Росією зруйнував Майдан. Правду сказав патріарх. Майдан зруйнував наші відносини з Кремлем, Московською патріархією, з нашими російськими приятелями і навіть родичами. Інакше й бути не могло. Не тому, що російські ЗМІ весь час брехали їм про "фашистів", "бандерівців", "погромників" тощо. А тому, що Майдан був геть противний тому мороку, в якому вони живуть. Де виступити проти влади — рідкісний різновид богоборства. Де підняти руку на міліцію — злочин у квадраті. Ви можете не любити міліцію й лаяти владу, але коритися їм — це святе. Богоподібність влади й архангелоподібність силовиків — непорушна частина мороку, який ми разом із Росією успадкували від СРСР. І з якого випірнули на Майдані. Щоб зрозуміти російську масову реакцію на Майдан — не тільки Кремля з його резонами, а й патріарха Московського, і якоїсь тітки з Костроми (цю майже психотичну реакцію на наш громадянський протест) — треба розуміти, що в їхніх очах ми вчинили якесь блюзнірство. На кшталт убивства батька рідного. І за це — як за справжнє блюзнірство — ми, на думку патріарха, тепер розплачуємося, поставши перед обличчям братовбивчої війни, якої нам не виграти. 

Я не знаю, чому патріарх Кирил має такий блідий вигляд останніми днями. Де й на чому він так розгубив красномовність і імпозантність. Дивлячись на нього, я ладна повірити, що вже не він насправді управляє РПЦ. Що його давно загнали в кут і тримають за весільного генерала. Що він зовсім не начальник о. Всеволоду Чапліну. Що він справді — на відміну від неприторенних циніків, у менеджерському пориві зібраних ним під своє крило в патріархії, — жахається подіями, втрачає дар мови, не знає, що сказати й куди подіти руки. Так само, як ними жахаємося ми й усі, хто зберіг хоч дещицю здорового глузду в мороці, що згустився довкола й жадає за всяку ціну взяти реванш за нашу хвилинну перемогу. 

Хай там як, але патріарх Кирил безсилий і майже повалений. Він не може не схвалити президента. Навіть якщо президента пойняв безум. Не дозволять ні традиція, ні простий розрахунок. І водночас він чудово розуміє — з першим пострілом у цій війні УПЦ для нього втрачена. Патріарх Кирил має всі шанси побачити, як його світський "співробітник" руйнує одним ударом те, що він сам так ретельно, з такою дипломатичною хитромудрістю будував і утримував у своїх руках. І він не може нічого вдіяти. Навіть сказати нічого не може. Чи то його так міцно тримають за горло. Чи то він знає, що в мороці, який поглинув "Русский мир", його слова однаково не долинуть ні до чиїх вух. Чи то й вух ніяких немає. Бо "вплив РПЦ" у Росії — фікція. Яку морок підтримував, поки патріарх робив те, що йому, мороку, було на руку. 

Кажуть, що Майдан і виникла по тому загроза війни зробили для України те, чого вона не зробила б сама, можливо, ніколи: із запізненням років на триста, але в нас усе-таки почала формуватися політична нація. Не знаю, як із нацією, але церква віднаходить суть, як віднаходимо її ми всі. "Те, що нас єднає", про що так довго й марно базікали всілякі "комісії з церковної єдності", стає майже відчутним. І те, що роз'єднує, — теж. Коли читаєш у російських богословів про те, що війна між Україною і Росією "не дає канонічних підстав для церковного поділу", розумієш, як працює морок. Слова втрачають зміст. А люди спочатку "трошки лукавлять" заради високих "цілей", а потім і самі не помічають, як затягує їх це безглуздя, як перетворюються вони на картонних дурил, що не мають навіть намальованого серця. 

Тоді як Чаплін — тепер, здається, більш офіційний голос РПЦ, ніж сам патріарх, що вічно відмовчується, — закликає українців не чинити опору переможній російській армії, "аби уникнути кровопролиття", владики УПЦ благословляють свою паству на захист України. Віряни УПЦ так само, як і інші українці, стоять у черзі під військкоматом і з усіма іншими чоловіками "лишаються на Майдані". Що поробиш, якщо в мороці, в якому живе о. Всеволод, ніякої України немає — є тільки "геополітична катастрофа", а також купка "фашиствующих" розкольників і "бандерствующих" уніатів... 

Та коли морок розсіється остаточно, може виявитися, що не залишилося на цілому білому світі ніякого МП.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
5 коментарів
  • Ukrainec 13 марта, 15:42 УПЦ МП в который раз доказала, что политика ее интересует больше, чем спасение душ человеческих!! Делайте выводы, миряне!
    Konstanzhoglo 23 марта, 02:39
    алаверды УГКЦ показал, что политика ее интересует больше. Власть делай выводы.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • metromost 12 марта, 13:18 Этой зимой Михайловский собор спасал людей и их души. УПЦ ФСБ потеряла свою паству. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Sergey_Odessa 9 марта, 16:02 Кесарю кесарево, а Богу божье...Более чем надежды на мир в словах архирея ожидать не стоит, он и не имеет право выступать на стороне кого-либо из его паствы. Политическое отношение между странами и каноническое между церквями не обязательно совпадают, на то есть много примеров в истории. Например, во время Русско-Японской войны, находящаяся в канонической связи с Русской православной церковью. Японская православная церковь, естественно, молилась за своих граждан. На всякий случай, скажу, что я полностью поддерживаю идеи майдана и выступаю за целостность Украины, и категорически не приемлю вмешательство России в дела нашей страны, чтобы не было кривотолков. Но при этом не стоит мешать сюда церковь. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • comandante 8 марта, 10:25 Великая нация рождается в великих испытаниях. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
Киев 17 °C
Курс валют
USD 25.13
EUR 28.07