Футбольна ілюзія миру і війни

Олександр Макаров 24 червня 2016, 00:04
евро

Читайте також

Взагалі кажучи, кожен чемпіонат світу або Європи з футболу, та й будь-яка велика спортивна подія, зсередини скидається на карнавал. Місцями — загадковий венеційський, але частіше — відчайдушний бразильський. 

І хай новини час від часу нагадують зведення бойових дій, хоча не для нас, звісно, ми ж то знаємо, що таке справжні бойові дії. Але в загальноєвропейському сенсі все, що відбувається за межами поля, насправді не менш важливе, ніж власне футбол-свято. З певною національною специфікою, що вкотре нагадує про неоднорідність Європи, про яку нижче. 

Ілюзія війни

Карнавал — великий зрівнювач. Бізнесмен, який ще вчора сидів на переговорах про купівлю стартапу. Звичайний офісний клерк, що до останнього ліпив квартальний звіт. Робітник з автозаводу, який відгарував зміну на конвеєрі. Безробітний, що радо клеїв дурня останні три місяці. Учора вони не тільки не знали одне одного, — у них навіть не було жодного шансу перетнутися, у кожного з них своє коло спілкування, вони ходять у різні магазини й сидять у різних ресторанах. 

Сьогодні вони вдягають однакові футболки, схожі капелюхи, пліч-о-пліч сидять у забігайлівках, із задоволенням поглинають хот-доги і багато пива. Для них це — коротка віддушина в щоденній рутині, коли зникають бар'єри, коли можна відчути себе не тільки членом сім'ї (яка лишився десь на батьківщині), що дає можливість швидкого флірту — адже карнавал… 

Це шанс плюнути на правила й умовності, на дрес-код, хай його, повернутися у щасливу юність, виконати на центральній площі гімн і народні пісні своєї країни, обняти незнайомця і зразу забути його. Почуватися громадянином своєї країни. З маленької букви громадянином, без пафосу, без зобов'язань, без відповідальності. 

Зіграти роль міністра закордонних справ. Придивитися до аналогічного суб'єкта, вбраного у футболку іншого кольору. Увійти в контакт. У барі за пивом перейти до перемовин. Підписати договір про дружбу й співробітництво і обмити його негайно. 

Особливо агресивному — зіграти роль міністра оборони, оголосити війну та облити ворога пивом, у крайньому разі — скористатись як аргументом пластмасовим стільцем. Закінчити війну і піти пояснювати поліції, що саме характеризує противника як кінченого дебіла. 

Це повторюється кожних чотири роки. До речі, цей раз — останній: наступний Євро пройде по всьому континенту, що дух фестивалю, який відбувається одноразово в одній країні, безумовно, вб'є. 

Адже кожен такий турнір — можливість для організатора показати Європі себе, а для багатьох — привід вибратися за межі країни. Привід унікальний — немає й не може бути жодного іншого обґрунтування того, що 20 тис. громадян Ісландії одночасно зібралися й вирушили в одне французьке місто. 

Бували випадки в історії, коли великі футбольні турніри вирішували значно серйозніші завдання. Доводилося чути думку, що чемпіонат світу 2006 р. в Німеччині став для німців можливістю остаточно поховати міф про їхню агресивність до всього чужого. І безмежна гостинність не тільки держструктур, а й усіх, кого доводилося там зустрічати, переконала в цьому його гостей. До міграційної кризи лишалося ще 10 років.

Кожна країна вибирає своє ставлення до того, що відбувається. Україна й Польща якраз вибрали шлях презентації, що, взагалі-то, було реалізовано. До війни в Україні залишалося менше двох років.

Здається, у Франції впевнені, що Євро приходять і йдуть, а країна залишається. Тому важливо провести цей час із максимальним задоволенням та мінімізувати збитки. Власне, і те, й інше цілком відповідає національному характеру. 

Гості рано чи пізно поїдуть — а ми за час їх перебування не мусимо дозволити їм побити посуд, а вже потім — згадаємо пару приємних моментів.

Отож про посуд. Усі вищеописані норми проведення карнавалів — середньоєвропейські. Свої уявлення про свято історично мають балканські товариші, що продемонстрували хорватські фани, закидавши поле фаєрами та звільнивши місцеву федерацію від "зайвих" 100 тис. євро. Ні, звісно, майже в кожній країні є особи, котрі думають (за Бабелем) тільки "про випити чарку горілки й дати комусь по морді". Просто історично так склалося, що саме на Балканах таких людей найбільше, що виливається в періодичні санкції УЄФА проти країн цього регіону. 

Польські фани, за винятком відомих на всю Європу вболівальників "Легії", поводяться звично і від наших відрізняються тільки кількістю (у Франції вони надають величезний обсяг послуг), гучністю, кольором одягу та слоганом, що використовується у процесі стрибання: "Хто не скаче — той з поліції". Очевидно, реформа органів внутрішніх справ у Польщі ще не почалася. 

То що, світ не змінюється? Ні, світ змінюється. Не забудемо, що нинішній Євро проходить під постійною загрозою терактів, і, хоча ніяких особливих заходів безпеки на стадіонах не помітно, віритимемо, що спецслужби роблять свою справу тихо й таємно. 

А штатив, забутий у прес-центрі стадіону в Ліллі, був розстріляний, кажуть, професійно. Але не треба вірити, що "Ісламська держава" задивилася матчі й грає на тоталізаторі. 

Українських уболівальників у Ліллі побили фани дрезденського "Динамо", відомі на всю Німеччину як дуже праві, вкрай нетерпимі до мігрантів і всі як один прибічники партії "Альтернатива для Німеччини". Ця партія, як відомо, має духовну підтримку від Москви. Відлуння війни?

Те, що світ став іншим, доводять і вболівальники з Росії. Звісно, вони й раніше, за підтримки держави та з Божою поміччю, використовували масові заходи для демонстрації сили російського духу: згадаймо хоча б "російський марш" на Євро в Польщі і 150 заарештованих. 

Але вперше для такої демонстрації була послана пара сотень бійців за державні кошти — для цілеспрямованого побиття англійців, хуліганський дух яких помер ще в 1990-тих. І які (частенько ігноруючи думку про них оточення і справляючи нужду там, де перебувають), все ж таки не були готові зустрітися з вихованцями бійцівських клубів, озброєними залізними прутами й готовими вбивати. 

І це логічно. Російська пропаганда, як відомо, вперто втілює історичні міфи й символи в реальність, внаслідок чого країна продовжує воювати у Великій Вітчизняній війні, бореться з інакодумством, нацзрадниками та іншою поганню. 

Для всього світу спорт — це мирний замінник боїв. Ілюзія війни. Росія, що бореться в реальності, не потребує мирного заміщення священного вставання з колін. Вона це робить серйозно, а коли так — ніякий пластиковий стілець не може бути ефективним. Тільки кастет. 

І немає жодних сумнівів: засуджені французьким судом росіяни будуть зустрінуті після звільнення в Москві сотнями захоплених однодумців. Саме вони стануть для багатьох росіян своїми афанасьєвими. Вони, бійці, що відповіли ділом на розтоптаний державний прапор. Вони, удостоєні задоволених слів російського президента: мовляв, як же двісті людей віддубасили кілька тисяч? Та знає він — як…

Точно так само ніхто, думаю, не сумнівається, що 2018-го, якщо чемпіонат світу з футболу відбудеться-таки в Росії, англійські вболівальники опиняться в російській в'язниці, незалежно від того, що вони накоять насправді. Санкції у відповідь, нічого особистого. Оскільки ж відповідь має бути асиметричною — за трьох росіян сядуть п'ятеро англійців. Або 15. І десяток французів, щоб їхня поліція надалі знала, як поводитися зі спадкоємцями перемог. 

Та хай там що станеться в майбутньому, реакція всього світу, а не тільки правоохоронних органів, показала, що заразити вірусом війни карнавал не вдалося. 

Ілюзія миру

День безславного вильоту збірної Росії відтепер відзначатиметься у французькій поліції як професійне свято. Ця збірна, як і українська, зробила все, аби уникнути найстрашнішого — зустрічі двох команд на стадії плей-офф. Цей шляхетний вчинок обом командам ще зарахується, оскільки уникнути людських жертв у разі зустрічі напевно б не вдалося. 

Спорт — не тільки мирний замінник боїв. Спорт — ще й відображення життя, національних характерів, досягнень і поразок. Україна в муках намагається сформувати себе, але минуле продовжує тримати її за ноги, і скинути його не вдається й не вийде. 

У вильотах двох збірних є щось споріднене. Футбол України і Росії продовжує жити у схожих умовах — ліміту на легіонерів, внаслідок чого хоч трохи здібний місцевий футболіст отримує райські умови контракту без потреби напружуватися щотижня, — "Шахтар" або "Динамо" обіграють "Олександрію" у режимі неквапливої прогулянки. Упиратися доводиться 8–10 разів за сезон — під час донецько-київського дербі та в єврокубках, а не двічі на тиждень. 

Звісно, зникає стимул їхати кудись у Європу, де треба гарувати щодня за значно менші гроші. Так само, певна річ, немає бажання використовувати чемпіонат Європи як можливість показати себе. Нас і тут незле годували. 

Але якщо Росія, завдяки поки що повним коморам, продовжить найближчим часом вбухувати національне багатства в "Зеніт" і "Терек", із закономірним фіаско вже на домашньому чемпіонаті світу (якщо він у них буде), то в нас повним ходом ідуть реформи. 

Усихання олігархів уже призвело до зникнення одного клубу — "Металіста" де-юре, а "Дніпро" наближається до цього де-факто. "Шахтар" і "Динамо" зменшують бюджети, відмовляються від великих покупок, залишаючись, правда, навіть у такому стані недосяжними для інших клубів — де зарплат не бачать по півроку. 

Звісно, існування небідних, за німецькими стандартами, клубів у бідній і нефутбольній країні різало око. Звісно, в середньостатистичній східноєвропейській країні бюджет клубу визначається ринком і обсягом витрат великої компанії на рекламу та промо. 

Та все ж для обмеженої кількості людей в Україні футбол був і видовищем, і об'єднавчим фактором, і взагалі — атрибутом життя. 

Ніщо не вічне, скажете ви, і вас зрозуміють фани "Металіста". Наші молоді хлопці повинні грати в Європі, вважаєте ви, і маєте рацію в цьому на всі 100. Тільки для того, щоб вони взагалі з'явилися, мають трудитися кваліфіковані дитячі тренери на гарних полях. Тільки тоді в ряд експортних товарів України, поряд із зерном, металом та програмістами, стануть футболісти. Потенційно, як ми знаємо, товар високоліквідний. 

Проте поки що їх просто на пальцях однієї руки можна полічити. Та й то — за Олександра Зінченка, який сяйнув у Франції, дякувати треба не Михайлу Фоменку, а Сашиному вітчиму й особистому тренеру, а також тренеру російської "Уфи", де він і відбувся як футболіст. Тепер, йому, хлопцю, судячи з інтерв'ю, не по-юнацьки зваженому й спокійному, треба їхати в цивілізований світ, рости і не псуватися. 

Але все, що сталося у Франції, — не тільки наслідок явища "зажрані мільйонери не хочуть і не можуть працювати". Хоча, за великим рахунком, не сталося нічого, і це, очевидно, була проблема наших очікувань. Сказав же Коноплянка щось у тому сенсі: "Чого причепилися? Ми там були. Що вам ще треба?" Хтось сотворив собі з нього кумира й зірку, а він зрозуміло пояснив: та не такий я, не Бейл, не Гетце і навіть не Криховяк, звичайний я хлопець, просто багатий дуже….

"Збірна є відображенням нашого життя", — сказав Фоменко, і це буде останній раз, коли про нього можна буде згадати. Михайло Іванович — тренер не великий і не поганий. Він такий, який є, і не він — причина того, що сталося. 

Ми якось звикли, що гравці "Шахтаря", "Дніпра" й "Динамо", коли приходять у збірну, раптом стають командою, забуваючи всі міжклубні проблеми. Але раніше це були не проблеми — так, тертя. Проблеми почалися тепер. 

Ми можемо скільки завгодно заплющувати на це очі, однак фактом залишається те, що одні гравці збірної скидаються на тепловізори для армії та дружать із бійцями "Азова", а інші — періодично їздять додому в Донецьк, до батьків і знайомих, відпочивають у Криму. 

Коли такий виклик приходить у сім'ю, як відомо, багато хто перестає говорити про політику, замикається в особистому, побутовому й поточному. Досвід підказує — гарантії, що в один недобрий день хтось не зірветься, не нагрубіянить і не гримне дверми, немає. 

Та то в сім'ї. А тут маємо 20 молодих спортсменів, повних тестостерону, як правило, не схильних до аналітики й політичного моделювання. 

Ще три роки тому невинна, взагалі-то, провокація Степаненка, який тицьнув клубну емблему динамівському сектору в зовсім не важливому матчі, закінчилася б млявою сваркою й забулася б на третій день. Даріо Срна й не таке виробляв. 

Але сьогодні це було як вибух. Потім можна було потискати руки під камерами, запевняти в єдності та взаємовиручці, але гра не обманює, і пас найближчому товаришеві кудись за поле супроводжується внутрішнім голосом: "Щоб ти вдавився!" А потім вони всі разом утікають від журналістів зі швидкістю контратаки. 

Ні, звісно, не кожен гральний рух є наслідком подій, що відбуваються в країні. Коли Коноплянка не забиває з трьох метрів Німеччині, це не означає, що причина промаху — конфлікт на Донбасі, а означає тільки те, що його ліва нога, за великим рахунком, — для ходьби. А Хачеріді, коли пропускає за спину великого північного ірландця, думає в той час, звісно, не про Авдіївку. 

Більше того, кожен зокрема гравець може й викладатися щосили, адже, по суті, крім Коноплянки і Ярмоленка, ніхто чемпіонату не провалив (ой так, Коноплянка теж не провалив) — усі працювали, як могли, і помилялися, як завжди. Ну хіба що з Північною Ірландією настав ступор, але, як правильно зазначив Тарас Степаненко, рівень англійського Чемпіоншипу (першої, по-нашому, ліги) вищий за нашу Прем'єр-лігу. 

Але команда перестала бути сумою індивідуальностей. 

І немає жодної впевненості, що це справа тимчасова, зітреться й забудеться. Хоча, поклавши руку на серце, невже ми вважаємо такою вже страшною проблему одного спортивного колективу — на тлі тисяч загиблих і щоденних смертей? Та не проблема це. Проблема — коли в будинок прилітає снаряд або коли протипіхотною міною відриває обидві ноги. А тут — тільки гра. 

Ми дивимося її, тому що вона повертає нас у мирне минуле, коли боротьба точилася тільки у штрафному майданчику, а не в авдіївській промзоні, отримуючи за півтори години свою частку ілюзії миру. 

І все ж вона трохи більше, ніж просто гра, бо нагадує нам, що світ — не чорно-білий, що для досягнення результату колективу (а країна — теж свого роду колектив) потрібні синхронність дій і довіра. А завдання тренера — цього домогтися, для чого знадобляться мудрість і розум. 

Розум повинен повторювати, що нас об'єднує значно більше, ніж роз'єднує. Що ми — взагалі, одні й ті самі люди — у Києві, Донецьку і Львові. Розум повинен переконувати: ми всі не мусимо бути пішаками у грі того, хто приніс війну на українську землю й підтримує її задля якоїсь геополітичної перемоги, а тепер задля тієї ж придуманої ним самим перемоги калічить простих англійських чолов'яг і завтра може покалічити німецьких домогосподарок. Що озвіріння з нашого боку — теж його перемога й наша поразка. 

Розум і авторитет потрібні нашій збірній

Та що там збірній… Вони країні потрібні. 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
4 коментаря
  • talymon 25 июня, 20:22 У одному з інтерв'ю М. Фоменко якось несміливо сказав, що ситуація в країні вплинула на гру збірної. І він не помилився. У такої країни, у такому стані, з такою, можна сказати, ганебною історією відстоювання своєї унітарності, незалежності, національної ідентичності, країни, лінія розколу в якій проходить не лише по лінії протистояння так званої АТО, а по серцю кожного жителя, командна гра більш-менш чисельної збірної з її громадян не може бути успішною апріорі, на жаль. Доказ цього твердження від противного ми побачили на цьому ж Євро-2016. Я маю на увазі Хорватію і її футбольну збірну. Хорватія- приклад зовсім іншої країни з зовсім іншою історією боротьби за свою незалежність і національну ідентичність і, як наслідок(!), з футбольною збірною з зовсім іншими морально-вольовими якостями. Цій команді не потрібні напуття президента, ні вболівання його за неї на трибунах під час матчів, хоча і не завадять. І їх президент не скаже після програшу, що він не відчув бажання команди перемогти. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Геннадій Чуйко 25 июня, 15:43 Вилетівши з Євро-2016 ми потрапили у не найгіршу компанію з турками румунами, з голандцями, греками та датчанами, які взагалі на Євро не пробилися, з албанцями, ну, і звісно ж, з росіянами. Не у тим печаль, і не в тим ганьба, що вилетіли. Печаль у тому як це відбувалося, і що було показано на всю Європу... Відповісти Цитувати
  • Володя Омельянов 25 июня, 08:14 Такої ганьби від нашої збірної ніхто не чекав Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • spragly 24 июня, 00:50 Який футбольний єврочемпіонат коли в країні війна? Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.92
EUR 29.09