Наш біль. Від "А" до "Щ"

Ольга Кашпор 17 лютого, 23:03
123

Читайте також

Йти додому одразу було несила. Хотілося негайно бачити їхні очі. Звірити годинник, намацати землю під ногами. Добре, що тут поруч. З кінотеатру — на Майдан

Тут досі витає еталонне відчуття — як мало б бути. Як мало б бути зараз, якщо дивитися очима тієї зими. Зими, коли добро і зло мали чіткі межі, переконання були міцнішими за барикади, а правда — голою і безкомпромісною, як козак Гаврилюк. 

Тепер фарби змішалися до каламуті. І ми дедалі менше говоримо про Майдан. Все, що ти скажеш, буде використано проти. Але й промовчати — зрада. Революція Гідності — тепер тема інтимна. З усіх історичних шарів ми лишаєм собі для аналізу найзручніший, особистий: так, я змінився, я відстояв, я був там, бо не міг не бути. Я і Революція. Ніби й не було "нас". Коли про "нас" говорить хтось третій — це велике полегшення.

Цього разу говорити взявся тричі оскароносний, легенда американської документалістики Марк Джонатан Харріс, укупі з українським режисером Олесем Саніним. Документальна стрічка "Переламний момент: війна за демократію в Україні" — однозначна, як і її назва. Не чекайте розслідувань і різночитань. Українці — герої. Крапка. Це відправна станція у фільмі і станція прибуття. "Саме таким був задум, — каже мені режисер Харріс після прем'єри. — Світ потопає у продуктах російської пропаганди. А от голос України чути недостатньо. Ми хотіли, щоб цей фільм став голосом українців". Він, американець, не уточнює — якої частини українців. Не зовсім "почути кожного". У запропонованій творцями фільму системі координат, українці — ті, хто обстоює державу й ідентичність. 

Усі герої — патріоти, інших немає. Характери складні, а долі — не фатум, вибір. 

З першої хвилини ясно: це кіно про вибір. "Ми — вимушені руйнівники", — каже доброволець Андрій Шараскін він їде на Схід України, бо "комусь треба робити цю роботу". У мирному житті Андрій — актор, засновник дитячої театральної студії. Він, як і інші герої фільму проміняв улюблену справу на війну за свободу. Ми бачимо військового лікаря, який під час Революції Гідності оперував поранених у Михайлівському Золотоверхому, а згодом рятував хлопців в Іловайську. І депутата Тетяну Чорновол — покалічену під час Майдану і овдовілу невдовзі після нього. Подружжя волонтерів, рабин — сотник єврейської сотні Майдану, який тепер займається авіарозвідкою. Історії усіх тягнуться з Майдану на Схід країни. Одна боротьба переходить в іншу. А вони невтомно пояснюють, чому роблять те, що роблять. Словами і діями. Собі і, найголовніше, іншим — тим, хто забув, тим, хто більше не вірить. Для чого я роблю це? Чому не здався? Де беру сили? 

Ворог у фільмі не ефемерний, він документально доведений. З ким і з чим змагаються герої-українці, формулюють поважні історики і навіть дослідники пропаганди. "Ми вплели важливе дослідження, як працює російська пропагандистська машина, — каже режисер Марк Джонатан Харріс. — Це те, на що західний світ довго не звертав уваги, але це ті інформаційні виклики, які ми вже зараз, з перемогою Трампа, маємо в Америці".

Йдучи на прем'єру напередодні чергових роковин розстрілів на Майдані, найменше хотілося пафосу. Епічні батальні сцени, клуби чорного диму, людське море і море крові — документалісти вже не раз експлуатували і, здається, затерли ці образи. Творцям "Переломного моменту" вдалося інше — занурення. Ти не над Майданом, ти всередині. Тобі холодно й спекотно, тебе несе людський натовп, тебе штовхає "Беркут", дим виїдає очі, ти тягнеш поранених, відспівуєш, тримаєш опалений прапор. Філігранна робота зі звуком забезпечує повний ефект присутності. 

Деякі використані у фільмі кадри досі не оприлюднювалися. Унікальне відео падіння "Боїнга" над Грабовим — з телефона місцевих мешканців, з їхніми ж коментарями. Кадри розстрілів на Інститутській… 

Йти додому одразу було несила. Хотілося негайно бачити їхні очі. Портрети розставлено за алфавітом. Якщо йти алеєю вгору — від Арутюняна до Щербанюка. Я читаю прізвища. Несправедливо, що когось не знаю і досі. Дехто завжди на передньому плані. Цей кучерявий красунчик — Рома Гурик. І "блакитна каска" — Устимчик Голоднюк — татові сльозі. Саша Плеханов — скляні очі матері: "Янукович, Захарченко! Бажаю вам щодня ховати своїх дітей!" Вербицький, Жизневський, Нігоян — назавжди перші. 

Хтось розставив їх за алфавітом. 

Три роки. Портрети героїв — чи не єдине, що вдалося впорядкувати. Революція Гідності з колективної пам'яті ховається у пам'ять особисту.

Великий — спільний — Майдан упаковується в книжки й кіно. Стає епосом — і це, певно, єдиний природний спосіб зберегти його скарби від перетворення на попіл. 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.55
EUR 28.89