Швейцарський прорив Кремля

Сергій Корсунський 16 грудня 2016, 23:04
Сечин
Ігор Сєчін

Читайте також

Минулого тижня однією з найбільш обговорюваних новин у світі бізнесу стало придбання швейцарською компанією Glencore і Катарським суверенним фондом 19,5% акцій "Роснефти" — улюбленого дітища В.Путіна та І.Сєчіна, що контролюється державою через компанію "Роснефтегаз".

Сума угоди 10,5 млрд євро (11,3 млрд. дол.) є безпрецедентною, з урахуванням режиму економічних і політичних санкцій, запроваджених проти Росії у зв'язку з окупацією Криму та агресією проти України в Донбасі. І хоча, як наголошують західні експерти, режим санкцій прямо не забороняє подібних операцій, тобто участь американських та європейських компаній у процесах приватизації державних компаній РФ (та ж таки британська BP контролює 19,75% акцій "Роснефти"), до цієї угоди інвестори побоювалися мати справу з Москвою, з огляду на принципову позицію Вашингтона та Брюсселя. Відомо безліч прикладів, коли західні банки вважали за краще не ризикувати, як це було, наприклад, коли Росія спробувала вийти на зовнішні ринки запозичень через випуск євробондів. Нинішня операція зробила величезний пролом у режимі санкцій і розглядається у світовому експертному середовищі як іще одна перемога В.Путіна й І.Сєчіна. Ще одна тому, що в листопаді ЄС ухвалив дуже суперечливе рішення щодо розширення допуску "Газпрому" до газопроводу OPAL, а на початку грудня Туреччина ратифікувала досить неприємну для України угоду про будівництво ще однієї іграшки Кремля — газопроводу "Турецький потік", подану проросійськими ЗМІ, не більше не менше, як зміну стратегічної парадигми зовнішньої політики Туреччини. У кожній із цих історій, особливо які стосуються "Роснефти" і Туреччини, є безліч подробиць, які необхідно врахувати, щоб дати відповідь на запитання: чи все так погано насправді, як видається? Адже давно знаємо: диявол ховається в деталях. З'ясуємо для початку, що ж насправді відбулося з "Роснефтью". Насамперед важливо зрозуміти, чому ця угода взагалі відбулася. 

Той факт, що російський бюджет дуже потребує грошей, не секрет уже другий рік. В умовах дуже низьких, з погляду Москви, цін на нафту, а також величезних асигнувань на брязкання зброєю та прямі витрати на війни в Україні і Сирії, бюджетотвірний нафтогазовий сектор Росії з завданням наповнити засіки вітчизни не впорався. Надії на традиційний для Москви інструмент впливу на ринки нафти — розгойдування ситуації на Близькому Сході — не спрацював. Країни ОПЕК, як і раніше, не могли домовитися про обмеження видобутку, а держави Перської затоки на чолі з Саудівською Аравією навіть його нарощували. У січні—серпні доходи РФ від експорту нафти впали на 27% — до 46 млрд дол. У цих умовах РФ також була змушена підвищувати видобуток нафти (до кінця 2016 року він досяг рекордного рівня) і продавати її з мінімальною рентабельністю. Кризові явища спостерігалися й у "Газпромі", і свідчення цього — загальне падіння видобутку газу на тлі активного переформатування газових ринків з урахуванням сланцевих перспектив.

Невдоволення Путіна цією ситуацією торкнулося багатьох незалежних і державних компаній, і сягнуло навіть "Роснефти" й недоторканного досі І.Сєчіна. Як свідчать обізнані джерела, йому особисто було поставлено завдання принести в скарбницю суму на рівні 700 млрд руб. — тобто близько 11 млрд дол. Саме стільки й принесла угода з Glencore і катарським фондом, яка стала результатом напруженої роботи особисто "Ігоря Грозного" впродовж усього 2016 року.

Структура цієї угоди дуже цікава. Насправді один з найбільших світових ресурсно-сировинних трейдерів, швейцарський Glencore, "ризикнув" сумою лише в 300 млн євро, отримавши рівні права в консорціумі з катарцями, які вклали 2,5 млрд євро (кожен з партнерів отримав по 9,75% акцій "Роснефти"). Щоправда, партнери домовилися створити спільні інструменти для інвестицій в енергетичні проекти, щоб зрівняти "рахунок". При цьому основна сума угоди, що її не вистачає, фінансується великим італійським банком Intesa Sanpaolo. Glencore також заявив, що підтримає "рамкові гарантії" консорціуму на випадок різкого падіння акцій "Роснефти" на суму 1,4 млрд євро, які будуть надані групою російських банків. Швейцарський трейдер отримав права на продаж щодня 220 000 барелей російської нафти — явне зростання порівняно з угодою від 2013 року (закінчується наступного року), в якій обсяг продажів було визначено в 190 000 барелей. Росія вже заборгувала плату за послуги трьом міжнародним трейдерам, які допомагають їй в умовах санкцій продавати нафту (Glencore, Trafigura й Vitol), і нова угода має допомогти їй вирішити ситуацію з боргами. Цікаво також, що акції "Роснефти" продано з 5-відсотковим дисконтом порівняно з ринковою ціною на день угоди. Після угоди акції "Роснефти" на Лондонській біржі зросли з 5,55 до 5,95 дол. за штуку. Важливим фактором при цьому було оголошене буквально в ті самі дні рішення ОПЕК скоротити видобуток, а також інформація про наявність домовленості з країнами поза ОПЕК, насамперед з РФ, про скорочення поставок нафти на світові ринки. Зростання цін на нафту, яке після цього не забарилося, безперечно зіграло на руку "Роснефти".

Нібито всіх поставлених цілей досягнуто. Однак є нюанси, які залишилися в тіні й виглядають досить дивно. Так, іще недавно — рік тому СЕО (Chief Executive Officer) Glencore Айван Глейзенберг, відомий своєю агресивною манерою ведення бізнесу, був зайнятий продажем активів компанії у зв'язку з її незадовільним фінансовим станом, викликаним падінням світових цін на сировину. Акції компанії у вересні 2015 року на Лондонській біржі впали за один день на 30%, і Glencore вмить втратив 3,5 млрд фунтів. А.Глейзенберг був змушений ініціювати досить істотний продаж активів. Було, зокрема, продано перуанські золоті копальні та канадські агропромислові підприємства. Крім того, Glencore призупинив виплату дивідендів. У результаті реструктуризації акції компанії в листопаді 2016-го піднялися в ціні вдвічі. Нинішня угода підтвердила репутацію Глейзенберга як агресивного інвестора, який не боїться ризиків і боргів, і він уже оголосив, що наступного року компанія поновить виплату дивідендів. Історія компанії Glencore (а Глейзенберг — плоть від плоті її), за влучним зауваженням одного австралійського експерта, "читається як шпигунський детектив", бо містить у собі довгий ланцюжок скандалів, звинувачень у нелегальних операціях, корупції, дивних придбаннях і продажах. Однак для нас на даному етапі важливо, що Glencore виник у цій історії не випадково, компанія давно працювала з Росією, і для неї технології "російського бізнесу" не є новиною. Дуже цікавою є присутність у раді директорів Glencore Тоні Говарда — у минулому СЕО компанії ВР, який має величезний досвід роботи з "Роснефтью" та І.Сєчіним особисто і який є "невиконавчим" головою ради директорів Glencore з 2014 року (загалом-то в раді директорів Glencore всі "невиконавчі", крім А.Глейзенберга). Т.Говард також очолює раду директорів турецької компанії Genel Energy з істотними активами в іракському Курдистані, і її інтереси в регіоні дуже навіть залежать від співробітництва з РФ. Можливо, саме він і допоміг Glencore владнати угоду з "Роснефтью". 

Що ж до Катару — члена ОПЕК і вірного союзника Саудівської Аравії, то його роль у цій операції до кінця не зрозуміла. Відомо тільки, що на початку року емір Катару Тамім бін Хамад аль-Тані відвідав Москву і мав двогодинну зустріч з Путіним за зачиненими дверима. Експерти не виключають, що саме на цій зустрічі було досягнуто домовленостей, частина з яких оприявнилася зараз. Є версія, що Катар намагається домовитися з РФ про поствоєнний устрій Сирії, за якого Катару буде надано можливість прокласти газопровід через Сирію і Туреччину в Європу. Є серйозні сумніви в тому, що саме такий спосіб постачання газу на світовий ринок цікавить Катар, але те, що Катарський суверенний фонд шукає проекти для інвестицій повсюди, у тому числі в Україні, — факт.

З політичного погляду угода з Glencore і Катаром розглядається як істотний успіх Кремля. Адже "Роснефти" вдалося залучити європейського інвестора, що розмиває режим санкцій, і Катар, який завжди розглядався як союзник Саудівської Аравії і Вашингтона. Але ж іще в квітні 2016 року як основного претендента на купівлю експерти називали китайську державну корпорацію CNPC. Китайці мають серйозні інтереси в Росії: 2013 року "Роснефть" і CNPC домовилися про постачання 365 млн тонн нафти в Китай протягом 25 років, і це на додачу до 300 млн тонн нафти, про які було домовлено 2009 року. Коли зайшла мова про можливий продаж 19,5% акцій "Роснефти", китайці виявили серйозний інтерес, однак висунули одну умову: пропорційна участь у раді директорів. За наявною інформацією, І.Сєчін був цим дуже незадоволений, оскільки новий інвестор міг би домовитися з ВР і отримати блокуючий пакет. Тому він висловився за пошук двох інвесторів, що мало б зробити утворення неугодних йому союзів малоймовірним. В остаточному підсумку саме такий варіант і став реальністю.

Цікаво також звернути увагу на дуже показові події, які передували угоді. За місяць до "приватизації" "Роснефть" викупила у своєї материнської компанії "Роснефтегаз" рівно 19,5% власних акцій, здійснивши тим самим простий переказ грошей у державний бюджет іще до того, як було залучено іноземних інвесторів. А ще місяцем раніше "Роснефть" купила більш як половину акцій компанії "Башнефть", поліпшивши тим самим власні корпоративні показники. Усі ці схожі на ринкові, але все ж таки типово російські перекладання грошей з одних кишень в інші, швидше за все, свідчать про те, що Кремль уже шкребе по засіках і дістався святая святих — "Роснефти". Бюджет отримав потрібні йому "на війнушку" гроші, а ось те, що І.Сєчіну вдалося потім компенсувати свої витрати за допомогою залучення інвесторів, серед яких швейцарська компанія й італійський банк, справді ставить під питання ефективність режиму санкцій.

Друга "перемога" Кремля, цього разу на турецькому фронті, також виглядає трохи інакше, ніж її подає Москва. Зокрема, ратифікація угоди зовсім не означає, що "Турецький потік" почне негайно будуватися. У договорі йдеться насамперед про одну нитку, до Туреччини, другу прописано лише схематично. На сьогодні немає ні техніко-економічного обґрунтування проекту, ні екологічного аналізу, який є необхідним за цілою низкою міжнародних конвенцій, і, що найголовніше, уже другий рік турки чекають обіцяної знижки на газ у 10,25%, що має, на їхню думку, діяти заднім числом, починаючи з 1 січня 2015 року (турецький "Боташ" рік тому подав із цього приводу на "Газпром" до суду). У Туреччині далеко не всі експерти поділяють газпромівський ентузіазм стосовно того, що цей проект вигідний Туреччині, а будівництво може розпочатися вже наприкінці 2017-го або на початку 2018 року, з тим щоб закінчити його до кінця містичного 2019 року (закінчення транзитної угоди з Україною) і забезпечити Туреччину прямими поставками з РФ. У Туреччині також добре розуміють, що друга гілка "Турецького потоку" може бути побудована тільки в тому випадку, якщо ЄС її схвалить, а це на сьогодні далеко не очевидно. З огляду на те, що на екологічне обґрунтування попереднього дітища Кремля — проекту "Південний потік" пішло півтора року, а "Газпром" і особисто В.Путін сьогодні зовсім не мають наміру давати туркам знижку та ще й торгувати з ними "за газ" у національних валютах (що, безумовно, дуже вигідно Анкарі), є вагомі сумніви у практичності заявлених планів. Однак 8 грудня з'явилася одна дуже неприємна обставина. В Амстердамі компанія South Stream Transport B.V., яка й займається "Турецьким потоком", підписала зі швейцарською компанією Allseas Group S.A. контракт на будівництво 900-кілометрової першої нитки морської ділянки "Турецького потоку" з опціоном укладання другої нитки. Для виконання цих робіт компанія планує залучити новітнє будівельне судно Pioneering Spirit, оснащене шістьома установками для зварювання та нанесення на стики необхідного захисного покриття. Мабуть, досвід попереднього партнера "Газпрому" по "Південному потоку" — італійської компанії Saipem (дочки Eni) швейцарців нічого не навчив. Уже більш як рік тому Saipem подала до Міжнародної торгової палати позов на 759 млн дол. неустойки за розрив контракту. Тоді платформи Saipem для прокладання труб шість місяців простояли в Чорному морі без діла, поки компанія не вивела їх на інші проекти. Але ж і тоді було підписано всі міждержавні угоди (їх було п'ять) і навіть договори між компаніями — операторами ділянок "труби". Отже, питання про те, коли і як "Турецький потік" стане реальністю, залишається відкритим. А ось той факт, що і в приватизації "Роснефти", і в історії з "Турецьким потоком" активну роль раптом почали грати швейцарці, не може не насторожувати. Адже ця країна хоча й не є членом ЄС, усе ж таки приєдналася до загальноєвропейського режиму санкцій. Політичний та економічний гамбіт, який Росія затіяла до осені, свідчить про одне: нинішня поки що впевненість у тому, що валюти в країні достатньо, особливо в корпоративному секторі, Кремль не задовольняє. 2017 року тільки за боргами російських компаній доведеться виплатити кредиторам 27 млрд дол., а 2018-го — 34 млрд, плюс бюджет тріщить по швах, і давно. Для того щоб вижити, необхідно або санкції скасовувати, що наразі не є очевидним, або домагатися зростання цін на нафту й газ, у тому числі залучаючи стратегічні резерви на кшталт "Роснефти" і політичне лобі в Євросоюзі, як це було з OPAL, або намагаючись підкупити турків, як це відбувається з "Турецьким потоком". "Швейцарський прорив" фронту санкцій у цьому контексті видається хибним сигналом, і про це зі швейцарцями необхідно говорити.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1 коментар
  • Voynich 23 декабря, 15:14 "Швейцарский прорыв" - верный сигнал в любом контексте. О чем он? Россия и Украина постепенно теряют свой экономический суверенитет (Украина – уже и территориальный). Украина почти не сопротивляется потере экономического суверенитета (и даже «мечтает» потерять свою независимость в Евросоюзе), хотя сопротивляется потере территориального, а значит – и то, и другое поправимо. Чем отличается Украина от Glencore, ВР, Royal Dutch Shell и ExxonMobil? По сути, ничем, кроме руководства, которое действует против правил - не как МЕНЕДЖМЕНТ, а как ЛИКВИДАЦИОННАЯ КОМИССИЯ. Если бы руководители названных геополитических субъектов только подумали бы делать то, что управители Украины практически делают, акционеры компаний немедленно разорвали бы их на куски. Чтобы граждане Украины не заметили, что президенты и народные депутаты их самих и Украину умышленно экономически ликвидируют, с 1992 года функционирует система «кривых зеркал», где тонкое выглядит толстым, а маленькое – большим и наоборот. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 27.04
EUR 29.06