"Говорит Москва"…

Станіслав Васін 22 жовтня, 00:00
оч

Читайте також

Черга. Святий для радянської людини атрибут. Вистояти в черзі — водночас почесно й болісно. Більше болісно. Та тільки не тоді, коли йдеться про чергу в мавзолей. 

9 березня 1953-го Москва зупинилася. Про цей день колись давно, в дитинстві, розповідала мені моя бабуся, бо цього дня в Москві ховали Сталіна. Сотні тисяч людей, зупинений рух, сльози, тиснява, сотні смертей — такий був підсумок похорону. Тоді я думав, що, напевно, ця людина була чимось на кшталт святого, коли стільки людей ридали й були готові померти під ногами натовпу.

І ось минуло трохи більше ніж 60 років, а в Донецьку як і раніше "Говорит Москва…". Як і раніше — Левітан. Як і раніше — тисячі людей вишикувалися в одну довгу чергу від достоту "капіталістичного" готелю "Донбас Палас", щоб попрощатися з тим, кого за всіма мірками здорового глузду можна назвати лише воєнним злочинцем і вбивцею. Але в Донецьку ця людина — герой. Як 60 років тому в Москві був героєм і Сталін. Що ж, ера Хрущова іще попереду…

19 жовтня в Театрі опери і балету, в самісінькому центрі міста, ховали Арсена Павлова, більше відомого під позивним Моторола. Обставини його життя і смерті сьогодні не такі вже й важливі. Якщо поглянути абстраговано, загинув польовий командир, російський найманець, який убивав українських військовополонених під час боїв за аеропорт. Усього лише один із сотень тих, хто приїхав у Донбас на сафарі з сусідньої країни. Важливе інше. Те, на що перетворився Донецьк цього дня (навіть за цілком критичного ставлення до ситуації), говорить нам лише про одне: поразка в Донбасі близька як ніколи.

Прощальна церемонія розпочалася о 10-й ранку. Відбувалася вона в центральному, Ворошиловському, районі міста, куди я добирався з сусіднього Калінінського. Вже на зупинці транспорту побачив молоду пару й сім'ю з дівчинкою років десяти. Усіх їх поєднувало одне: букет квітів із парною кількістю гвоздик і жалобна стрічка на букеті. Збігом це навряд чи можна було назвати. Ми сіли в один і той самий автобус і вийшли на одній і тій самій зупинці. І молода пара, і сім'я відразу піднялися вгору по вулиці і стали в кінець черги. Правда, тоді я ще не зовсім розумів, що це за черга, бо виднівся лише її хвіст. Починався він біля готелю "Донбас Палас", від якого до місця прощальної церемонії було ще близько 300 метрів. Тоді я подумав, що це, можливо, ще один постановочний мітинг або щось подібне. Але щойно я піднявся до готелю, як посередині центральної вулиці міста побачив близько півтори тисячі людей, що стояли з жалобними квітами в три-чотири ряди. Десятки — так само розрізнено — піднімалися від зупинки вгору. Йшли старі, інваліди-військові на милицях, діти з батьками — і всі мовчки ставали в той хвіст...

Відверто кажучи, за два з половиною роки війни в Донецьку я бачив безліч постановочних мітингів. Але цього разу все виглядало якось не так. По-перше, незвичною була тиша. Тисяча людей стоїть і мовчить. Це неабияк вражає. Сам я обрав місце не в головній черзі, а збоку від театру, бо не збирався заходити всередину. Але й тут невеликі групи людей переважно стояли мовчки і просто дивилися на будинок театру. І тут я побачив єдину жінку, яка плакала серед них, хоча до виносу тіла залишалося ще півгодини. Вона прикривала обличчя хусткою, і навряд чи то була істерика, бо сльози, оплески й стогони почалися лише коли винесли покійника.

Те, що відбувалося далі, — чимось нагадувало ейфорію "параду" 14-го, коли всі з нетерпінням чекали, коли ж, нарешті, проведуть українських бійців. Тільки тепер чекали труп. 

Черга почала танути, натомість вулиці дедалі більше заповнювалися людьми. Хто були всі ці люди? Що ж, це, мабуть, головне запитання. "ДНР" не була б собою, якби й тут не задіяла адміністративний ресурс. Біля будинку на Артема, 97, де проводять свої прес-конференції терористи, вже стояло кілька чергових автобусів. Правда, частина з них була з табличками "Ростов" і "Москва". Але річ навіть не в цьому. На похорон Мотороли зібрався весь "цвет нации": тут були і донецькі чекісти, і бойовики "Сомалі", і відомі воєнкори, і "депутати" з "урядом", і голені міцні парубчиськи на "мерседесах", і російські неонацисти. Не приїхав хіба що Гіркін. А збери їх усіх — і вже вийде кілька тисяч. 

Кажуть, у великій кількості звозили курсантів з військових училищ. Звісно, звозили. Але ніхто при цьому не переймається запитанням: а як вони стали курсантами з нашивками "ВС ДНР"? Навряд чи їх теж "звезли". Студенти, зняті з пар… Частина з них ішла як по подіуму, проходячи повз труну в театрі: довгоногі дівчата, яким явно було на це плювати. Але були й ті, хто плакав біля труни. А ось коментар колег моєї матері, яких також формально "звезли": "Отличный был воин. Жалко, что убили вот так".

Після смерті "отличного воина" у першу добу в Донецьку була ейфорія: підрозділи бойовиків рвалися в бій, щоправда, лише в соціальних мережах. У самому місті підсилили патрулі, а городяни вже наступного дня чекали тотальних репресій. Заради справедливості зазначимо, що, на відміну від "убитих горем" військових і самого Захарченка, місцеві жителі не надто й вірять у версію "українського сліду", на який тут списують усіх і все. Кожен, хто хоч трохи знайомий зі способом життя Мотороли, розуміє, що з його будинку створили майже неприступну фортецю. І зробити в ній непомітно ворота у вигляді пластиду в ліфтовій шахті могли тільки свої.

Та суті питання це не міняє. У Донецьку завжди — як і в Радянському Союзі — особистий авторитет переважав будь-яку ідеологію. Так, за Моторолою тягся шлейф з імперської політики, прапорців "Новороссии" та тіл замучених ним українських бійців. Але коли було тут інакше? Сталін? Ленін? Дзержинський? Путін? Ось кити, на яких стоїть "русскомирный" Донецьк. Усіх їх тут поважають, усі вони — "часть нашей истории". І терорист на їхньому тлі виглядає не так уже й гротескно. Зрештою, граніту для пам'ятників у Донецьку вистачало завжди. Як і тих, хто ридатиме біля шапки "спартанця". 

І вдавати, що всіх цих людей немає, — злочин. Не розуміти, як потужно проти нас працює час, як забирає його в нас "Мінськ", означає програвати цю війну прямо тут і зараз. Слід уже перестати міряти перемогу снарядами і почати вимірювати її кілометрами тих, хто ладен поклонятися царю. Гібридна війна
означає й гібридність перемоги, а в Донецьку поки що на всю "говорит лишь Москва".

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
10 коментарів
  • spragly 28 октября, 12:19 Совіцька ідентичність була різна в росіян, українців та решти народів СССР. Навіть розмовляючи всі російською мовою, життєві приоритети мали різні. Саме тому сучасні постсовіцькі українці шукають нову республіку, а сучасні постсовіцькі росіяни шукають або старий СССР або стару Російську імперію. Їм там було ліпше і нічого нового вони в принципі не хочуть. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • krav46 24 октября, 01:42 Правильно. Люди - дерьмо. Всех расстрелять. Бабы новых нарожают. Настоящих украинцев, которые не задумываясь будут кричать "Хайль!", тьфу ты, конечно, -- "Слава!".
    Sherengova Oksana 27 октября, 22:41
    "Бабы новых нарожают" - це якраз по-совєцьки, бо українці так не висловлюються. А "Хайль!" кричати - це більше личить бойовикам-чужинцям, які порушують територіальну цілісність суверенної держави. Стосовно населення, яке стояло в черзі до гроба найманця, то ніхто їм не винен, що їм подобається жити в донецькому "сомалі". Це їхній вибір. Як говорив колись на камеру один шахтар в 90-х роках: "мнє всьо равно как говорить - ковбаса или колбаса, лишь би она била!".
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Yuriy Borisovich Gulenok 23 октября, 08:09 Редкая для нашего времени способность видеть за деревьями лес. Браво! Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Микола Тищенко 22 октября, 20:01 А мене тривожить. По-перше, черга тривожить, бо я ще не відмовився від наміру повернутися в своє місто, а по-друге, тривожить те, що мабуть і справді в Україні вона мало кого тривожить, а отже, рекультивацію деокупованих територій буде скинуто на самоплив, тобто на ту жменьку українців, які повернуться/залишаться після всього. Цілком згоден з автором: можливо, ми вже програли Донбас, хоч і не сумніваюся, що територію ми рано чи пізно повернемо. Автору - респект
    zxcvb 23 октября, 04:38
    Ці люди в черзі були такими ще до путінської агресії, це результат багаторічної роботи з часів СРСР по заміщенню українського населення Донбаса іншими етносами, ніяк не пов'язанними з Україною, які себе ідентифікують з совком або ординською імперією, та проведенням асиміляції і "совковизації" місцевих українців. Іншими вони не стануть, їх "перевиховання" неможливе, але примусити виконувати українські закони їх можна, хто не схоче (не зможе) жити в Україні, хай продають манатки і їдуть туди де "русский мир", в Орду. Відновлення законності на деокупованій території, це справа всієї держави, а не жменьки місцевих українців, хоч і їх також, якщо вони не хочуть бути меншістю у ворожому оточенні. Ви надаєте більшого значення впливу цих людей на своє життя, ніж воно є насправді, без збройного втручання Орди війни на Донбасі не було б, навіть з таким духовно скаліченим населенням. Ті, хто вбивав українських громадян, проводив "референдуми", організовував ліквідацію державних установ України,
    zxcvb 23 октября, 04:40
    отримають кримінальне покарання, включно до пожиттєвого (хто не встигне втекти). Лише таке "лікування" Донбасу можливе для відновлення реального суверенітету України. Амністія можлива тільки для тих, хто не вчинив тяжких злочинів.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • zxcvb 22 октября, 18:07 У автора ложная философия. Мы боремся за территориальную целостность, за право украинских граждан, не принадлежащих к "русскому миру", вернуть свои дома, свою землю, свое имущество. А домбабвийцев надо будет после возвращения нашей земли на санационный период лет 20-25 лишить права избирать и быть избираемыми в парламент Украины. Вот такие необходимы особенности относительно особого статуса ОРДИЛО при изменении парламентом Конституции. Только это несрочно. Путин от фактической оккупации части Донбасса не откажется, а Украина пока не восстановит суверенитет на оккупированной Ордой территории, легитимизировать ее, чтобы полностью содержать домбабвийцев за счет Украины (и так отчасти содеожим), тоже не будет, даже если Оланд, Меркель и Путин совершат моральное изнасилование Порошенка, но, сейчас не 2014-й, так что, возможно, даже это им не удастся сделать. Не думаю, что в Украине кого-то должна тревожить очередь из зомби к трупу бандита, у меня она вызывает только чувство брезгливости. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • docsis 22 октября, 15:30 Або ми, або вони. Ніякого симбіозу бути тут не може. Я не дуже собі уявляю як поціновувчі "мотороли" будуть обирати когось в український парламент. І я не думаю що Україна втратила Донбас. Донбас сам себе втратив. Чи стратив. Років може через 50-70 і можна буде шукати примирення. Але зараз це не на часі. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Gromadyanyn 22 октября, 02:05 Автору - щира вдячність. Не втратити здоровий глузд у таких умовах, - цінність. і мужність. Для Всієї України. Таке треба знати! Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56