Як Путін братиме Кремль

Iван Валюшко 10 березня, 23:00
123

Читайте також

За рік мають відбутися чергові вибори президента Росії. 

Хоча до офіційної стартової відмашки ЦВК ще далеко, беззаперечний фаворит вже відомий. Чинний президент поки не підтвердив свого наміру піти на четверте коло, але за нього свою "громадянську" позицію висловлюють інші не останні особи в державі: прес-секретар президента Пєсков цього "хоче", а думський спікер Володін на це "розраховує", бо такі "очікування народу". Політологи взагалі говорять про "неймовірні виклики, з якими стикнувся нинішній президент, але залишився вірним соціальному курсу та стійким у питаннях зовнішньої політики". Як же спочивати на лаврах, коли стільки питань ще потребують вирішення та не всі журавлі літати навчились? Справжній правитель не залишить народ у скруті — приблизно такою буде лірична частина президентської кампанії. Натомість технічний бік нового завоювання Кремля вимагає більшої верткості. 

Володимир Путін прийшов до влади завдяки війні та виборам. Напівкримінальна обіцянка "мочити в сортирі", виголошена 24 вересня 1999 р. після бомбардування Грозного, стала візитною карткою вождя, який вже до кінця року став "в.о. Єльцина", а в березні 2000-го. — всенародно обраним президентом. На цьому роль прямої демократії завершилась, оскільки для збереження режиму вона шкідлива. Саме тому голосування–2018 має бути декоративним, як у СРСР, але виглядати справжнім, як у США. Наразі Росія одну війну створила, а в іншу втягнулась, тож сприятливі умови для перемоги вже закладено.

Путін завжди набирав достатню кількість голосів, аби перемогти вже в першому турі: у 2000 р. — майже 53%, у 2004 р. — понад 71%, у 2012 р. — понад 63%. Один раз переміг Д. Мєдвєдєв — понад 70% голосів. У Кремлі давно засвоїли, що така блискавична і рішуча перемога є найкращим способом легітимізації власних повноважень. Особливо на четвертій каденції. Водночас, російська (не радянська) політична система ніколи не була такою централізованою та орієнтованою на главу держави, хіба що за часів імперії. Проте Путіну не потрібні Лукашенківські 83% виборців — зараз це лише викличе зайві запитання. Вовтузитись у двох турах теж не варіант. Тому постає задача отримати перемогу і достатньо переконливу, і таку, яка не свідчитиме, що наприкінці літ "старець" остаточно втратив зв'язок з реальністю і "накрутив собі вподобайки".

Трампу для перемоги потрібно було поїздити різними штатами. Лукашенко досягає аналогічних результатів двічі виступивши на центральному телебаченні та один раз завітавши до підшефного колгоспу. Так уже влаштовані політичні системи в цих країнах, але Путін не є ані захисником демократії, ані останнім диктатором Європи. Проте в цій ситуації він все одно має прийнятний для себе вихід, об'єднавши два підходи: успішного результату на виборах він досягає, смикаючи з Центру за ниточки, що тягнуться в регіони, попередньо поставивши там потрібну людину. Адміністративний етап підготовки до виборчого тріумфу розпочався саме кадровими перестановками по всій вертикалі. 

Регіони як "виборчі дільниці" 

Перша суттєва рокіровка відбулась нагорі: Антон Вайно очолив Адміністрацію Президента РФ замість Сергія Іванова, Сергій Кірієнко став його першим заступником, замінивши В'ячеслава Володіна. Експерти вважають заміну багаторічних соратників на "технократів" намаганням Путіна вихолостити власне оточення та дистанціюватись від "силовиків" і "державників". Не виключено. Обидва новопризначених не залучені до жодних груп тиску і не є самостійними одиницями впливу, але Вайно має репутацією суто технічного працівника і бюрократа, який вміє маніпулювати папірцями й людьми та контролювати виконання вказівок, а Кірієнко недарма отримав прізвисько "кіндер-сюпрприз". Людину, що справді одноосібно винувата в дефолті 1998 року (в чому переконане російське суспільство), 2007-го не призначили б керівником стратегічного "Росатому".

Так чи інакше одним з ключових завдань для Кірієнка негласно визначається проведення успішної кампанії на президентських виборах 2018 року. Автоматично підвищується значимість виборів глав 14 суб'єктів федерації, які мають відбутися восени 2017-го. Єдиний день голосування, 10 вересня, стане пробою сили для команди Кірієнка в АП РФ. Крім того, з 1995 року вибори в Думу фактично є репетицією президентських, полігоном для випробування нових технологій та прийомів, а парламентські вибори 2016-го чітко продемонстрували проблеми зі здобуттям необхідного результату для партії влади в тих регіонах, де не все гаразд із рейтингом губернатора. Ще на початку грудня минулого року окремі російські журналісти почали говорити про скору зміну пріоритетів діяльності управління внутрішньої політики адміністрації президента РФ: підрозділ, який раніше займався моніторингом розвитку територій, відтепер куруватиме проблематику регіональних виборів. Невдовзі з'явився і "таємний", але доступний всяким "Ведомостям", список губернаторів "на вихід".

З 6 по 15 лютого про свою дострокову відставку оголосили губернатори Пермського краю (В.Басаргін), республік Бурятія (В.Наговіцин) та Карелія (О.Худілайнен), Рязанської (О.Ковальов) та Новгородської (С.Мітін) областей. Наразі серія губернаторських самозречень припинилася, але посадовці АП ще говорять про згущення хмар над окремими главами суб'єктів (наприклад, Іванівської та Свердловської областей). Так чи інакше в списку немає татарського Мінніханова (за "досить годувати Москву"), пітерського Г.Полтавченка (за передачу Ісакієвського собору РПЦ), самарського М.Меркушкіна (за атаку на пільговиків та пенсіонерів), орловського В.Потомського (за регіональну "депресію") та багатьох інших одіозних, скандальних, неефективних чи просто не дуже популярних регіональних керівників. І це закономірно, бо відставки були "добровільними" і не диктувались ситуацією на місцях.

Справа в тому, що оцінка керівника суб'єкта федерації не завжди ґрунтується на результатах його профільної діяльності. "Ранжування" губернаторів здійснюється виключно з виховною метою — головним критерієм незадоволення діями губернатора стає не соціально-економічне становище регіону чи прихильність його населення, а довіра самого президента, яку він втрачає регулярно. Від 2006 року з формулюванням "втрата довіри" було звільнено губернаторів В.Юрченка (Новосибірська область), М.Деніна (Брянська область), О.Хорошавіна (Сахалінська область), М.Бєлих (Кіровська область), Л.Короткова (Амурська область), В.Гайзера (республіка Комі), О.Барінова (Ненецький автономний округ), В.Логінова (Коряцький автономний округ — суб'єкт РФ до 2007 р.) та мера Москви Ю.Лужкова. Їхня політична кар'єра на цьому зупинилася. 

Втрачати довіру напередодні таких важливих виборів означає насторожувати суспільство, чого не скажеш про добровільну відмову від посади. Відставки відбуваються в рамках певної закономірності: строки повноважень усіх п'ятьох чиновників закінчуються до жовтня 2017-го. Таким чином перший заступник глави АП РФ С.Кірієнко "мотивує" решту регіональних керівників на активізацію президентської кампанії. Нічого особистого. Зграя просто звільняється від старих і хворих особин перед останнім ривком — усі відставлені губернатори не мали шансів виграти вибори в своїх регіонах. А Центру важливо, щоб чільні місця посіли саме свої люди. Тому й такий цікавий вибір тимчасових виконувачів обов'язків: генеральний директор Агентства стратегічних ініціатив (російська автономна некомерційна організація, створена Урядом для реалізації комплексу заходів у економічній і соціальній сферах; В.Путін є головою наглядової ради) поїхав у Новгород, глава департаменту економічної політики Москви — в Перм, заступник федерального міністра транспорту — в Бурятію, директор Федеральної служби судових приставів — у Карелію, колишній губернатор Калузької області — в Рязань. Тобто люди, які будуть корисні в роботі вертикалі, але мало перейматимуться соціально-економічними проблемами конкретного регіону. Тому АП і не чекала завершення строку повноважень приречених глав суб'єктів, щоб т.в.о. змогли краще підготуватися до виборчої кампанії вересня–2017 у своїх регіонах, не вдаючися до очевидних фальсифікацій і не зловживаючи адміністративним ресурсом, та консолідувати для себе (чи іншого кандидата від влади) ресурс, необхідний для забезпечення перемоги Путіна в березні 2018-го.

Боротьба за виборця

У країні контрольованої демократії можна уникнути всіляких надскладних політичних операцій та обмежитись перевіреною методикою підрахунку голосів імені "чарівника" Чурова (колишній очільник російської ЦВК) — 146%. Проте важливо не просто досягти бажаного результату, а впоратись, граючи в межах правил. Минулі парламентські вибори з історично низькою явкою виборців та безпрецедентно високими результатами партії влади можна списати на незапланований "ексцес місцевого виконавця". Проте конституційна більшість дає "Единой России" можливість одноосібно ухвалювати конституційні закони: про надзвичайний стан, про прийняття до складу РФ нового суб'єкта федерації, про всенародний референдум тощо. На цьому ґрунті не могли не виникнути теорії про можливість дострокових виборів президента, ініційованих Путіним для Путіна вже у 2017 році. Їх ми обговорювати не будемо, бо в даному разі важливіше "як", а не "коли". Та й сценарії "референдум– дострокові вибори–надзвичайний стан" або "НС–дострокові вибори" ставлять легітимність і стабільність четвертого президентства під серйозний сумнів. Такий крок буде можливим лише в повній безвиході, якої поки що не спостерігається. Взагалі, не зашкодить вважати подібні чутки елементом продуманої тактичної операції, щоб відволікти увагу від стратегічного задуму.

Перемога буде справжньою лише за умови високої явки виборців, але 18 вересня 2016 р. більшість росіян продемонстрували глибоку байдужість до внутрішніх політичних процесів. Атмосфера пасивності та апатії вітається режимом Путіна в позавиборчий період, але не в день голосування. Якщо на парламентських виборах "партія дачі й дивану" перемогла закономірно, то повторення її тріумфу в березні 2018-го буде катастрофою для автократії.

Подейкують, що Кірієнко іще в грудні озвучив технічне завдання губернаторам: забезпечити 70% явки і 70% голосів за Путіна. Його реалізація можлива лише за умови переконливого інсценування справжньої конкуренції — відсутність реального суперника для чинного президента позбавляє громадян будь-якого раціонального мотиву прийти на виборчі дільниці.

Відповідно головним критерієм для претендентів на роль другого номера є їхня здатність мотивувати людей не ігнорувати вибори. Інтерес намагатимуться підігріти іншими способами: через висування жінок-політиків (наприклад, Ольга Єпіфанова чи Галина Хованська зі "Справедливой России"), спрощення процедури голосування поза за місцем проживання без відкріпних талонів, проведення в один день з виборам місцевих референдумів щодо вирішення особливо важливих питань тощо. Іншим варіантом гарантування високої мобілізації може бути значне загострення на світовій арені (в тому числі активізація бойових дій на існуючих фронтах) чи всередині країни. Інакше доведеться реалізовувати кризовий сценарій з референдумом, надзвичайним станом і опричниною Національної гвардії. З метою превенції масового невдоволення активно форсується ідея про неефективність регіонального менеджменту, а не всього Кремля. Хоча відповідні дослідження свідчать, що зв'язку між протестами та діяльністю губернаторів немає, питання щодо їхньої профпридатності виникатимуть автоматично. Тим самим Центр відводитиме загрозу "майдану".

Шляхом консолідації режиму

До 2012 року кожен російський чиновник вважав себе елементом єдиної владної вертикалі, уповноваженим на представництво її інтересів і цим же представництвом захищеним. За такої конфігурації удар по одному елементу відлунює по всьому державному механізму: поганий місцевий керівник — погана вся вертикаль. Врахувавши протести на Болотній площі, Кремль переосмислив свої ідеологічні підвалини: поступово політичний протест став загрозою суверенітету Росії, а його учасники — п'ятою колоною, інститути громадянського суспільства "присвоїлись" чи стали іноземними агентами, створено "преторіанську" гвардію. Перебудувались і відносини Кремля з регіональними чиновниками: відтепер ваші проблеми (окрема історія — Чечня) нас не стосуються, але наші — так само на ваших плечах. 

Теоретики політичного транзиту справедливо вважають чесні вибори одним з головним індикаторів переходу країни від тоталітарного чи авторитарного політичного режиму до демократії. Російський приклад фіксує не перемогу демократії, а тільки факт переходу від комунізму до пострадянської Росії. У нових умовах вибори виконують функцію циклічного включення старої номенклатури в оновлене середовище. А у випадку виборів президента це просто легітимізація режиму внутрішньої резидентури — стара розвідка, яка не буває колишньою, проникла в нову політичну систему і з 2000 року пристосовує її до своїх потреб. Навіть реалізація поки фантастичного сценарію під умовною назвою "Наступник" не означатиме нічого нового, крім зміни дійових осіб у стандартному сюжеті.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
4 коментаря
  • Петр Борисович 16 марта, 07:07 Уважаемая редакция уважаемого информационно-аналитического еженедельника «Зеркало недели», обратите внимание на формирование ваших рубрик. К примеру, рубрика «Внутренняя политика». Обычно под внутренней политикой понимается политика государства, проводимая властью внутри страны (законы, государственные программы, постановления правительства, органов центральной исполнительной власти и т.д.). В этом традиционном понимании логично ожидать в рубрике с таким названием статьи, посвященные анализу последних актов и решений законодательной, исполнительной, судебной власти страны. Сегодня в эту рубрику отнесено 6 статей, из которых только одна статья, о «хаосе законотворчества в Украине», как то связана с темой рубрики. Одна статья посвящена культурному наследию, 4 статьи - внешней политике Украины и политическим вопросам других государств.
    Петр Борисович 16 марта, 07:07
    Отнесение статьи «Как Путин будет брать Кремль» в рубрику «Внутренняя политика», а не в рубрику «Международная политика», создает впечатление, что политика Кремля, в том числе по выборным технологиям, это то-ли «образец», который не должен быть во внутренней политике Украины (антиобразец), либо напротив – пример и следует готовится к таким же вариантам у нас. 3 из 6 статей посвящены политике России, «так много» большой соседки во «Внутренней политике» Украины - это что? Подсознательное признание того, что есть одно общее целое с внутренними конфликтами? Если два разных целых (Россия отдельно, Украина отдельно), то проблематике политики России не место в рубрике «Внутренняя политика», а самое место в разделе «Международная политика», либо можно создать отдельную рубрику.
    Петр Борисович 16 марта, 07:08
    С другой стороны, статьи Аллы Еременко «Кабмин опять намерен поднять цену на газ?», Натальи Вареник «Энергетическая бедность, завуалированная европейским стандартами…» раскрывают внутреннюю политику в Украине, проводимую Правительством. Вообще, 70% статьей раздела «Деньги» с рубриками «Макроуровень», «Финансы», «Энергорынок», «Бизнес» освещают внутреннюю политику Украины, в этих статьях 90% информации посвящено анализу действий и актов КМУ и ВРУ. В Украине нет ни рынка электричества, ни рынка угля, ни рынка газа, а есть административное управление в этих сферах, поэтому корректнее рубрику «Энергорынок» переименовать, к примеру, назвать «Энергоадминистрирование» либо нейтрально «Энергообеспечение». «Зеркало недели» - ведущее передовое издательство с хорошей репутацией, высокими стандартами, командой профессионалов.
    Петр Борисович 16 марта, 07:10
    Чрезмерно произвольное (волюнтаристское) разнесение статей по устоявшимся рубрикам бросает тень на профессионализм и, что хуже, порождает хаос в понимании картины мира у читателей (что есть внутренняя, внешняя политика, энергорынок и т.д.). А хаоса в сознании сегодня и так много, не надо его множить.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 27.06
EUR 29.18