Експорт зброї

Валентин Бадрак 23 грудня 2016, 23:00
козак

Читайте також

Українські приватні підприємства-розроблювачі та виробники продукції оборонного і подвійного призначення, які створили цього тижня неурядову Лігу оборонних підприємств України, серед ключових завдань позначили "забезпечення лібералізації національної системи експорту озброєнь і військової техніки у бік зміни існуючої системи та забезпечення можливості для підприємств ОПК здійснювати зовнішньоекономічну діяльність на умовах одержання ліцензії за спрощеними процедурами та інформування Державної служби експортного контролю про її провадження". 

Іншими словами, приватники хочуть зламати нинішні правила виходу підприємств на світовий ринок зброї

Україна на ринку зброї: ретроспектива

Україна, яка успадкувала близько 30% радянського ВПК, була "приречена" бути присутньою на світовому ринку озброєнь і військової техніки (ОВТ). І цим завдавала неабиякого клопоту всім ключовим гравцям. Вашингтону — через потенційну небезпеку потрапляння ОВТ у зони напруження, Москві — у силу помітної конкуренції. Ось чому 20 років тому, у жовтні 1996-го, було створено "Укрспецекспорт". Тодішній секретар РНБОУ Володимир Горбулін, який курирував цю чутливу сферу діяльності, зазначав, що монополізація необхідна для "впорядкування збройової торгівлі". На той час у цьому була логіка: Тимчасова слідча комісія ВРУ в доповіді (оприлюдненій 1998 року) зазначила, що в країні критичними товарами та послугами (до виникнення "Укрспецекспорту") торгували 113 компаній, і мали місце певні порушення. Тобто заробляв будь-хто і на будь-чому. То були часи становлення відносин зі США й оформлення держави на світовій координатній сітці. Компроміси здавалися логічними: ядерне роззброєння і надані гарантії безпеки (що здавалися непорушними), необхідність рятувати ракетно-космічну і літакобудівну галузі, а також зупинити стагнацію ще й танкобудування (вихід на "Морський старт", контракт з Іраном на передачу технології виробництва Ан-140 і доленосний танковий контракт з Пакистаном). До речі, угода з Пакистаном на 640 млн дол. уперше вивела Україну в десятку експортерів зброї, закріпивши її право бути серед лідерів оборонних технологій. 

…Відтоді спливло багато води. Ми довідалися, що гарантії — це фікція, і залишилися наодинці з сильним ворогом. Переконалися, що союзників поки що немає, є тільки партнери, які заявляють про свою "стурбованість". І дуже стримано ставляться до військово-технічного співробітництва (ВТС) з Україною. Серед іншого тому, що ВТС з РФ — це великий бізнес, а ВТС з Україною — ризикована політика. З іншого боку, сама Україна міцно закріпилася на світовому ринку зброї, а до 2009—2010 років вийшла на граничні рекорди. Нагадаємо, що 2009-го пакет замовлень "Укрспецекспорту" забезпечив зростання щорічних обсягів збройового експорту на 3 роки. Насамперед ідеться про контракти на модернізацію військово-транспортних Ан-32 для Індії (понад 400 млн дол.), про поставку партії малих десантних кораблів на повітряній подушці типу "Зубр" Китаю (315 млн дол.), нарешті, про поставки Іраку 6 Ан-32 (100 млн дол.) і 420 нових бронетранспортерів БТР-4 (460 млн дол.), а також поставки великої партії бронетранспортерів Таїланду. Плюс замовлення Таїландом партії танків "Оплот" і вагомі поставки газових турбін ДП "Зоря-Машпроект" для індійських ВМС і поставку ВПС Індії 100 двигунів АІ-20 сер. 5 для Ан-32 (вартістю близько 110 млн дол.). 

Тому коли SIPRI (Стокгольмський міжнародний інститут дослідження проблем миру) опублікував 2016 року п'ятирічний рейтинг з висновком, що Україна ввійшла до десятки найбільших країн — експортерів зброї (9-те місце в списку), йдеться саме про реалізацію перерахованих вище контрактів. Укладених, до речі, ще командою спецекспортерів під керівництвом Сергія Бондарчука. 

Інша річ — чи немає злого наміру в рейтингу SIPRI? Адже країні з такими серйозними збройовими потужностями (2,6% світового обсягу озброєнь) якось незручно з простягнутою рукою просити зброю в партнерів... Звичайно, SIPRI кривить душею. Не тільки тому, що у списку немає Ізраїлю, який торгує в кілька разів активніше за Україну. А й тому, що нагадування про збройовий потенціал України саме зараз дуже вигідне Москві, яка шукає нового формату відносин з Вашингтоном. Утім, мова не про це, а про перспективи Києва на збройовому ринку. 

Чому потрібно змінювати систему?

Можна було б відповісти просто: тому, що нам ніхто (!) — ні Захід, ні Схід — не допоможе (йдеться не про військово-технічну допомогу, яка потрібна, але не вирішує стратегічних питань, а про масштабне ВТС із західними компаніями). Ще тому, що без рішучих кроків у напрямку трансформації системи Україна втрачатиме і втрачатиме. Війна Росії проти України відкрила шлюзи до таких змін, а також різко пожвавила вітчизняних творців і виробників ОВТ. 

Але спробуємо все-таки надати аргументи. 

Перший. Традиційні ринки і здобуті можливості

Тим, хто вказує, що в країні війна і всі сили необхідно кинути для переозброєння, зауважу: робота на світовому ринку — це жива валюта, яка дає в умовах обмеженого ресурсу реальні оборотні кошти, які підприємство може використати для розширення поставок у ЗСУ/НГУ. Ось живий приклад: приватна компанія "Практика" на ринку 20 років, демонструє бронемашину "Козак-2М", яка істотно переважає "Дозор", що його просуває "Укроборонпром", а Міноборони ще не придбало жодної такої машини — переважно через брак ресурсів. 

Інший приклад: також приватне підприємство "Проксімус" вказує, що для ЗСУ в рамках ДОЗ досить його 10 виробів (засобів боротьби з безпілотниками противника), а з огляду на деформовану систему експорту підприємство змушене виносити виробництво в іншу країну. Відтак витікає інтелектуальний капітал, робочі місця й податки віддаємо іноземним державам.

Ще один приклад. "Укроборонпром" поставляє нові танки "Оплот" не українській армії, а Таїланду. Це той рідкісний випадок, коли автор готовий підтримати дії концерну. Звичайно, якби в державі була вертикаль управління ОПК і система відповідальності, декого треба було б судити за фактичний зрив термінів розгортання серійного виробництва "Оплотів" — навіть при радянській постановці питання танки могли б поставлятися і армії, і на експорт. Але втратити традиційного партнера — таке саме недбальство, як і зволікання з виробництвом. І все-таки, говорячи про потреби ЗСУ в танках, отримати значну кількість модернізованих танків "Булат" за короткий строк значно важливіше, ніж одиниці "Оплотів", які в кілька разів дорожчі, складніші в управлінні і в експлуатації. В умовах, коли систему підготовки не налагоджено, тренажерних комплексів немає, а оперативні поставки ЗІП — тільки в планах, знищення одного такого танка могло бути катастрофічним для психологічного сприйняття в українській армії. 

Словом, традиційні ринки слід берегти з багатьох причин. Скажімо, Україні вдалося утримати інтерес Пакистану, і ось результат: в Ісламабаді 2016 року підписано меморандум про обслуговування танкового парку цієї країни — це і поставки машино-трансмісійних відділень (МТВ) й інших комплектуючих, і просування на ринок лінійки двигунів серії 6ТД. Як кажуть, ідеться про замовлення на більш ніж 600 млн дол. Тривала й загалом ефективна робота на ринку Азербайджану стала передумовою для реалізації великого проекту з передачі технології виробництва Ан-178 цій країні. Те саме можна сказати і про Алжир, який підписав цього року контракт на закупівлю українських переносних протитанкових ракетних комплексів (ПТРК) "Скіф" — саме з Алжиром пов'язані перші успіхи українського ДП "ДержККБ "Луч" зі створення високоточної зброї, і це було ще 1999 року. Не випадково з'явилися перспективи й на ринку Індонезії, з якою ще 1997 року "Укрспецекспорт" підписав перший контракт на ремонт партії бронетехніки. Тепер ДК "Укроборонпром" розраховує розвинути ідею ліцензійного виробництва плаваючих колісних бронетранспортерів БТР-4М з колісною формулою 8x8. А ось іракський ринок Київ втратив — і через якість роботи, і внаслідок активності російських спецслужб. З обіцяних Багдадом 2,4 млрд дол. освоєно лише 640 млн. дол.

Другий. Відтісняти Росію — саме слушна нагода. 

Справді, ворожа для України держава, яка розв'язала проти неї війну і вступила у протистояння з Заходом, відчуває певний дефіцит технологій. І Україні слід активно просуватися на ринках, де традиційно працювала Росія. Насамперед це Індія і Китай. А також треті ринки, які потребують такої номенклатури ОВТ. І деякі кроки, на щастя, зроблено. 

Так, Міноборони Індії та низка компаній цієї країни підписали з Міноборони України 15 меморандумів про виробництво 500 військово-транспортних літаків і про довгострокове постачання газотурбінних установок для індійських військових суден. Причому — на тлі замороженого спільного індійсько-російського проекту ВТС. Зрозуміло, багато чого залежить від команди (і в Індії, і в Саудівській Аравії, про яку йтиметься далі, переговірний процес вів генконструктор Дмитро Ківа, якого керівництво "Укроборонпрому" поспішило позбутися). Індія належить до такої категорії партнерів, яких необхідно довго й аргументовано переконувати. Ще одним явним мінусом є те, що брендовий "Антонов" штучно загнаний в "Укроборонпром". Це згубне рішення створює безліч нових ризиків.

Саудівська Аравія зробила ставки на українські військово-транспортні технології, і цей напрям може стати в майбутньому проривним, аж до участі в серйозних виробництвах, навіть таких, як Ан-70.

Те саме можна сказати й про Казахстан, який цього року придбав в АТ "Мотор Січ" технологію модернізації двигунів. Ставлення Казахстану до України формувалося не один день — передував вибір не тільки українських літаків і БТР, а й капремонту ЗРС С-300 (попри те що вироблявся С-300 у РФ). Треба сказати, у Казахстані з побоюванням дивляться на Москву, адже відсоткове співвідношення етнічних росіян на півночі країни таке, що без особливих зусиль дозволяє розгорнути там уже добре відому нам гібридну війну. 

Третій. ВТС — це спосіб сформувати союзників з західних партнерів.

Навіть якщо починати з малого. Наприклад, 2016 року "Укроборонпром" і словацька компанія Grand Power s.r.o. підписали угоду про співробітництво у виробництві вогнепальної зброї. А з польською WB Electronics — про виробництво високоточних ракет. Якщо команда працюватиме, західні компанії підуть на проекти.

Ідеально — дотягтися до масштабного ВТС зі США. "Уже понад 25 американських компаній співпрацюють з ДП "Антонов" — як постачальники, спільні виробники та розроблювачі. Я неодноразово казав, що сповнений глибокого оптимізму стосовно перспектив подальшого розвитку американсько-українського співробітництва та спільного виробництва військової техніки". Ці слова сказав посол США в Україні Пайєтт у квітні 2016 року. Але ми знаємо: без змін правил гри всередині України пильна увага не трансформується у ВТС. 

І скажемо прямо: зроблене — навіть менше, ніж півсправи. Щоб західні компанії прийшли на український ринок, потрібно відмовитися від ручного управління сектором, ухвалити низку необхідних для захисту інвестицій законів, здійснити лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності. Це під силу владі, потрібна тільки політична воля і бажання відмовитися від частини особистих інтересів на користь розвитку держави. 

Четвертий. Дослідно-конструкторські роботи (ДКР) усередині контрактів посилюють можливості переозброєння ЗСУ.

Ціла низка держав готова включати й оплачувати дослідно-конструкторські роботи в рамках експортних контрактів. Свого часу (у 2005—2010 рр.) "Укрспецекспорту" вдалося поставити це на потік і вирішити за рахунок іноземних ресурсів чимало завдань. Класикою була модернізація МіГ-29 (включаючи роботу по наземних цілях) у рамках продажу партії винищувачів Азербайджану. 

Нині, коли 2016 року на ДКР виділено лише 60 млн грн, Китай може відіграти воістину грандіозну роль у переозброєнні України. У рамках салону Airshow China 2016 уже було досягнуто домовленості про спільне виробництво зброї. За рахунок ВТС з Китаєм є реальні можливості помітно просунутися у створенні і виробництві авіаційного керованого озброєння, яке так необхідне ПС ЗСУ. 

Сьогодні найбільші надії пов'язані з Саудівською Аравією. І це не тільки фінанси від контракту щодо літаків Ан-132, а й можливість створення ракетного щита — за рахунок просування на ринок цієї країни оперативно-тактичного комплексу (ОТРК) "Грім-2". Такі ОТРК, поруч із суто вітчизняним проектом "Нептун", можуть сформувати неядерний ракетний щит стримування. 

П'ятий. Це бізнес, вигідний державі і підприємствам.

Загалом експорт ОВТ України у воєнний час упав. У ЦДАКР вважають, що 2015 року його рівень не перевищував 600 млн дол., попередні цифри 2016-го перевищать цю цифру, але не так істотно, як хотілося б. У списку основних експортерів українських ОВТ називають Китай, Індію, Саудівську Аравію, Казахстан, Азербайджан, Пакистан, а також низку африканських країн, зокрема Алжир, Єгипет, Ефіопію, Анголу, Нігерію. До нових рекордів поки що далеко, причому через перекоси у військово-технічній політиці держави. Але ж зважаючи на бойове застосування ОВТ і зростання номенклатури ОВТ, Україна спроможна наполовину перевищити рекордні замовлення 2009 року — тобто продавати навіть не на 2 млрд дол., а на 3—3,5. Це — приблизні підрахунки ЦДАКР. 

Однак для цього слід змінити правила гри, відчинивши ворота для приватних підприємств. А також змінити систему експортного контролю — від заборонного до повідомного. 

Нині кількість приватних гравців, яких до кінця першої декади міленіуму налічувалося не більш як чотири десятки, збільшилася втричі і вже перевищує кількість державних підприємств ОПК. За офіційними даними, 2015 року понад 60% держоборонзамовлення припадало на "Укроборонпром", 2016-го — лише 38%. У цифрах — "Укроборонпром" освоює 4,4 млрд грн з 13,5. Тепер справа за малим: зрозуміти, що приватні підприємства випустити на світовий ринок зброї вигідно! 

Ось думка промисловця, почесного голови корпорації "УкрІннМаш" і колишнього першого заступника міністра Мінпромполітики Віталія Немилостивого: "Приватні підприємці не можуть вийти на світовий ринок, оскільки всі дії необхідно погоджувати з Державним концерном "Укроборонпром". Така ситуація не тільки залишає за державним концерном монопольне право на продаж зброї, а й убиває здорову конкуренцію на ринку. Щоб вийти на світовий ринок, потрібно прийти в "Укроборонпром" — до прямого конкурента, — і з ним погодити проведення переговорів, з ним установити ціну. Це монопольне право, але в нас у державі є орган, який стежить за нерозповсюдженням зброї. Система продажу та виготовлення зброї, яка нині існує в Україні, вже застаріла, і її необхідно змінювати". Погоджується з ним і радник гендиректора ДК "Укроборонпром" Сергій Тетерук: "Згоден, знаю, в яких умовах формувалася монополія, пам'ятаю ті ляпаси, яких Україна діставала від США за торгівлю зброєю — у рамках обмежень щодо країн, які не були заборонені Радою Безпеки ООН, а мали суто територіальний характер. Сьогодні ситуація змінюється, а законодавство залишилося на тому самому рівні. Тому, напевно, необхідно давати більше можливостей виходу на зовнішні ринки, — це моя особиста думка, не знаю, як до цього ставиться керівництво "Укроборонпрому". 

Що ж, як і в низці інших критичних сфер, питання успішного експорту ОВТ прямо пов'язане з рішеннями президента України та його оточення. 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
3 коментаря
Реклама
Останні новини
USD 27.04
EUR 29.06