"Немає рішення без Росії?"

Штайнмайер

Читайте також

Коли в грудні 2013-го стало відомо, що соціал-демократ Франк-Вальтер Штайнмаєр замінить ліберального демократа Гідо Вестервелле на посту міністра закордонних справ Німеччини в другій широкій коаліції Ангели Меркель, деякі спостерігачі з побоюванням поставилися до повернення політика "Росії-розумітеля". Явно партнерський підхід німецького МЗС до Росії був характерним для Штайнмаєра в 2005—2009 рр., коли він так само був на цьому ж посту й при Меркель. Однак ці недавні побоювання з приводу повернення Штайнмаєра трохи розвіялися після того, як новий-старий міністр офіційно приєднався до курсу канцлера Меркель про пріоритетність захисту прав людини в зовнішніх відносинах, а особливо в співробітництві ЄС з Україною.

Штайнмаєр народився у скромній родині, виріс у провінційній частині Західної Німеччини й став членом Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) під час так званої Нової Східної політики, яку проводив перший канцлер ФРН від СДПГ Віллі Брандт. Цей, на той момент новаторський, підхід Німеччини до радянського блоку мав на меті розморозити відносини з різними центрально- і східноєвропейськими комуністичними режимами під гаслом "зміни через зближення". Найістотнішим результатом цієї нової політики став Заключний акт Наради з безпеки й співробітництва в Європі в Гельсінкі 1975 р., який допоміг послабити напружені відносини між двома блоками холодної війни і проклав шлях до тісного економічного співробітництва між Західною Німеччиною і кількома східноєвропейськими державами. Акт містив постанову про забезпечення невтручання у внутрішні справи інших країн (пункт VI), включення якого зажадав Радянський Союз. Захід погодився дотримуватися цього правила в обмін на офіційну згоду Брежнєва дотримуватися принципу поважання прав людини і основоположних свобод (пункт VII). Хоча офіційна згода Радянського Союзу дотримуватися західного розуміння прав людини мала спочатку лише незначні практичні наслідки, пізніше вона стала одним із чинників, які призвели до розпаду комуністичних режимів у Східній Європі. Захід таким чином відіграв опосередковану роль у самоліквідації комунізму.

Певною мірою нинішня стратегічна політика Соціал-демократичної партії Німеччини стосовно Східної Європи все ще ґрунтується на цій центральній ідеї Заключного акта ОБСЄ 1975 р. Однак відтоді її в певному сенсі було модифіковано. Якщо раніше мета забезпечити дотримання прав людини відігравала центральну роль, то останні 20 років зовнішня політика СДПН більшою мірою акцентує принцип невтручання. Відомі члени СДПН, як, наприклад, колишній канцлер Гельмут Шмідт, неодноразово висловлювалися з приводу порушень прав людини в тій чи іншій державі як про внутрішні питання цієї держави, які не можуть стати причиною західного втручання або навіть критики. На думку Шмідта, котрий свого часу підписав гельсінський акт від імені ФРН, основною метою німецької зовнішньої політики має стати збереження миру з допомогою інтенсивної дипломатії та добрих відносин навіть з урядами, які з демократичного погляду є сумнівними. Останнім часом Шмідт навіть заявив, що права людини є відносно молодою й одвіку західною концепцією, яку Захід не повинен активно пропагувати таким країнам, як Китай чи Росія.

Застосування цієї зовнішньополітичної доктрини СДПН досягло своєї кульмінації під час канцлерства соціал-демократа Герхарда Шрьодера з 1998-го по 2005-й. Шрьодер пішов іще далі, ніж Шмідт, і розвинув політичну дружбу з Володимиром Путіним, найбільш сумно відомим підсумком якої стало будівництво горезвісного затратного газопроводу "Північний потік" з Росії в Німеччину через Балтійське море, що огинає держави Центральної та Східної Європи й Україну. Зростання інтересу німецьких компаній до все більш платоспроможного ринку збуту в Росії став іще одним стимулом для зниження уваги до дотримання прав людини державою-партнером у зовнішній політиці СДПН. Зростання авторитаризму Кремля й придушення громадянського суспільства не завадили Шрьодеру підтвердити ганебне твердження в інтерв'ю на одному з ток-шоу 2004 р., що Путін — це "бездоганний демократ". Путін подякував Шрьодеру за довіру, надавши колишньому канцлерові Німеччини прибуткову посаду в управлінні "Північним потоком" у Газпромі після того, як Шрьодер залишив урядовий пост у 2005-му.

Штайнмаєр був близьким соратником Шрьодера від початку 1990-х і в 1998–2005 рр. став центральною фігурою канцелярії Шрьодера. Після того як СДПН зазнала поразки на виборах, але ввійшла до нової урядової "великої" коаліції з ХДС/ХСС у 2005 р., Штайнмаєр обіймав пост міністра закордонних справ у першому правлінні Меркель до 2009 р. Разом із Гернотом Ерлером, провідним експертом з питань Росії від СДПН, як своїм заступником у міністерстві закордонних справ Штайнмаєр ініціював "Партнерство заради модернізації" з Росією, яке офіційно оголосили 2008 р. і яке стало офіційною політикою ЄС щодо Росії в 2010 р. — уже після того, як Штайнмаєр і Ерлер залишили свої урядові пости. "Партнерство заради модернізації" ґрунтувалося на сподіванні, що Росія за її тодішнього нового президента Дмитра Медведєва не тільки співпрацюватиме із Заходом у спільному розвитку сучасної російської економіки, а й поступово почне надавати своєму громадянському суспільству й опозиції більше можливостей брати участь у справах країни. Під час своєї першої зустрічі з Медведєвим у Єкатеринбурзі 2008 р. Штайнмаєр високо оцінив заяву Медведєва про те, що підтримка принципу верховенства права стане основною турботою тоді нового президента Росії. Тим часом канцлер Ангела Меркель залишалася більш скептичною, що призвело до певних розбіжностей у "широкій коаліції". Навіть після російсько-грузинської війни 2008 р. Штайнмаєр назвав в інтерв'ю для впливової мюнхенської газетиSüddeutsche Zeitung свою стратегію щодо Росії як таку, що "не має альтернативи". За наступного міністра закордонних справ в уряді Меркель — Гідо Вестервелле, який замінив Штайнмаєра на цьому посту 2009 р. у результаті переформатування правлячої коаліції Німеччини, східна політика Німеччини взяла трохи інший напрямок. Вона стала більше зосереджуватися на державах Центральної та Східної Європи. Представники ФРН почали більш відкрито висловлюватися про порушення прав людини в Росії й інших країнах.

Із поверненням Штайнмаєра й Ерлера в німецький уряд у грудні минулого року деякі критики "Росії-розумітелів", як, наприклад, редактор рубрики закордонних справ впливової газети Die Zeit Йорг Лау, застерігали, що й горезвісний "шрьодерівський" підхід до східноєвропейської політики може повернутися. Але ці побоювання зменшилися, коли Штайнмаєр назвав "обурливим те, як Росія використала у своїх інтересах розпачливу економічну ситуацію України, щоб заблокувати Угоду про асоціацію з ЄС". У своїй інавгураційній промові при вступі на посаду глави МЗС 17 грудня 2013 р. новий німецький міністр закордонних справ, говорячи про наростання кризи в Україні, також різко засудив "насильство, вчинене українськими правоохоронними органами над мирними демонстрантами на Майдані". На початку лютого Штайнмаєр був першим членом німецького уряду, який заговорив про санкції проти українських правителів, повідомивши, що Німеччина й Польща, яка традиційно скептично ставиться до Москви, знайшли спільний підхід до українського питання.

Змінивши свої позиції в питанні про права людини на більш принципові, Ерлер і Штайнмаєр усе ще намагаються врахувати російські побоювання, претензії й критику щодо західної політики в Східній Європі. Наприклад, у червні 2013 р., Ерлер визнав, що розширення НАТО на Схід, плани США щодо базування протиракетних установок у Польщі або ігнорування Заходом ідеї Медведєва про створення нової структури безпеки, що охоплює території "від Лісабона до Владивостока", є причиною небажання Росії співпрацювати з Заходом і з інших питань. На думку Штайнмаєра, владнати міжнародні конфлікти в усьому світі неможливо без російського співробітництва. "Жодного рішення без Росії" — такий заголовок мала стаття Штайнмаєра в німецькому щотижневому журналі Focus наприкінці січня 2014 р., і його слова здавалися висновком про роль Росії в констеляції влади на глобальному рівні.

Критики зовнішньої політики Штайнмаєра попереджали про сумнівну природу режиму Путіна протягом багатьох років. І все ж, тільки після чимдалі очевиднішого провалу "Партнерства заради модернізації" сподівання Штайнмаєра на те, що Росія в найближчому майбутньому стане країною, яка поділяє європейські цінності, почали зменшуватися. Тепер Штайнмаєр різкіше критикує Москву. Він також повністю підтримує Ангелу Меркель у її погрозах запровадити санкції проти Януковича за санкціоновані ним порушення прав людини в Україні. Під час свого першого візиту до Москви як нового міністра закордонних справ Німеччини 14 лютого Штайнмаєр говорив про розходження між Німеччиною і Росією у визначенні верховенства права, висловлюючи в такий спосіб своє розчарування з приводу невиконаної обіцянки Медведєва модернізувати Росію.

У питанні невтручання у внутрішні справи Німеччина дає тепер інше тлумачення Гельсінської угоди 1975 р. Наприклад, коли Росія натиснула на Януковича, зумовлюючи її кредити Києву складом майбутнього уряду, Штайнмаєр і Меркель заявили на це, що західні гроші надійдуть в Україну тільки в разі, якщо опозиція ввійде до складу нового уряду. Як пояснив Ерлер в інтерв'ю на початку лютого 2014 р., ЄС таким чином стає на бік опозиції як противага Москві, яка підтримує Януковича. З іншого боку, Штайнмаєр обмежував донедавна втручання ЄС, щоб підтримувати канали зв'язку з українським урядом. Підписання так званого Закону про амністію після телефонних переговорів Меркель з Януковичем (який також неодноразово мав бесіди і з віце-президентом США Байденом) або дозвіл активістові опозиції Дмитру Булатову виїхати з України деякі спостерігачі відзначили як успіх німецької безшумної дипломатії. З іншого боку, 17 лютого Арсенія Яценюка і Віталія Кличка запросили на окремі переговори до канцелярії Меркель. 19 лютого Ерлер в інтерв'ю радіостанції WDR запропонував комбінацію європейської політики санкцій і переговорів щодо української влади. На момент написання цієї статті глава німецького МЗС Штайнмаєр разом зі своїми польським і французьким колегами перебували в Києві для ведення переговорів як із Януковичем, так і з лідерами української опозиції.

Перші тижні другого терміну повноважень Штайнмаєра продемонстрували певну модифікацію його східноєвропейської політики. Оскільки попередня політика тісного співробітництва з Росією не привела до відчутних змін у внутрішній і зовнішній політиці Москви, він тепер, здається, готовий зайняти більш критичну позицію щодо Росії й відповідно формулювати свою політику щодо України. Те, наскільки ця зміна в його підході до Східної Європи допоможе в розв'язанні дедалі складніших проблем або ж призведе до нових невдач, поки що невідомо. Говорячи словами провідного німецького експерта із зовнішньої політики в Карнегі-Європа Ульріха Шпека, "Штайнмаєр має тепер дві різні східні політики: одну — щодо Росії, іншу — щодо України. Оскільки криза в Україні наростає, Штайнмаєру буде важко проводити ці два політики — щодо Росії і щодо України — окремо одна від одної. Але в той час як він прагнутиме зберегти відкритими канали зв'язку з Кремлем, Штайнмаєр дивитиметься на Україну скоріше з позицій Майдану й опозиційних партій, ніж з перспективи Москви". Якщо конфронтація Заходу з Росією щодо України і далі загострюватиметься, то посилюватимуться й протиріччя між цими двома різними підходами в зовнішній політиці Німеччини.

 

 

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1 коментар
  • Bober 21 февраля, 22:57 В сущности, глубинная причина того, что сейчас происходит, это не понимание Кремлём того, что реальное влияние Кремля на процессы в Украине намного меньше, чем Кремль думает. Москва действует по инерции. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.13
EUR 27.96