Інша Європа

Олександр Щерба 27 травня 2016, 00:00
Александр Ван дер Беллен

Читайте також

 

Ніколи у новітній історії Австрія не бачила таких драматичних виборів, як президентські 2016 р. 

Жодного разу за останні десятиліття австрійські вибори не викликали такого ажіотажу на міжнародному рівні (за винятком, мабуть, 1985-го, коли президентом став колишній солдат Вермахту Курт Вальдхайм). Цього тижня Австрія — вальс квітів і казка віденського лісу — в один момент перетворилася на арену бурхливих політичних пристрастей, з якими зрівняються хіба що Brexit або американські вибори.

Звідки є пішла земля австрійська

Відома фраза "Австрія — це як Німеччина, але краща" мало відбиває реальність. Це, швидше, вульгарність, аніж мудрість. Не тому, що Австрія "гірша" чи "краща", а тому, що вона у своєму історичному післявоєнному становленні зовсім не схожа на Німеччину. Що, взагалі-то, вражає: спільна мова, схожа культура, історія — і зовсім різне відчування себе в Європі. Там, де в німців — пряме й чітке відчуття причетності й відповідальності до долі континенту, в австрійців — гама почуттів, які не так просто описати. 

Вона по-своєму пережила травму Другої світової війни. По-своєму пройшла процес денацифікації (окремі австрійці так і не визначилися, ким вони були в тій війні — злочинцями чи жертвами). Свято вірує, що нейтралітет — це справжня мудрість, ключ до миру та гармонії. Пов'язана з Радянським Союзом узами Державного договору 1955 р. Пізно (1995-го) стала на рейки європейського об'єднання. Ось така дивна, парадоксальна, різна, нестерпно прекрасна країна. Оплот капіталізму, в якого на гербі — серп і молот.

Антиєвропейські сили, що народилися в Західній Європі на затуханні європейської інтеграції, були в Австрії з першого дня її перебування в ЄС. І чим більше Європейський Союз перетворювався з економічного проекту на політичний, тим більше ця родима пляма проступала в політиці Австрії.

У кожної країни була своя мотивація вступу в ЄС. Імовірно, Австрія зробила це не для того, щоб очолити Європу (як Франція), і вже тим більше не для того, щоб спокутувати свої гріхи (як Німеччина). Для Відня це був проект, по-перше, емоційний (стати нарешті причетним до головного європейського процесу), а по-друге — економічний (ще донедавна надприбутковий і вдалий). 

Саме в ході проекту розширення ЄС Австрії вдалося те, про що Україна тільки мріє, — вона стала справжнім мостом між Сходом і Заходом. Бути мостом — це правильна мрія, якщо твердо знаєш, хто ти такий і чого прагнеш у житті. Австрія знала. З одного боку, ця країна знала, що вона плоть від плоті найсправжнісінька "європейська Європа". Західний комфорт, краса, культура. З другого — австрійський нейтралітет, зручне розташування (Відень географічно розташований значно ближче до сходу, ніж та ж Прага) і природна торговельна жилка роблять Австрію привабливим партнером для Сходу. Передусім для нас, слов'ян. Перефразовуючи Гребєнщикова, Австрія готова "принимать форму того, с кем она". 

Це, втім, не означає, що Австрія — країна без ідеології і що прибуток тут заміняє переконання. Аж ніяк. Інтелігенція, ліберальний клас був і багато в чому залишається тут так само залюбленим у європейський проект, як і в інших країнах. Однак не кожен інтелігент — ліберал, утім, як і не кожен ліберал — інтелігент. І тут ми підходимо до предмета австрійських виборних баталій нинішнього року, а також до того, що ці баталії означають у європейському контексті.

Вони зійшлися — хвиля й камінь…

Головна сенсація цих виборів — кандидат від австрійської Партії свободи Норберт Хофер вступив у цю антиєесівську партію практично того ж року, коли Австрія вступила в ЄС. Це були часи, коли Партія свободи ще величалася праворадикальною і навіть неонацистською. Взагалі-то, це все, що треба знати про його взаємини з Європейським Союзом та європейською ідеєю. Ця людина — частина Австрії, яка була проти з самого початку й так до кінця не зжилася з ідеєю членства в ЄС. Європейський Союз — це для них несвобода. 

Його опонент і переможець виборів Александер Ван дер Беллен теж має непросту історію відносин із європейською ідеєю. Коли 24-річний випускник інженерного факультету Хофер вступав у Партію свободи, 50-річний професор Ван дер Беллен здавав свій партквиток у Соціал-демократичній партії та вступав у Партію зелених. Отож не тільки крайні праві, а й ліві того доленосного для Австрії року виступили проти членства в ЄС. У тому числі й "зелені".

Таким чином, за посаду президента боролися два євроскептики — один колишній і один вічний. Представники традиційних проєвропейських партій, які в післявоєнній Австрії незмінно перемагали на виборах, навіть не пройшли у другий тур. Це був перший шок виборів. Другий шок полягав у тому, що переможцем першого туру став Хофер — з відривом, якого не передбачав жоден соціолог. 

"Фактурою" (сивиною, досвідом) 72-річний Ван дер Беллен, звісно ж, більше підходив на посаду президента, ніж 45-річний Хофер. Президент — це батько нації, людина поза політикою й кон'юнктурою. Однак часи змінюються. Очільник Партії свободи Хайнц-Крістіан Штрахе ризикнув і пустив у гонку відносно молодого кандидата — і (з погляду виборів) не прогадав. Та ось із погляду внутріпартійного життя, можливо, створив собі конкурента.

Серед кандидатів, чий вік варіювався в межах 70 років, Хофер вигідно вирізнявся. І вирізнявся не тільки віком. Він був холоднокровний, позитивний, легко переходив у наступ, але майже ніколи не переходив на особистості. Одне слово, Австрії цей кандидат сподобався. І та обставина, що він ледве не став президентом (до першого туру такої перспективи взагалі ніхто не брав до уваги), — це передусім його особиста заслуга.

А крім того, це — "заслуга" об'єктивних процесів, які відбуваються в Європі. Європейська ідея, що наповнювала наш континент силою впродовж двох десятиліть, трохи втратила драйв. Вона відступає, залишаючи на своєму місці вакуум, який заповнює європейський націоналізм нової хвилі. Націоналізм, що не віщує Україні нічого доброго. Але про це трохи згодом.

Хвилі гасять вітер?

Ван дер Беллен переміг із різницею 0,6%. "Свободівці" у своїх кулуарах і на форумах підозрюють, що справа нечиста, і ці 0,6% йому "намалювали" в процесі підрахунку бюлетенів дистанційного голосування. Не суть важливо. Взагалі-то, звичайні післявиборні розмови, характерні для багатьох країн. 

Важливе інше. Кандидат, який мав об'єднати всі проєвропейські сили країни, зі скрипом вибрався за межі 50%. А кандидат від партії, яка ще 10—15 років тому була в Європі парією, зібрала за собою половину нації. 

У Європі (а йдеться саме про загальноєвропейську тенденцію) здіймається серйозний шквал. Якщо вчора за владу боролися європейці-консерватори і європейці-ліберали, то сьогодні політична Європа дедалі більше розколюється між європейцями й антиєвропейцями. Маргінальна вчора ідеологія євронаціоналізму стає одним з ідеологічних полюсів. 

Якщо нинішні тенденції залишаться незмінними, якщо проблему напливу біженців не вирішать, на парламентських виборах 2018 р. в Австрії будуть з одного боку — націоналісти зі "Свободи", а з іншого — решта. І ще невідомо, хто переможе. У Відні вам у цьому мало хто зізнається, але насправді Народна партія та соціал-демократи (господарі австрійського політичного життя впродовж усього післявоєнного періоду) вже подумки намагаються приміряти на себе партнерство з недавніми недоторканними. Особливо швидко це станеться, якщо у 2018-му партнером по коаліції виявиться канцлер і просто симпатична людина Норберт Хофер. Це ім'я варто запам'ятати. 

"Первісна орда" і криза інтересу

Тепер про головне. Що це означає для України. Один зі східноєвропейських дипломатів сказав мені пошепки: як швидко Європа, в яку ми вступали, перетворюється на свою повну протилежність! Я розумію його гіркоту. На місці європейської ідеї не виникає нічого принципово нового. На її місці проступає те, від чого Європа, здавалося, змогла втекти, — національний егоїзм. Ті ж самі граблі, але цього разу з надзвичайно потужним магнітом у Москві. 

Фактично, ми маємо справу з кризою інтересу. Європейський Союз перестає бути "сексуальним". Європа втрачає до нього інтерес. Америка втрачає інтерес до Європи. А Росія потирає руки. Її інтерес до Європи нікуди не зникав. Антиєвропейці, які готуються брати владу не тільки в Австрії, — це партії проросійські. І не треба вважати, що річ тут тільки в проплачених Москвою агентах впливу. Тут усе глибше.

Наступного дня після феноменального результату Хофера в Австрії колумніст International Herald Tribune процитував іншого знаменитого австрійця — Зиґмунда Фрейда: "Навіть у розвиненій демократії живе первісна орда... Лідер маси — це все ще первісний "батько", під абсолютною владою якого маси прагнуть бути. Маси досить ласі на авторитарних лідерів". Колумніст писав не про Хофера, а про Трампа. Просто випадково збіглося. Однак тенденція універсальна: по всьому світу на різному рівні або утверджуються, або прокльовуються вожді націоналістичної штибу, під владою яких багатьом дуже й дуже комфортно. 

Не так давно нас намагалися переконати, що націоналізм — це любов. Але, якщо судити з європейських націоналістів нової хвилі, з їхньої глухоти до змученої України й відкритості до щедрої на бонуси Росії, цю фразу просто не доказали до кінця. Насправді новий європейський націоналізм — це любов до себе. І навіть гірше — егоїзм. Розквіт європейського егоїзму — погана тенденція для країни, котра перебуває в біді й шукає міжнародної підтримки. І справжній подарунок для країни, котра живе за принципом "чого хочу, те й роблю". 

Тож не питайте, що нам робити з україно-австрійськими відносинами. З Божою поміччю в Австрії у найближчі кілька років змін на гірше не передбачається. Вона залишиться в мейнстримі європейської політики. У неї буде новий сильний канцлер Крістіан Керн. Будемо нагадувати новому сильному президентові Александеру Ван дер Беллену, що його прадід — із Полтави і (найголовніше) що в Україні вирішується доля регіону. Якщо справи в українській економіці підуть угору, якщо приборкаємо корупцію та дамо інвесторам відчуття захищеності — піде вгору і двостороння торгівля. Але якщо загальноєвропейська тенденція залишиться незмінною — що буде далі, після цих кількох років? Якщо нинішні друзі Путіна вийдуть із другого ряду в перший — хто стане поруч із нами, коли знову біда? 

Гірко!

Треба запитувати себе, що відбувається з Європою, і розуміти, що вона дедалі більше розколюється навпіл, і що тільки одна з цих половинок чутиме Україну. Забудьте про поділ на Схід і Захід, консерваторів і лібералів, правих і лівих. Головний поділ сьогодні — між Європою ЄС і анти-ЄС, інтернаціональною й націоналістичною. Остання нам, на жаль, не друг. Із нею можна й треба вживатися, розмовляти і навіть вітатися за руку. Але другом вона нам не буде. Ми зі своїм єврооптимізмом для них — наче гості, що спізнилися на весілля. Дуже спізнилися. Молодята вже ледь не розлучаються, а ми кричимо "гірко". Молодята ділять майно, а ми говоримо про любов та взаємодопомогу. Ми — люди з різних світів. 

Друг пізнається в біді. І коли біда прийшла, він "пізнався". Наш друг — це Європа інтернаціональна, у міру консервативна, ліберальна або центристська. Умовно кажучи, Європа Ангели Меркель. Це Європа, яка ослабла, але далеко не програла, і якій ми мусимо, по можливості, не ускладнювати життя, а допомогти вистояти перед цим рецидивом колишніх часів. Зрештою, в сучасному світі ніхто не вірить у європейську ідею так, як ми. А без віри ідея гасне. 

І, до речі, коли вам надалі захочеться єхидствувати над європейськими "лібералами" або видати расистський жарт, знайте, це — колективний європейський Путін посміхається за штурвалом свого МіГа. Це російський фашист Дугін достукався і до вас зі своєю ідеєю "європейської консервативної революції". Це голос не нашої Європи — Європи націоналістичної, Європи Марін Ле Пен і Герта Вілдерса — тієї Європи, для якої і наш біль, і наш кінець будуть тільки на радість. 

 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.67
EUR 28.94