"Тірольський план" для України: блеф чи реальність?

Міністр закордонних справ Італії Паоло Джентілоні в середу озвучив свою пропозицію щодо врегулювання збройного конфлікту на сході України: "Звісно, контекст відрізняється, але я б говорив про нашу модель Південного Тіролю.

Можна прийти до рішення, яке б поважало суверенітет України, зберігало її кордони і враховувало інтереси меншин. Головне, щоб у Москві була на таке політична воля". Це не перше згадування у ЗМІ про "Тірольський план", читай - надання досить широкої автономії Донбасу у складі України. Як зазначала у своїй статті наш кореспондент Тетяна Силіна, він був переданий емісарами президента Росії Володимира Путіна президентові Франції Франсуа Олланду й канцлерові Німеччини Ангелі Меркель перед початком їхнього вояжу до Києва і Москви. І отримав робочу назву "Комплекс заходів щодо реалізації Мінського протоколу від 5.09.2014 г. з урегулювання конфлікту на Південному Сході України" (докладніше див. "Війна за мир", DT.UA, №4 від 7.02.2015 р.).

Спробуємо знайти хоч якісь аналогії між нинішньою ситуацією в Україні та південнотірольською проблемою. Для цього потрібен історичний екскурс. Наскільки ця пропозиція глави італійського МЗС має право на життя, чи не є вона блефом у нинішній смертоносній ситуації, коли весь світ опинився на межі широкомасштабної війни?

…Після закінчення Першої світової війни і поразки Центральних держав набрала сили Версальська система перебудови в Європі. У серії мирних угод нас цікавить підписаний у вересні 1919 р. Сен-Жерменський мирний договір. Який серед інших питань окреслив нові кордони між низкою держав у Європі; "потерпілою стороною" була Австрія. Переможців не судять, принцип права нації на самовизначення був зневажений (зокрема й стосовно українців, які жили на території відродженої Речі Посполитої)… Італія опинилася у стані переможців і одержала свій приз - Південний Тіроль, що був із XIV ст. коронною землею Священної Римської імперії Габсбургів. 86% його жителів говорили тоді місцевим діалектом німецької мови, 4% - ладинським (ретороманці, що живуть також у швейцарському кантоні Граубюнден).

Італія отримала іреденту на самій півночі країни, почалися гарячі дискусії, крайні праві (італійські фашисти) влаштовували криваві провокації на кшталт нападу на святковий парад у столиці краю Боцені (іт. Больцано) 24 квітня 1921 р. Але вже скоро і дискусії припинилися: після приходу до влади фашистів Беніто Муссоліні розпочалася брутальна асиміляція німецькомовних тірольців та витіснення їх із рідних місць. Єдиною офіційною мовою було оголошено італійську. Закривалися німецькі школи, газети, заборонялося слухати австрійське радіо. Фактично, почався етноцид, і суміжна Австрія намагалася достукатися до світового співтовариства, Ліги націй, але, знову ж, безрезультатно - вона була зі стану тих, хто програв Першу світову. "Прізвища південних тірольців, котрі мали нібито італійське або латинське походження, приводилися до їхньої "початкової форми" (Ентоні Елкок).

Прихід до влади в Німеччині нацистів не приніс тірольським німцям полегшення. Ба більше, 1939-го під час переговорів із Гітлером Муссоліні зайняв непохитну позицію. Був оголошений плебісцит про виселення тірольських німців, які жили там уже 13 століть, що проходив під потужним тиском Рима і Берліна. Гітлер банально здав понад 250 тис. "фольксдойче". У результаті, 75 тис. тірольських німців емігрували в нацистську Німеччину. Втім, після 1945 р. більшість їх повернулися потай на батьківщину. Муссоліні переселив у Південний Тіроль десятки тисяч італійців; колоністи переважно були робітниками й службовцями. У державному секторі німецькомовних тірольців практично не спостерігалося, що, фактично, призвело до маргіналізації "нації малих фермерів".

Після закінчення Другої світової війни надіям тірольських німців на возз'єднання з Австрійською державою не судилося збутися. З політичних міркувань союзники, що перемогли, залишили край у складі Італії. Втім, вони наполягали на наданні Південному Тіролю автономії. 5 вересня 1946 р. прем'єр-міністр і глава МЗС Італії Альчіде де Гаспері та міністр закордонних справ Австрії Карл Грубер у результаті двотижневих переговорів підписали угоду, за якою край залишився у складі Італії з наданням йому досить широкої культурної автономії. Але Австрія як держава, що "протегувала меншині", відразу ж наштовхнулася на протидію Італії, яка доволі вільно тлумачила формулювання угоди (не договору, Відень так і не відмовився від претензій на Південний Тіроль).

Рим у 1948-му пішов на хитрість, об'єднавши в один регіон - Трентіно-Альто Адідже - дві провінції: Боцен/Больцано з переважно німецькомовним населенням (близько 70%) і Тренто, відповідно, з італійськомовним (на 99%). Автономія була номінальною: Італія не федеративна республіка, а унітарна, всі закони візувалися в центральному уряді. Римська бюрократія постійно заявляла про "державні інтереси" та "фундаментальні закони з управління і соціальними, і економічними реформами в республіці". Втім, тірольці досягли певних успіхів: особливо в галузі освіти, але домогтися "рівного використання мов" їм так і не вдалося. Конфлікт виявився замороженим…

Уже на середину 1950-х обстановка у Південному Тіролі загострилася. У 1955 р. Австрія, раніше розділена на 4 окупаційні зони, повністю відновила свою незалежність. Уже наступного року були підірвані перші бомби на життєво важливих об'єктах (терористи хотіли уникнути поранень та загибелі людей, тому діяли тільки ночами). Краєм прокотилися багатотисячні демонстрації з вимогою від'єднатися від Тренто (насправді, і всі це розуміли, йшлося про возз'єднання з Північним Тіролем, а отже - Австрією). 1958-го депутати іредентистської Народної партії відправили в Рим проект Автономного статусу регіону Південний Тіроль. Його розкритикували й осудили практично всі італійські політичні партії як такий, що веде до створення "держави в державі".

У цій патовій ситуації "Комітет визволення Південного Тіролю", створений після Другої світової війни й налаштований досить агресивно, посилив тиск на італійський уряд. Почалися акції саботажу, нарешті, 12 липня 1961 р. були підірвані 34 опори ліній електропередач. Було знеструмлено весь регіон Трентіно-Альто Адідже. Через місяць іредентисти знову провели серію вибухів на ЛЕП. Цього разу було завдано значно більшої шкоди: знеструмленим виявився весь промисловий район на півночі Італії (Турин, Мілан), зупинилися міжнародні поїзди, були паралізовані аеропорти. Італія ввела на територію краю підрозділи армії та поліції, але водночас зазнала широкомасштабного тиску - про південнотіролььску проблему дізналися в усьому світі. Тепер було зрозуміло, що проблема Південного Тіролю - не внутрішня справа самої Італії…

Після 9 років переговорів, у 1969 р. уряди Італії та Австрії прийняли пакет заходів (із 137 пунктів, які вводилися у 18 етапів) з перегляду угоди Де Гаспері - Грубера 1948 р. у бік посилення заходів на захист німецькомовних тірольців та ладинів. Уже 1972-го прийняли Статут Автономії, в якому було реально прописано захист мовних меншин, крім того, провінція Боцен/Больцано отримувала внутрішню автономію у складі "двоєдиного" регіону. Тірольці тепер офіційно могли вживати назву своєї батьківщини - Південний Тіроль. У відання провінції Боцен переходили початкова й середня шкільна освіта, охорона здоров'я, торгівля та комерція, спорт і дозвілля.

У 1983 р. було підписано угоду про створення парламенту регіону Трентіно - Південний Тіроль. 70 депутатів (35 від Трентіно і 35 - від Південного Тіролю) обираються терміном на 5 років. Депутати складають "присягу на вірність Італійській республіці та зобов'язуються трудитися на благо держави і провінції". У парламенті дозволено використовувати обидві мови - італійську й німецьку. Очолює уряд прем'єр-міністр і президент/ландесгауптман (в одній особі). Цю посаду по черзі займають представники німецькомовної та італійськомовної громад. Посаду віце-президента або спікера парламенту регіону обов'язково займає представник громади ладинів. У 1989 р. було прийнято рішення про рівність мов при проведенні судових процедур та при формуванні поліцейських підрозділів (раніше в поліції на території Південного Тіролю служили практично виключно італійці - до 94%). У 1992-му Австрія заявила, що в неї немає претензій до Італії з проблеми Південного Тіролю.

Нарешті, 2001 р. Південний Тіроль отримав статус окремої німецькомовної провінції на півночі Італії. Якщо говорити про фінансову незалежність провінції, то вона одержала фіксовану квоту від ресурсів, що становить приблизно 85% від витрат провінції. Втім, витрати численних фондів перебувають під невсипущим контролем державних структур; автоматично ці фонди не розподіляються, існує процедура запитів на витрату. Провінція отримує також 70% ПДВ на товари, вироблені на її території, та 1% від ПДВ на імпортні товари.

Серед питань, які й сьогодні викликають суперечки в Південному Тіролі - втім, не такі бурхливі, - обов'язок громадян подавати заяву про мовну приналежність; квотний принцип при зарахування на державну службу або на державні підприємства. Крім того, південні тірольці, для яких мова - ключ до ідентичності, відкидають і блокують ідею спільних шкіл із викладанням двома мовами…

Сьогодні можна сказати, що величезна більшість німецькомовних тірольців та ладинів (80%), і навіть 17,7% місцевих італійців, ототожнюють себе передусім із Південним Тіролем, а не з Тіролем загалом, Австрією або Італією.

У чому секрет успіху німецькомовних тірольців? Вони поставили перед собою мету досягти, в основному мирним шляхом, громадянської рівності в Італійській державі. І перемогли в непростій боротьбі з асиміляторською політикою центрального уряду в роки всевладдя фашизму, яка набирала крайніх форм. Поставмо собі запитання: чи проводила Українська держава якісь дії на Донбасі, бодай малою мірою порівнянні з політикою Італії стосовно південних тірольців, особливо у часи всевладдя Муссоліні? Чи можна взагалі говорити про порушення прав російськомовних жителів Донбасу? Чи були вони позбавлені права дивитися російське телебачення, читати російськомовні видання та пресу? Насправді ситуація була діаметрально протилежна: українці й українськомовні ущемлялися в усіх правах. Кількість газет українською мовою можна було перелічити на пальцях однієї руки; про їх наклади годі й казати. Тепер же можна говорити про справжній етногеноцид на окупованих терористами і російськими військами тих, хто не відмовляється від своєї української ідентичності.

Ще у квітні 1945 р. Й.Сталін заявив: "Ця війна не схожа на попередні; хто займе якусь територію, той і насадить у ній відповідну суспільну систему, причому в тих межах, куди дійшла його армія. Інакше й бути не може". В.Путін, послідовник вождя всіх народів, схоже, також сподівається встановити на Донбасі "відповідну суспільну систему", таку, як сталінська тоталітарна. І "Тірольський план" є не що інше як ще один блеф Кремля, відвертання уваги світової спільноти від реального стану справ на сході України.