Про цінності свободи, або Як побудувати ефективну систему захисту прав людини в Україні

Михайло Савчин 14 жовтня, 00:00
Конституция

Читайте також

Доволі часто (особливо серед вітчизняних юристів), коли йдеться про свободу, то одразу говорять про моралізаторство. Виходить, що моральність ніби непритаманна компетентному правнику, оскільки він має керуватися виключно раціональними та формально логічними доводами.

Останнім часом висловлено стільки суперечливих міркувань щодо розуміння свободи і людських свобод, що навіть на ментальному рівні видно перешкоди в захисті прав людини. І це пов'язано з моральністю. А в основі моральності лежить базова ідея — повага до гідності і прав людини.

Виклики та загрози свободі

Механістичне сприйняття юриспруденції як сукупності формальних логічних операцій свого часу неабияк сприяло радянським опричним практикам переслідування дисидентів та впровадження системи тотального страху і контролю в суспільстві.

У свою чергу, нацистська юриспруденція запозичила у Радянського Союзу багато нелюдських практик переслідування інакомислячих, побудови системи концентраційних таборів для "остаточного вирішення певних питань". Усе це обґрунтовувалося положеннями статті Веймарської конституції 1919 року, які дозволяли президентові зупиняти дію низки конституційних прав і "вживати необхідних заходів задля поновлення громадської безпеки і порядку".

Цілком у цьому руслі доволі дотепним і точним на діагнози щодо хвороб ліберальної демократії був нацистський правознавець Карл Шмітт. Саме він сформулював сумнозвісну тезу: "Сувереном є той, хто проголошує надзвичайний стан". Із цих слів буквально розпочинається його праця "Політична теологія". Історія дала свій вирок нацистським ідеологіям і практикам на Нюрнберзькому процесі.

Німецький правознавець Густав Радбрух , який спочатку займав позицію юридичного позитивізму, був шокований нацистськими практиками і сформулював тест відповідності законодавства певним критеріям людяності. Цей тест, який і називається тестом Радбруха, визнає, що непридатними до застосування є беззмістовні або аморальні закони, в яких відсутні елементарні гарантії захисту прав людини. Саме на такій підставі нацисти вчиняли злочини проти людяності і миру, зокрема, злочини Голокосту, вбивства радянських військовополонених та здійснення Ostpolitik на окупованих радянських територіях, зводячи місцеве населення до положення фактичних рабів.

Поряд із Голодомором 1932/33 та сталінськими репресіями злочини нацистів на території України докорінним чином змінили демографічну, соціальну, культурну та економічну картину.

Як запобігти таким випадкам? І як не допустити їх у майбутньому?

Запобіжники посяганням на особисті свободи

То була ганьба: упродовж чверті століття керуватися ухваленим фактично в режимі надзвичайного законодавства правовим актом, який регулював одну з найфундаментальніших свобод — свободу мирних зібрань. Адже правове регулювання було здійснено Президією (спеціальним органом, який діяв у період між сесіями Верховної Ради СРСР) та без будь-якого суспільного обговорення.

А метою було створення легального інструменту придушення масового громадського руху в Радянському Союзі епохи "перестройки". Як застосовувався цей реакційний за духом і беззмістовний указ ми побачили саме під час подій Революції Гідності.

Це мислення на рівні традиції не-права. Хочу лише нагадати, що один з підручників російського державного права (яке вже там конституційне право, засноване на засадах обмеження свавілля влади та захисті прав людини?) барона Нольде з місця в кар'єр розпочинався саме з прерогатив імператора щодо ухвалення надзвичайного законодавства.

Один з ідеологів Славної революції Джон Локк вельми точно охарактеризував ступені розпаду державності, початок якому покладає правитель шляхом зловживання своїми прерогативами. Далі це призводить до привласнення повноважень інших інституцій влади, тобто узурпації влади. Часто це знаходить своє продовження в формі тиранії, коли повноваження не лише привласнюються, а й використовуються виключно в приватних інтересах. Це стає причиною остаточного розпаду державності, як в силу її внутрішньої слабкості, так і в силу акту зовнішньої агресії, коли зловтішний сусіда користується внутрішньою слабкістю і розладом державності.

Вам це нічого не нагадує? Але така логіка правління була саме під час урядування певних кіл упродовж 2010-го — початку 2014-го років. Саме про такого роду правителів з душею внутрішнього раба Гуго Гроцій казав свого часу буквально таке: "якщо цар або хто-небудь інший зречеться влади або ж явно покине правління, то потім щодо нього вважалося дозволеним все, що допустимо по відношенню до приватних осіб". Це також стосується людей, які тою чи іншою мірою сприяли легітимації дій особи, яка просто ганебно покинула своє правління суто в гроціанівському прочитанні, призвівши державу майже до розпаду і занепаду.

Як попередити і припинити такі зловживання й напасті, як на державність, так і на сферу приватної автономії індивіда? 

Джон Локк надав цьому відповідь, адже спротив тиранії навіть здійснюється не у формі повстання, оскільки ще Святий Августин говорив про гріховність стану терпіти тирана. Англійський мислитель зазначив, що "…якщо хто-небудь силою закону знищує законодавчий орган, усталений в суспільстві, та закони, створені цим органом у відповідності з довірою, виявленою до нього членами цього суспільства, то він таким чином руйнує третейський суд, схвалений кожним задля мирного вирішення всіх суперечок". Тому природнім засобом подолання політичних чи конституційних криз є дострокові парламентські вибори, за результатами яких буде сформовано новий склад кабінету і йому буде довірено державне управління.

Але парламентська більшість схильна до зловживань, а тому необхідний конституційний контроль, щоб не було ситуацій гострих громадських протистоянь у разі ухвалення законів, які в доволі брутальний спосіб ігнорують чи порушують права меншості. Тобто парламентська демократія має бути побудована також і на повазі прав меншості — інакше вона делегітимізується і перетворюється згідно із постулатами Шмітта в таку собі контору міняйли.

Тому цілком справедливо професор Університету Торонто Девід Дизенгаус вказує на ваду поглядів стосовно верховенства парламенту буквально таке:
"…можна завдячувати прикладу Дайсі про закон, який постановив, що всім блакитнооким дітям має бути заподіяна смерть" (Hence the fame of Dicey's example of a statute which decreed that all blue-eyed babies should be put to death).

Саме в такому руслі було схвалено диктаторські закони 16 січня 2014 року, так само мислять ініціатори міфічної "презумпції поліцейської правоти". Наче й не існувало фундаментального принципу презумпції невинуватості.

Отже, має діяти задовільна система запобігання ухваленню довільних, беззмістовних законів і щоразу ця проблема не вирішується бунтом чи революцією. Загалом, влада має засвоїти,що довільне й безпредметне, всупереч конституційним цілям, втручання в приватну автономію індивіда є неприпустимим і свавільним.

А сваволя є антитезою свободи, запереченням її сутності. Тому владні прерогативи мають використовуватися обережно і під суворим судовим контролем. Повноваження не можуть використовуватися задля утисків приватності особи.

Тут ми підходимо до розуміння свободи та меж її захисту за допомогою засобів судового конституційного контролю.

Свобода як конституційна цінність

Інтерпретація конституції через положення законів є небезпечною справою. Одного разу наш Конституційний Суд обпікся на цьому. Саме на змінах положень Закону про Регламент Верховної Ради ґрунтувалося рішення Конституційного Суду щодо можливості створення коаліції фракцій у парламенті за участі позафракційних депутатів усупереч положенням чинної на той час Конституції. Нагадую, це стало першою сходинкою до узурпації влади одним політичним діячем. І це мало не закінчилося дисконтинуїтетом (втратою) державності. Цьому завадила лише Революція Гідності.

Міркування про свободу на кшталт того, що вона не є абсолютною, що вона є однією в низці конституційного переліку прав і свобод і що вона не має конституційних гарантій як фундаментальної цінності зводить розуміння свободи лише до того, що записано на папері.

Насправді ж свобода є вираженням суверенності людини як можливості робити вільний і відповідальний вибір без будь-якого зовнішнього тиску та зазіхань на вільний розвиток людини як індивіда. Така вільна можливість розвиватись, обирати рід заняття та проживання, свобода пересування, свобода комунікації виражають природу людської істоти як вільної і самодостатньої особистості.

Тобто конституційний устрій має бути спрямований на гарантування того, що втручання в такий вибір особи має бути обмеженим, легітимним і ґрунтуватися на поважних підставах — правах і свободах інших осіб, моральності, інтересах правосуддя.

Однак тут є один парадокс. З одного боку необхідною умовою захисту прав людини є належна державна організація суспільства. А з іншого — держава є найпотенційнішим порушником прав людини.

Це зумовлено природою прав людини як вимоги особи до держави забезпечити захист від неправомірного втручання в приватне життя з боку окремих носіїв владних повноважень та третіх осіб.

За таких умов навряд чи можна взагалі ставити питання про сумлінність держави, оскільки її дії є об'єктивно обмежені приватною автономією особи. Тут якраз відносини навпаки: принцип довіри встановлює вимогу до держави та носіїв повноважень розглядати кожну особу як сумлінну, а її вимогу — як правомірну.

У цій площині дискурс про якісь там презумпції поліцейських виглядає якимось макабричним танцем. Та й статті 2 та 71(2) Кодексу адміністративного судочинства прямо встановлюють вимогу, що в разі розгляду скарги приватної особи на дії посадовця, саме останній зобов'язаний доводити правомірність своїх дій.

Тому справжнім виміром свободи може служити лише незалежне правосуддя, оскільки саме суду належить давати оцінку правомірності застосовувати обмеження свободи, які визначені в законі у формі певних оціночних понять. Саме з цих міркувань сьогодні прийнятим стандартом є розгляд конституційних скарг органами конституційної юрисдикції чи аналогічні процедури захисту основоположних прав.

Тобто коли йдеться про допустимі межі обмеження свободи, ми переходимо в площину розуміння сутнісного змісту прав людини. 

Так от, мислення на рівні категорій виключень, винятків із правил свідчить про авторитарні тенденції і готовність носіїв такого способу мислення зневажати гідність та права людини.

Адже виключення з правил означає заперечення стандарту обов'язку держави щодо утвердження та забезпечення прав і свобод людини.

Однак обов'язок влади утверджувати і захищати права людини є основоположною нормою конституційного порядку України. Це є основоположне юридичне рішення в рамках національної правової системи.

Тому міркування в стилі нациста Шмітта чи барона Нольде про виняткові засоби або виключення з правил та відповідні ініціативи в дусі "презумпції правоти" посадовця є неприпустимими з огляду на повагу до гідності людини.

Конституційна скарга: виклик правовій системі та засіб захисту прав людини

Після падіння комуністичних режимів у постсоціалістичних країнах Східної Європи із запровадженням інституту конституційного правосуддя було імплементовано також конституційну скаргу. 

Конституційна скарга стала надійним механізмом попередження для любителів впровадження різного роду виключень з правил, які прикривалися благими намірами безпеки державності чи публічного інтересу. При цьому вельми істотний вплив на застосування інституту конституційної скарги мала юриспруденція Федерального конституційного суду Німеччини.

Також заслуговує на увагу досвід діяльності Конституційного Трибуналу Польщі. Особливо, коли йдеться про період чинності так званої Малої Конституції, в якій був відсутній каталог прав людини, а сам Трибунал інтерпретував загальні принципи конституції відповідно до її приписів про належну правову процедуру та про справедливий суд. Ця юриспруденція застосовується і понині, оскільки ухвалена 1997 року Конституція Польщі, в якій є традиційний каталог прав людини, включила цю юриспруденцію.

Це пов'язано з універсальним характером принципів права, особливість яких може бути зумовлена хіба що окремими рисами судоустрою чи системою правозахисту.

Відсутність інституту конституційної скарги стала однією з передумов того, що суди свого часу застосовували правовий акт, який я кваліфікую суто в імперській російській традиції схильності до надзвичайщини в законодавстві. Адже за жодних умов не можна вважати Президію Верховної Ради СРСР представницьким органом влади — вона повністю вписується в прокрустове ложе статті 87 основних законів Російської імперії. Нагадаю, що ця стаття легітимізувала надзвичайні повноваження російського імператора (власне з чого і починається підручник з державного права барона Нольде).

Та й не можна вважати продукти таких надзвичайних органів законом у його розумінні як сукупності абстрактних і нейтральних правил, сформульованих на основі відкритої та публічної дискусії, що забезпечують баланс інтересів більшості й меншості.

Я вже не буду обговорювати неймовірно жорстке прислів'я в сфері неповаги до права: закон як дишло: куди повернеш — туди і вийшло. Це мислення суто в руслі надзвичайщини, а не права як основи поваги до гідності людини.

Натомість застосування такого екстраординарного законодавства суто в дусі барона Нольде призвело до численних зловживань і свавільного обмеження свобод, зокрема й розстрілу Небесної сотні. 

Адже практика судів загальної юрисдикції щодо застосування цього зазначеного права була неоднозначною і вони, як виявилося, не володіли належними засобами визнання неправомірними актів, що посягали на сутнісний зміст права на мирні зібрання. Тим більше, застосування такого роду указу свідчить про відверте домінування серед суддів юридичного позитивізму. Згідно з його постулатами, суди зобов'язані застосовувати акти, які навіть суперечать фундаментальними принципам права, якщо такі акти не скасовано сувереном.

Призначення конституційних судів протилежне за змістом — застосовувати і захищати універсальні принципи права і здійснювати перевірку правових актів на предмет їх конституційності.

У цій системі координат немає істотного значення особливості законодавчого регулювання критеріїв допустимості конституційних скарг, оскільки в якості таких Конституція визнає: а) порушення конституційних прав і свобод; б) вичерпання засобів правового захисту; в) коли до порушення конституційних прав і свобод призводить застосування законів, щодо яких є сумніви в конституційності їх положень.

Насправді, важливим є те, як ці критерії розкриватимуться в юриспруденції самого Конституційного Суду. Досвід зарубіжних країн свідчить, що такими критеріями, як правило, виступають: а) істотна шкода фундаментальним правам і свободам людини; б) реальна і безпосередня загроза фундаментальним правам і свободам, що вимагає оперативного втручання з боку конституційного суду чи аналогічної інституції; в) коли такі права вже не можна захистити іншими юридичними засобами; г) коли порушення таких прав був вже предметом розгляду в загальних судах і судові рішення були оскаржувані у вищі інстанції. На цих підставах Конституційний Суд може і зупинити дію цих актів до вирішення справи по суті.

Водночас слід мати на увазі практику Європейського суду з прав людини щодо розуміння права на захист. Згідно з нею загалом гарантується право на апеляційне оскарження, тобто не по кожній справі може бути рішення суду касаційної інстанції. Також засоби юридичного захисту мають бути ефективними, а не ілюзорними чи декларативними. Якщо такі засоби неефективні, то настають підстави для негайного втручання, оскільки конституційним правам і свободам у наслідок застосування положення закону, яке викликає обґрунтовані сумніви в конституційності, може бути заподіяно істотної шкоди. Або може скластися ситуація, коли навіть у разі встановлення Конституційним Судом факту порушення такого права та призначення компенсації, поновити право не буде можливості і такий захист перетворюються в ілюзію чи то марево.

Тому доктрина відмови розгляду нечинних правових актів не відповідає обов'язку суду захищати порушені права людини.

Практика адміністративних судів яскраво засвідчила свою неспроможність. Адже за формально-юридичними приписами нібито нечинний згаданий указ Президії Верховної Ради СРСР все одно застосовувався. Питання полягає в тім, що саме суд є останньою інстанцією у визнанні питання чинності чи нечинності правових актів, якщо в перехідних положеннях законів міститься формула про розсуд суб'єкта правозастосування визначати це питання.

Це юридично формальний аспект.

Змістовний аспект полягає в тому, що нечинні акти певний час діяли, однак вони під час перебігу своєї чинності заподіяли шкоди чи істотної шкоди правам людини. Так от, нечинність такого правого акту на сьогодні не може служити підставою для відмови його розгляду, адже порушені права людини слід поновити та призначити справедливу сатисфакцію.

Це однаковою мірою стосується доктрин відмови від подолання прогалин та подолання колізій у поточному законодавстві.

Адже все це вади закону, а такі вади не можуть служити обґрунтуванням для відмови в судовому захисті.

Це зумовить необхідність глибшого застосування Конституційним Судом юриспруденції Європейського суду з прав людини. Також потребує ретельної уваги практика розгляду конституційних скарг у Німеччині, Чехії, Польщі, Словаччині, Угорщині. Адже йдеться про застосування універсальних принципів права та універсальних прав людини.

Тому в новій редакції Закону про Конституційний Суд має бути розширено служби конституційних суддів, до яких мають входити три-чотири наукових консультанти, а не науковий консультант і помічник, як це є сьогодні. Адже йдеться про серйозну аналітичну роботу для суддів та про гарантії доступу до конституційного судочинства і захист прав людини, чому і покликана служити держава.

Як пише професор Девід Дизенгаус, навіть при застосуванні надзвичайних засобів захисту конституційного порядку в ході боротьби проти тероризму чи підривної діяльності, суб'єкт правозастосування несе насамперед моральну відповідальність. 

А далі запускається механізм юридичної відповідальності, і тоді такі особи несуть відповідальність подвійно. Або вони стають, згідно із Гуго Гроцієм, звичайними приватними особами, які відмовилися від прерогатив та обов'язків правителя та яких можна переслідувати всіма законними методами. Або до них застосовують звичайні механізми кримінального переслідування.

Це ж саме стосується любителів застосування надзвичайних заходів, коли можна застосувати звичайні стандарти захисту прав людини.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
32 коментаря
  • aetes 20 октября, 11:39
    Roman Romanow Вчера, 12:36 «"це вже опше"!!! ніякі ліберали й близько не стоять до того, як нацики "держимордствували" і де-не-де "держимордствують" досі прошу вважати цю репліку криком душі»
    Народ має право захищатись від духовної агресії ворога. Стріляють в Україну не тільки на фронті, а й в тилу ворожою попсою і пропагандою. Ліберали завжди були безвольними, м'якотілими, тому цю роль перебирають на себе націоналісти. В цьому я їх підтримую, хоч і не погоджуюсь з ними в останньому (принаймні, поки Texnar не переконав у зворотньому).
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • aetes 19 октября, 22:51
    Texnar Texnar Сегодня, 21:36 «Лібералізм зародився як права ідеологія і стосувався виключно економічних свобод. В наш час та ідеологія яку практикують деякі західні еліти, і яка панує тепер в Україні часто називають культурним лібералізмом, лівим лібералізмом, неомарксизмом, троцькізмом. Нашу теперішні політики СЕБЕ ВВАЖАЮТЬ ЛІБЕРАЛАМИ (які не являються націоналістами, соціалістами, комуністами). Той же Лєщенко з Наємом, а також Луценко, себе вважають лібералами (проект "Демальянс" називають ліберальним), в той час коли вони явно знаходяться на ідеологічних позиціях неомарксизму. В США , республуканці це класичні ліберали, теперішні демократи - неомарксисти, Хіларі - типова лівачка-неомарксистка.»
    В Україні зараз панує не "культурний лібералізм", а олігархізм. Називати себе лібералами можуть хто-завгодно, це нічого не означає, дивитись треба на суть економічної політики. Луценко, Наєм, Лещенко -- не бачу, яке вони мають відношення до економічної політики, тому казати ліберали вони чи ні, не має сенсу. Зараз слово "лібералізм" у народу не в честі, і політики уникають називати себе лібералами (принаймні публічно, в приватних бесідах може й називають себе так, але я в цих колах не обертаюсь і тому не чув такого). Повторюється ситуація доби УНР. Винниченко в "Відродження нації" писав про події 1918 р.: "Ми тоді всі були соціалістами, називати себе лібералом було якось навіть непристойно". Як Ви знаєте, закінчилось це погано. У важкі часи народ впадає у відчай і схиляється до популістів, соціалістів, нацистів (в Німеччині в 1933). Тверезо мислить народ тільки в спокійні часи, і тоді розуміє, що лібералізм підпирається солідною економічною теорією, а у інших -- порожні гасла.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Roman Romanow 19 октября, 12:26 гарний текст! Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • aetes 16 октября, 12:06 Пане Texnar! У Вас дещо невірне уявлення про лібералізм. Теза Франкліна "Злом є те, що завдає шкоду іншій людині" -- фундамент всієї етики. Ви вважаєте, що для ліберала добром є те, що вигідно. Це не так. Наприклад, мені вигідно вкрасти у Вас гаманець, але я не можу вважати це добром, бо моє ліберальне вчення каже, це зло, бо я завдав шкоду іншій людині. Хабарництво є злом, бо воно шкодить бюджету, всім людям. А по Вашому, чому воно є злом? Тому що так написано в Ваших партійних документах? Не можна писати про тезу Франкліна, що вона примітивна і непрактична. Фундаментальне положення обов'язково повинно бути простим. Не кажуть же про закони Ньютона, що вони примітивні. Щодо практичності, то кожна людина фактично користується цим критерієм щоденно, хоч і не читала Франкліна. Перед кожною дією людина, якщо у неї є совість, запитує себе, чи не завдасть це шкоду іншій людині. А як нема совісті, теж нічого страшного, інші люди поправлять, нагадають, або й покарають.
    Texnar Texnar 19 октября, 01:43
    Зло - це те що завдає шкоди іншій людині. Це вже ближе до істини. Зауважу, зло - це і тоді коли людина завдає шкоди сама собі. Але чого тоді ліберали ЗА легалізацію легких наркотиків, коли наркоманія шкодить тому хто вживає, і створює небезпеку для оточуючих, чому за легальну проституцію, коли проституція наносить шкоду. І головне, чому ліберали проти суспільної моралі, як загальних неписаних правил, без яких людина не може нормально відтворюватися (відхід від моралі - основна причина демографічної кризи). Скажете це не так? А що пропагують такі знамениті ліберали, учасники гей-параду як Лєщенко і Наєм? Саме аморальністю себе ліберали найбільш скомпроментували. Також слід пам'ятати що зло буває також відкладене (діє через певний час, типу шкідливі звички), кумулятивне (діє по мірі накоплення, типу корупція, розпуста, забруднення довкілля).
    aetes 19 октября, 17:36
    "Саме аморальністю ліберали найбільш себе скомпрометували" Цілковито погоджуюсь! Але це явище не нове і не суто українське. Мабуть, в дитинстві Ви читали Фенімора Купера? Для індіанця збрехати чи зрадити своє плем'я -- немислимо, він злитий з ним в одне ціле. Натомість, серед білих це звичне явище, згадайте, наприклад, знамените "Мені дуже шкода, але Болівар не винесе двох". Це явище детально аналізує Поппер, зокрема пише "якщо ми захочемо повернутись в добу героїчного трибалізму, нам доведеться пройти весь шлях, включаючи нацистські концтабори, світові війни, середньовічну інквізицію". Мене теж це завжди дивувало, але шахраям і злодіям чомусь більше підходить ліберальне вчення, втім, це не вина йього, а біда. "ВО Свобода" -- мабуть єдина партія, про яку справедливо кажуть, що "вони говорять, що думають, і роблять, що говорять". Я вражений їх моральністю, але їх соціалістична економічна платформа неприйнятна, при спробі втілити її в життя, вона виявиться катастрофічною.
    aetes 19 октября, 18:28
    Наркоманія, гомосексуалізм, проституція -- не є цінностями лібералізму. Вони були і при соціалізмі, але про них було заборонено писати, тому здається, що їх було менше. Загальний підхід лібералізму полягає в тому, що мораль повинна бути по можливості м'якшою. Сувора мораль притаманна авторитарним державам. В СРСР доходило до смішного: держава боролась з рок-музикою, брюками-кльош, довгими зачісками, на партзборах пропісочували зрадливих чоловіків. В часи Шевченка, коли дівчина завагітніє не в шлюбі, її виженуть з дому й люди відцураються від неї, зараз же це сприймається як належне, ніхто навіть не осуджує. Ліберальна держава до цих явищ підходить прагматично. Можна навіть сказати, "для неї нема нічого святого", є тільки поділ на "шкодить" і "не шкодить" іншим людям. Можливо, легалізація легких наркотиків допомагає комусь позбутись залежності, я не знаю, але якщо так, то чому б ні? Коли заборонена проституція, вона процвітає нелегально і живить кримінальний бізнес, що ж тут хорошого?
    Texnar Texnar 19 октября, 21:04
    "Можливо, легалізація легких наркотиків допомагає комусь позбутись залежності, я не знаю, але якщо так, то чому б ні?" - прагматичний підхід - це аналіз розвитку подій на випадок легалізації з урахуванням усіх можливих небезпек. Як легалізація допоможе позбутися наркозалежності? Це щось як підпал допоможе уникнути пожежі? Навпаки, наркотики стануть загальнодоступними (як сигарети), продавці будуть зацікавлені в поширенні. Легальний наркотик - тютюн, 60 відсотків українців - курці. Але тютюн центральну нервову систему не вражає, а конопля порушує роботу мізків - розлади орієнтації, раптові галюцинації. Думаю Ви би не хотіли бути в салоні автобуса, водій якого перед рейсом викурив косячок. Алкотестером не перевіриш, потрібна коштовна лабораторія. У Вас автомобіль? А водій зустрічної фури? Їдете потягом? А машиніст, чи диспечер? Кожен може стати жертвою наркомана. Ось вам зло від легалізації і порушення права на безпечне життя.
    Texnar Texnar 19 октября, 21:21
    "Коли заборонена проституція, вона процвітає нелегально і живить кримінальний бізнес, що ж тут хорошого? - коли заборонені вбивства, вони здійснюються нелегально... Зрозуміло, заборонена проституція існує як кримінальний бізнес, і функціонує в основному всередині кримінальних структур, як і будь-який кримінальний бізнес. Крім того це індикатор корупції в правоохоронних органах (добре показано в рос серіалі "Глухарь"). То може краще боротися з корупцією? Досвід країн де легалізували - проституція зросла на кілька порядків, нестача добровільної "робочої сили" привела до появи такого ганебного явища як сексуальне рабство (боротися з ним практично неможливо). Взяти під контроль венеричні хвороби практично нереально навіть в легальних борделях - повія приймає по кілька клієнтів за зміну. Крім того проституція - один із чинників демографічної кризи - для чого чоловіку створювати сім'ю (відповідальність, витрати!), якщо сексуальні потреби можна задовольнити в борделі.
    aetes 19 октября, 22:18
    З Вашого дозволу, повторюсь: наркоманія, гомосексуалізм, проституція -- не є цінностями лібералізму. Це проблеми не лібералізму, а тактики й уподобань конкретних урядів. Не вішайте на лібералізм не притаманних йому собак. Серед ліберальних країн є різні підходи до вказаних проблем. Порівняйте хоча б суперкатолицьку Польщу з Нідерландами, де держава видає інвалідам 300Є в місяць на проституток, бо вважається, що вони не можуть задовольняти сексуальні проблеми природнім шляхом. Що краще? Я не знаю, і мене це не дуже цікавить. Більше цікавить економічна й політична платформа націоналізму. Ви згадали книгу Загребельного "Орієнтири спротиву", але її, здається, зкачати не вийде. Ви не могли б надати посилання?
    Texnar Texnar 20 октября, 00:02
    Де зкачати книгу Загребельного я також не знаю, вона вийшла тільки недавно, замовив на сайті видавництва "Гражда" http://grazhda.uz.ua у паперовому вигляді. Можна також на сайті http://vsiknygy.com.ua/books/modernyy_natsionalizm/ замовити книгу Віктора Тимченка "Модерний націоналізм". Німець українського походження, також дуже гарно описує націоналізм, відмежовує його від нацизму, шовінізму, ксенофобії, описує теперішні проблеми Європи.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • aetes 16 октября, 12:05
    Texnar Texnar Сегодня, 01:23 «Націоналізм і лібералізм - це не тільки альтернативні напрямки в політиці, це різний світогляд, різне розуміння свободи, ролі держави, різне ставлення до суспільної моралі, сім'ї, релігії, культури. Багато в чому вони протилежні і непримиримі противники. Ідеологія націоналізму дуже добре описана в книзі українського філософа Ігоря Загребельного "Орієнтири супротиву"»
    Мені здається, це звужене поняття націоналізму. Для Вас націоналізм -- ідеологічна платформа Вашої конкретної партії, й вона справді несумісна з лібералізмом. Бо Ваша партія соціалістична. Але загальноприйняте ширше поняття націоналізму -- це ідеологічна платформа будь-якої партії, для якої на першому місці інтереси нації (чи країни). Тоді націоналізм чудово суміщається з лібералізмом. В світі є безліч націоналістичних партій ліберального спрямування, мабуть навіть більше, ніж соціалістичного. В їх назвах може не бути слова "націоналістична", але суті це не міняє. Самий помітний приклад -- Республіканська партія США, чи партія Саркозі.
    Texnar Texnar 19 октября, 02:09
    У цій газеті №26 за 16 липня (можна зайти в архів) є цікава публікація Романа Склярова "Тиха революція: відродження марксизму в ліберальній подобі". Автор доказує, що сучасний лібералізм тяжко хворий марксизмом. Як Ви до цього ставитеся? То Лєщенко з Наємом ліберали, чи марксисти?
    aetes 19 октября, 19:07
    Мені здається, автор доводить не це, а те, що марксизм і соціалізм в наш час набувають рис лібералізму. Про лібералізм там взагалі не йдеться. Соціалізм модифікується під сучасні вимоги й уподобання. Ще недавно був "социализм с человеческим лицом", де він зараз? І "больше демократии, больше социализма" згинуло. Щодо лібералізму, Хаєк в "Лібералізм" пише, що цей термін неоднозначний. В Північній Америці лібералізмом називають те, що в континентальній Європі називають соціалізмом, а тут лібералізмом називають те, що в нас називають демократією. В народі під лібералізмом розуміють не політичне вчення, а, наприклад, коли начальник не суворий, то кажуть що він "ліберальнічає", в народі взагалі ніхто не знає, що таке лібералізм. Хаєк пише: "щоб не було плутанини я буду називати так виключно класичний британський лібералізм 19 ст." У нас, в Україні зазвичай дотримуються термінологічної пропозиції Хаєка. Стосовно Лєщенка і Наєма не знаю.
    Texnar Texnar 19 октября, 21:36
    Лібералізм зародився як права ідеологія і стосувався виключно економічних свобод. В наш час та ідеологія яку практикують деякі західні еліти, і яка панує тепер в Україні часто називають культурним лібералізмом, лівим лібералізмом, неомарксизмом, троцькізмом. Нашу теперішні політики СЕБЕ ВВАЖАЮТЬ ЛІБЕРАЛАМИ (які не являються націоналістами, соціалістами, комуністами). Той же Лєщенко з Наємом, а також Луценко, себе вважають лібералами (проект "Демальянс" називають ліберальним), в той час коли вони явно знаходяться на ідеологічних позиціях неомарксизму. В США , республуканці це класичні ліберали, теперішні демократи - неомарксисти, Хіларі - типова лівачка-неомарксистка.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • ISyra 15 октября, 09:40 "должны быть расширены службы конституционных судей, в которые должны входить три-четыре научных консультанта, а не научный консультант и помощник, как сегодня" Мне кажется, статья написана исключительно ради этой фразы. Автору тесно в УжНУ, в Киев хочется :-) Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Texnar Texnar 15 октября, 01:49 Перш ніж щось писати про свободу особистості, слід сказати що таке свобода особистості, і які межі повинні бути цієї свободи, аби суспільство не саморуйнувалося. Це повинна бути свобода вільного вираження власних думок, саморозвитку вибору професії, пересування, отримування достовірної інформації, відпочинку..., чи свобода від моралі, від загальноприйнятих правил, відповідальності, чесності, патріотизму, свобода брехати, пропагувати зло, свобода шкідливих звичок.? Свобода слова (для журналіста) - безкарно говорити правду, але нести відповідальність за брехню, чи вільно брехати? Типовий випадок у ліберальному світі - ліберал, борець за свободу, затикає рота людині яка не розділяє ліберальні погляди, не допускає будь-якої критики лібералізму. Ліберали найбільш нетерпимі до вільного вираження думок.
    aetes 15 октября, 12:04
    Слід гадати, комуністи в СРСР були більш терпимі до вільного вираження думок? Чи в путінській рашці більш терпимі до вільного вираження думок?
    Texnar Texnar 15 октября, 16:06
    Іде мова не про СРСР, а про сучасну Україну. Росія - це дивовижний гібрид сталінізму, нацизму і лібералізму. Нетерпимість ліберала до вільного вираження думок має логічне пояснення. Ідеологія лібералізму основана на вірі у ряд ідеологічних догм, відірваних від об'єктивної реальності, які не піддаються логічному обгрунтуванню. Так націоналіст у полеміці буде захищати свої переконання за допомогою логіки і прикладів із життя, а ліберал цього не може, і йому залишається затикати рота опоненту.
    Roman Romanow 19 октября, 12:36
    "це вже опше"!!! ніякі ліберали й близько не стоять до того, як нацики "держимордствували" і де-не-де "держимордствують" досі прошу вважати цю репліку криком душі
    aetes 15 октября, 17:13
    1) Межі свободи особистості означив ще Бенджамін Франклін: "Моя свобода розмахувати руками закінчується там, де починається ніс мого сусіда". Це базова теза при визначенні різних типів меж свободи. Добре запам'ятайте цю фразу, вона неявно фігурує в багатьох текстах. 2) "свобода для..., свобода від..." Яким чином Ви пропонуєте реалізувати свободу вільного вираження "для всього хорошого і від всього поганого"? Очевидно, повинен існувати деякий державний орган, який читає тексти й поділяє їх на хороше й погане, після чого здійснює необхідні заходи (карає, вилучає, чи схвалює). Іншими словами цензура. В концепції лібералізму ця проблема вирішується протилежним чином. Нехай сам читач судить, що хороше, а що погане. Заборонити ж слід стандартний набір: пропаганду насильства, расової нетерпимості й тому подібне (до речі, під час війни обов'язково має бути заборонена пропаганда ворога).
    Texnar Texnar 15 октября, 22:01
    "Моя свобода розмахувати руками закінчується там, де починається ніс мого сусіда" - дуже примітивне і непрактичне визначення. А як оцінити таку подію - бізнесмен дав меру хабаря. Обоє задоволені. З точки зору такого розуміння свободи слід легалізувати корупцію. Протилежний приклад - ліберали добиваються легалізації проституції і легких наркотиків. На перший погляд ніби права людей не порушуються. Але є поняття кумулятивного зла. Суспільство через деякий час стає на порядок небезпечнішим для проживання. Водії під кайфом, наркомани на вулицях, ріст злочинності, венеричні хвороби. Порушується право людини на безпечне життя. "Заборонити слід пропаганду насильства..." - згоден. Але хто буде контролювати наявність такої пропаганди в ЗМІ? Отже цензура все-таки потрібна. Тільки в законі про цензуру повинні бути чітко і однозначно прописані теми цензури.
    aetes 16 октября, 01:07
    Нітрохи не примітивне і дуже практичне. В прикладі з мером, взявши хабар і вчинивши на користь бізнесмена, він завдав шкоду мешканцям міста. Не всі задоволені. Визначення Франкліна в цьому прикладі вельми доречне, треба тільки вміти ним користуватись. Те ж можна сказати про основне поняття лібералізму -- поняття свободи. Що воно означає в теорії лібералізму, більшість людей не знають. Скоріш за все, і Ви не знаєте. Більшість думає, що воно означає вседозволеність, але це не так. Втім, не буду читати Вам лекцію, мало місця.
    aetes 15 октября, 17:14
    3) "ліберал затикає рота людині, яка не розіляє ліберальні погляди" Де Ви побачили такого ліберала, вкажіть мені на нього пальцем. Теорія лібералізму вимагає, щоб його послідовники дискутували з не-лібералами, відстоювали свою точку зору, але не затикали їм рота. Можливо, Ви маєте на увазі казус доступу до мікрофона (він детально описаний в книзі Карла Поппера "Відкрите суспільство та його вороги"). Припустимо, Ви не ліберал і хочете надрукувати статтю в ліберальній газеті. Вона, звісно, відмовиться друкувати її. Ви вважаєте, що Вам затикають рота. Але правда на боці газети. Ви вільні говорити все, що Вам заманеться, всім, хто захоче Вас читати чи слухати. Газета ж вільна сама вирішувати, що їй друкувати на своїх шпальтах. Знайдіть іншу газету.
    Texnar Texnar 15 октября, 22:19
    На жаль пальцем показати не можу, але це не тільки моє спостереження, часто дискусія з лібералом переходить у сварку і образи. Ліберал не бажає навіть чути аргументи опонента. Що до ЗМІ, то зрозуміло, ЗМІ ліберальної партії ніколи не опублікує націоналіста. Але чомусь в Україні всі ЗМІ контролюються лібералами (за винятком інтернету). Навіть Громадське, яке задумувалося як загальнодоступне, виявилося ліберальним.
    aetes 16 октября, 00:56
    1) Дискусія переходить у сварку й образи не тому, що зустрілись націоналіст і ліберал, а в силу поганої вихованості обох, невміння дискутувати. 2) В Україні всі ЗМІ контролюються не лібералами, а олігархами, прошу не плутати божий дар з яєшнею.
    aetes 15 октября, 17:32
    4) "Ідеологія лібералізму основана на вірі у ряд ідеологічних догм, відірваних від об'єктивної реальності, які не піддаються логічному обгрунтуванню." Це справді так. І це теж детально розглянуто в "Відкрите суспільство...". Якщо стисло, то так: логічного обгрунтування лібералізму не існує і не може існувати. Це не логічний, а моральний вибір між свободою і рабством, між можливістю самому вирішувати, що хороше, а що погане, і перекладенням цього обов'язку на державу чи правлячу групу.
    Texnar Texnar 15 октября, 22:45
    Бачу Ви погодилися що до відірваності лібералізму від реальності, але як тоді Ви збираєтеся втілювати в життя ідеї, які не мають логічного, наукового обгрунтування. Це як інженер, розробляючи електричну схему не знає принцип дії транзисторів і конденсаторів, і в результаті отримає багато диму і іскор. Комуністи зазнали краху саме по цій причині, лібералів чекає те саме. А тому криза в ЄС, Україна не може вирватися з бідності. Росте популярність націоналізму, як єдиній незкомпроментованій ідеологічній альтернативі лібералізму. Самому вирішувати що хороше, а що погане? Тобто не існує об'єктивного критерію добра і зла, а особистість сама вибирає що добро, а що зло? Це і є "Ахілесова п'ята" лібералізму. Це дає можливість особистості вчинити об'єктивне зло, вважаючи його добром, бо це їй вигідно. Хабар вигідний, значить це добро. Ось тут і криється причина наших бід, так як почуття добра і зла у людини може бути лише за умови об'єктивності критеріїв добра і зла.
    aetes 16 октября, 00:23
    1) Кризи ЄС чи лібералізму не існує. Це нормальний робочий процес зміни, пристосування до часу. В них була довга історія і ще довша буде. 2) Націоналізм добряче зкомпрометований гітлерівським нацизмом. 3) Об'єктивного критерію добра і зла, звісно, не існує (Ви можете мені сказати, в чому він полягає, навести йього формулювання?), але це не ахілесова п'ята лібералізму, навпаки, в цьому його сила. Поняття добра і зла відносні, плинні, розпливчасті. Тому люди в своєму житті самі, постійно, безперервно вирішують проблему, що є добро чи зло. Вони часто помиляються (як у Вашому прикладі з хабарем). Чинити зло, бо це вигідно, людина може лише в рідких випадках, бо навколо неї багато інших людей, які бачать, що вона робить. Тому лібералізм довіряє людям, в переважній більшості випадків вони чинять добро. Поппер пише, що державі не слід надто опікуватись моральністю своїх громадян, навпаки, громадяни мають всерйоз потурбуватись про моральність своєї держави.
    Texnar Texnar 16 октября, 01:08
    1. Читати слід не тільки офіціоз, а і альтернативні джерела. Тільки тоді будете знати правду. Міграційна криза в ЄС викликана демографічною кризою. Демографічну кризу викликали такі "цінності" як "вільні" сексуальні стосунки, легальна проституція, гендер, фемінізм, і тому подібне. В один прекрасний день лібералізм зміниться ісламізмом. 2. Націоналізм і нацизм (націонал-соціалізм) - це дуже різні, протилежні ідеології. Зумисно ототожнювала їх комуністична пропаганда, яку перейняли тепер ліберали. Дуже добре описана ця різниця в книзі Віктора Тимченко "Модерний націоналізм". 3. Об'єктивний критерій добра і зла все-таки існує. На жаль сформулювати його - обмежений 1000символів. Але самі подумайте, як особистість може оцінити де добро, а де зло, не маючи якогось логічного критерію. А тому вона його оцінює на нижчому емоційному рівні, як тварина, по принципу, вигідно-невигідно, приносить задоволення, насолоду, чи навпаки. Корупція, афери, брехня - вигідно. Розпуста, наркотики - задоволення.
    aetes 16 октября, 00:43
    Націоналізм і лібералізм -- альтернативні напрямки лише в політиці (в тому сенсі, що можна обрати або націоналіста, або ліберала, тому вони суперничають), але це ж дріб'язкові міркування. Ідеологічно ж це ортогональні напрямки, тобто теоретично не заборонені різні комбінації: соціалістичний націоналізм, ліберальний націоналізм, соціалістичний інтернаціоналізм і т.д.
    Texnar Texnar 16 октября, 01:23
    Націоналізм і лібералізм - це не тільки альтернативні напрямки в політиці, це різний світогляд, різне розуміння свободи, ролі держави, різне ставлення до суспільної моралі, сім'ї, релігії, культури. Багато в чому вони протилежні і непримиримі противники. Ідеологія націоналізму дуже добре описана в книзі українського філософа Ігоря Загребельного "Орієнтири супротиву"
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.13
EUR 27.96