Зовнішньополітичні виклики після Майдану

Героїзм захисників Майдану відкрив для зовнішньої політики України новий шанс. Не побоюся сказати, що такого шансу в нашої країни не було з часу проголошення незалежності. Хіба що 2005 рік, коли вся Європа стоячи аплодувала президентові України. Потенціал помаранчевої революції безславно змарнували. Зараз шанс для України завойовано кров'ю. Чи вистачить у тих, хто очолив уряд, спромоги ним скористатися? Тим більше що ситуація набагато складніша, ніж 9 років тому.

З півночі знову повіяло морозним вітром. Попередній уряд перетворив Україну в поле для геополітичних маневрів і позбавив міжнародної правосуб'єктності. Для відновлення іміджу стабільної й прогнозованої держави, надійного партнера, слово якого важить, а з вчинками - рахуються, потрібен не просто професіоналізм, а дипломатична віртуозність і надзусилля. Часу на розкачку немає, а кожен втрачений день потім коштуватиме років для відновлення позицій. Чи є в нових керманичів розуміння, що і як робити? Чи здатні вони не те що завоювати нові позиції, а хоча б не втратити ті, які залишились?

Європейська інтеграція

Євросоюз - не клуб філантропів. Створення ЄС було зумовлене необхідністю примирення ворогуючих сторін шляхом економічної інтеграції. Об'єднання ринків та рівна конкуренція стали ефективним засобом для досягнення миру і стабільності та примноження добробуту. ЄС жорстко й ефективно відстоює свої економічні (а в останні два десятиліття - і політичні) інтереси інструментами "м'якої сили". Власна безпека і добробут - передусім. І якщо ЄС іде на якісь екстраординарні кроки - то лише під тиском прямої безпекової загрози чи надзвичайних обставин.

Падіння комунізму відкрило дорогу до ЄС країнам Центрально-Східної Європи, а війна на Балканах - країнам колишньої Югославії. Героїзм захисників Майдану настільки захопив уяву європейців, а загроза громадянської війни і розколу України настільки їх налякали, що про таку дрібницю, як перспектива членства в ЄС, уже ніхто не сперечається. ЄС добре розуміє, що заплатити за стабілізацію в Україні буде дешевше, ніж будувати табори для біженців і високу прикордонну стіну, а контролювати реформи у теплих кабінетах приємніше, ніж врегульовувати криваві внутрішні конфлікти в лісах чи навіть на майданах.

Новий уряд зараз має шанс швидко підписати Угоду про асоціацію та подати заявку на вступ до ЄС, за тиждень завершити виконання першої фази Плану дій із лібералізації візового режиму, а впродовж місяця - провести донорську конференцію для отримання 35-ти чи більше мільярдів доларів на реформи. Для цього треба мати власну позицію і розуміти, що й для чого робиш, а не слухати знову казки тих, хто у 2005-му переконував не подавати заявку на вступ до ЄС, а у 2008-му - зарубав ПДЧ у НАТО.

Угода про асоціацію може бути підписана вже на наступному саміті Європейської ради 20–21 березня нинішнього року. У день підписання чи наступного дня після цього український уряд має подати заявку на вступ до ЄС. Усі правові, політичні, моральні умови для цього сьогодні є. Рішення Ради ЄС щодо умов для підписання Угоди про асоціацію виконано, з українського боку жодних правових, політичних чи інших обмежень для підписання Угоди в.о.президента або прем'єр-міністром немає.

Відкладання дати підпису створює низку непевностей і дає шанс тим, хто не хоче бачити Україну в ЄС. Наступний саміт ЄС - у середині червня, але малоймовірно, що на цей час ми вже матимемо президента, який складе присягу і почне виконувати свої обов'язки. Не менш важливо, що на цей час уже відбудуться вибори до Європейського парламенту, який обирає президента Єврокомісії. Процес конституювання нового складу Європарламенту і затвердження Єврокомісії тривалий, затягнеться на декілька місяців. Оптимісти говорять про можливість підписання Угоди наприкінці серпня, але якщо в Україні на жовтень буде заплановано парламентські вибори, то підписання можуть відкласти і на пізніший час.

Навіщо відкладати на завтра те, що можна і треба зробити сьогодні? Угода дуже недосконала, відверто незбалансована і певною мірою - невиконувана, переглядати її проблематично, але заявка на вступ і визнання в окремій двосторонній заяві Україна - ЄС перспективи вступу компенсує недоліки угоди і стане стабілізуючим та об'єднавчим чинником для країни.

Відтягувати з підписанням чи, тим більше, із заявкою на вступ не слід. Захоплення Майданом мине на Заході швидше, ніж розвіється запах спалених шин на вул. Грушевського. Ще тиждень "блискучих" кулуарних переговорів - і від України знову відвертатимуть носа. Єесівська дипломатична машина знайде тисячу й одну причину для того, щоб відкласти безвізовий режим чи переведення відносин з Україною у режим передвступної допомоги в якомога дальше майбутнє. Потрібна безкомпромісна проактивна наступнальна дипломатія щодо перспективи членства, кваліфікована робота з організації конференції донорів та горизонтальна координація міністерств із реалізації плану дій щодо безвізового режиму, аби перейти до другої фази плану вже тепер, а запровадити безвізовий режим упродовж року-півтора. Але чи є в цьому уряді ті, хто розуміє, про що йдеться, усвідомлює, як цього досягти, і спроможний це зробити?

Росія

Якщо євроінтеграція - неймовірний шанс, то відносини з Росією - ще більш неймовірний виклик. Росія з позаминулого року розпочала найбільшу геополітичну гру за свою сучасну історію навколо повернення у своє підпорядкування України. Незалежність та суверенітет відстояно ціною у сто життів, але це не обов'язково вгамує агресивні апетити. Події в Криму покажуть, наскільки готова Росія виконувати свої обов'язки гаранта територіальної цілісності України відповідно до Будапештського меморандуму. Але ситуація цього тижня засвідчила, що з росіянами потрібно зіграти дипломатичну гру найвищого світового рівня, а не займатися "розводняками" зразка кулуарних домовленостей Януковича чи газових угод Тимошенко. Починаючи з газової війни 2006 р., Україна з кожною новою угодою втрачала все більше і більше. Зараз рівень залежності критичний, і для врегулювання потрібне дипломатичне диво.

Шанси заспокоїти Москву і вийти з нинішнього глухого кута є. Потрібні стратегічне бачення, тактична професійність та концентрація зусиль світової дипломатії і всієї національної зовнішньополітичної та безпекової машини, а не русофобські заклики чи русофільське зрадництво. Потрібна нова концепція співжиття з Росією і з боку України, і з боку усієї Європи.

Росія з часу падіння Берлінської стіни відчуває себе кинутою, ізольованою від Європи, затиснутою між старими імперськими амбіціями і прагненнями також жити в Європі. Як сказав Путін на останньому саміті з ЄС, Росія не проти поглибленої та всеосяжної зони вільної торгівлі, запропонованої в угоді про асоціацію з Україною. Лише про таку ПВЗВТ спочатку треба домовитися з Москвою, а потім - з іншими...

Прагнучи бути своїми у Європі, вільно подорожувати від Владивостока до Лісабона, росіяни не хочуть опускатися до адаптації європейських норм у такий спосіб, як це зробили якісь там словенці чи естонці і на які погоджуються українці. А Захід, замість опрацювання такої модальності відносин, яка б дозволила затягнути Росію в інтеграційні процеси зі збереженням її відчуття власної винятковості, із задоволенням обмежується купівлею російських енергоносіїв та риторичними закликами до поважання прав людини та свободи для Пуссі Райотс.

Україна повинна зараз запропонувати і ЄС, і РФ нову модальність загальноєвропейських інтеграційних процесів. Свобода пересування товарів, капіталів, послуг і осіб від Лісабона до Владивостока. Модифікований Європейський економічний простір може бути образом моделі, яка не відторгнеться Росією і дасть їй бачення свого місця в Європі без вступу до ЄС. Якщо для цього треба всім сторонам чимось пожертвувати, то так і слід зробити. Доцільно обміркувати ідею, про яку недавно сказав З.Бжезінський і вже роками говорить О.Чалий: ми проголошуємо на декілька років нейтралітет і гарантуємо неприєднання до НАТО, якщо ви гарантуєте виведення Чорноморського флоту з Криму в 2017 р., відмову від торгових воєн, підтримки сепаратизму і погоджуєтесь на початок переговорів щодо загальноєвропейського економічного простору на принципах ЄЕП та ПВЗВТ. Якщо ні - то ми сьогодні подаємо заявку на вступ до НАТО і денонсуємо Харківські угоди. Ми готові до нового безпекового меморандуму на кшталт Будапештського для врегулювання ситуації, однак Угода про асоціацію - поза дискусією.

Сідаємо разом і домовляємось, але на прозорих правилах і зрозумілих засадах. Ми пропонуємо діалог друзів, позицію країни, у дружбі якої ви можете не сумніватися, допомогу країни, яка хоче допомогти Росії не залишитись сам-на-сам із Китаєм і стати частиною єдиної європейської цивілізації. Єдиного цивілізаційного, економічного і безпекового простору від Лісабона до того ж Владивостока. А то й до Ванкувера, якщо пощастить.

Реформа
дипломатичної служби

Можна було би продовжити список шансів і викликів для зовнішньополітичної служби, якби вона працювала як швейцарський годинник чи принаймні отримала від нової влади керівника, рівного зазначеним викликам. Без цих двох елементів говорити про ефективну зовнішню політику або про варіанти використання нових можливостей немає сенсу.

Дипломатична, як і вся державна служба, залишається закамуфльованим у синьо-жовті кольори пережитком радянської номенклатурної машини. Вона функціонує відповідно до комуністичних принципів радянського і партійного будівництва й за 23 роки незалежності довела, що здатна вбити будь-яку, навіть найкращу, реформу, отримувати відкоти навіть на дрібних державних закупівлях чи хабарі навіть за дозвіл на позачергову відпустку.

Про недоліки нинішньої дипломатичної служби та можливі напрями її реформування неодноразово писалося, у тому числі на сторінках ДТ. По суті, за роки незалежності вдалося запровадити лише менш-більш прозору систему ротації, яка до того ж добре працювала перші роки, а з часом знову деградувала до кулуарності та чуток про хабарі за призначення. На інших напрямах реформування дипломатичної служби - неоране поле. Потрібен перехід до функціональної системи організації роботи та перерозподілу повноважень, коли основною особою у системі МЗС стає не міністр або його заступники, а деск-офісери, спеціалісти, які мають повноваження, відповідальність та спроможність вести окремий напрям зовнішньої політики. Саме цей спеціаліст має стати основним партнером для іноземних послів, а не міністр чи його заступники. Такий перехід від лінійної до функціональної системи організації роботи можливий лише за умови запровадження якісно нової системи обігу та обміну інформацією, нової системи захисту інформації, електронного підпису та інших елементів роботи сучасних дипломатичних служб, про які вже неодноразово йшлося.

Необхідність розмежування професійної дипломатичної служби та політичного керівництва більш ніж на часі. Слід негайно відновити інститут державних секретарів, які є державними службовцями найвищого рівня і яких не можна звільняти після кожної зміни політичного керівництва. Президент і парламент призначають міністра - політика, він може мати до двох заступників (у багатьох країнах - один від своєї, інший - від опозиційної партії чи громадськості, перший відповідає за відносини з парламентом, другий - стежить за недопущенням корупції в міністерстві), особистого помічника, і все. Далі - ієрархічна піраміда державної служби на чолі з одним чи двома державними секретарями, яких не можна звільнити, щонайменше, півроку після зміни політичного керівництва; які забезпечують наступність державної політики і безпосередньо керують міністерством, впроваджуючи політичну лінію міністра. Партія перемогла на виборах, призначила зі своїх рядів кого хоче, дипслужба як годинник виконує його політичну лінію. Партія вибори програла - міністр іде, а служба й далі працює як годинник. Така чи схожа система функціонує в Німеччині та багатьох інших країнах і дозволяє уникнути ситуації, коли приходить політик і заміняє пів міністерства своїми помічниками й знайомими, або коли державний службовець стає міністром завдяки особистим зв'язкам та непрозорим засобам впливу.