Незаконне збагачення: кого і за що каратимуть

Віктор Трепак 25 листопада, 23:03
коррупция

Читайте також

Після нещодавно проведеного електронного декларування доходів посадовців надзвичайно гостро постало питання їхньої відповідальності за незаконне збагачення. Це цілком зрозуміло, зважаючи на величезний суспільний запит на справедливість та постійну експлуатацію зазначеної теми політиками різних мастей.

Дров у вогонь підкинув і МВФ, який, оперуючи вагомими аргументами (наданням/ненаданням чергових кредитів), фактично звинуватив Україну в тому, що після проведеного е-декларування нікого з високопосадовців не засуджено, а задекларовані ними кошти — не конфісковано. Хоча від завершення е-декларування минуло лише кілька тижнів, яких замало, аби притягти когось до відповідальності, навіть маючи на те підстави. Таким чином, суспільство "підігріте до кипіння" і поставлене в режим очікування "швидкого і справедливого" покарання злодіїв від влади. За роботу активно взялися правоохоронні органи, у т.ч. ті, які до цього процесу не мають прямого стосунку, але принагідно можуть на ньому попіаритися.

Тим часом непоміченим залишився один дуже важливий аспект зазначеного питання — правовий, який у цьому юридичному процесі є головним. А він, виявляється, — надзвичайно проблемний, що зумовлено вкрай контроверсійним змістом ст. 368-2 КК, яка встановлює кримінальну відповідальність за незаконне збагачення. Концептуальні вади цієї кримінально-правової норми, з одного боку, ставлять під сумнів належне гарантування конституційних прав обвинувачених, з іншого — створюють передумови для розвалу справ про незаконне збагачення у вітчизняному суді і перспективу програшу України в Європейському суді з прав людини.

Кардинальна постановка питання відповідальності за незаконне збагачення — актуальна і правильна. Але вирішувати його треба виключно у правовий спосіб: легітимна мета покарання винних у вчиненні корупційних правопорушень не може досягатися через порушення Конституції та фундаментальних правових засад функціонування держави.

Чинна редакція ст. 368-2 КК створює правову ситуацію, коли всі державні службовці потенційно винні в незаконному збагаченні (перебувають у стані винуватості). Адже вона дозволяє більшості з них формально-юридично пред'явити претензії через кримінальне провадження щодо законності набуття активів.

Можливо, з погляду простоти "доведення" вини особи у вчиненні цього злочину, такий підхід привабливий. Але з погляду дотримання конституційних принципів та засад правової держави — неприпустимий. Бо створює ситуацію, коли засудження стає можливим за сам лише факт перебування в "суспільно небезпечному стані", а не за вчинення конкретного суспільно-небезпечного діяння. В історії нашої країни така ситуація вже бувала, коли підставою для масових кримінальних репресій визнавався "суспільно небезпечний стан" особи.

Сьогодні за "суспільно небезпечний стан" на приціл кримінального закону взяли чиновників, а завтра це легко поширять на всіх інших. Не підтвердив документально збудованого чи придбаного — в кутузку. Більшості ж громадян довести законність своїх статків за вище наведеним "арифметичним" методом визначення незаконного збагачення навряд чи вдасться. Адже, щонайменше, половина працюючого населення мала і має на сьогодні неофіційні доходи (у державі, де частка тіньової економіки перевищує 50%, інакше апріорі бути не може). До того ж раніше не було жодної потреби документувати свої витрати на будівництво житла, купівлю авто, меблів тощо. Тому завдання номер один на сьогодні — мінімізація тіньової економіки, виведення з тіні активів, зокрема через запровадження продуманого і юридично обґрунтованого податкового компромісу для всіх без винятку громадян.

Вихідні правові положення

Україна — правова держава (ст. 1 Конституції). У практичному сенсі, сутність правової держави виявляється в тому, що: 1) зміст і спрямованість діяльності держави визначають права і свободи людини та їх гарантії (ст. 3 Конституції); 2) в Україні визнається і діє принцип верховенства права, згідно з яким Конституція має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і мають відповідати їй (ст. 8 Конституції).

Одним із фундаментальних прав людини, яке характеризує державу як правову, є право на презумпцію невинуватості. В Україні це право конституційне і включає в себе низку взаємопов'язаних складових. По-перше, воно передбачає, що обов'язок доведення вини особи у вчиненні злочину лежить на стороні обвинувачення. При цьому зазначений обов'язок передбачає не лише наведення доказів вини особи, а й спростування доводів її невинуватості. По-друге, у жодному разі такий обов'язок не може покладатися на звинувачену особу — "ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину". По-третє, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, "доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду" (ст. 62 Конституції).

Основний Закон не передбачає жодних винятків із права на презумпцію невинуватості. Більше того, на конституційному рівні це право посилене імунітетом свідка, що включає і "свободу від самозвинувачення". Відповідно до ст. 63 Конституції, особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення стосовно себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 6) презумпція невинуватості розглядається як елемент права на справедливий суд.

Обвинувачення в ролі… захисту

Натомість зовсім інша ситуація з правом на презумпцію невинуватості склалася у зв'язку із запровадженням кримінальної відповідальності за незаконне збагачення, що викликано, зокрема, техніко-юридичним формулюванням складу цього злочину. У ст. 368-2 КК незаконне збагачення визначене як "набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, а так само передача нею таких активів будь-якій іншій особі".

Так, обов'язковою ознакою складу цього злочину є непідтвердженість доказами законності набуття у власність відповідних активів. Це законодавче формулювання встановлює юридичний обов'язок підтвердити доказами законність підстав набуття у власність активів. Відсутність таких доказів, своєю чергою, визнається безумовним доведенням незаконності їх набуття, а звідси постає закономірне запитання: хто саме (обвинувачена особа чи держава в особі органу обвинувачення) має надати (знайти) ці докази?

Виходячи з зазначеного конституційного права на презумпцію невинуватості, відповідь напрошується начебто однозначна — положення ст. 368-2 КК слід розуміти так, що надавати (віднаходити) докази законності підстав набуття активів має орган обвинувачення. Такий висновок кореспондується не тільки з нормами Конституції, а й із положеннями КПК, якими обов'язок доказування винуватості особи у вчиненні злочину покладається на слідчого та прокурора; ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи (статті 17, 92 КПК). Це також підтверджується презумпцією правомірності набуття права на майно, яка передбачає, що право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ст. 328 ЦК).

Усе начебто правильно й переконливо. Якби не кілька "але".

Перше "але" криється в незрозумілій логіці закону: чому слідчому, детективу чи прокурору треба доводити законність чиїхось активів, якщо суть злочину, передбаченого ст. 368-2 КК, полягає у незаконному збагаченні? Адже, щоб притягти особу до відповідальності, стороні обвинувачення треба довести незаконність, а не законність її діяння. Зрештою, і кримінальний закон встановлює відповідальність саме за незаконне збагачення, а не за законне набуття активів.

Друге "але" має суто прагматичний аспект. Де знайти орган досудового розслідування, який би "зі шкіри пнувся", аби довести законність дій обвинуваченого? Ви собі уявляєте, щоб НАБУ, САП, ГПУ, СБУ, МВС, діяльність яких апріорі має очевидно виражений обвинувальний ухил, головним завданням своєї діяльності визначали всебічний і повний пошук доказів законності дій особи, котру вони визначили об'єктом свого кримінального переслідування? Якби це було так, тоді у кримінальному процесі взагалі зникла б сторона обвинувачення, і для осіб, яких запідозрили у незаконному збагаченні, настав би правовий "рай": усі (органи обвинувачення — насамперед) наполегливо працювали б лише на захист таких осіб.

Безперечно, це жарт, оскільки зрозуміло, що на практиці все відбуватиметься інакше, а для недоведення законності набуття активів слідчому органу буде достатньо... просто нічого не робити. У результаті такого виконання своїх обов'язків орган досудового розслідування "блискуче" задокументує незаконне збагачення і "безсумнівно" доведе вину правопорушника.

Презумпція винуватості — в дії

Такий підхід уже тепер чітко простежується в діяльності органів досудового розслідування. Аналіз справ про незаконне збагачення свідчить про надзвичайно спрощений підхід цих органів до доведення вини підозрюваних у вчиненні злочину, передбаченого ст. 368-2 КК. Спочатку вони встановлюють два факти: загальну суму, на яку посадовою особою набуто активи, та розмір сукупного доходу цієї особи за певний час (фактично, виключно на підставі даних ДФС про доходи цієї особи). Потім констатується, що отриманий дохід не "покриває" витрат на набуття активів. А далі на підставі такого арифметичного підрахунку робиться висновок, що законність підстав набуття активів не підтверджено доказами, а відтак особа є винною в незаконному збагаченні.

При цьому не беруться до уваги можливі інші законні доходи, які до того ж можуть і не відображатися у базах даних ДФС, а отже й не враховуватися при застосуванні "арифметичного" методу звинувачення. Для прикладу, у стандартних відомостях із Державного реєстру платників податків, якими послуговуються органи обвинувачення, може не бути даних про доходи від відчуження майна, отримання кредиту чи позики, отримання подарунку або вчинення інших правочинів. Тим більше що ДФС може надати інформацію про суми виплачених доходів та утриманих податків лише за обмежений період. Зрештою, ігнорується можливість мати родинні заощадження.

Понад те, замість того, аби підтвердити законність набуття активів службової особи (а саме це від них вимагає ст. 368-2 КК), слідчий та прокурор діють протилежним чином — вони спростовують законність певних правочинів, укладених такою особою чи членами її сім'ї. Для прикладу, в одному випадку орган обвинувачення поставив під сумнів укладений договір позики на тій підставі, що він не був оформлений нотаріально. Але, по-перше, закон не вимагає обов'язкової нотаріальної форми укладення договору позики між фізичними особами, по-друге, відповідно до ст. 17 КПК, такі сумніви мали б бути витлумачені на користь обвинуваченого, а не для його звинувачення.

Відтак, висунуті обвинувачення в таких справах базуються, практично, на самих припущеннях — коли набуття активів називається незаконним без встановлення самого факту незаконності їх походження; коли обвинуваченому інкримінується передача незаконних активів іншій особі без встановлення як факту отримання нею незаконних активів, так і факту самої їх передачі тощо. Знову ж таки, це суперечить базовим положенням доказування, відповідно до яких обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях (ст. 62 Конституції).

Тим часом у суспільстві міцно вкоренилася думка, що обвинувачений у незаконному збагаченні сам має довести законність підстав набуття активів. Власне, це випливає зі змісту ст. 368-2 КК, яка непідтвердження доказами законності набуття активів визначає як одну з ознак незаконного збагачення. Згідно з її приписом, якщо особа (вище з'ясовано, що на орган обвинувачення у цьому випадку покладатися не має сенсу) не доведе законність походження своїх статків, то їх набуття буде визнано злочинним.

Таким чином, законодавче визначення складу незаконного збагачення, фактично, примушує (зобов'язує) особу, стосовно якої висунуто звинувачення у незаконному збагаченні, обов'язково: 1) давати свідчення (за наявності конституційного права не свідчити стосовно себе та близьких родичів); 2) доводити законність своїх дій (за існування принципу презумпції невинуватості). Якщо вона цього не зробить, то її невідворотно чекає покарання. А зробити це, до речі, навіть попри велике бажання, вона зможе лише тоді, коли їй повідомлять про підозру, тобто уже на завершальному етапі досудового розслідування.

За одне діяння — подвійна відповідальність

Існування ст. 368-2 КК в нинішній редакції породжує ще одну правову проблему. Річ у тому, що незаконне збагачення не з'являється нізвідки — воно є лише результатом конкретного способу неправомірного отримання активів. Типовими такими способами є одержання хабарів, незаконне заволодіння чужим майном, ухилення від сплати податків, незаконна підприємницька діяльність, контрабанда тощо.

Класичне правове реагування держави на незаконне збагачення — притягнення особи до відповідальності за діяння, що стало джерелом такого збагачення. Це найбільш дійовий підхід до протидії незаконному збагаченню як із погляду належної правової оцінки скоєного, так і з погляду запобігання таким діянням. Він дозволяє розкрити механізм незаконного збагачення, встановити всіх його суб'єктів (при хабарництві — як того, хто "взяв", так і того, хто "дав"), виявити причини та умови відповідних злочинів. Безумовно, це потребує більших зусиль з боку правоохоронних органів, ніж реагування на наявний результат такої злочинної діяльності.

Але, у кожному разі, треба виходити з того, що незаконне збагачення є лише наслідком вчинення певного злочину, за який винному належить понести визначену законом кримінальну відповідальність. По суті, відповідальність за незаконне збагачення є додатковою (фактично — повторною) відповідальністю за діяння, яке стало джерелом такого збагачення. Відповідно ж до статті 61 Конституції, ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Тому особа, образно кажучи, не може отримати по 10 років з конфіскацією і за незаконне збагачення, і за одержання хабара, в результаті якого відбулося таке збагачення.

Безперечно, зважаючи на статус службової особи, якій народ довіряє владу, держава може встановлювати до неї додаткові вимоги, у т.ч. покладати на неї обов'язок довести законність джерела походження свого майна. Потрібність упровадження такого антикорупційного інструменту в практику, мабуть, ніхто не візьметься заперечувати. Йдеться лише про необхідність визначення механізму настання правових наслідків у разі відмови (чи неможливості) виконати цей обов'язок службовою особою або ж непереконливості наданих нею доказів законності набуття власних активів.

Наведені вище правові постулати, практично, не залишають сумнівів у тому, що саме собою встановлення факту наявності активів не може бути підставою для автоматичного притягнення особи до кримінальної відповідальності. Це може слугувати підставою для іншого виду відповідальності — політичної, дисциплінарної, цивільно-правової, наслідком яких є, зокрема, звільнення особи з державної посади. Підставою ж для кримінальної відповідальності, з огляду на її особливу правову природу, може бути лише доведений державою факт незаконного (злочинного) набуття особою у власність певних активів.

"Назад немає вороття"?

При застосуванні ст. 368-2 КК слід враховувати ще один важливий конституційно-правовий аспект, який стосується дії кримінального закону в часі. Відповідно до ст. 58 Конституції, закони не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи; ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Ці конституційні положення деталізовані у ст. 5 КК, котра передбачає, що закон про кримінальну відповідальність, який встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної сили.

Таким чином, під кримінальну відповідальність за незаконне збагачення у формі набуття у власність активів, законність підстав для набуття яких не підтверджено доказами, підпадають лише діяння, які були вчинені після набуття чинності нинішньою редакцією ст. 368-2 КК (з весни 2015 р.). Вирішуючи питання про таку відповідальність, слід неодмінно керуватися конституційними приписами та базовими положеннями кримінального процесу, які регламентують порядок доведення винуватості особи у кримінальному провадженні.

Однак це не означає, що особи, які збагатилася у злочинний спосіб, легко можуть уникнути покарання. Вітчизняний кримінальний закон максимально повно "перекриває" всі можливі способи незаконного збагачення, передбачаючи відповідальність за надзвичайно широкий спектр корисливих злочинів — від простого одержання хабара до глибоко законспірованих схем "викачування" коштів із держбюджету. Питання лише в наявності політичної волі та ефективності функціонування правоохоронних органів.

Висновки з пропозиціями

Очевидним є те, що положення чинної редакції ст. 368-2 КК сформульовані, так би мовити, навиворіт відносно статей 61, 62 та 63 Конституції. Вона суперечить конституційному принципу презумпції невинуватості, правовим засадам кримінальної відповідальності та процесу доказування вини у вчиненні злочину. Застосування цієї статті, яка, фактично, ґрунтується на принципі презумпції винуватості, за відсутності незалежного суду та при заполітизованій правоохоронній системі містить у собі загрозу порушення конституційних прав і перетворення юридичного процесу в політико-особистісні акти розправи. За великим рахунком, законодавець створив правову фікцію (обманку), яка ускладнює діяльність антикорупційних органів і ефективну протидію корупції загалом.

Відтак, ситуацію із законодавчим регулюванням кримінальної відповідальності за незаконне збагачення слід негайно виправляти — навіть попри цілком очікувані заперечення тих "реформаторів", для яких піарний аспект законотворчого процесу важливіший за правову суть такого процесу. Це потрібно зробити зовсім не в інтересах скоробагатьків від влади (як дехто, не виключено, почне стверджувати), а для забезпечення правового та демократичного розвитку України. Базові правові принципи мають поширюватися на кожного і мають бути дотримані у кожному випадку, незалежно від того, про звинувачення у якому злочині йдеться.

Одним із варіантів виправлення юридичної недолугості нинішньої ст. 368-2 КК є зміна її положень, зокрема визначення у кримінальному законі незаконного збагачення як "незаконного набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі…".

Такий підхід певною мірою ставить усе на свої місця. Адже в такому разі саме держава (орган обвинувачення) мала б довести незаконність набуття особою у власність тих чи інших активів. Це відповідало б як суті незаконного збагачення, так і суті кримінальної відповідальності загалом. Якщо проаналізувати інші склади злочинів, які передбачають відповідальність за певну незаконну діяльність, то вони у КК сформульовані таким чи подібним чином (незаконне позбавлення волі, незаконне знищення виборчої документації, незаконна приватизація майна тощо — статті 146, 158-2, 233 КК). Мінус цього підходу в тому, що він не усуває можливості подвійної кримінальної відповідальності за одне й те саме діяння.

Вирішуючи цю проблему, маємо чесно дати собі відповідь на запитання: ми будуємо правову державу чи створюємо новітню інквізицію?; нам важливий публічний процес "лінчування" чи правовий результат — справедливе покарання винних, доведене правовим шляхом? Сьогодні суспільству емоційно складно виважено відповісти на ці запитання. Політики, як завжди, свою позицію підлаштовуватимуть під інтерес електорату. Натомість проблема має бути вирішена правовим шляхом, який би забезпечив гарантування конституційних прав кожного та цінностей демократії, чого прагне Український народ.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
7 коментарів
  • Бубашко Денис 27 ноября, 21:53 Значит нужно менять конституцию так, что-бы призумпция невиновности не распространялась на коррупционеров. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Republic 27 ноября, 20:12 «Чинна редакція ст. 368-2 КК створює правову ситуацію, коли всі державні службовці потенційно винні в незаконному збагаченні (перебувають у стані винуватості)» - за останні 25 років в Україні «особами, уповноваженими на виконання функцій місцевого самоврядування, набувалися у власність активи у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, а так само передавалися ними такі активи іншим особам»: напередодні зняття, під тиском вимог МВФ та ЄС, у 2018 році мораторію на ринок земель цільового призначення, в Україні розпочався цікавий процес «легалізації» протиправної зміни цільового призначення усіх земель, які від 1991 року були «активно» придбані у власність окремими фізичними особами. Згадаймо, чим володіли громадяни СРСР, та порівняймо ці спогади із сучасною реальністю, зважуючи на те що «палаци», «вілли», «котеджі» і таке інше будувалися на землях, які, до відкриття офіційного ринку земель, належать виключно органам місцевого самоврядування. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Andriy Vasilishyn 27 ноября, 19:45 Объективность автора, как одного из руководителей СБУ (в совсем недавнем прошлом) где-то в районе "0%". больше похоже на проверку прочности позиции своего адвоката... Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Maks Asgard 27 ноября, 19:06 Достатньо покарати хоча би компенсаційними податками на майно придбане в "суспільно небезпечному стані", нехай йдуть із займанних посад та об'єднуються в промислові бізнес-групи по створенню нових робочих місць, а одіозні корупціонери та олігархи відшкодують державні кредити України, які вони розікрали зі злочинною корумпованою владою. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Liza_UA 26 ноября, 22:37 Стаття - відповідь МВФ - посадок НЕ БУДЕ. Казнить нельзя, помиловать! Вся енергія статі направлена на перелік законів за якими злочинці-корупціонери не можуть бути визнані винними. Всю статтю перелічуються вимоги, на виконання яких потрібні роки слідства, щоб довести незаконне збагачення хоч по одному корупціонеру. І чомусь автором не акцентується увага, що не слідство має доводити незаконне збагачення, а корупціонер нехай покаже, де взяв гроші. Наприклад, якщо чиновник отримав безкоштовно, як службові, 5 квартир, які приватизував і продав, ставши мільйонером. За логікою Трепака про презумпцію невинуватості слідчим треба роками доводити, що це незаконне збагачення. Враховуючи, що жодного прецеденту доказу злочинів чиновників досі нема, після цієї статті їх вже не буде ніколи. Згодна, що стаття явно не рівень Трепака, Скоріше Лавріновича, Лукаш, Портнова і Ко. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Игорь Шишкин 26 ноября, 14:53 Статья-то может и хорошая, полезная. Только есть у меня ОГРОМНЫЕ сомнения, что ее написал Виктор Трепак. Вероятно сильно хочет вернуться во власть, вот и подсовывает разного рода статейки, подписанные его именем, чтобы по ходу не забыли кто таков. Однако вынужден констатировать, что сам Трепак вряд ли осилит даже один абзац этой статьи... Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Володимир Сущенко 26 ноября, 09:52 Хороша стаття. Науково-практична. Передбачаю, що більшість антикорупційних активістів та піар-депутатів можуть сприйняти її негативно. Наша біда і проблема в цілому полягає в тому, що, маючи дуже низький рівень правової культури іїї складової - правової свідомості, ми віддаємо перевагу "залякуванням", в тому числі шляхом створення правових норм, які не будучи діючими слугують "страшилками", які всі мають просто лякатись і тому поводити себе правомірно...?! А враховуючи, що наша "родинна-кумовська" ментальність дозволяє долати будь-які загрози, навіть правосудного покарання, то такі статтті ККУ, про яку пише автор - не працюють. Це принципово не правильний підхід і його треба долати ! Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 25.77
EUR 27.74