Юрій Луценко: змінити портрет на стіні — замало. Потрібно змінювати обличчя країни

Сергій Рахманін 12 квітня 2013, 22:00
Юрий Луценко_4
Василя Артюшенка, ZN.UA

Читайте також

За іронією долі, ми зустрілися навпроти Печерського суду. Редакція DT.UA віднедавна розміщується через дорогу від будинку, що його народний поголос охрестив "Мури Юри". З наших вікон добре видно ту саму клітку, де він зустрів вирок, який міг поставити крапку в його політичній кар'єрі. Але, як з'ясувалося, підштовхнув його до усвідомлення необхідності писати свою долю з нового рядка. Сьогодні він закликає писати з нового рядка історію країни. І, схоже, справді вірить, що це можливо. 

Ми потроху відвикаємо від людей, котрі вірять у те, що вони кажуть. Відвикаємо від людей, здатних на вчинки. Життя Юрія Луценка після вироку стало виправданням в очах багатьох із тих, хто розчарувався в ньому в період постмайданного лихоліття. Зберегти відчуття гідності вдалося ліченим політикам навіть на волі. 

Його повернення на свободу — свідчення того, що влада здатна здавати рубежі, всупереч міфу про її невразливість. 

Боюся, на волі йому буде багато в чому складніше, ніж за високим парканом Менської колонії. Його теоріям доведеться пройти жорстоке випробування практикою. Адже багато що і багато хто змінилися за ці два з лишком роки. Змінилися друзі й вороги. Незмінними залишилися тільки негідники. Але він не хоче марнувати час на зведення |з ними порахунків. Тому наша розмова — не про минуле, а про майбутнє. 

— Юрію Віталійовичу, що ви все-таки плануєте створювати — партію, громадський рух? І чи не зашкодить поява ще однієї структури єдності й так не зовсім монолітної опозиції? 

— Я не планую створювати опозицію до опозиції, в чому провокатори від влади взялися звинувачувати мене зразу ж після виходу на волю. Не маю права бути використаним ворогами, дурнями чи пристосуванцями. 

Регіонали використають моє ім'я у своїх інтригах, зокрема в боротьбі проти Яценюка. Вони, наскільки розумію, розпочали активну фазу плану його повалення і нав'язують розмови про розкол. Розколу не буде. 

Вношу ясність: не йдеться ні про нову політичну партію, ні про новий громадський рух. Так, на моє глибоке переконання, нині суспільство потребує створення певного мозкового центру, здатного розробити чіткий план побудови нової, заможної, справжньої країни. Ця ідея витає в повітрі, я не маю наміру ні привласнювати її, ні монополізувати. 

Цю владу можна скинути тільки тоді, коли буде об'єднано сили парламентської та позапарламентської опозиції, а також здорової частини суспільства. Масовість протесту проти режиму забезпечить лише консолідація зусиль. Коли не буде штучного поділу на масовку й депутатів. Коли всі, хто справді хоче жити в новій країні, стануть єдиним, неподільним цілим, що спиратиметься на одну програму й діятиме за єдиним планом. 

Новий президент і нова країна — ось мета, яка має об'єднати. 

Як мені пояснили юристи, я маю право балотуватися на посаду президента, але не маю такого наміру. Смішно: я не можу бути керівником підприємства будь-якої форми власності, але можу бути керівником усієї країни. Можу, але не хочу. Я не маю наміру ставати четвертим, десятим чи першим лідером опозиції. Я нічого не планую очолювати, навіть мозкового центру, про який казав. Але готовий докласти максимум зусиль до його якнайшвидшого створення та повноцінної роботи, оскільки вважаю це головним завданням країни на сьогодні. 

Країні зараз потрібна не нова партія. Не ще одна піраміда з вождем на вершині, а коло. Круглий стіл, що передбачає рівність учасників. І не мені, а всім нам вирішувати, де цей стіл поставити і хто за ним має сидіти. Розмови про те, що Луценко, опинившись на волі, почне змінювати опозиційний рельєф, — від лукавого. Я не маю наміру змінювати рельєф опозиції, зате я відчуваю в собі сили взяти участь у зміні геометрії політики. 

— Озвучений вами намір спертися у своїй роботі на Романа Безсмертного, Тараса Стецьківа і Володимира Філенка дав привід говорити, що ви створюєте не так мозковий центр, як своєрідний "легіон польових командирів". 

— Названі вами люди — мої друзі. У мене є мета, і цілком природно, що саме на друзів, до того ж досвідчених політиків, на шляху до цієї мети я вирішив спертися. Ця мета — створення, коли хочете, технічного завдання для країни. Для успіху потрібна популяризація, ретрансляція такої ідеї. І я переконаний, що мої соратники та колеги мені активно допоможуть у цьому.

Крім того, я планую (якщо така пропозиція буде підтримана) надати парламентській опозиції допомогу в організації польової діяльності. Готовий посприяти створенню ефективної програми дій, чіткої взаємодії структур на місцях. Це робота на перспективу, оскільки щиро розраховую, що на осінь масова протестна кампанія має отримати новий імпульс. Із деякими лідерами парламентських політичних сил я вже обговорював цю ідею, з деякими планую поговорити найближчим часом. Сподіваюся, 12 квітня в мене буде можливість озвучити цю пропозицію в розмові з Юлією Тимошенко. 

Якщо лідери опозиційних парламентських партій довірять мені мандат координатора польової роботи, готовий використати весь свій досить багатий досвід. Зайве й казати, що вміння і знання таких людей, як Безсмертний, Стецьків та Філенко, у подібній справі важко переоцінити. 

Я вітаю готовність опозиції працювати з вулицею. Правильно, що мітинги відбуваються. Хоча неправильно, що їх назвали повстанням, — така інфляція слів значно страшніша за інфляцію грошову. Повстання не проводять у вихідні дні за заздалегідь оголошеним графіком. 

Відразу хочу зазначити, що не йдеться про спішну підготовку нової революції, негайної організації нового Майдану. Час вимагає нових підходів, нової якості опозиційної діяльності. Передусім — створення плану побудови нової країни. 

— Ви вже досить багато говорили про так званий план Третьої Української республіки. Але важко уявити, що навіть найкращі уми здатні придумати щось нове. І важко повірити в готовність діючих політичних лідерів цього плану дотримуватися. Ви впевнені, що цей план їм потрібен? 

— "Сиділець" Йосип Бродський дуже точно зазначив, що у в'язниці брак простору відшкодовується надлишком часу. Влада намагалася вкрасти в мене кілька років життя, але їй це не вдалося, бо брак свободи я компенсував роботою над собою. І тому смію думати, що не просто змінився, а оновився. Можливо, тому в мене таке гостре прагнення побачити оновленою країну.

У мене був і час, і бажання думати. Але я нікому не обіцяв думати про те, що необхідно комусь для досягнення його особистих політичних цілей. Я з повагою ставлюся і до Арсенія, і до Віталія, і до Олега. Але не маю наміру бути людиною, яка готуватиме для когось теплу політичну ванну. 

Кому потрібен цей план? Він потрібен країні, і ніхто не переконає мене у протилежному. Важко придумати щось нове? Згоден. Але в такому разі хіба не має сенсу провести ревізію вже напрацьованого, вичленувати необхідне, синтезувати корисне, перетворити енергію окремих людей у суспільну синергію? Хіба така робота — не достойний виклик щирим патріотам і справжнім інтелектуалам? Хто дасть гарантію, що спроба буде вдалою? Ніхто. І навіть у разі невдачі я зможу повторити за героєм Кена Кізі — я хоча б спробував. Але я впевнений, що все вийде, і готовий заражати своєю переконаністю оточення. 

Що змінить цей план? Я б ставив питання інакше. Якщо такий план не з'явиться, точно нічого не зміниться. Я не знаю, наскільки швидко такий план надихне значну частину людей, але відчуваю, що тільки це здатне їх надихнути. Чітке уявлення про те, яку країну ми будуємо. А також щира готовність відповідальних політиків споруджувати нову державну будівлю у точній відповідності до заздалегідь схваленого архітектурного м плану. Будівлю, яка була б комфортною і безпечною. 

У політиці занадто багато найманих продавців ілюзій. А я хочу стати добровільним розповсюджувачем надії. Бо це, мабуть, — найбільший дефіцит сьогодні. 

Я будую повітряні замки? Називайте це так, але будівельний матеріал, який я використовую, — повітря, необхідне для того, аби країна отримала нове дихання. Вона його заслужила. 

Я — невиправний ідеаліст, і навіть в'язниця мене не змінила. Вона навчила мене цінувати час, і тому я ані секунди не хочу витрачати на думки про помсту. Я одержав щеплення здорової злості, але, на щастя, не підхопив бацилу озлобленості. Коли хочете, мій ідеалізм — моя сила. Я не допускаю думки про невдачу. А історичний досвід підтверджує, що в тих країнах, у котрих ситуація складалася особливо кепсько, саме фантастичні плани виявлялися найбільш реалістичними. 

— І в чому полягає ваш фантастично-реалістичний план? 

— Якщо йдеться про план побудови країни, то його ще тільки належить спільно написати. Якщо — про плани роботи, то я сподіваюся найближчим часом зібрати коло однодумців, мислячих, проукраїнськи налаштованих людей, інтелектуалів і патріотів. 

Попри всю повагу до Джорджа Вашингтона, США побудував не він, а батьки-засновники цієї країни, які написали революційну Декларацію незалежності. На основі зазначеного документа було розроблено нову ідеологію нової країни, під її реалізацію підібрали нову команду, з якої природно виріс новий лідер. Я б дуже хотів, аби народний кандидат у президенти України був обраний під час тендера на найкраще виконання технічного завдання для країни. 

До настання осені хотілося б мати готовий план дій. Потім ми спробуємо заручитися підтримкою якомога більшої частини населення, переконуватимемо й агітуватимемо. Якщо це вдасться, то до річниці Майдану зможемо ініціювати повномасштабну масову акцію. Це не буде підготовка до повалення. 

Я відчуваю завищені очікування певної частини суспільства. Мовляв, ось повернувся Луценко, він тепер швидко організує революцію, і все буде гаразд. 

Уявімо фантастику: сьогодні на Майдан вийде мільйон, ми знімемо Януковича, захопимо Банкову і... Поки що в нас немає навіть єдиного кандидата від опозиції. Немає злагодженої команди, немає спільного бачення. Одного разу ми вже так президента обрали. Дякую, більше так не хочу... 

До речі, у в'язниці я зрозумів, що за ґратами, мабуть, не буває невинних. Просто більшість засуджена не за те... 

Майбутня акція на Майдані має стати демонстрацією сили. Місцем збору тих, хто не тільки проти когось конкретного, а й за щось конкретне. 

Завдання-мінімум — щоб на цей час опозиція, по можливості, визначилася з єдиним кандидатом. Завдання-максимум — щоб погляди майбутнього кандидата збігалися з розробленою концепцією облаштованості держави. Щоб бажання людей і можливості лідерів збіглися. Щоб потенційний очільник держави не тільки пообіцяв, а й виконав задумане. 

— Ви обмовилися, що доволі тривалий відтинок часу муситимете витратити на поліпшення здоров'я. Пауза не зашкодить таким масштабним планам? 

— Мені справді слід підлікуватися. Має бути ще одна операція. Курс лікування, напевно, займе два-три місяці, судячи з того, що мені кажуть лікарі. Але це не означає, що я беру паузу. Процедури — не перешкода інтелектуальній праці. Я не буду позбавлений можливості зустрічатися з людьми. В мене буде телефон, доступ до всіх необхідних комунікацій (яких я був позбавлений у в'язниці), зокрема й до соціальних мереж, що є, безумовно, важливим інструментом, хоча я й не перебільшую їх значення. У мене є надійні друзі, на допомогу яких розраховую. 

— Ви не боїтеся, що вистраждана вами ідея може не пройти випробування реальністю? Не ображайтеся, але ви певною мірою від неї відірвалися. Ви впевнені, що точно відчуваєте настрій суспільства? 

— Сподіваюся, що я не відірвався від країни. По-перше, я підтримував контакт із тими людьми на волі, думці яких довіряю. По-друге, даруйте, ті, хто сидить, і ті, хто служать у в'язниці, — це теж частина суспільства. 

Одного разу в автозаку один (як він сам себе називав) ворован із 23-річним стажем звернувся до мене: "Хата" уповноважила запитати: Королевська — це фуфло, чи нам так здається?" Нормальне людське запитання, тільки сформульоване специфічним сленгом. 

Я йому відповів його сленгом: "Так, гадаю, фуфло". Інший цікавився: "Що ви думаєте про Кличка, ось мені здається, що він чесна людина..." Я відповів: "Мені теж здається, що особисто він — чесна людина, але я поки що не можу точно відповісти вам, хто входить до його команди". Мене запитували, чи правда, що Тягнибок щирий у своєму прагненні революції. Я відповів: "Так, вважаю, що він щирий, але я не до кінця впевнений, що його команда живиться тільки ідеалами". Мене запитували, чи правда, що Яценюк — найрадикальніший опозиціонер. Я відповідав: "Правда те, що він найрозумніший опозиціонер..." 

Такі ж запитання мені вже сьогодні ставлять люди на вулиці. Люди не змінилися. Змінився час. Він вимагає точніших відповідей. 

Розчарування? Звісно, будуть. Але це не привід не робити того, у що віриш. 

— Є багато версій того, чому Янукович усе-таки вирішив вас випустити. Намір розсварити опозицію? Бажання продемонструвати Заходу готовність іти на компроміси заради підписання угоди про асоціацію з ЄС? Прагнення зберегти місію Кокса — Кваснєвського, що потрібна Банковій як інструмент переговорів із Брюсселем? Бажання відвернути увагу Європи та суспільства від нелегітимних законів, ухвалених на "альтернативному" засіданні Ради? Страх перед можливими санкціями щодо Сім'ї? 

— Мені не важливо, чому вони мене випустили, мені не важливо, на що вони при цьому розраховували. Я точно знаю, що робитиму. А робитиму я все, від мене залежне, аби цієї влади в Україні не залишилося. 

Їй-богу, всі ці роки я не мучив себе розслідуваннями на тему, хто саме, коли саме й кому саме давав безпосередню команду мене садити. Який сенс на це витрачати час? Я в їхні ігри не грався ні до ув'язнення, ні під час перебування за ґратами, ні після звільнення. 

— Тобто зобов'язання помовчати місяців два в обмін на волю з вас не брали? 

— Вони два з гаком роки намагалися вимкнути мені звук. Моє давнє життєве кредо "Життя вдається, якщо не запобігатися" не змінилось. Мене перевіряли на злом — конвоїри водили на метровому ланцюгу, прикріпленому до наручників. Одного разу мене вели на цьому ланцюгу по прокуратурі, а коридором назустріч на допит вели сина, а потім брата. І що воно їм дало? 

Мені плювати на їхню аргументацію і на їхні розрахунки. Не хочу марнувати на це час. Рефлексувати з приводу кроків влади, давати себе втягувати в їхні інтриги, свідомо чи мимоволі їм підігравати — помилка. На жаль, опозиція цього інколи не враховувала. Вона часто зводила свою діяльність до реакції на випади Банкової. Інколи складається враження, що мої соратники по боротьбі думають про те, як залишитися впливовою опозицією, а не як стати майбутньою владою. Втягуючись у їхні частковості, ми відволікаємося від головного. Треба бути вищими за них.

Не тільки 2004-й, а й відносно невдалий 2001-й дозволяли говорити про силу та системність опозиції, бо вона грала за своїми правилами. "Україна без Кучми" дозволила відпрацювати тактичні прийоми, а на час Майдану вже було розроблено стратегію

Нині опозиція більше відповідає, ніж нав'язує, більше захищається, ніж наступає. Якщо так триватиме, втрачатимемо ініціативу. 

Люди це інтуїтивно відчувають, хоча можуть і не розбиратися в нюансах. До речі, в цьому, на мій погляд, одна з причин низької явки населення на масові акції. 

— Але вочевидь не єдина. Порівняйте кількість носіїв протестних настроїв і кількість тих, хто вийшов підтримати Луценка і Тимошенко до приміщень Печерського суду. Ви казали, що чи не головний злочин Януковича — крадіжка часу, необхідного країні для модернізації. Але хіба Ющенко і його команда не були підловлені в тому самому гріху? Може, пасивність населення — відплата вам за розчарування? 

— У тому числі. Але є й інші причини. Люди приходили до суду не для того, щоб звільнити Луценка або Тимошенко, а для того, щоб висловити підтримку або продемонструвати своє ставлення до подій. Однак багато людей не вважають за потрібне виходити на вулицю, оскільки не бачать сенсу в доведенні до бандитів думки, що вони — бандити. Навіщо ходити на мітинг? Аби вкотре почути, що в нас антинародна влада?

Дуже багато людей боялися, і хіба можна їх за це засуджувати? Адже кожен розумів: якщо так вчинили з Тимошенко і Луценком, що тоді буде зі мною? Люди готові ризикувати собою заради великої мети. Під час Майдану вони розуміли рівень загрози, але готові були стояти, тому що ця мета була. Був шанс змінити життя, і була можливість стати співпричетним до цих змін. 

Не можна звинувачувати людей за природний страх, який насаджувався десятиліттями. Не так багато років минуло від радянських часів, аби цей страх зник. У 1968 р. два десятки дисидентів ризикнули публічно виступити на підтримку празької весни, чим врятували честь радянської інтелігенції. Жменька тих, хто ризикнув публічно виступити проти замовних судових розправ сьогодні, захистили честь незгодних у цій країні. 

В Україні ще не звикли відстоювати свої права постійно, як на Заході. Але на відміну, наприклад, від Білорусі, тут є готовність робити це періодично. Це нагадує так званий солом'яний вогонь. Довго гріється, хутко спалахує, жарко горить. Опозиція має це враховувати. Важливо, щоб спалахнуло тоді, коли вогонь народного гніву буде справді необхідний. Якщо розмінюватися на багаттячка, соломи не вистачить. 

— Але багато хто вважає, що спалахнути може в будь-який момент і в будь-якому місці. Що суспільству агресія сьогодні властива значно більшою мірою, ніж навіть кілька років тому. 

— Я в таке не вірю. Ми самі себе залякуємо, самі собі калічимо свідомість. Якщо я чого і боявся, то це нарваності гвардії можновладців — у формі і без форми, явних і перевдягнених. Ці вселяють побоювання. Але повірити в те, що наш народ спалить кілька десятків машин, а потім піде громити Конча-Заспу? Не вірю!

— Боюся, ви не надто добре ознайомлені зі свіжими електоральними настроями...

— Ознайомлений. Знаєте, що найжвавіше обговорювали в колонії? "Раділи" за олігархів, чиї гроші заморозили на Кіпрі, і мріяли, що паводок "доб'є" до Кончі-Заспи. Мені розповідали про те, які коментарі вішали під новиною про вбивство судді в Харкові, онлайн-роздуми про снайперів, хунту, заклики вершити самосуд. Я б не перебільшував значення розмов мешканців інтернет-окопів. Але з тим, що тенденція є, і тенденція небезпечна, не сперечаюся. 

Бо живемо в лайні. Саме там заводяться такі думки-бактерії. Отже, треба або вмикати асенізаторську машину, або будувати новий будинок у сухому місці. Ми повинні запропонувати людям розумний вихід для накопиченої негативної енергії. 

Іскра насильства здатна вбити шанс на оновлення. Я добре пам'ятаю свої відчуття після 9 березня 2001-го, коли стався спровокований владою конфлікт. Саме тому я під час Майдану попросився в польові командири. І (зі своєю репутацією яструба) виступав у ролі миротворця, остуджуючи окремі гарячі голови. Революційна лють — це наркотик, який дає короткочасне полегшення, але ускладнює хворобу. 

Сліпий бунт в Україні — мрія нинішньої влади. Влада зацікавлена в стихійному безцільному повстанні. Тому що його можна легко і жорстоко придушити. Тому що його наслідком будуть страх, розгубленість, спустошення її противників. 

Опозиція не має права змагатися з цією владою грішми та силою. І в першому, і в другому випадках програш неминучий. Поширена думка: мовляв, що зробить спецназ проти сотень тисяч людей, які вийдуть на вулицю? Відповім: убивство одного може вбити надію мільйонів.

Ми повинні використати свою силу. А наша сила — наша відданість цій країні, наше щире прагнення в ній жити, наше чесне бажання зробити її кращою, наша віра в те, що це станеться. Наше вміння домовлятися, нарешті. 

Зрештою, одних обдурив Ющенко, інших обдурив Янукович. Ми — квити. Є чудовий привід спільно поговорити про майбутнє спільної країни. І якщо ця розмова відбудеться, в нас буде монополія на народну підтримку. А в них — монополія на гроші, кулі та кийки. Але виграємо ми. А якщо дамо привід змагатися кийками або грішми — програємо. 

— Вам не здається, що Європа занадто гаряче дякує Віктору Федоровичу за ваше звільнення? 

— Ні, не здається, бо вона хоче від нього ще дечого.

— Ви вірите, що Тимошенко вийде на волю?

— Я в цьому переконаний, але не думаю, що це станеться тепер... 

— Що має статися, аби в голові Януковича народилася думка про її помилування? 

— Важливо, що станеться у світі, який оточує цю голову та її носія. Я маю на увазі і зовнішній чинник, і, звісно, процеси всередині країни.

Процедура помилування регулюється не Конституцією й не законами, а указом. Йому під силу цю процедуру спростити, було б бажання. 

А для цього необхідний тиск — як ззовні, так і, безумовно, зсередини. 

— До речі, багато розмов про юридичну чистоту вашого помилування... 

— Послухайте, хай вони собі сушать голову... Чи я винен, що вони нормально не можуть ні посадити, ні звільнити? 

— Наскільки можна судити, наміру випускати Тимошенко у влади немає. Як немає і боязні внутрішнього тиску.

— Їхня політика — політика бетономішалки. Але народ — складніша субстанція, ніж розчин. Влада в цьому дуже скоро переконається. 

— Нова кримінальна справа проти Луценка можлива?

— Звісно. Я навіть знаю, що заново стали перевіряти мою діяльність на посаді міністра, починаючи з 2005-го. Випереджаючи наступне запитання, заявляю — тікати або переховуватися не буду. Як не робив цього перед арештом, хоча мене попереджали всі кому не лінь, навіть виштовхували з країни.

— 2010-го ви казали, що не виключаєте арешту, але відчувалося, що внутрішньо ви в це не вірите. 

— Я ж не заперечую, що був не найбільш далекоглядним у цій країні. Ми зіштовхнулися з системою, рівня злоякісності якої до кінця не розуміли. Багато що уявити було просто неможливо. 

Я не міг собі уявити, що зустрінуся в автозаку з Юлею. Одного разу ми опинилися в сусідніх боксах у підвальному приміщенні Печерського суду. Бокс — це залізна шафа, клітка, в якій не можна встати, бо стеля низька, і сісти як слід не можна, бо лавка вузька — 15—20 см. Посередині ящика — велике заґратоване вікно, тебе видно по пояс. Через стінку від Юлі — напівголі спітнілі чоловіки в "мастях". Десять арештантів і чоловік тридцять охорони. Всі по черзі справляють нужду в туалеті, що за два сантиметри від перегородки Юлиного боксу. Сморід, звуки, мухи. Спека, цікаві погляди конвоїрів, мат. Я намагався підбадьорити Юлю, розповідав анекдоти, намагався відвернути увагу. 

Так сидять усі, і я сидів як усі. Але так глумитися над жінкою, котра була керівником держави, — це знущання, приниження. Це божевілля. Так, я помилявся, коли казав свого часу, що в мене є надія на здоровий глузд цієї влади. 

Але я не вірю, що Юлю можна перемогти. Тому що це — Юля. І тому, що вона не сама. 

— Ви колись казали, що Янукович — це прикольний Брежнєв. Ви його тепер уже не так сприймаєте?

— Виявилося, що це тільки мала частина його характеристики. Потяг до збагачення затьмив решту. Не хочеться витрачати на нього час нашого інтерв'ю...

— Що було найстрашніше у в'язниці? 

— Страшно не було. Було суто по-людськи незатишно, не приховаю, коли дізнався, що за стіною, в сусідній камері, сидів чоловік, обвинувачуваний у вбивстві двох міліціонерів. 

У СІЗО докучала відсутність інформації, відсутність книжок, відсутність друзів, відсутність зв'язку з рідними. Спочатку мене це дуже гнітило. Відсутність комфорту ніколи не напружувала, я людина невибаглива. 

Хвилювало одне — не було світла. Вікно було, але в ньому не було скла, зате було четверо ґрат. П'ять кроків до дверей, на яких сім замків. Нари. Місце, функціонально призначене як туалет. Після Радянської армії — це дурниця. Був прогнилий умивальник, перемотаний бинтом, і вода з нього лилася врізнобіч. Я взяв пластикову пляшку, запальничку, заплавив як зміг. Пацюки бігали. …Перші півтора року я сидів в умовах, максимально наближених до бойових. Але не скаржуся, є що згадати. 

Ніколи не мав стосунку до тюремного відомства і на власному досвіді переконався, що ізолятори МВС — небо й земля, порівняно з в'язницями. Тому я трохи був здивований. Але не шокований. Прийшла до мене Карпачова, подивилася, здригнулася. Потім до мене в камеру вломилася бригада, пофарбувала стіни олійною фарбою, і я два дні дихав випарами. Після голодування — те, що любиш. Потім заявилися чоловік із п'ять слюсарів, з ув'язнених, ставити новий умивальник. Я вмикаю телевізор, а там Віктор Федорович говорить про програму модернізації країни. І я думаю: "Нічого собі! Невже ця програма почалася з моєї камери?!" 

— А помсти колишніх міліціонерів, які потрапили за ґрати, коли ви були міністром, не боялися?

— Не боявся. Хоча розумів, що таке можливе. Під вікнами спочатку покрикували, який поганий Луценко. Тим часом у коридорі непомітно тиснули руку і персонал, і "сидільці". 

— Із боку персоналу не було спроб навмисне принизити? 

— Жодного разу. Жодного разу не зіштовхнувся з ненавистю. Були люди, котрі мовчали. Недобре так мовчали. Але дуже багато людей, як могли, підтримували.

— Біда — перевірка на вошивість. Багато хто розчарував? 

— 148 свідків у суді. Серед них практично все керівництво МВС. І проти мене дала показання тільки одна людина. Решта (хто більш активно, хто менш) сказали, що це не обвинувачення, а нісенітниця собача. І всі вони прийшли в суд і це сказали. Так, є люди, котрі бояться мені зателефонувати навіть сьогодні й привітати. Але не знаю жодного, хто плюнув би вслід. 

— Наскільки, на ваш погляд, небезпечний референдум, що його, за певною інформацією, ініціює влада? 

— Референдум у нашій країні — річ смертельно небезпечна. В Україні він здатний розколоти країну, навіть якщо на обговорення буде винесено теорему Піфагора. Влада це знає, проте вона має сіяти ненависть, бо її сходи живлять режим і вбивають реальний, усвідомлений опір йому. 

Референдум украй небезпечний сам по собі, до того ж і закон виписано таким чином, що влада отримує практично повний контроль над процесом. А це підвищує ризики в рази. Ще й порогу явки, наскільки я розумію, немає. Тобто влада демонтує будь-які демократичні запобіжники. 

— І як цьому опиратися?

— Є три способи. Використати потрібно всі. Перший — юридичний. Його, на жаль, опозиція відразу не взяла на озброєння. Необхідно оскаржити закон про референдум у всіх національних "судах" (це слово без лапок у нашій країні в нинішні часи вживати не можна), а потім виграти справу в Європейському суді. Бо єдиний справді український суд — це Європейський. Референдум — рушниця, яка висить на стіні. Щоб не дати їй вистрілити, потрібно примусити владу зняти її зі стіни і здати на зберігання. 

Другий варіант — дипломатичний. На повне відпрацювання юридичного, на жаль, може забракнути часу. Тому опозиція мусить переконливо роз'яснити Європі, наскільки небезпечний такий сценарій. 

Третій — мобілізувати людей. Це складно. Але можливо. Наші громадяни бачать у виборах чи не єдиний доступний шанс змінити країну і вплинути на політику. Вони вважають вибори правом, дарованим не Конституцією й не незалежністю, а мало не Богом. Для них це святе. Замах на це право здатний викликати дуже жорстку реакцію. Мобілізувати людей можливо, якщо їм роз'яснити, що референдум — зазіхання на їхнє сакральне право. Тим більше що всі відомі мені варіанти референдуму передбачають спроби вкрасти в населення право на вибір і президента, і депутатів. На мій погляд, опозиція під час своєї нинішньої вуличної активності мала б серйозно про це говорити. 

— Я впіймав себе на думці, що ви прийшли до багатьох цілком очевидних висновків тільки після в'язниці. Невже багатьом політикам допоможе прозріти лише такий жорсткий спосіб? 

— В умовах, коли країна дедалі більше скидається на в'язницю, процес прозріння прискорюється. 

Зрештою, всім хочеться бути громадянином країни, в якій не страшно народитися, не страшно жити й не страшно померти. 

Як цього досягти? План мусять створювати думаючі люди, незалежні від політичної та фінансової кон'юнктури. Виборча кампанія — це десятки мільйонів доларів. Цілком зрозуміло, що ці кошти беруться не з партійної каси і не в майже вгробленого середнього класу. Ці суми позичаються в тих, кого ми називаємо олігархами. Питання — чи може такий позичальник реально проводити антиолігархічну кампанію, без якої в країні нічого не зміниться? Ні. Потрібно зробити, щоб кандидат у президенти керувався не інтересами олігархів, а інтересами населення. Тому необхідно, аби цю програму населення підтримало. Якщо люди повірять — буде найнята команда, і поки що ніхто не знає, хто саме до неї ввійде. 

Але я впевнений: люди дозріли до усвідомлення того, що вони не обирають вождя, а наймають будівельника нового будинку. Без цього розуміння зміниться портрет на стіні, та не обличчя країни. 

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
478 коментарів
  • Есаул 27 апреля, 14:22 ну уж извините УВАЖАЕМЫЙ. как то не представляю себя в роли чинуши запросто "прос..равшего" 300 тысяч государственных ( а по сути НАШИХ с Вами уважаемый) денег на то, чтобы толпа правоохранителей послушала песню про шаровары и подсолнухи, да и квартиру непонятному грузчику Ривненського радиозавода в Киеве я бы внеочереди и при наличии достойных и очередников делать не стал бы и пистолетики раздариватьо направо-налево - ТОЖЕ...так, что...уж извините-с но не представляю себя пьяно-сопливого на полу аэропорта Франкфурта на Мейне, орущего матом и грозящего дедушкой с ППШ... Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Есаул 27 апреля, 14:17 странный народ ...эти мажёристые богатеи-политики...нужно было "покушать зону", чтобы понять, что бить милиционеров под ЦВК - плохо, валяться пьяным в ногах иностранных копов и угрожать им дедушкиными заслугами в международном аэропорту, являясь МИНИСТРОМ страны - скверно, стыдНо и неприемлемо и всё это только для того, чтобы потом заявить - "поГа , да-а поГ-га менять лицо стГаны"..... Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • русин 27 апреля, 13:44 Читал интервью и поймал себя на мысли - почему я ему (Луценко) не верю ? Может от того, что он попросту врёт : ещё вчера это человек умирал в зоновской больничке от множества неизлечимых (со слов оппозиции) болезней, а уже сегодня, прямо с порога зоны, развернул "бурхливе политжиття" и не жалуется на здоровье ? Или от того, что ясно читается его план : через т.н. третью республику вернуться во власть и уже Президентом этой страны (как через "Народную Самооборону" вернулся во власть и политику) ? Или от того, что ещё пару месяцев назад этот человек откровенно "быковал" на судебных процессах, а приняв помилование (милостыню) от ненавистного ему Президента вдруг стал "взирцем украинского интеллектуала" - ? Много к нему вопрос - нет ответов, отсюда и неверие... Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • їжачок 27 апреля, 13:19 декому з коментаторів варто було б самим пережити те що пережив луценко /соту частину/ і зробити в своєму *житіїї* хоч 1/1000 а потім *камєнтіравать*...
    ППП 29 апреля, 09:31
    И ЧТО ЖЕ ВАШ ЮРА ТАКОГО СТРАШНОГО ПЕРЕЖИЛ И СДЕЛАЛ ДЛЯ СТРАНЫ И НАРОДА-ПРОСИРАЛ ДЕНЬГИ ИЗ БЮДЖЕТА ДА СОЗДАЛ 3 ФИРМЫ ДЛЯ ЖЕНЫ-ВОТ УЖ ПОИСТИНЕ НЕОЦЕНИМЫЙ ВКЛАД
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Дина 27 апреля, 01:40 Так хочется верить , что что-то изменится в этой стране! Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Александр 26 апреля, 15:42 "Говорила балакала - голосила аж плакала". Юра не очень понимал интересы государства и народа во времена чиновничества при власти на уровнях области, затем - страны. А после "отсидки" вообще всё перемешалось в неокрепнувшей от размытых идеологий голове чиновного функционера, имеющего претензии на участие во "внутренней политике" Украины. Отмотав срок ни за что, "пообщавшись" с философами, революционерами и ортодоксами многих времен и народов, "сиделец" понял, что созрел для "бархатной" революции. Вот правда нет ещё идеи и в тумане программа. Но, есть надежда, что этот пробел восполнят друзья Безсмертный, Стецькив... И... очередной облом на подходе - эти "друзья" сами не врубятся - чего же они хотят. Нет у них идеи, Юрий Витальевич. Нет и не скоро появится. Идея была у Виталия Ивановича Луценко! Но однопартийцы не верили и считали её глупостью. Теперь- то понятно - почему "не верили". Они видели своё чиновно-административное торжество - ими приватизированная Украина. А поскольку Виталий Иванович этого не понимал, то и написал за одну ночь "Гангрена совести". Именно о тех, кто ему не верил, а предавал и продавал страну.. Так что, к батиным ценностям нужно возвращаться, Юра! И начинать реанимацию идеологии. Нет не "светлого будущего". Реанимацию идеологии человеческих ценностей. С этого начинается общество и государство (государство, как территория, народ и система административного исполнения), где власть единая - народ (местное самоуправление).
    Лидия 14 мая, 23:50
    Александр! Если Вы знаете лучше Луценко как построить демократическое государство Украину, то принимайтесь за дело, Все знают, но никто не хочет ничего делать, а только критиковать друг друга. Нет идеальных людей. И Луценко говорит об этом. Он не терял времени в тюрьме, а изучал опыт других демократических стран, У него есть идеи, Он готов сотрудничать с теми, кому не безразлична судьба государства. Нужно объединяться с людьми, которые хотят перемен, время и так уже упущено- все разворовано, прихватизировано, Украина ничего не производит и ничего не выращивает на своих лучших в мире черноземах. Мясо, знаменитое украинское сало. вишня, антоновка, - все исчезло и покупается в Европе, картошка- в Египте. Времени на раздумья нет. Закатывайте рукава и за дело. Американские Штаты до 1776 года были колонией Англии - Собрались лучшие умы (не тысячи пару десятков),патриоты- объявили независимость (Написали Декларацию и Конституцию, где первыми были слова- Мы Народ (We The People).Право па свободу слова,право на достойную жизнь и за 137 лет внесли в конституцию всего 37 поправок!!! Неужели в Украине не найти таких людей. Станьте Вы одним из таких со своими единомышленники- присоединяйтесь к Луценко. Он не претендует на руководящую роль.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • дети мазепы .. 26 апреля, 13:21 Свершилось !!! *ненасистная власть * милостливо позволила выехать за пределы страны подлечится и набраться сил перед распылением голосов перед неожиданными выборами ... Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • АА 26 апреля, 09:18 ПО ХОДУ ЮРА ВИДИТ СЕБЯ НОВЫМ МЕССИЕЙ!!!!А ОТКУДА У ЖИНКИ МИЛЛИОНЫ ЕНТОТ ЧЕСТНЯГА ПОЗАБЫЛ!!!!!!ИЛИ РЕШИЛ РВАНУТЬ ВО ВЛАСТЬ ЧТОБ РОДНЯ РЕЗКО ОБРЕЛА БИЗНЕС ТАЛАНТ КАК ЭТО У НИХ У ВСЕХ ПРОИСХОДИТ ПОСЛЕ ПРИХОДА К ВЛАСТИ!!! Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • КОМОНСАЙ 26 апреля, 03:36 ПОРА НАВЕРНОЕ ЮРЕ С ЕГО ОКОЛЕСИЦЕЙ ОБРАТНО ---НА ОТДЫХ----ЛИБО ПОДЛЕЧИТЬСЯ. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Zal2013 25 апреля, 20:19 Юра! Ти зможеш допомогти консолідувати і об^єднати опозицію і перемогти цю банду. На тебе і на таких як ти вся надія!
    ЮРИЙ 25 апреля, 23:09
    Надежда НА АЛКАШЕЙ И ХУЛИГАНОВ?
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
Киев 25 °C
Курс валют
USD 25.14
EUR 28.07